24
XXIV
Це сталося тижнів через три одного холодного січневого вечора. Я сидів у кафе "Інтернаціональ" і гуляв з хазяїном у "Сімнадцять і чотири" (1). В кафе було пусто, навіть повії не прийшли. В місті було неспокійно. Вулицями безперервно марширували колони; одні - з гучними військовими маршами, інші - з "Інтернаціоналом", потім знову довгі, мовчазні колони з транспарантами: люди вимагали роботи і хліба, незчисленні кроки лунали по брукові, ніби хід велетенського, невблаганного годинника. Надвечір уже дійшло до сутички між страйкарями і поліцією. Дванадцять чоловік було поранено. Вже кілька годин уся поліція була в стані тривоги. На вулицях лунали сирени поліційних машин.
- Немає спокою, - сказав хазяїн, показуючи мені шістнадцять, - з самої війни немає спокою Але ж тоді ми не хотіли нічого, крім миру і спокою. Збожеволів світ!
Я показав йому сімнадцять і загріб гроші з кону.
- Світ не збожеволів, - зауважив я. - Збожеволіли люди.
Алоїс, що стояв за стільцем хазяїна і час від часу втручався в гру, заперечив:
- Люди не збожеволіли. Тільки зажерливі стали. Один одному не зичить добра. А що всього стало надто багато, більшість не має зовсім нічого. Вся причина лише в розподілі.
- Це ясно, - сказав я і спасував з двома картами. - Але ця причина існує вже біля двох тисяч років.
Хазяїн відкрив карти. Набравши п'ятнадцять, він нерішуче глянув на мене. Потім прикупив ще, там виявився туз, і він програв. Я показав йому свої карти. Було всього дванадцять очок, і він з п'ятнадцятьма виграв би.
- До дідька, більше не хочу! - вилаявся він. - Це якесь підле дурисвітство! Я думав, у вас щонайменше вісімнадцять.
Алоїс замекав, як цап.
Я згріб гроші. Хазяїн позіхнув і глянув на годинник.
- Скоро одинадцять. Я гадаю, пора кінчати. Однак ніхто вже не зайде.
- А он ще хтось іде, - сказав Алоїс.
Двері рвучко розчинились. То був Кестер.
- Там якісь новини, Отто?
Він кивнув:
- Побоїще в "Прусських залах". Двоє тяжкопоранених, кілька десятків легкопоранених і з сотню заарештованих. В Північному районі дві перестрілки. Один поліцай убитий. Скільки поранених, не знаю. От так, а тепер, коли скінчаться великі мітинги, мабуть, почнеться ще гірше. Ти вже звільнився тут?
- Так, - сказав я. - Ми саме збиралися кінчати.
- Тоді ходім зі мною.
Я поглянув на хазяїна. Він ствердно кивнув.
- Ну, будьте здорові, - сказав я.
- Будь здоров, - мляво відповів хазяїн. - Будьте там обережні.
Ми вийшли. На вулиці пахло снігом. Листівки лежали посеред вулиці, як великі, мертві, білі метелики.
- Готфріда й досі нема, - сказав Кестер. - Стирчить там десь на якихось зборах. Ходять чутки, що їх там хотять розігнати, і боюсь, що там все може статися. Було б добре, якби нам удалося ще до кінця знайти його. Він же з гарячих.
- А ти знаєш хіба, де він? - спитав я.
- Точно не знаю. Але ж, напевне, на одному з трьох головних мітингів. Ми об'їдемо всі три. Готфріда з його світлою чуприною розпізнати легко.
- Гаразд.
Ми сіли в "Карла" і помчали до ближчого політичного клубу.
На вулиці стояла вантажна машина з поліцаями. Підборідні ремінці формених кашкетів були спущені вниз. У світлі вуличних ліхтарів блідо поблискували стволи карабінів. З вікон звисали строкаті прапори. Перед входом товпилися люди в уніформах. Майже всі - зелена молодь.
Ми купили два вхідні квитки. Відмовившись од брошур, пожертвувань у кварту і реєстрації партійної належності, ми пройшли в зал. Там було повно людей і добре освітлення, щоб можна було побачити, хто кидає репліки промовцям. Ми зупинилися біля дверей, і Кестер, у якого був гострий зір, почав оглядати ряди.
