25
XXV
Одного лютневого дня ми з Кестером останній раз сиділи в своїй майстерні. Ми змушені були її продати, і тепер чекали на аукціоніста, який мав пустити з молотка все обладнання і наше таксі. У Кестера була надія влаштуватися на весну гонщиком в одній невеличкій автомобільній фірмі. Я лишався в кафе "Інтернаціональ" і мав намір знайти якусь роботу додатково, в денний час, щоб заробити трохи більше.
Поступово у дворі зібралося кілька покупців. Прийшов аукціоніст.
- Ти вийдеш, Отто? - спитав я.
- Навіщо? Все ж стоїть надворі, і він у курсі справ.
У Кестера був стомлений вигляд. Зовні нелегко було помітити втому, але хто його добре знав, той міг зрозуміти це. Його обличчя мало напруженіший і суворіший вигляд, ніж звичайно. Він щовечора виїжджав на машині і завжди в тому ж самому напрямі. Він уже давно знав прізвище того молодчика, що застрелив Готфріда. Тільки не міг знайти, бо той, побоюючись поліції, змінив квартиру і десь ховався. Про все це довідався Альфонс. Він теж висліджував його. Звичайно, може, вбивці зовсім не було в місті. Що Кестер і Альфонс розшукували його, він не знав. І вони чекали, що він повернеться, коли почуватиме себе в безпеці.
- Я вийду туди, подивлюсь, Отто, - сказав я.
- Піди.
Я вийшов у двір. Наші інструментальні верстати й інші речі були скупчені посеред двору. Праворуч біля муру стояло таксі. Ми начисто вимили його. Я оглянув оббивку сидінь і скати. "Наша славна дійна корівка", як завжди називав його Готфрід. Не так-то легко було розлучатися з нею.
Хтось торкнув мене за плече. Я обернувся: що за несподіванка! Передо мною стояв молодий, неприємно хвацький чоловік у пальті з поясом. Розмахуючи бамбуковою паличкою, він підморгнув мені:
- Алло! Та ми знайомі!
У мене в голові промайнула згадка про випадкову зустріч.
- Гвідо Тіс із "Аугек-и"!
- То-то ж! -самовдоволено сказав двоногий броненосець. - Адже ми з вами зустрілися тоді біля цієї самої таратайки. До речі, з вами був якийсь огидний тип.
Я ледве стримався, щоб не затопити йому в пику.
Здогадавшись, що він ледве стримався, щоб не затопити в пику Кестеру, я мимоволі скривився. Тіс це сприйняв за посмішку і, в свою чергу, вишкірив гнилі зуби.
- Ну, та про це не будемо, Гвідо не злопам'ятний. Ви ж тоді заплатили надмірну ціну за цього дідуся. А хоч що-небудь заробили на ньому?
- Заробили, - сказав я. - Машина добра.
Тіс замекав по-цапиному:
- Якби ви послухалися мене, мали б більше. І я теж. Ну, та не будемо про це! Все прощаю, все забув! Але сьогодні ми можемо обладнати справу. Візьмемо цю чортопхайку за п'ятсот марок, як пить дати. Тут немає жодної душі, яка б могла запропонувати більше. Згода?
Я зрозумів. Він гадав, що ми тоді перепродали машину, і не підозрівав, що майстерня належала нам. Навпаки, він вважав, що ми тепер знову хочемо купити таксі.
- Машина ще й тепер варта того, щоб за неї заплатити тисячу п'ятсот, - сказав я. - Навіть враховуючи податок за право возити на таксі.
- Атож, - запопадливо провадив далі Гвідо. - Ми будемо набавляти до п'ятисот, тобто я. Присудять машину нам, я виплачую вам триста п'ятдесят готівкою, прямо в лапу.
- Не можу піти на таке, - підігрівав я його. - У мене є покупець на цю машину.
- Нехай і так... - Він хотів запропонувати щось інше.
- Нема ніякої рації... - Я пішов насередину двору.
Тепер мені було ясно, що він матиме змогу набавляти до тисячі двохсот.
Аукціоніст почав пропонувати покупцям наші речі.
Спершу обладнання майстерні. Виручка за це виявилася невеликою. Так само і від інструмента. Потім дійшла черга до таксі. Спочатку хтось запропонував триста марок.
- Чотириста, - озвався Гвідо.
- Чотириста п'ятдесят, - запропонував після довгого вагання якийсь чоловік у робітничій блузі.
Гвідо надавав п'ятсот. Аукціоніст кілька разів спитав:
"Хто більше?" Чоловік у блузі мовчав. Гвідо підморгнув мені й підняв чотири пальці.
- Шістсот, - сказав я.
Гвідо азартно труснув головою й запропонував сімсот. Я набавляв далі. Гвідо одчайдушне торгувався зі мною. Почувши "тисяча", він благальне кивав мені й показав на пальцях, що я ще можу заробити сто марок. Потім запропонував тисячу десять. У відповідь на тисячу сто він почервонів, розлютившись на мене, але видавив з себе:
- Тисяча сто десять.
Я дійшов до тисячі сто дев'яносто і чекав, що він запропонує тисячу двісті. Тоді я мав намір здатися.
