23
XXIII
На початку листопада ми продали ситроена. Грошей вистачило для того, щоб деякий час підтримувати майстерню, але наше становище гіршало з тижня на тиждень. Люди ставили машини на зиму на консервацію, щоб зекономити на бензині й податках, і роботи по ремонту траплялися дедалі рідше. Ми, правда, пробивалися з допомогою таксі, але заробіток на трьох був надто скудний, і тому я майже зрадів, коли хазяїн кафе "Інтернаціональ" запропонував мені, починаючи з грудня, знову щовечора грати на піаніно, йому в останній час пощастило: спілка скотопромисловців перенесла свої щотижневі вечірки в одну з бокових кімнат "Інтернаціоналя", потім його приклад наслідувала спілка торговців кіньми, і, нарешті, ще й товариство прихильників кремації.
Таким чином, я міг таксі лишити Кестеру і Ленцу.
Мене ці зміни цілком влаштовували, бо я і без того часто не знав, як і де мені вбити вечір.
Пат писала мені регулярно. Я чекав на її листи, проте сам не міг уявити, як вона живе, й іноді, в похмурі, сльотаві грудневі дні, коли навіть опівдні не ставало по-справжньому світло, я вже думав, що вона вислизнула від мене і - все пропало. Мені здавалося, що вона виїхала давним-давно, і я вже не міг собі уявити, щоб вона повернулася до мене. Потім настали вечори, сповнені тяжкої, дикої туги, коли вже ніщо не могло зарадити, хіба що сидіти до ранку з повіями і скотопромисловцями і пити.
Хазяїн дістав дозвіл тримати кафе відкритим у ніч перед різдвом. Там мало відбутися велике свято для холостяків усіх спілок. Голова спілки скотопромисловців, торговець свинями Стефан Гріголяйт, пожертвував для вечора двоє молочних поросят і певну кількість свинячих ніжок. Він два роки тому овдовів і взагалі мав лагідний характер; ото ж хотів відсвяткувати різдво в товаристві. Хазяїн придбав ялинку чотири метри заввишки, яку поставили біля стойки. Роза, авторитет у всьому, що стосувалося комфорту й затишності, взялася прикрасити ялинку. Маріон і пухлий Кікі, що завдяки своєму нахилу теж розумівся на красі, допомагали їй. Опівдні вони утрьох узялися до діла. Витратили безліч різнокольорових куль, свічок і серпантину, але зате ж і ялинка прибрала пишного вигляду. На знак особливої поваги до Гріголяйта туди повісили кілька рожевих марципанових свинок.
Надвечір я ліг у постіль, щоб поспати кілька годин. Коли прокинувся, було вже темно. Якусь мить навіть не міг збагнути, чи це ще вечір, чи ранок. Мені щось снилося, але не запам'ятав, що саме. Ніби я був десь далеко і, здавалося, ще й досі чув, як за мною грюкнули чорні двері. Потім зрозумів, що хтось стукає в двері.
- Хто там? - гукнув я.
- Я, пане Локамп.
Виявилося, то пані Залевська.
Ввійдіть! - гукнув я. - Двері не замкнені.
Двері рипнули, і я побачив пані Залевську, що стояла в дверях, освітлена жовтим світлом з коридора.
- Пані Гассе прийшла, - шепотіла вона. - Скоріше йдіть сюди. Я не можу сказати їй...
Я не ворухнувся. Треба було спершу опам'ятатися.
- Скажіть їй, хай іде в поліцію, - відповів я трохи згодом.
- Пане Локамп! - Пані Залевська звела руки догори. - Крім вас, нікого немає. Ви повинні допомогти мені. Адже ви християнин!
Вона стояла в чотирикутному отворі дверей, ніби хистка, чорна тінь.
- Заспокойтеся, - сказав я роздратовано. - Зараз прийду.
Я одягся й вийшов. Пані Залевська чекала на мене під дверима.
- Вона вже знає що-небудь? - запитав я.
Залевська похитала головою, притуливши хусточку до рота.
- Де ж вона?
- В колишній своїй кімнаті.
Біля кухні стояла Фріда, спітніла від хвилювання.
- На ній капелюшок, утиканий пір'ям чаплі, і брильянтова брошка, - шепотіла вона.
- Простежте, щоб це зіпсоване кухонне опудало не підслухувало, - попрохав я пані Залевську і пішов до кімнати Гассе.