На підвищенні стояв міцний, присадкуватий чоловік і виголошував промову. Він мав густий грудний голос, який можна було зрозуміти в усіх кінцях залу. Цей голос переконував незалежно від того, що говорив промовець. А про що говорилось, зрозуміти було неважко. Чоловік ходив по сцені невимушене, з скупими жестами, час від часу пив ковточок води і пересипав свою промову жартами. Та раптом він зупинився, цілком повернувшись до публіки, й почав сікти пронизливим голосом, наче батогом, фразу за фразою всім відомі істини про злидні, про голод, про безробіття, дедалі розпалюючись, захоплюючи слухачів і, нарешті, шаленіючи, жбурнув у зал:
- Далі цього не можна терпіти! Це треба змінити!
Публіка бушувала, люди плескали в долоні й кричали, ніби від цього уже все й змінилося. Чоловік на сцені почекав хвилину, його обличчя сяяло. І тоді почалося - щедро, переконливо, непереборно, обіцянка за обіцянкою, цілий град обіцянок, справжній рай постав над безліччю голів, піднявся барвистим склепінням над людьми; це була лотерея, в якій всі пусті білети вигравали і в якій кожен знаходив своє власне щастя, своє власне право, свою власну помсту.
Я оглянув слухачів. Тут були люди всіх професій: бухгалтери, дрібні ремісники, чиновники, певна кількість робітників і багато жінок. Вони сиділи в душному залі, відкинувшись назад чи подавшись наперед, ряд за рядом, обличчя біля обличчя, потік слів заливав їх; і дивно: хоч які вони всі були різні, їхні обличчя мали однаковий, далекий від дійсності вираз: сонно-пристрасні погляди в далечінь туманного Fata morgana, в тих поглядах була порожнява і водночас незвичайна надія, в якій гаснуло все: недовір'я, сумнів, заперечення й запитання, буденне життя, сучасність, реальність. Той, що там на сцені, усе знає, у нього на кожне питання є відповідь, в усякій нужді - допомога. Їм приємно було довіритись такій людині. Приємно бачити того, хто думає за них. Приємно було вірити.
Кестер підштовхнув мене. Ленца не було там. Він кивнув головою до входу. Я теж кивнув, і ми вийшли. Ті, що стояли як охоронці залу, похмуро й підозріло провели нас очима. У вестибюлі стояв оркестр, готовий вступити в зал. Цілий ліс знамен і значків.
- Здорово організували, правда? - зауважив Кестер уже на вулиці.
- Будь певен. Це я як старий керівник бюро реклами можу оцінити.
Ми проїхали кілька вулиць далі. Там відбувався другий політичний мітинг. Інші знамена, інша уніформа, інший зал; а, по суті - все так само, на обличчях той же вираз непевної надії і безпідставної віри. Перед рядами стільців - накритий білим стіл президії. За столом - секретарі партії, керівництво і кілька завзятих старих дів. Промовець, чиновник на вигляд, слабіший за попереднього. Він говорив газетною мовою, наводив цифри, аргументи; все було правда, що він казав, але переконував він менше, ніж той, що взагалі нічого не доводив, а лише твердив. Стомлено куняли секретарі партії за столом президії; вони вже відсиділи сотні подібних зборів.
- Ходімо, - сказав Кестер через деякий час. - Його немає. А втім, я й не сподівався знайти його тут.
Ми поїхали далі. Повітря було холодне і свіже порівняно до тієї задухи в переповнених залах. Машина вихором неслася вулицями. Ми їхали вздовж каналу. Ліхтарі кидали олійножовті плями на темну воду, що тихо плескалася в бетонований берег. Нам назустріч повільно пливла чорна баржа, її тягнув буксирний катер з червоними й зеленими сигнальними вогнями. Звідти загавкав собака, потім на світло вийшов чоловік і зник у люку, що на мить мигнув золотавим відблиском. По той бік каналу стояли яскраво освітлені будинки Західного району. Від них дугою здіймався міст до протилежного берега. По ньому невтомно снували туди й сюди автомобілі, омнібуси й трамваї. Міст мав вигляд іскристої строкатої гадюки, що звилася над лінивою, темною водою.