Але Гвідо розлютився до краю. Його дратувало те, що, як він гадав, його витіснили; він раптом запропонував тисячу триста. Я гарячково розмірковував. Якби він справді хотів купити машину, то, напевне, зупинився б на тисячі двісті. А тепер він, очевидно, лише підстьобував мене, щоб помститися за невдачу. Після нашої з ним розмови він гадав, що для мене межа тисяча п'ятсот і не бачив для себе ніякої небезпеки.
- Тисяча триста десять, - сказав я.
- Тисяча чотириста, - в ту ж мить запропонував Гвідо.
- Тисяча чотириста десять, - відповів я, трохи завагавшись. Я боявся, що на цьому й скінчиться торг.
- Тисяча чотириста дев'яносто! - Гвідо тріумфуюче й дещо глузливо дивився на мене. Він сподівався, що добре насолив мені.
Я мовчки витримав його погляд. Аукціоніст запитав раз: "Хто більше?" і вдруге підняв молоток. У ту мить, коли він присудив машину Гвідо, тріумфуючий вираз обличчя того змінився на безпорадно-здивований. Розгублений, Гвідо підійшов до мене:
- Я гадав, ви хотіли...
- Ні, - відповів я.
Він почухав потилицю:
- Ет, чорт!.. Нелегко буде втовкмачити моїй фірмі. Думав, ви дійдете до тисячі п'ятисот. Ну, нічого - принаймні на цей раз я вихопив цю чортопхайку у вас з-під носа!
- Що й треба було, - сказав я.
Гвідо нічого не зрозумів. І лише коли побачив, що до мене підійшов Кестер, збагнув усе відразу і схопився за волосся.
- Боже мій, то машина була ваша? Ох, я ж осел, безглуздий осел! Дав себе обкрутити кругом пальця! Як справжній простак! Бідолашний Гвідо! Спіймався на такий гачок. Ну, що тут говорити! Найхитріші самі попадаються на найбанальніших речах! Ну, нічого, наступного разу якось наверстаємо!..
Він сів за руль і поїхав з двору. Ми дивилися машині услід, і на душі у нас було не дуже радісно.
Пополудні прийшла Матільда Штос. Треба було розрахуватися з нею за останній місяць. Кестер виплатив їй гроші й пообіцяв поговорити з новим власником майстерні, щоб її взяли за прибиральницю. Ми і Юппа влаштували у нього. Але Матільда похитала головою:
- Нє-е, пане Кестер, з мене досить. Кості вже огрубіли.
- То що ж ви робитимете? - спитав я.
- Поїду до дочки. Вона замужем у Бунцлау. Знаєте Бунцлау?
- Ні, Матільдо.
- Але ж пан Кестер знає?
- Теж ні, пані Штос.
- Чудасія, та й годі, - дивувалась Матільда, - ніхто не знає Бунцлау. Кого тільки не питала - не знають. А між тим дочка моя дванадцять років тому вийшла туди заміж. За секретаря канцелярії.
- Тоді повинен існувати й Бунцлау. Можете бути певні цього. Якщо секретар канцелярії живе там.
- Авжеж. І все ж таки дивно, що ніхто не знає, га?
Ми погодилися з цим.
- А чого ж ви самі за весь час не побували там? - спитав я.
Матільда посміхнулась:
- Та... була на те причина. Але тепер я потрібна для дітей, у них уже четверо. І малий Едуард теж поїде зі мною.
- Я думаю, в тих краях є добряча горілка, - зауважив я. - Слив'янка там, чи що...
Матільда, ніби знітившись, підняла руки:
- В тім-то й горе. Мій зять виявився непитущий. Є такі люди, що нічогісінько не п'ють.
Кестер дістав з порожніх полиць останню пляшку.
- Ну, пані Штос, давайте вип'ємо разом на прощання.
- Не заперечую, - мовила Матільда.
Кестер поставив на стіл чарки і наповнив їх. Матільда хильнула ром з такою швидкістю, ніби вилила його крізь решето. Верхня губа у неї гарячкове тремтіла, вусики дрижали.
- Ще одну? - спитав я.
- Не можу відмовитись.
Їй налили ще повну велику чарку, а тоді вже вона почала прощатися.
- Всього найкращого вам у Бунцлау, - побажав я.
- Щиро дякую. Але смішно, що ніхто не знає Бунцлау, га?
Вона погойдуючись вийшла. Ми ще трохи постояли в спорожнілій майстерні.
- Власне кажучи, могли б і ми піти звідси, - сказав Кестер.
- Так, - відповів я. - Нам уже тут нічого більше робити.
Ми замкнули двері й вийшли у двір. Потім пішли до "Карла". Він стояв в одному гаражі поблизу і не був проданий. Ми з'їздили в банк, на пошту, і Кестер вніс гроші судовому уповноваженому по торгах.
- Тепер я поїду посплю, - сказав він, повернувшись до машини. - Ти будеш дома?
- Я сьогодні звільнився на весь вечір.
- Гаразд, то я заїду до тебе десь о восьмій.
Ми повечеряли в маленькій заміській харчевні, потім поїхали назад, до міста. Коли в'їхали в першу вулицю, у нас лопнув передній скат. Ми замінили його на новий. "Карла" давно вже не мили, і я досить-таки вимазався біля нього.
- Доведеться сходити помити руки, Отто, - сказав я.