Пані Гассе стояла біля вікна. Коли я ввійшов, вона миттю обернулась. Очевидно, сподівалась побачити когось іншого. Це було безглуздо, але мій перший погляд упав на капелюшок і брошку, хоча я й не хотів цього. Фріда мала рацію: капелюшок був пишний. Брошка не так. Ця персона навмисне вирядилась, щоб показати іншим, як добре їй живеться. В цілому вона виглядала непогано; принаймні краще, ніж увесь той рік, коли жила тут.
- Гассе, мабуть, працює і в свят-вечір, га? - ущипливо спитала вона.
- Ні, - відповів я.
- А де ж він? У відпустці?
Вона підійшла до мене, похитуючи стегнами. Я відчув гострий запах її духів.
- А що вам, власне, ще треба від нього? - спитав я.
- Хочу покінчити свої справи. Розрахуватися. Адже мені, зрештою, належить частина всього цього.
- Вам уже нема чого рахуватися, - сказав я. - Тепер вам належить усе.
Вона витріщилась на мене.
- Він помер, - додав я.
Ліпше було б сказати їй про це інакше. Не так зразу, більше підготувати її. Але я й сам не знав, як підступити до цього. До того ж у мене в голові ще панувало безладдя після пообіднього сну; прокинувшись після такого сну, людина буває близька до самогубства.
Пані Гассе стояла посеред кімнати, і я, сказавши їй про це, цілком ясно уявив собі, що вона ні об що не вдариться, якщо зараз упаде. Це було дивно, проте я справді нічого іншого не бачив і не думав ні про що інше...
Проте вона не впала. Стояла, як і досі, й дивилася на мене.
- Он як... - промовила вона. - Он як... - лише пір'я чаплі на її капелюшку тремтіло.
І раптом я й не помітив, що сталося, але побачив, як нарядна, надушена жінка на моїх очах постаріла. Здавалося, ніби час блискавкою влучив у неї, кожна секунда дорівнювала рокові - напруження зламалось, тріумф погас, обличчя стало дряблим, зморшки, мов черви, розповзлися по ньому. І коли вона непевно, ніби навпомацки, взялася за спинку стільця і сіла на нього - так, ніби боялася щось розбити, - здавалося, це вже була зовсім інша людина, такий стомлений і постарілий мала вона вигляд...
- Що в нього було? - спитала вона, майже не ворушачи губами.
- Це сталося зовсім несподівано, - відповів я.
Вона не слухала мене. Дивилася на свої руки.
- Що мені робити тепер... - бурмотіла вона. - Що ж мені тепер робити?
Я помовчав хвилину. У мене стало моторошно на душі.
- У вас же, напевно, є хтось, до кого б ви могли піти, - зрештою сказав я. - Вам краще не лишатись тут. Та ви ж і не хотіли бути тут...
- Тепер уже все змінилося, - відповіла вона, не підводячи очей. - І що тільки мені робити тепер?
- У вас же, певно, хтось є, що чекає на вас. Ідіть до нього й обміркуйте все з ним. А потім, після різдва, зайдіть до поліційної дільниці. Там зберігаються деякі речі і банківські чеки. Вам треба з'явитися туди, щоб одержати гроші.
- Гроші, гроші... - тупо бурмотіла вона. - Які гроші?
- Там чимало. Щось біля тисячі двохсот марок.
Вона підвела голову. В її очах раптом блиснув божевільний вогник.
- Ні! - закричала вона. - Це неправда!
Я нічого не відповів.
- Скажіть, що це неправда... - прошепотіла вона.
- Може, й неправда. Але можливо й те, що він відкладав потроху про чорний день.
Вона встала. Раптом вона зовсім змінилася. В її руках було щось поривчасто-машинальне. Вона наблизила своє обличчя майже впритул до мого.
- Так, це правда, - прошипіла вони, - мені підказує моє передчуття, що це правда! Мерзотник! О, мерзотник! Примусив мене таке пережити, а виявляється - он що! Але я візьму їх і вижбурну геть, усі за один вечір, розкидаю їх по вулиці, щоб не лишилося нічого від них! Нічого! Нічого!