- Я думаю, ми поставимо машину тут, а далі пройдемо пішки, - через якийсь час сказав Кестер. - Так менше буде впадати в очі;
Ми зупинили "Карла" під ліхтарем перед якоюсь пивничкою. Коли виходили з машини, від нас шмигнула біла кішка. Кілька повій у фартухах стояли трохи далі в підворітті. Коли ми проходили мимо, вони принишкли. В кутку під будинком, прихилившись до стіни, спав шарманщик. Біля тротуару якась стара жінка копирсалася в покидьках.
Ми підійшли до величезної, брудної робітничої казарми з внутрішніми дворами й проходами. На першому поверсі містилися крамниці, пекарня і пункт прийому ганчір'я та брухту. На вулиці перед першим проходом стояло дві вантажні автомашини з поліцією.
В першому дворі, в кутку, ми побачили збиту з дощок ятку, на стінах якої висіло кілька великих астрономічних карт. Перед столом з паперами на невеличкому підвищенні стояв чоловік у чалмі. Над його головою вимальовувався щит: "Астрологія, графологія, тлумачення майбутнього-ваш гороскоп за 50 пфенігів!" Навколо стовпилася юрба. Яскраве світло карбідної лампи освітлювало жовте, зморшкувате обличчя астролога. Він переконував у чомусь зівак, що мовчки слухали його з такими ж розгубленими, далекими від дійсності поглядами; вони, як і слухачі на зборах з прапорами та оркестрами, жадібно чекали якогось чуда.
- Отто, - сказав я Кестеру, що йшов поперед мене, - тепер я зрозумів, чого хочуть люди. Їм не потрібна ніяка політика. Вони хочуть якоїсь нової віри, що замінила б їм релігію.
Він оглянувся:
- Звичайно. Вони знову хочуть трохи вірити в що-небудь. Тому вони такі фанатичні.
Ми ввійшли на другий двір, де містилася пивна, в якій проходили збори. Усі вікна були освітлені. Раптом ми почули зсередини лемент. У ту ж мить, ніби по сигналу, з бокового входу вискочила група молодчиків у спортивних куртках і побігла через двір попід вікнами до дверей. Передній розчинив їх навстіж, і всі вони кинулись у зал.
- Ударна команда, - зауважив Кестер. - Ходімо сюди до стіни, станемо за пивними бочками.
В залі здійнявся шалений ґвалт. Ще секунда - задеренчали шибки і з вікна хтось вискочив на подвір'я. У ту ж мить з грюкотом розчинилися двері і звідти викотився клубок людей: передні падали, задні котилися через них. Якась жінка пронизливо завищала: "Рятуйте!" й кинулася в підворіття з двору. Нова хвиля людей з ніжками стільців і пивними кухлями в руках викотилася з залу, зчепившись у лютій бійці. Один здоровенний тесляр вискочив з залу, став трохи осторонь дверей і кожного разу, коли перед його очима з'являлася голова противника, його довга рука з розмаху забивала її знову в клубок людських тіл. Він робив це цілком спокійно, ніби рубав дрова.
Новий клубок викотився у двір, і раптом ми побачили - за три метри від нас - жовту чуприну Готфріда в руках якогось розлюченого вусача.
Кестер, пригнувшись, зник у натовпі. Через кілька секунд вусач відпустив Готфріда, з виразом крайнього здивування підняв руки і, як вирване з коренем дерево, повалився на купу людей. Тут я помітив Кестера, який волік за комір Ленца.
Ленц пручався.
- Пусти мене ще на хвилину туди... Отто... - хрипів він.
- Кинь дурниці! - гукнув Кестер. - Зараз тут буде поліція! Давай скоріше на той бік і нагору.
Ми побігли через двір, до темного бічного ходу. Ще б мить - і було б запізно. В ту ж секунду двір наповнився різким свистом, блиснули козирки чорних формених кашкетів, і поліція перегородила двір. Ми кинулись сходами вгору, щоб не потрапити до поліційного відділку. З віконця на сходах ми спостерігали, що було далі. Поліцаї працювали бездоганно. Вони перекрили всі виходи, врізалися клином у юрбу, що розлючено билася, розірвали її на частини, розсіяли по двору і зразу ж почали набивати нею машини. І першим серед арештованих був спантеличений тесляр, що даремно намагався щось пояснити поліцаям.