Поблизу було велике кафе. Ми зайшли туди і сіли за стіл недалеко від виходу. Там було навдивовижу повно людей. Грав жіночий оркестр, панувала жвава метушня. На музикантках були барвисті паперові ковпаки, частина гостей одягнена у маскарадні костюми, від стола до стола злітали стрічки серпантину, здіймалися вгору повітряні кулі; кельнери моталися сюди й туди з навантаженими підносами. Усе приміщення було сповнено рухів, гамору й сміху.
- Що тут робиться? - спитав Кестер.
Білява дівчина з сусіднього стола сипнула на нас цілу хмару конфетті.
- Звідки ви взялися? - засміялась вона. - Хіба не знаєте, що сьогодні перший день масниці?
- Ах, он воно що! - мовив я. - Ну, коли так, то я піду помию руки.
Щоб добратися до умивальника, мені довелося перетнути весь зал. Я затримався на кілька секунд через групу п'яних, які хотіли підняти якусь жінку на стіл, щоб вона там співала. Жінка пручалась і верещала, стіл перекинувся, уся компанія попадала. Я чекав, поки звільниться прохід - і зненацька мене наче вразив електричний удар. Я ніби закам'янів, зникли зал, гамір, музика, лишилися тільки невиразні рухомі тіні, серед яких чітко і ясно виділявся один-єдиний стіл, а за столом - молодик у блазнівському ковпаку набакир... Одна рука його обнімала сп'янілу дівчину; скляні, тупі очі, тонкі губи, а під столом яскравожовті, до блиску начищені краги...
Мене підштовхнув кельнер. Я, мов сп'янілий, пройшов далі і знову став. Мені було жарко, але я тремтів усім тілом. Руки змокріли. Тепер я бачив і інших людей за столом. Почув, як вони з задирливими обличчями хором співали якусь пісню, постукуючи в такт пивними кухлями по столу. Мене знову хтось штовхнув.
- Не загороджуйте прохід, - буркнув незнайомий.
Я машинально пішов далі, знайшов умивальник, мив руки, але опам'ятався лише тоді, коли мало не ошпарив шкіру. Тоді повернувся назад.
- Що з тобою? - спитав Кестер.
Я не міг нічого відповісти.
- Ти захворів? - знову спитав він.
Я похитав головою і показав очима на сусідній стіл, звідки білява дівчина скоса поглядала на нас. Раптом Кестер зблід, його очі звузились. Він весь подався вперед.
- Він? - зовсім тихо спитав Отто.
- Так, - відповів я.
- Де?
Я повів очима в тому напрямі.
Кестер повільно встав. Він випростався, як удав.
- Обережно, - шепнув я. - Не тут, Отто!..
Він коротким помахом руки зупинив мене й поволі пішов уперед. Я приготувався, щоб кинутися за ним. Якась жінка насунула йому на голову зелено-червоний паперовий ковпак і повисла на його плечі. Він навіть не доторкнувся до неї, але струснув її так, що вона тільки очі вирячила на нього. Обійшовши навколо залу, він повернувся назад.
- Уже нема, - констатував він.
Я встав і оглянув зал. Кестер мав рацію.
- Ти думаєш, він пізнав мене? - спитав я.
Кестер знизав плечима. Він тільки тепер помітив ковпак у себе на голові й скинув його геть.
- Не можу збагнути, - промовив я. - Адже я пробув в умивальній одну-дві хвилини.
- Ти був там більш як чверть години.
- Що?..
Я ще раз поглянув на той стіл.
- Уся компанія зникла. З ними була одна дівчина, і її нема. Якби він упізнав мене, то, напевне, втік би сам.
Кестер кивнув пальцем кельнерові:
- Тут є ще й другий вихід?
- Так, з того боку, на Гарденбергштрасе.
Кестер вийняв з кишені монету і дав кельнеру.
- Ходімо, - сказав він мені.
- Жаль, - кинула блондинка з сусіднього стола усміхаючись. - Такі серйозні кавалери...
Надворі вітер ударив нам в обличчя. Після гарячого чаду кафе він здавався крижаним.
- Іди додому, - сказав Кестер.
- Їх там кілька чоловік, - заперечив я, сідаючи до нього в машину.
Машина рвонулася вперед. Ми прочесали усі вулиці навколо кафе, все віддаляючись від нього, але нічого не побачили. Нарешті Кестер зупинив машину.
- Вислизнув, - сказав він. - Та це ще нічого не значить. Тепер ми де-небудь злапаємо його.
- Отто, - звернувся я до нього. - Облишмо це...
Він зміряв мене твердим поглядом.
- Готфрід мертвий, - вів я далі і здивувався тому, що сам сказав: - Від цього він не оживе...
Кестер усе ще дивився на мене.
- Роббі, - повільно сказав він, - я вже не знаю, скільки людей убив. Але ще пам'ятаю, як збив одного молодого англійця. У нього виникла якась затримка при заряджанні, і він був беззахисний. Я на своєму літаку був за кілька метрів від нього і бачив перелякане дитяче обличчя, добре бачив повні жаху очі; це був його перший виліт, ми потім установили точно, і йому ледве сповнилось вісімнадцять років. І в те злякане, безпомічне миловидне дитяче обличчя я з відстані в кілька метрів випустив чергу з свого кулемета, і його череп захрустів, як куряче яйце... Я не знав того юнака, і він нічого не заподіяв мені. Цей випадок мучив мою совість довше, ніж інші; минуло багато часу, поки я звільнився від нього і поки затоптав своє сумління тим проклятим "війна є війна"... Але я скажу тобі: якщо я не доконаю того, хто вбив Готфріда, як собаку, хто застрелив його, безневинного, тоді той випадок з англійцем був жахливим злочином, Ти мене розумієш?