Я мовчав. З мене було досить. Вона пережила першу звістку, знала, що Гассе мертвий, а з усім іншим хай справляється сама. Цілком можливо, що вона ще гепнеться на підлогу, коли почує, що він повісився, але це вже була її власна справа. Знову оживити Гассе заради неї не було ніякої можливості.
Вона заплакала. Сльози били струмками з її очей. Вона плакала пискляво, жалісно, як дитина. Це тривало досить довго. Чого б я не віддав, щоб мати можливість закурити. Мені важко було дивитись, коли хто-небудь плакав.
Нарешті вона перестала плакати. Витерла обличчя, машинально вийняла пудреницю і, це дивлячись у дзеркало, почала пудритись. Потім сховала срібну пудреницю, але сумочку забула закрити.
- Я вже нічого не пам'ятаю, - сказала вона надломленим голосом, - я вже не знаю нічого. Він таки, мабуть, був добрим чоловіком.
- Це правда, він був добрий.
Я ще сказав їй адресу поліційної дільниці і про те, що сьогодні він уже закритий. Мені здавалося кращим, якщо вона не зразу піде туди. На сьогодні досить було і цього.
Коли вона пішла, пані Залевська вийшла з свого салону.
- Хіба тут, крім мене, жодної людини немає? - спитав я, злий на самого себе.
- Лише пан Георг. А що вона сказала?
- Нічого.
- Тим краще.
- Це вже як сказати. Іноді це й не краще.
- У мене немає до неї ніякого співчуття, - енергійно заявила пані Залевська. - Аністілечки.
- Співчуття - найнікчемніша річ у світі, - роздратовано сказав я. - Воно - зворотна сторона злорадства, це ви повинні знати. А котра зараз година?
- Без чверті сім.
- О сьомій я хочу поговорити по телефону з фройляйн Гольман. Але так, щоб ніхто не підслухував. Це можна зробити?
- Та тут же нікого нема, крім пана Георга. Фріду я вже відпустила. Якщо хочете, то сідайте в кухні. Шнур досягає аж туди.
- Гаразд.
Я постукав до Георга. Давно вже не був у нього. Він сидів, зігнувшись, за письмовим столом і мав дуже злиденний вигляд. Навколо нього валявся подраний папір.
- Добрий вечір, Георге, - привітався я. - Що це ти тут робиш?
- Чистку, - кволо посміхнувшись, відповів він. - Якраз підхожа робота на свят-вечір.
Я нахилився й підняв папірець. Якийсь конспект з хімічними формулами.
- Навіщо це ти? - спитав я.
- Вже немає ніякого сенсу, Роббі.
Його обличчя майже просвічувалось. Вуха були наче воскові.
- Що ти їв сьогодні? - спитав я.
Він одмахнувся:
- Це не має значення. Справа не в цьому. Не в їжі. Але я просто більш не можу... Мушу кинути все.
- Так далеко зайшло?
- Так, - відповів він.
- Георге, - заперечив я йому спокійно, - ти поглянь на мене. Ти не думаєш про те, що й мені хотілося бути чимсь іншим, а не піаністом у тому притоні повій, у кафе "Інтернаціональ"?
Він нервово ломив собі руки.
- Знаю, Роббі. Але це не може зарадити мені. Для мене в цьому було все. А тепер я усвідомив, що все це ні до чого. Ні в чому немає ніякого сенсу. Навіщо ж, власне, жити на світі?
Я не стримався від сміху, хоч який у нього був жалюгідний вигляд і як йому було гірко.
- Ти, віслючок! - сказав я. - Ти гадаєш, ніби зробив якесь відкриття! Думаєш, ти єдиний з такою мудрістю? Звичайно, все це не має ніякого сенсу. Та й живуть люди не заради якогось сенсу. Не так-то все просто. Давай одягайся. Підеш зі мною в "Інтернаціональ". Ти став чоловіком, і ми це відсвяткуємо. Досі ти був школярем. Через півгодини я зайду за тобою.
- Не піду, - сказав він.
Він страшенно охляв.
- Підеш, - наполягав я. - Зробиш мені послугу.
Мені не хочеться бути самотньому сьогодні.
Він недовірливо поглянув на мене.
- Ну, як хочеш, - здався він потім. - Зрештою, мені однаково.
- Ну от, - задоволено констатував я. - Як на початку, це вже зовсім непоганий девіз.