Позаду нас рипнули двері. Якась жінка в сорочці, з тонкими голими ногами і з свічкою в руці, висунула голову:
- Це ти тут? - непривітно спитала вона.
- Ні, - відповів Ленц, що вже трохи охолонув.
Жінка грюкнула дверима. Ленц освітив кишеньковим ліхтариком двері. Це тут чекали на старосту артілі штукатурів Гергарда Пешке.
Внизу стихло. Поліція пішла геть, і двір спорожнів.
Ми ще трохи почекали, потім пішли сходами вниз. За чиїмись дверима у темряві тихо й жалібно плакала дитина.
Ми йшли через передній двір. Астролог сидів самотній перед своїми астрономічними картами.
- Гороскоп, панове? - гукнув він до нас. - Чи, може, поворожити на руці?
- Давай, - сказав Готфрід, простягаючи йому руку.
Той якусь мить дивився на руку.
- У вас порок серця, - беззаперечно заявив він. - Почуття дуже розвинені, лінії розуму дуже короткі, зате ви музично обдаровані. Багато мрієте, але не годитесь для родинного життя. І все ж я бачу тут троє дітей. Ви - натура дипломатична, більш відлюдна, ніж товариська, і проживете до вісімдесяти років.
- Вірно, - заявив Готфрід. - Так і моя мати ще дівчиною казала: хто злий, той постаріє. Мораль - це видумка людей, а не висновки з досвіду життя.
Він дав астрологові гроші, і ми пішли далі. На вулиці не було ні душі. Чорна кішка перебігла нам дорогу.
Ленц показав у протилежний бік:
- Тут би нам слід повернутися назад.
- Нічого, - заперечив я, - перед цим ми бачили білу; отже, це взаємно урівноважується.
Ми йшли вулицею. На другому боці назустріч нам ішло кілька чоловік. Чотири молоді хлопці. На одному були світложовті нові шкіряні краги, на інших - щось подібне до армійських чобіт. Вони зупинились і дивились в наш бік.
- Він! - гукнув раптом той, що в крагах, і побіг через вулицю до нас. За якусь мить гримнули два постріли, парубок кинувся тікати, і всі четверо розбіглися так швидко, як тільки могли. Кестер було рвонувся за ними, але потім якось дивно повернувся вбік, щось вигукнув здавленим голосом і розчепірив руки, намагаючись підтримати Готфріда Ленца, який важко упав на брук.
У першу секунду я подумав, що Ленц просто впав; потім побачив кров. Кестер розпахнув йому піджак, розірвав сорочку на грудях - звідти ключем била кров.
Я притиснув до рани свою хусточку.
- Побудь тут, я прижену машину! - крикнув Кестер і побіг.
- Готфріде, - покликав я, - ти чуєш мене?
Його обличчя посіріло. Очі були напівзаплющені. Повіки не рухались. Я однією рукою підтримував його голову, а другою притискував хусточку до рани. Став біля нього на колінах, прислухався, чи не дише він, чи не хрипить, але не почув нічого... ніде не було ні звуку, лише безконечна вулиця, будинки без кінця і ніч без кінця... Я тільки чув, як тихо плюскотіла кров, зливаючись на брук, і усвідомлював, що це могло вже не раз статися з ним, але тепер - не міг повірити в це...
Вихором примчав Кестер. Він одкинув спинку лівого сидіння. Ми обережна підняли Готфріда і поклали на обидва сидіння. Я стрибнув у машину, і Кестер рушив. Ми приїхали до ближчого пункту швидкої допомоги. Кестер обережно загальмував.
- Заглянь, чи є там лікар. Якщо немає, нам доведеться їхати далі.
Я побіг. Назустріч мені вийшов санітар.
- Тут є лікар?
- Є. Ви когось привезли?
- Так. Ходімте скоріше зі мною! Носилки.