- Розумію, - погодився я.
- А тепер іди додому. Я мушу подбати про те, щоб покінчити з цим. Воно стоїть передо мною, мов стіна. Я нічого не можу робити, поки воно стоїть...
- Я не піду додому, Отто. Якщо вже так, то давай будемо разом до кінця.
- Дурниці, - нетерпляче заперечив він. - Я не потребую твоєї допомоги. - Побачивши, що я хочу щось сказати, він підняв руку: - Я вже буду насторожі! Спіймаю його наодинці без друзів, зовсім одного! Ти не бійся за мене.
Він нетерпляче виштовхнув мене з сидіння і миттю подався далі. Я розумів, що його вже ніщо не могло стримати. Розумів також, чому він не взяв мене з собою.
Заради Пат.
Готфріда б він узяв.
Я пішов до Альфонса. Він був єдиною людиною, з ким я міг поговорити. Хотів порадитися з ним, чи не можна було вжити якихось заходів. Але Альфонса не застав.
Заспана дівчина сказала мені, що з годину тому він пішов на збори. Я сів за стіл, щоб почекати його.
В ресторані не було нікого. Лише над стойкою горіла одна маленька лампочка. Дівчина знову сіла в куток і заснула. Я думав про Отто і про Готфріда, дивився у вікно на вулицю, освітлену повним місяцем, що повільно випливав з-за дахів, пригадав могилу з чорним дерев'яним хрестом та сталевим шоломом на ній, і раптом помітив, що плачу... Я витер сльози.
Невдовзі почулися тихі, швидкі кроки. Двері, що вели у двір, відчинились, і з них вийшов Альфонс, його обличчя блищало від поту.
- Це я, Альфонсе, - озвався я.
- Іди сюди, скоріш!
Я пішов слідом за ним у кімнату за стойкою праворуч. Альфонс підійшов до шафи і вийняв звідти два старі військові перев'язочні пакети.
- Перев'яжи мене, - сказав він, безшумно скидаючи штани.
У нього на стегні була розірвана шкіра.
- Схоже на те, ніби зачепило кулею, - сказав я.
- Так воно і є, - пробурчав Альфонс. - Ну вже, перев'язуй!
- Альфонсе, - спитав я, випрямляючись: - Де Отто?
- Звідки мені знати, де Отто, - похмуро відповів він, видавлюючи рану.
- Ви були не разом?
- Ні.
- Ти не бачив його?
- І не сподівався побачити. Розмотуй другий пакет і накладай. Тут лише подряпина.
Він возився біля рани й щось бубонів собі під ніс.
- Альфонсе, - сказав я, - ми сьогодні того... та ти знаєш... що Готфріда... бачили звечора, і Отто зараз розшукує його.
- Що? Отто? - Він одразу став уважнішим. - А де ж він? Тепер усе це ні до чого! йому треба забиратися звідти!
- Він не хоче їхати звідти.
Альфонс відкинув ножиці.
- Їдь туди! Ти знаєш, де він? Він повинен тікати звідти. Скажи йому, що за Готфріда ми вже розквитались. Я раніше за вас пронюхав! Ти ж бачиш оце! Стріляв, але я вдарив його по руці. Потім вистрілив сам. Де Отто?
- Десь у районі Менкештрасе.
- Слава богу. Він там уже давно не живе. А все-таки забери Отто звідти.
Я підійшов до телефону і подзвонив на стоянку таксі, де звичайно зупинявся Густав. Він саме був там.
- Густаве, ти можеш під'їхати до рогу Візенштрасе і Бельтовплаца? Швиденько! Я чекатиму на тебе там.
- Домовились. Через десять хвилин буду.
Я повісив трубку й повернувся до Альфонса. Він уже надів інші штани.
- А я й не знав; що ви катаєтесь там, - сказав він. Його обличчя ще й досі було мокре. - Було б краще, якби ви де-небудь сиділи. Щоб, на випадок чого, довести своє алібі. Все може трапитись, можливо, і вас потім питатимуть. Як знати...
- Ти краще подумай про себе, - сказав я.
- Ах, що там! - Він говорив швидше, ніж звичайно: - Я зустрів його насамоті. Чекав на нього в кімнаті. В альтанці, пристосованій для житла. Навколо - жодного сусіда. До того ж він змусив мене до самооборони: вистрілив перший, як тільки переступив поріг. Мені не потрібне ніяке алібі. А якщо буде треба, знайду десяток.
Альфонс поглянув на мене. Він сидів на стільці, повернувши до мене мокре, широке обличчя; його волосся злипалось від поту, великий рот трохи скривився, а його погляд важко було витримати - стільки муки, болю і любові раптом з'явилося в його очах.
- Ну, тепер Готфрід заспокоїться, - сказав він хрипко і тихо. - У мене було таке відчуття, що він досі не мав спокою.
Я мовчки стояв перед ним.
- Тепер іди, - сказав він.