О сьомій годині я замовив розмову з Пат. З цього часу такса була вдвоє менша, і я міг удвічі довше говорити по телефону. Я сів на стіл у передпокої і чекав. До кухні заходити не схотів. Там пахло зеленими бобами, а мені навіть в розмові по телефону не хотілося змішувати з цим Пат. Через чверть години нас з'єднали.
Пат одразу підійшла до апарата. Почувши її теплий, глухий і трохи нерішучий голос близько біля себе, я так розхвилювався, що насилу вимовив слово. У мене тремтіли руки й ноги, гупало в скроні, і ніяка сила волі не могла спинити цього.
- Боже мій. Пат, - спромігся сказати я, - чи це дійсно ти?
Вона засміялась:
- А де ж ти зараз, Роббі? В бюро?
- Ні, сиджу у пані Залевської на столі. Як ти себе почуваєш?
- Добре, любий.
- Ти не в ліжку?
- Ні. Сиджу на підвіконні в своїй палаті, на мені білий халат. Надворі йде сніг.
Я раптом чітко собі уявив її перед собою. Бачив, як кружляють сніжинки, бачив її овальну, чорняву голівку, прямі, трохи похилі плечі, бронзову шкіру...
- Боже мій милий, Пат, - вихопилось у мене, - прокляті гроші! Якби вони були в мене, я б, не гаючи ні секунди, сів у літак і ще сьогодні ввечері був би з тобою.
- Ах, любий мій...
Вона замовкла. Я лише чув, як щось тихо тріщало й гуло в трубці.
- Ти мене слухаєш, Пат?
- Так, Роббі. Але ти не повинен говорити про такі речі. У мене паморочиться в голові.
- У мене теж голова йде обертом, - сказав я. - Розкажи мені, як ти там живеш у горах, чим займаєшся.
Вона почала розповідати, але через якусь мить я вже не чув, що вона говорить. Чув лише її голос, і, коли я сидів отак почіпки в темному передпокої, між чучелом дикого кабана і кухнею з зеленими бобами, мені здавалося, ніби двері розчинились і вкотилася хвиля тепла і яскравого світла, ласкава й барвиста, сповнена мрій, прагнень і юності. Я підкорчив ноги, підпер голову рукою, дивився на голову дикого кабана і на заяложені двері кухні, але це не могло протверезити мене - раптом настало літо, подув лагідний вітерець, я бачив вечір над колосистими полями й зеленкувате світло лісових доріг.
Голос завмер. Я глибоко зітхнув.
- Як хороше з тобою говорити, Пат. А сьогодні ввечері що ти будеш робити?
- Сьогодні ввечері у нас невеличке свято. Починається у вісім. Я саме одягаюсь на вечір.
- А що ти одягнеш на вечір? Срібне плаття?
- Так, Роббі. Те срібне плаття, в якому ти мене ніс по коридору.
- А з ким ти йдеш?
- Ні з ким. Це ж тут, у санаторії. Внизу в вестибюлі. Там усі знають одне одного.
- Тобі, мабуть, нелегко буде не зрадити мене, - сказав я. - В срібному платті...
Вона засміялась:
- В ньому зовсім неважко. З ним пов'язані певні спогади.
- У мене теж. Я впевнився на собі, як воно впливає. Але я зовсім не хотів би все точно знати. Ти можеш зрадити мене, аби лиш я про це не знав. А пізніше, коли ти повернешся сюди, будемо вважати, що це був лише твій сон, давноминулий і забутий сон.
- Ах, Роббі, - сказала вона поволі, і її голос звучав, наче з глибини. - Я не можу зрадити тебе. Надто часто я думаю про тебе, щоб зрадити. Ти не уявляєш, як тут живеться, в горах. Наче в чудовій, блискучій в'язниці. Розважаємось, хто як може, та й усе. Як згадаю про твою кімнату, так іноді місця собі не знаходжу... тоді їду на вокзал і дивлюся на поїзди, що прибувають знизу, і думаю, що так я ближче до тебе... зайду в вагон і удаю, ніби когось зустрінути прийшла...
Я закусив губу. Ще ніколи не чув, щоб вона так говорила. Вона завжди була стримана і свою прихильність до мене виявляла переважно в жестах, поглядах, але не в словах.
- Я постараюсь приїхати до тебе. Пат, - сказав я.
- Правда, Роббі?
- Так, можливо, в кінці січня.