Ми підняли Готфріда на носилки й понесли до приміщення. Лікар вже стояв напоготові, засукавши рукава.
- Сюди, - показав він на плоский стіл.
Ми підняли носилки. Лікар притягнув лампу нижче, до самого тіла.
- Що це?
- Постріл з револьвера.
Він узяв вату, витер кров, намацав пульс, послухав і випростався.
- Уже нічого не поробиш...
Кестер не зводив з нього очей:
- Адже рана зовсім збоку. Це не може бути таким небезпечним!
- Тут дві рани! - сказав лікар.
Він знову витер кров. Ми нахилились над Готфрідом. І тут ми побачили, що нижче кривавої рани навкіс була друга - маленька темна дірочка біля серця...
- Він, очевидно, зразу помер, - сказав лікар.
Кестер випрямився. Він дивився на Готфріда. Лікар прикрив рани тампонами й заклеїв їх пластирем.
- Хочете помитись? - запитав він мене.
- Ні, - відповів я.
Обличчя Готфріда було тепер жовте і запале. Рот трохи скривлений, очі напівзаплющені, одно більше, ніж друге. Він дивився на нас. Він усе ще дивився на нас.
- Як же це сталося? - спитав лікар.
Йому ніхто не відповів. Готфрід дивився на нас. Він не спускав з нас очей.
- Його можна лишити тут, - сказав лікар.
Кестер ворухнувся.
- Ні, - заперечив він. - Ми заберемо його з собою!
- Так не можна, - сказав лікар. - Ми повинні подзвонити в поліцію. І до карного розшуку теж. Адже треба негайно вжити заходів, щоб знайти вбивцю.
- Вбивцю? - Кестер дивився на лікаря так, ніби не розумів його. - Гаразд, - сказав він трохи згодом. - Я поїду привезу поліцію.
- Можна подзвонити. Тоді вони скоріше будуть тут.
Кестер задумливо похитав головою:
- Ні. Я привезу їх.
Він вийшов на вулицю; і я почув, як заревів мотор "Карла". Лікар присунув мені стілець:
- Може, поки що посидите?
- Дякую, - сказав я, але не сів. Яскраве світло все ще падало на закривавлені груди Готфріда. Лікар підняв лампу трохи вище.
- Як же це сталося? - спитав він ще раз.
- Не знаю. Мабуть, його сприйняли за когось іншого.
- Він був на фронті? - спитав лікар.
Я кивнув.
- Це видно з шрамів, - сказав він. - І по тому, що прострілена рука. Він був поранений кілька разів?
- Так. Чотири рази.
- Яка підлість, - мовив санітар. - І це вчинили вошиві молокососи, які тоді ще лежали в пелюшках.
Я нічого не відповів. Готфрід дивився на мене. Все ще дивився на мене.
Кестер повернувся нескоро. Він не привіз нікого. Лікар відклав.набік газету й запитав:
- Чиновники вже тут?
Кестер стояв мовчки. Він не чув.
- Поліція вже тут? - перепитав лікар.
- Тут, - відповів Кестер. - Поліція... Треба подзвонити, щоб вони прийшли...
Лікар подивився на нього, але нічого не сказав і підійшов до телефону. Через кілька хвилин прийшли два чиновники. Вони сіли за другий стіл, і один з них почав записувати персональні дані Готфріда. Не знаю чому, але мені здавалося божевіллям розповідати, як його звали, коли він народився і де жив, - тепер, коли він був мертвий. Я втупився в чорнуватий недогризок олівця, якого чиновник час від часу слинив губами, і машинально відповідав на запитання.
Другий чиновник почав оформляти протокол. Кестер підказував йому необхідні дані.
- Ви можете сказати мені хоч приблизно, як виглядав убивця? - спитав чиновник.
- Ні, - відповів Кестер. - Я не звернув на це уваги.
Я поглянув на нього. Мені пригадалися краги й уніформа.
- Ви не знаєте, до якої партії він належав? Не помітили на ньому якогось значка або форми?
- Ні, - сказав Кестер. - До пострілів я нічого не бачив. А потім лише... - він запнувся, - турбувався за свого товариша.
- Ви належите до якоїсь партії?
- Ні.