Я вийшов через кімнату хазяїна ресторану. Дівчина все ще спала, шумно дихаючи. Місяць уже піднявся високо, і надворі було досить ясно. Я пішов на Бельтовплац. Вікна будинків блищали в місячному сяйві, мов срібні дзеркала. Вітер ущух. Було зовсім тихо.
Через кілька хвилин під'їхав Густав.
- Що сталося, Роберте? - спитав він.
- Сьогодні ввечері украли нашу машину. Кажуть, її недавно бачили в районі Менкештрасе. Давай проїдемо туди?
- Ну звичайно! - Густав ожив. - Чого тільки не поцуплять тепер! Що не день, то кілька машин. Але здебільшого вони катаються лише доти, поки є бензин, а потім кидають на дорозі.
- Еге ж, можливо, і з нашою така оказія.
Густав розповів мені, що скоро збирається одружитись. Має бути маля, і вже нічого не вдієш. Ми проїхали вздовж Менкештрасе, а потім вулицями впоперек.
- Он вона! - раптом вигукнув Густав.
Машина стояла в глухому, темному боковому провулку. Я виліз із таксі, взяв свій ключ і ввімкнув запалювання.
- Все в порядку, Густаве, - сказав я. - Спасибі, що підвіз мене сюди.
- А чи не зайти нам кудись випити по маленькій? - запитав він.
- Ні, сьогодні ні. Завтра. Мені треба швидше рушати звідси.
Я сунув руку в кишеню, щоб заплатити йому за проїзд.
- Ти збожеволів? - образився він.
- Ну, то спасибі, Густаве. Не затримуватиму тебе. До побачення.
- А що якби нам підстерегти й злапати того молодця, що стибрив машину - га?
- Ні, ні, він, певно, давно вже втік. - Мене раптом охопила шалена нетерплячка. - До побачення, Густаве!
- А в тебе ще є бензин?
- Є, досить. Я вже перевірив. Ну, доброї ночі!
Він поїхав. Я почекав деякий час, потім теж рушив, а вибравшись на Менкештрасе, ввімкнув третю швидкість і поїхав повільніше вздовж вулиці. Коли знову повернувся назад, на розі вже стояв Кестер.
- Що це значить?
- Сідай, - квапив я. - Тобі нічого стояти тут. Альфонс пронюхав раніше. Він... він уже знайшов його
- Ну?..
- Все... - сказав я.
Кестер мовчки сів у машину. Але не до керма. Він сів поруч зі мною, дещо підупалий, а я вів "Карла".
- Заїдемо до мене додому? - спитав я.
Він кивнув. Я дав газ і спрямував машину вздовж каналу. Вода лежала широкою срібною смугою. Склади на протилежному березі стояли в густій чорній тіні, але бруківка мерехтіла блідим ясноблакитним відблиском, і машина линула по ньому, наче по невидимому снігу. Товсті куполи собору в стилі барокко пропливали над дахами. Вони відсвічували зеленкуватосрібним лиском на фоні глибокого іскристого неба, в якому висів місяць, наче велика сигнальна ракета.
- Отто, я радий, що все так вийшло, - промовив я.
- Я ні... - відповів він.
У пані Залевської ще горіло світло. Коли я відімкнув двері, вона вийшла з вітальні.
- Вам телеграма, - сказала вона.
- Телеграма? - спитав я здивовано.
Мої думки все ще були поглинуті подіями вечора. Потім я збагнув і побіг до своєї кімнати. Телеграма лежала посеред столу, біла, як вапно, в яскравому світлі. Я зірвав наклеєну обгортку, серце в мене стислося, літери розпливалися в очах і знову сходились докупи. Я глибоко зітхнув, заспокоївся і передав телеграму Кестеру.
- Ну, слава богу. А я вже думав...
Там було всього три слова: "Роббі, швидше приїжджай".
Я знову взяв аркушик. Полегшення пройшло. Повернувся страх.
- Що б там могло статись, Отто? Боже, чому вона не подзвонила по телефону? Мабуть, сталося що-небудь!
Кестер поклав депешу на стіл.
- Коли ти востаннє мав од неї вісточку?
- Тиждень тому... Ні, більше.
- Замов розмову по телефону. Якщо там щось скоїлось, ми зараз же поїдемо туди. Машиною. У тебе є розклад поїздів?
Я замовив санаторій і приніс із салону Залевської розклад поїздів. Поки ми чекали, Кестер листав книжку.
- Перший поїзд у тому напрямі йде тільки завтра опівдні, - сказав він. - Буде краще, якщо ми сядемо в машину і проїдемо, скільки встигнем. А там завжди можемо пересісти на ближчий поїзд. Так ми напевно виграємо кілька годин. Ти як гадаєш?
- Так, у всякому разі виграємо. - Я не міг собі уявити, як витримати довгі бездіяльні години в поїзді.
Задзвенів телефон. Кестер взяв залізничний довідник і пішов у мою кімнату. На проводі був санаторій. Я спитав про Пат. Через хвилину сестра з комутатора сказала, що Пат краще не підходити до телефону.
- Що з нею? - закричав я.
- Кілька днів тому була невелика кровотеча. А сьогодні вона температурить.
- Перекажіть їй, що я їду! - гукнув я. - 3 Кестером на "Карлі". Ми зараз виїжджаємо. Ви зрозуміли?
- З Кестером на Карлі, - повторив голос.