Я знав, що це майже неможливо, бо, починаючи з лютого, ми ще повинні були роздобувати гроші на санаторій. Але сказав їй про це, щоб у неї хоч що-небудь було, про що б вона могла думати. Пізніше мій приїзд неважко буде пересунути надалі, аж поки прийде день, коли вона зможе знову повернутися з гір.
- Бувай здорова, Пат, - додав я на закінчення. - Не сумуй. Будь весела, тоді і мені буде весело на душі. Повеселися сьогодні ввечері.
- Добре, Роббі, сьогодні я щаслива.
Я зайшов до Георга, і ми разом попрямували до кафе "Інтернаціональ". Стару, прокурену забігайлівку важко було впізнати. Ялинка горіла вогнями, і її м'яке світло відбивалося в усіх пляшках, бокалах, на нікелі і мідній обшивці за стойкою. Повії у вечірніх платтях, обвішані дешевими прикрасами, уже сиділи й чекали за столом.
Рівно о восьмій годині парадним кроком увійшов до зали об'єднаний співочий гурток скототорговців. Біля дверей вони вишикувались за голосами: праворуч - перший тенор, з самого краю ліворуч - другий бас. Стефан Гріголяйт, вдівець і торговець свинями, вийняв камертон, задав тон, і тут залунало на чотири голоси;
- Святий вечір, о влий
Небесний мир в наші серця,
Ти пілігримам спокій даруй,
Чарівну втіху - їхнім болям.
Вже спалахнули яскраві зорі,
Мерехтять в голубій далині...
Я б землю покинув, до тебе полинув
В небес височінь...
- Як зворушливо! - сказала Роза, витираючи сльози.
Пролунала друга строфа. Бурхлива овація. Учасники хору вдячно вклонились. Стефан Гріголяйт витер з лоба піт.
- Бетховен є Бетховен, - пояснив він.
Ніхто не заперечив йому. Стефан сунув носову хусточку в кишеню.
- А тепер - до бою!
Стіл був накритий у великій кімнаті спілки скотопромисловців. Посеред столу, на срібних блюдах, поставлених на маленькі спиртові лампочки, красувалися засмажені, коричньові поросята. У кожного в рильці стирчало по лимону, на спинках - маленькі ілюміновані ялинки. Але їх уже ніщо не дивувало.
Алоїс з'явився в новопофарбованому фраку, який подарував йому хазяїн. Він приніс півдесятка глиняних глечиків з ялівцевою горілкою і почав наливати бокали. З ним зайшов Поттер з товариства прихильників кремації, що керував невеличким крематорієм.
- Мир на землі! - сказав він з почуттям власної гідності, подав Розі руку і сів поруч неї.
Стефан Гріголяйт одразу ж запросив до столу Георга, потім устав і виголосив найкоротшу промову за все своє життя. Він підняв свій бокал, в якому поблискувала ялівцева горілка, оглянув усіх навколо сяючими очима і гукнув:
- Будьмо!
Потім він знову сів, і Алоїс приніс свинячі ніжки, кислу капусту і варену картоплю. Ввійшов і хазяїн, несучи цілу батарею високих скляних кухлів з золотавожовтим пілзенським.
- Їж не поспішаючи, Георге, - сказав я. - Твій шлунок повинен спершу призвичаїтись до жирного м'яса.
- Я сам спершу повинен звикнути до оточення, - відповів він, поглянувши на мене.
- Це піде швидко, - запевнив я. - Лише не слід порівнювати. Тоді завжди діло піде.
Георг кивнув і знову схилився над своєю тарілкою. Раптом у кінці столу ліворуч виникла суперечка. Виділявся хрипкий голос Поттера. Він хотів випити з одним із гостей, торговцем сигаретами Бушем, але той відмовився, посилаючись на те, що він не хоче пити, щоб більше з'їсти.
- Це ж недоумство, - гарячився Поттер. - До їжі треба ж пити! Хто п'є, той може з'їсти ще більше.
- Нісенітниця! - буркнув Буш, худорлявий, високий чоловік з пласким носом і в рогових окулярах.
Поттер, мов ужалений, підскочив:
- Нісенітниця? Це ти кажеш мені, ти, тютюнове пугало?
- Тихо! - гукнув Стефан Гріголяйт. - Ніяких скандалів на свят-вечорі!