- Я спитав тому, що ви сказали, це ваш товариш...
- Він мій товариш по фронту, - відповів Кестер.
Чиновник звернувся до мене:
- А ви можете описати вбивцю?
Кестер твердим поглядом дивився на мене.
- Ні, - відповів я. - Я теж нічого не бачив.
- Дивно, - промовив чиновник.
- Ми саме розмовляли між собою і ні на що не звертали уваги. Все це сталося незвичайно швидко.
Чиновник зітхнув:
- Тоді мало надій на те, щоб спіймали тих типів.
Він дописав протокол.
- Загиблого можна забрати? - спитав Кестер.
- Власне кажучи... - чиновник глянув на лікаря. - Причина смерті встановлена?
Лікар кивнув головою:
- Я вже виписав посвідчення.
- А де куля? Я повинен взяти з собою кулю.
- Тут дві сліпі рани. Мені довелось би... - лікар завагався.
- Мені потрібні обидві кулі, - сказав чиновник, - Мені треба знати, чи вони з тої самої зброї.
- Звичайно, - відповів Кестер на погляд лікаря.
Санітар підсунув ближче носилки й опустив світло. Лікар взяв інструменти й почав копирсатися пінцетом у ранах. Першу кулю він знайшов швидко, вона сиділа не дуже глибоко. Другу рану довелося розрізати. Він натягнув гумові рукавички аж до ліктів, взяв затиски й ніж. Кестер швидко підступив до носилок і закрив Готфріду очі, що все ще були напіврозплющені. Почувши, як чиркнув ніж, я відвернувся. Якусь мить я поривався до лікаря, щоб відштовхнути його, бо в мене промайнула думка, що Готфрід лише втратив свідомість і лікар його може дійсно зарізати... але потім я знов усвідомив те, що сталося. Ми досить бачили мертвих, щоб зрозуміти це.
- Ось вона, - сказав лікар, випростуючись. Він витер кулю і передав її чиновникові.
- Така сама. З того ж самого револьвера, правда ж?
Кестер нахилився й уважно оглянув маленькі кулі, що, перекочуючись на долоні чиновника, блідо поблискували.
- Так, - сказав він.
Чиновник загорнув їх у папір і сховав у кишеню.
- Власне, це й не дозволяється, - сказав він потім, - але якщо ви хочете забрати його додому, а... обставини з'ясовані, - адже так, пане докторе? - Лікар кивнув. - Ви ж судовий лікар, - вів далі чиновник, - ну, то... як хочете... Ви лише повинні... можливо, завтра ще з'явиться комісія...
- Я знаю, - сказав Кестер. - Ми все лишимо так, як є.
Чиновники вийшли.
Лікар знову закрив рани Готфріда і заклеїв їх.
- Як ви хочете? - спитав він. - Можна взяти носилки. Вам лише слід повернути їх сюди протягом наступного дня.
- Добре, дякую. - сказав Кестер. - Давай, Роббі...
- Я можу допомогти вам, - звернувся до нас санітар.
Я похитав головою:
- Ми вже якось і самі.
Ми взяли носилки, винесли їх на вулицю й поклали на обидва ліві сидіння, що разом з відхиленою спинкою утворювали рівну площину. Санітар і лікар теж вийшли за нами на вулицю. Ми прикрили Готфріда його пальтом і поїхали. Через хвилину Кестер повернувся в мій бік:
- Проїдемо ще раз тими вулицями. Я вже раніше раз об'їхав їх. Але тоді ще було надто рано. Можливо, вони тепер десь там.
Почав іти ріденький сніг. Кестер вів машину майже безшумно. Він час від часу вимикав швидкість і навіть запалювання. Він не хотів, щоб нас було чутно, хоча ті четверо, яких ми шукали, й не знали, що у нас є машина. Потім ми безшумно попливли, мов білий привид, крізь сніг, який падав дедалі густіше. Я дістав з інструментального ящика молоток і поклав поруч, щоб можна було миттю вискочити з машини й бути готовим до бою. Ми їхали вздовж вулиці, на якій трапилась ця пригода. Під ліхтарем ще виднілася темна пляма крові. Кестер вимкнув світло. Ми рухалися біля самого тротуару й оглядали вулицю. Ніде ні душі. Тільки в освітленій пивничці чулися голоси.