- Так. Але передайте їй негайно. Ми зараз виїжджаємо.
- Я зараз передам їй...
Я повернувся до своєї кімнати. Мої ноги були якісь на диво легкі. Кестер сидів за столом і виписував потрібні нам поїзди.
- Готуй свій чемодан, - сказав він. - Я поїду додому і візьму свій. За півгодини буду тут.
Я зняв із шафи чемодан. Це був той самий чемодан Ленца з кольоровими наклейками різних готелів. Я швидко спакувався й попередив про свій від'їзд пані Залевську та хазяїна кафе "Інтернаціональ". Потім сів у своїй кімнаті біля вікна чекати Кестера. Навколо була глибока тиша. Я думав про те, що завтра ввечері буду у Пат, і мене раптом заполонило гаряче, нестримне почуття близької зустрічі, перед яким зблідло усе: страх, турботи, сум, розпач. Завтра ввечері я буду з нею, - це було невимовне щастя, щось таке, в що я майже не вірив. З часу нашого побачення так багато всього втрачено...
Я взяв свій чемодан і пішов униз. Усе раптом здалося мені приємним і близьким - сходинки, затхлий запах біля вхідних дверей, холодний, сірий, як гума, відблиск асфальту, по якому саме підкотив "Карл".
- Я захопив з собою ковдри, - сказав Кестер. - Буде холодно в дорозі. Закутайся як слід.
- Будемо вести машину по черзі, так? - спитав я.
- Добре. Але поки що поведу я. Я ж поспав після обіду.
Через півгодини місто лишилося позаду і велична тиша ясної місячної ночі поглинула нас. До самого обрію перед нами білою смужкою простягалося шосе. Було так видно, що ми могли їхати, не вмикаючи фар. Звуки мотора нагадували глухі тони органа; вони зовсім не порушували тиші, а робили її помітнішою.
- Ти б трохи поспав, - порадив Кестер.
Я хитнув головою:
- Не можу, Отто.
- То принаймні хоч ляж, щоб на ранок був свіжіший. Ми ж маємо проїхати всю Німеччину.
- Я й так відпочину.
Я лишився сидіти поруч з Кестером. Місяць поволі плив у небі. Поля поблискували перламутром. Час від часу мимо пролітали села, іноді якесь місто - заспане, порожнє; ущелини вулиць між рядами будинків були наповнені примарним місячним сяйвом, через що ніч здавалась якимсь нереальним фільмом.
Над ранок похолодніло. На луках миготів іній, дерева на фоні зблідлого неба стояли, ніби відлиті із сталі; в лісах тягнуло вітерцем, і подекуди з димарів над будинками здіймався димок. Ми помінялися місцями, і я вів машину до десяти годин. Потім ми нашвидкуруч поснідали в якійсь харчевні при дорозі, і я повів машину далі, до дванадцяти. З дванадцяти Кестер уже не вставав від керма. Ми рухалися швидше, коли він сам вів.
Пополудні, коли вже почало смеркатися, ми прибули в передгір'я. У нас були ланцюжки для скатів і лопата; ми розпитали, як далеко можна пробратися в гори.
- З ланцюжками можна спробувати, - сказав секретар автоклубу. - В цьому році дуже мало снігу. Але я точно не знаю, як там останні кілька кілометрів. Можливо, що й засядете.
Порівняно з поїздом ми значно виграли в часі й вирішили спробувати добратися на саму гору. Було холодно, і туман не загрожував нам. Машина йшла зигзагами вгору, як годинник. Піднявшись наполовину, ми приладнали ланцюжки. Дорога була розчищена від снігу, але місцями обледеніла, і машина підскакувала й ковзала в боки. Час від часу засідали в снігу, й доводилося розкопувати машину. В останньому селі ми попросили відро піску, бо тепер ми вже були вище санаторію і боялися, що, коли їхатимемо вниз, можуть трапитися вкриті ожеледицею повороти. Стало зовсім темно, над нами височіли в темряві круті й голі гори, гірський прохід звужувався, мотор ревів уже на першій швидкості, і ми поворот за поворотом просувалися вниз. Раптом світло фар ковзнуло з косогору в порожняву, гори розступились, і ми побачили перед собою внизу цілий рій вогнів населеного пункту.
Машина гриміла між магазинами головної вулиці, освітленими барвистими вогнями. Пішоходи розбігалися в боки, злякані незвичайним видовищем, коні жахались, одні сани злетіли з дороги, а машина покружляла поворотами нагору до санаторію і зупинилась перед порталом.
Я вискочив з машини; обличчя, люди, канцелярія, ліфт - усе було ніби в тумані; потім побіг білим коридором, рвонув двері й побачив Пат - такою, як бачив її сто раз уві сні і в мріях; вона пішла мені назустріч, і я тримав її в обіймах, як саме життя, навіть більше, ніж саме життя...
- Слава богу, - отямившись, вимовив я, - я думав, ти лежиш у постелі.
Вона захитала головою на моєму плечі. Потім випрямилася, обхопила моє обличчя руками й пильно подивилась на мене.
- Ти приїхав!.. - шепотіла вона. - Ти, нарешті, приїхав...