Він вислухав, про що йде мова, і ухвалив Соломонове рішення: випробувати на практиці. Перед обома учасниками суперечки зразу ж поставили по кілька великих тарілок з м'ясом, картоплею і капустою. Було покладено велетенські порції. Поттер мав право пити, що хотів, а Буш мав їсти насухо. Щоб змаганню надати більшого азарту, присутні почали битися об заклад - хто переможе. Гріголяйт узяв на себе обов'язки тоталізатора.
Поттер вишикував перед собою півколом низку пивних кухлів, а між ними, наче брильянти, чарочки з ялівцевою горілкою. Більшість з рахунком 3 : 1 поставили заклад за нього. Тоді Гріголяйт дав сигнал починати.
Буш пожирав люто, низько схилившись над тарілкою. Поттер вів боротьбу відкрито, тримаючись прямо. Приймаючи новий ковток питва, він кожного разу тріумфуюче гукав до Буша: "Будьмо!", на що той відповідав ненависним поглядом.
- Мене нудить, - сказав мені Георг.
- Давай вийдемо.
Я завів його до умивальника, а сам сів у тамбурі, щоб почекати його. Солодкуватий запах свічок змішався з ароматом хвої, що згоряла з характерним тріском. І раптом мені здалося, ніби я почув легкі, милі мені кроки, ніби відчув тепле дихання, ніби побачив двоє очей прямо перед собою...
- Що за чортівня, - пробурмотів я і встав. - Що це зі мною робиться?
В ту ж мить почувся оглушений рев:
- Поттер! Браво, Алоїзіус!
"Кремація" перемогла.
У бічній кімнаті клубився сигарний дим, пішов у хід коньяк. Я все ще сидів біля стойки. Дівчата вийшли з-за столу й почали пошепки сперечатися про щось.
- Що там у вас? - запитав я.
- У нас же є ще подарунки, - відповіла Маріон.
- Ах, он воно що.
Я прихилив голову до стопки й думав про те, що в цей час може робити Пат. Уявив собі вестибюль санаторію, вогонь у каміні і Пат за столиком біля вікна - з Гельгою Гутман і якимись іншими людьми. Яке все далеке тепер... Іноді я думав, що колись прокинуся вранці і вже не буде нічого певного з того, що було, - виявиться, що все забуто, потонуло в небуття... Не було нічого певного - навіть спогадів.
Пролунав дзвіночок. Дівчата, мов зграйка сполоханих курей, побігли до більярдної. Там стояла Роза з дзвоником. Вона кивнула, щоб і я підійшов. На більярдному столі під маленькою ялинкою стояли тарілки, накриті шовковистим папером. На кожній лежав аркушик з ім'ям, а під ним - пакунки з подарунками, які дівчата підготували одна одній. Це все влаштувала Роза. Кожна дала їй свої пакуночки з подарунками для інших, а вона розклала на тарілки.
Дівчата лопотіли схвильовано, поспішали, мов діти, щоб якомога скоріше побачити, хто що одержав.
- А ти не хочеш одержати свою тарілку? - спитала мене Роза.
- Яку тарілку?
- Свою. Адже і для тебе є подарунки.
І правда, там стояло моє ім'я, написане двома кольорами, червоним і чорним, навіть шрифтом рондо... Яблука, горіхи, апельсини, пуловер власної в'язки від Рози, трав'янистозелений галстук від хазяйки кафе, від припухлого Кікі - пара рожевих шкарпеток із справжнього штучного шовку, від Валлі-красуні - шкіряний пояс, від кельнера Алоїса - чвертка рому, від Маріон, Ліни і Мімі разом - півдюжини носових хусточок і від хазяїна - дві пляшки коньяку.
- Діти, - промовив я, - діти мої, але ж це для мене цілковита несподіванка.
- Сюрприз? - вигукнула Роза.
- Як грім з ясного неба!
Я стояв перед ними посоромлений і зворушений до краю.
- Дітки, - безпорадно озирався я, - а знаєте, коли я востаннє одержував подарунки? Я вже й сам не знаю. Мабуть, ще аж перед війною. Але ж у мене тепер зовсім нічого немає для вас...
Буйна радість охопила всіх від того, що я так блискуче був спантеличений.
- Це за те, що ти нам завжди акомпанував... - сказала Ліна, почервонівши.
- Авжеж, ти заграєш нам що-небудь, це й буде твій подарунок, - заявила Роза.