Кестер зупинив машину біля перехрестя вулиць.
- Побудь тут, - сказав він, - я загляну туди.
- Я піду з тобою, - відповів я.
Він зміряв мене поглядом, який був мені знайомий ще з тих часів, коли він сам ходив у розвідку.
- Я не буду чіпати його в пивничці... - пообіцяв Кестер. - Бо там він ще вислизне в мене... Лише подивлюсь, чи він там. А потім почекаєм на нього. Побудь біля Готфріда.
Я кивнув, і він зник у хуртовині. Сніжинки летіли мені в обличчя і танули на нім. Раптом мені стало боляче, що Готфрід прикритий, наче уже не наш. Я зсунув пальто з його голови. Тепер сніг падав також і на його обличчя, на його очі і на рот, але не танув. Я вийняв хусточку, витер сніг і знову прикрив голову пальтом.
Повернувся Кестер.
- Нема?
- Нема, - відповів він.
Він сів у машину.
- Тепер об'їдемо ще інші вулиці. У мене таке передчуття, що ми кожну хвилину можемо зустріти їх.
Машина заревіла, і Кестер зразу ж приглушив її. Ми тихо скрадалися вулицями крізь білу хуртовинну ніч; на поворотах я притримував Готфріда, щоб він не сковзнув униз; час від часу ми зупинялися метрів за сто від пивниці, і Кестер довгими стрибками біг назад, щоб заглянути туди. його охопило якесь страшне, холодне біснування; він не думав про те, щоб спершу відвезти Готфріда, двічі був уже повертав додому, але потім знову розвертався, бо гадав, що саме в цей момент ті четверо можуть з'явитися на вулиці.
Раптом ми помітили попереду, на довгій, безлюдній вулиці темну групу людських постатей. Кестер миттю вимкнув запалювання, і ми безшумно, без світла наблизились до них. Вони не чули нас і спокійно розмовляли.
- Їх чотири, - шепнув я Кестеру.
В ту ж мить машина заревіла, кулею промчала останні двісті метрів, вискочила до половини на тротуар і, завищавши, зупинилась на відстані одного метра від людей, які крикнули від жаху. Кестер наполовину висунувся з машини, його тіло, мов сталева пружина, було готове до стрибка, а обличчя - невмолиме, як сама смерть.
Виявилося, то були не ті, кого ми шукали. Один з них - п'яненький. Вони почали лаяти нас. Кестер нічого не відповів їм. Ми поїхали далі.
- Отто, - сказав я, - сьогодні ми не спіймаєм його. Не думаю, щоб він наважився вийти на вулицю.
- Мабуть, так, - відповів він через деякий час і повернув машину.
Ми поїхали до Кестера на квартиру. Його кімната мала окремий вихід, і нам не довелося нікого будити. Виходячи з машини, я сказав:
- Чому ти не хотів сказати поліції, який він був на вигляд? Ми ж могли б допомогти розшукати його. І ми ж таки бачили його досить чітко.
Кестер поглянув на мене.
- Тому, що ми самі розрахуємося з ним, без поліції. Ти, може, думаєш... - він заговорив тихо, приглушено, в його голосі було щось моторошне, - що я передам його поліції? Щоб його на кілька років посадили до в'язниці? Ти ж знаєш, чим кінчаються всі ці процеси! Ті молодчики впевнені, що для них знайдуться поблажливі судді! Але так не буде! Я скажу тобі: коли б навіть поліція знайшла його, я б заявив, що це не той, аби тільки він мені знову колись попався! Готфрід мертвий, а він живий! Не буде цього!
Ми взяли носилки з сидінь і понесли їх крізь бурю й сніг до кімнати... У нас на душі було так, ніби ми у Фландрії і несемо вбитого товариша з окопів у тил.