Вона поцілувала мене - обережно, серйозно й дбайливо, ніби щось таке, що боялась розбити. Відчувши її губи, я весь затремтів. Надто швидко все це трапилось, я ще й не осягнув усього, що сталося, я ще не зовсім був тут - ще жив дорогою, у мені ще гуркотів мотор, в очах ще маячило нескінченне шосе. Я почував себе, як людина, що з холодної ночі ввійшла в теплу кімнату: вона відчуває тепло на шкірі, бачить теплий затишок, але сама ще не зігрілась.
- Ми швидко їхали, - вимовив я.
Вона не відповіла. Все ще мовчки дивилась на мене. Її серйозне обличчя мало зворушливий вираз, її очі - майже впритул біля мого обличчя, і здавалося, вона шукає очима, хоче знову знайти щось дуже важливе. Мені стало ніяково. Я поклав руки їй на плечі й опустив очі.
- Тепер ти залишишся тут? - спитала вона.
Я кивнув головою.
- Скажи мені зараз же. Скажи мені, чи ти знову поїдеш, щоб я точно знала...
Мені хотілось відповісти, що я ще й сам не знаю і що, очевидно, через кілька днів я змушений буду поїхати, бо в мене немає грошей, щоб лишитись тут. Але я не міг цього сказати. Я не міг їй цього сказати, коли вона так дивилась на мене.
- Так, - відповів я, - лишусь тут. Буду тут, поки нам обом можна буде виїхати звідси.
Її обличчя не поворухнулось. Але воно раптом стало світлим, ніби його хто освітив зсередини.
- Ах, - шепотіла вона, - я б не знесла твого від'їзду...
Я намагався через її плече прочитати температурну криву на дошці, прикріпленій в узголів'ї ліжка. Вона помітила це, миттю висмикнула аркушик, зім'яла його й кинула під ліжко.
-Тепер це вже не має значення, - сказала вона.
Я запам'ятав собі, де лежав зібганий папірець, і вирішив потім, коли вона не бачитиме, сховати його в кишеню.
- Ти нездужала? - спитав я.
- Трошки. Але тепер це вже минуло.
- Що ж кажуть лікарі?
Вона засміялась:
- Не питай мене зараз про лікарів. Взагалі не питай нічого. Ти тут, і цього досить!
Вона якось раптом змінилась. Я не знав, чи це мені здалося тому, що я довго не бачив її, але вона була ніби не та, що раніш. Її рухи були м'якші, шкіра-тепліша, навіть те, як вона підійшла до мене, було іншим... Вона вже не була тільки красивою, молодою дівчиною, що потребує захисту, в ній появилося щось нове, і коли раніше я часто не міг напевно сказати, чи вона любить мене, то тепер відчував це; вона вже не приховувала нічого, стала жвавішою й ближчою мені, ніж будь-коли раніше, жвавішою, ближчою і красивішою, щасливішою, але водночас і якоюсь неспокійнішою.
- Пат, - сказав я, - мені треба збігати вниз. Там Кестер. Треба пошукати, де нам зупинитись.
- Кестер? А де Ленц?
- Ленц... - трохи запнувся я, - Ленц лишився вдома...
Вона нічого не помітила.
- Тобі можна буде потім зійти вниз? - спитав я. - Чи нам прийти сюди наверх?
- Мені можна все. Тепер мені все можна. Ми зійдемо вниз і там вип'ємо чого-небудь. Я подивлюсь, як ви п'єте...
- Добре. То ми будемо чекати на тебе внизу, в вестибюлі.
Вона підійшла до шафи, щоб дістати собі плаття. Я скористався нагодою і сховав у кишеню зібганий в клубочок температурний листок.
- Ну, бувай. Пат.
- Роббі!
Вона підійшла й поклала руки мені на плечі:
- Я так багато хотіла тобі сказати...
- І я тобі теж, Пат. Але ж тепер у нас для цього досить часу. Будемо розповідати одне одному цілий день. Завтра. Напочатку воно якось не виходить так зразу.
Вона кивнула.
- Так, ми все розповімо одне одному. Тоді весь цей час, що ми були самотні, розлучені, забудеться. Тоді ми знатимемо все одне про одного, і буде так, ніби ми завжди були разом.
- А ми й були завжди разом, - сказав я.
Вона посміхнулась:
- Я ні. Не вистачає в мене сили на це. Для мене це було страшніше. Я не вмію втішати себе думками, коли самотня. Тоді я самотня, і більше нічого не знаю. Без любові легше бути самотній.
Вона все ще посміхалась. Це була ніби скляна посмішка, вона втримувала її, але можна було зрозуміти, що їй не до усмішок.
- Пат, - промовив я. - Мій старий, мужній друг!
- Давно вже я цього не чула... - вимовила вона, і її очі наповнилися сльозами.
Я пішов до Кестера вниз. Чемодани вже були знесені. Нам дали дві суміжних кімнати у флігелі.
- На подивись, - сказав я, показуючи йому криву температури. - Як вона стрибає то вгору, то вниз.
Ми підіймались по сходах; під ногами рипів сніг.
- Розпитай завтра лікаря, - порадив Кестер. - Сама температурна крива тобі нічого не скаже.
- Я й так бачу доволі, - сказав я, знову зібгав папірець і сховав у кишеню.
Ми помилися. Потім Кестер зайшов до мене в кімнату. У нього був такий вигляд, ніби він тільки-но проснувся.
- Пора одягатись, Роббі, - нагадав він.