-Що хочете, - погодився я. - Все, що хочете.
- "З часів юності", - запропонувала Маріон.
- Ні, що-небудь веселе, - заперечив Кікі.
Його перемогли більшістю голосів, його взагалі не вважали за повноцінну людину. Я сів до піаніно й почав. Всі підспівували:
- З часів юності
завжди лине спів...
Як далеко тепер
до тих юних років...
Хазяйка вимкнула всі електричні лампочки. Лишилося тільки м'яке світло ялинкових свічок. Тихо плескалося з крана пиво, наче десь далеко в лісі струмок, і плоскостопий Алоїс примарою снував туди й сюди, як чорний Пан. Я почав другий куплет. З сяючими очима й з обличчями добрих міщанок стояли дівчата навколо піаніно... Але що це? Хто це там заридав, обливаючись сльозами? Кікі, солоний крендель з Лукенвальде?..
Тихенько розчинилися двері з великої кімнати спілки скотопромисловців. Мелодійно мугикаючи, зведений хор гусячим кроком підійшов до нас і вишикувався за дівчатами; Гріголяйт з сигарою в зубах - на чолі хору.
- Як прощався я,
там буяло життя,
повернувся назад, -
всюди пустка одна...
Тихо завмирали звуки змішаного хору.
- Чудово, - сказала Ліна.
Роза запалила бенгальські вогні. Вони сичали й іскрилися.
- Ну, а тепер що-небудь веселе! - гукнула вона. - Треба розвеселити Кікі.
- І мене, - озвався Стефан Гріголяйт.
Об одинадцятій годині прийшли Кестер і Ленц. Ми сіли з ними та з блідим Георгом за стіл біля стопки.
Георгу дали кілька скибочок сухого хліба, щоб він твердо став на ноги. Невдовзі Ленц зник десь у гаморі серед скотопромисловців. Через чверть години ми побачили його з Гріголяйтом біля стойки. Вони сплелися руками й пили на брудершафт.
- Стефан! - гукнув Гріголяйт.
- Готфрід! - відповів Ленц, і обидва разом вихилили свій коньяк.
- Завтра я пришлю тобі пакунок з кров'яною і ліверною ковбасою, Готфріде. Домовились?
- Чудово! - Ленц поплескав його по плечу: - Ти старий ветеран, Стефане!
Стефан сяяв.
- Ти так симпатично вмієш сміятися, - захоплено сказав він. - Люблю таких, що вміють добре сміятися. А я надто швидко починаю сумувати, це моя вада.
- І моя теж, - відповів Ленц, - тому я й сміюся. Іди сюди, Роббі, випий з нами за те, щоб у всьому світі невгавав сміх!
Я підійшов до них.
- Що сталося з тим юнаком? - спитав Стефан, показуючи на Георга. - У нього такий незвичайно сумний вигляд.
- Його легко зробити щасливим, - сказав я. - йому лише потрібна невеличка робота.
- В наш час це нелегкий фокус, - відповів Стефан.
- Робитиме все, що хочете.
- В наш час кожен готовий на все. - Стефан потверезішав.
- Хлопцеві потрібно сімдесят п'ять марок на місяць.
- Дурниці. Не проживе він на такі гроші.
- Цей проживе, - докинув Ленц.
- Готфріде, - сказав Гріголяйт, - я старий п'яниця. Нехай так. Але робота-діло серйозне. Не можна комусь її дати сьогодні, а завтра знову відібрати. Це гірше, ніж одружити, а потім на другий день відібрати жінку. Але якщо цей хлопець чесний і проживе на сімдесят п'ять марок, йому повезло. Нехай зайде до мене у вівторок о восьмій годині. Мені потрібна допомога в цій біганині у справах спілки тощо. Час від часу матиме додатково пакунок з м'ясом. Здається, дуже охляв, треба підгодувати хлопця.
- Слово? - спитав Ленц.
- Слово Стефана Гріголяйта.
- Георге! - гукнув я. - А йди-но сюди.
Почувши, про що йде мова, він затремтів. Я пішов до Кестера.
- Послухай, Отто, - сказав я, - якби ти міг усе своє життя прожити спочатку, ти б захотів?
- Точнісінько так, яким воно було?
- Так.
- Ні, - відповів Кестер.
- Я тежні, - сказав я.