Ми купили труну і яму на общинному кладовищі. Коли його ховали, був ясний, сонячний день. Ми самі закрили труну і знесли її сходами вниз. З нами йшло небагато людей: Фердінанд, Валентин, Альфонс, бармен Фред, Георг, Юпп, пані Штос, Густав, Стефан Гріголяйт і Роза. Перед воротами кладовища нам довелося трохи почекати. Перед нами рухалися ще дві траурні процесії, які треба було пропустити. В одній рухалося похоронна авто, у другій - коні, вкриті чорносрібними попонами, тягли катафалк; за нею нескінченними рядами йшли близькі небіжчика і жваво розмовляли між собою.
Ми зняли труну з машини і самі опустили на вірьовках у яму. Могильник був задоволений з цього, бо в нього було досить роботи біля інших могил. Ми запросили й священика. Невідомо, що б на це сказав Готфрід, але Валентин хотів цього. Правда, ми попросили пастора не казати ніякої проповіді. Він мав прочитати лише певне місце із біблії. Попик був маленький, старий і короткозорий чоловічок. Підійшовши до могили, він зачепився за грудку землі і був би впав у яму, якби Костер і Валентин не підтримали його. Та коли він спіткнувся, у нього випали з рук біблія і окуляри, які він хотів було надіть. Вони впали в могилу. Священик збентежено дивився в яму.
- Хай уже буде так, пане священику, - сказав Валентин, - ми заплатимо вам за ті речі.
- Мені не шкода книги, - відповів попик тихо, - але ж окуляри потрібні мені.
Валентин виламав гілку з живої огорожі. Потім став навколішки біля ями, і йому вдалося зачепити окуляри за дужку й витягти їх з-поміж вінків. Оправа була золота. Мабуть, саме тому піп хотів повернути їх собі. Біблія ковзнула збоку за труну; щоб її витягти, треба було спершу полізти в яму і знайти. Але цього і сам священик не хотів. Він стояв зніяковілий біля ями.
- Може, мені, замість читати, сказати кілька слів? - спитав він.
- А, облиште, пане священику, - сказав Фердінанд. - У нього ж там увесь завіт...
Сильно пахло розритою землею. В одній земляній брилі сиділа лялька хруща. Коли земля буде знов засипана, лялечка і далі буде жити в землі, перетвориться на жука і наступного року вибереться з грудки і знову побачить світ. А Готфрід був мертвий. Він згас. Ми стояли біля його могили, ми знали, що його тіло, його волосся, його очі ще існують, правда, уже не такі, як раніше, але ж існують, і все ж він уже пішов від нас і ніколи вже не повернеться. Це неможливо було осягнути. Шкіра у кожного з нас була тепла, мозок працював, наші серця гнали кров по жилах, ми жили, як і раніше, як і вчора, ніхто з нас раптом не втратив руки, ніхто не осліп, не онімів, все було, як і завжди, ми невдовзі мали піти звідси, а Готфрід мав лишитись там і ніколи вже не міг піти слідом за нами. Це неможливо було осягнути...
Брили землі загупали об труну. Могильник дав нам лопати, і ми, - Валентин, Кестер, Альфонс і я, - закопали Готфріда землею, як закопали вже колись багатьох товаришів. У мене в голові громом гриміла стара солдатська пісня - стара, сумна солдатська пісня, яку Готфрід так часто співав...
Аргоннський ліс, Аргоннський ліс,
Ти тихим цвинтарем станеш колись ..
Альфонс приніс простий, чорний дерев'яний хрест - такий самий, яких сотні тисяч стоять нескінченними рядами на солдатських могилах у Франції. Ми встановили його в узголів'ї могили.
- Ну, ходімо, - зрештою хрипко сказав Валентин.
- Ходімо, - промовив Кестер, але не зрушив з місця.
Ми всі стояли на місці. Валентин обвів усіх очима.
- За що? - ледве вимовляючи слова, сказав він. - Скажіть, за віщо? Прокляття!..
Ніхто не відповів.
Валентин кволо ворухнув рукою;
- Ходімо.
Ми пішли по гравійовій дорозі до виходу. Біля воріт на нас чекали Фред, Георг і інші.
- Він так дивно умів сміятись... - промовив Стефан Гріголяйт, сльози полилися струмками по його безпорадному й гнівному обличчю.
Я оглянувся. Ніхто не йшов за нами...
1. Гра вкарти, схожа на "очко". (Прим. перекл.)