- Так. - Я прокинувся від своїх роздумів і розкрив чемодан.
Ми пішли знову до санаторію. "Карл" іще стояв на вулиці. Кестер накрив його радіатор ковдрою.
- Коли ми поїдемо назад, Отто? - запитав я.
Він зупинився:
- Я думаю поїхати завтра ввечері або післязавтра вранці. А ти ж лишишся тут...
- Як же я можу лишитись? - відповів я розпачливо. - Моїх грошей вистачить щонайбільше на десять днів. І за Пат у санаторії заплачено лише до п'ятнадцятого. Мені треба повертатися назад і заробляти гроші. Тут, мабуть, такі погані піаністи не потрібні...
Кестер нахилився над радіатором "Карла" і підняв ковдру.
- Я забезпечу тебе грішми, - сказав він, випрямляючись. - Якщо справа в грошах, ти можеш спокійно лишатись тут.
- Отто, - сказав я, - мені ж відомо, що в тебе лишилося з аукціону. Менше трьохсот марок.
- Я маю на увазі не ті. Я добуду ще. Ти не турбуйся з-за цього. Днів через вісім ти матимеш гроші.
- Одержав спадщину? - спитав я з сумною іронією в голосі.
- Щось ніби... Можеш покластися на мене. Адже тепер тобі не можна їхати звідси.
- Ні, - погодився я. - Не знаю, як би я й пояснив їй це...
Кестер знову накрив ковдрою радіатор "Карла". Потім легенько погладив по капоту мотора. Тоді ми пішли у вестибюль і сіли біля каміна.
- А котра зараз година? - спитав я.
Кестер глянув на годинник:
- Пів на сьому.
- Дивно, - сказав я. - А я думав, що вже значно більше.
Сходами вниз спускалася Пат. Вона була в хутряному жакеті і швидко прямувала через вестибюль, щоб привітатися з Кестером. Я лише тепер помітив, як вона засмагла. Шкіра на її обличчі мала колір червонуватої бронзи, і вся вона була трохи схожа на молоду, ясношкіру індіанку. Але обличчя її звузилось, і очі надто блищали.
- У тебе температура? -спитав я.
- Невеличка, - відповіла вона швидко й дещо ухильно. - Вечорами тут у кожного температура. Це тому, що ви приїхали. Ви стомились?
- Від чого?
- Тоді підемо в бар, га? Це ж перший випадок, коли до мене сюди прибули гості.
- А тут є бар?
- Є, невеличкий. Чи просто куточок, схожий на бар. Він теж є частиною лікування. Уникають усього, що схоже на лікарню. Але там нічого не дають протипоказаного.
В барі було повно людей. Пат привіталася з кількома знайомими. Мені запам'ятався один італієць. Ми сіли за один столик, що саме звільнився.
- Що ж ти хочеш випить? - запитав я.
- Коктейль з ромом. Такий, як ми завжди пили в барі. Ти знаєш рецепт?
- Це зробити неважко, - сказав я дівчині, що обслуговувала нас: - половина портвейну і половина ямайського рому.
- Два! - гукнула Пат. - І один "спеціальний"...
Дівчина принесла два бокали порто-ронко і третій з якимсь рожевим напоєм.
- Це для мене, - сказала Пат. Вона підсунула нам ром: - Салют! - Потім поставила свій бокал, навіть не пригубивши його, огледілась навколо, миттю схопила мій бокал і випила.
- Ех, - зітхнула, - яке смачне!
- Що ж ти там замовила? - спитав я і покуштував підозрілу рожеву рідину. На смак вона була схожа на малиновий сік з лимоном. В ній не було ні краплі алкоголю.
- Добрячий напій, - сказав я.
Пат поглянула на мене.
- Якщо в кого спрага, - додав я.
Вона засміялась:
- Замов ще одну порцію порто-ронко. Але для себе. Мені не дадуть.
Я кивнув пальцем дівчині:
- Один порто-ронко і один "спеціальний", - сказав я. Помітно було, що за іншими столами багато хто пив "спеціальний".
- Сьогодні мені можна, правда, Роббі? - сказала Пат. - Лише сьогодні! Як було колись. Правда, Кестер?
- "Спеціальний" теж непоганий, - відповів я і випив другий бокал.
- Ненавиджу його! Бідний Роббі, і що тільки доводиться тобі тут пити!
- Якщо ми частіше будемо замовляти, я ще надолужу своє, - сказав я.
Пат сміялась:
- Пізніше, до вечері, мені можна дещо випити. Червоного вина.
Ми ще кілька разів замовили порто-ронко, потім пішли до їдальні. Пат була чарівна. Її обличчя сяяло. Ми сіли за один з невеличких накритих білим столиків біля вікон. Тут було тепло, а внизу розкинулося село; його вулиці, вкриті снігом, блищали.
- А де ж це Гельга Гутман? - спитав я.
- Вибула... - сказала Пат після невеличкої паузи.
- Вибула? Так рано?
- Так... - відповіла Пат, і я зрозумів її.
Офіціантка принесла темночервоне вино. Кестер наповнив бокали. Столи вже всі були зайняті. Всюди сиділи люди, точилися балачки. Я відчув руку Пат у своїй руці.
- Любий, -промовила вона тихо і ніжно. - Я не могла витримати більше...������_��1