22
XXII
Через тиждень я повернувся додому. Прямо з вокзалу пішов до майстерні. Коли підходив до двору, був уже вечір. У місті все ще йшов дощ, і мені здавалося, ніби відтоді, як ми виїхали з Пат, минув цілий рік.
Кестер і Ленц сиділи в бюро.
- Ти прибув саме вчас, - зустрів мене Готфрід.
- А що тут сталося? - спитав я.
- Дай йому спершу поріг переступити, - сказав Кестер.
Я підсів до них.
- Як там Пат? - запитав Отто.
- Добре. Наскільки це можливо в її стані. Але скажіть мені, нарешті, що тут сталося?
Йшлося про розбитий лімузин. Ми відремонтували його і два тижні тому здали. А вчора оце Кестер ходив, щоб одержати за нього гроші. Але тим часом власник машини збанкрутував, і його автомобіль разом з іншим майном мав піти на торг.
- Це ще не страшно, - сказав я. - Ми ж матимемо справу лише з страховою компанією.
- Та й ми так думали, - сухо пояснив Ленц. - Але, як виявилося, машина не застрахована.
- Прокляття! Це правда, Отто?
Кестер кивнув головою:
- Сам лише сьогодні про це довідався.
- А ми возилися з тим чудаком, як сестри милосердя, та ще й ув'язалися в бійку заради того мотлоху, - бурчав Ленц. - І все для того, щоб повиснути в повітрі з чотирма тисячами марок.
- Хто ж міг таке передбачити! - сказав я.
Ленц засміявся:
- Надто вже недоумкувате вийшло це в нас!
- Що ж ми тепер будемо робити, Отто? - запитав я.
- Я заявив наші претензії судовому виконавцеві. Але боюсь, що з цього мало що вийде.
- Доведеться нам закрити нашу лавочку - ось що вийде з цього, - мовив Готфрід. - Фінансове управління теж ладне здерти з нас шкіру за податки.
- Можливо, - погодився Кестер.
Ленц підвівся.
- Холоднокровність і витримка в скрутному становищі прикрашають солдата. - Він підійшов до шафи й дістав пляшку коньяку.
- З коньяком ми можемо виказати навіть героїчну витримку, - додав я. - Якщо не помиляюся, це в нас остання пляшка доброго коньяку.
- Героїчна витримка, хлопче, - дещо повчально заперечив Ленц, - це щось підхоже для важких часів. А ми живемо в безнадійний час. У такому стані єдиним пристойним виходом є лише гумор. - Він випив свою чарку. - От так, а тепер я сяду на нашу стару "Росінанту" і поїду, щоб заробити хоч який-небудь гріш.
Він пішов через темний двір, сів у таксі й поїхав. Ми з Кестером ще деякий час посиділи удвох.
- Не повезло, Отто, - мовив я. - Щось останнього часу нам страшенно не везе.
- Я вже звик не роздумувати більше, ніж на те є конча потреба, - відповів Кестер. - 3 мене й цього досить. Як там у горах?
- Коли б не та хвороба - рай земний. Сніг і сонце.
Він підняв голову.
- Сніг і сонце. Це звучить трохи неправдоподібно, га?
- Так. Дуже неправдоподібно. Там нагорі все неправдоподібне.
Кестер глянув на мене:
- Що ти робитимеш сьогодні ввечері?
Я знизав плечима:
- Спершу віднесу додому свій чемодан.
- А мені ще треба відлучитися на годину. Ти прийдеш потім у бар?
- Неодмінно, - сказав я. - Що ж мені ще робити?
Я поїхав на вокзал, одержав свій чемодан і привіз його додому. Двері відчинив якомога тихше, бо в мене не було ніякого бажання будь з ким говорити. Мені вдалося пройти, не потрапивши на очі пані Залевській. Якийсь час посидів у своїй кімнаті. На столі лежали листи і газети. У конвертах були проспекти, рекламні картки тощо. У мене ж бо нікого не було, хто писав би мені. "А тепер дехто буде", подумав я.
Через деякий час я встав, помився і переодягнувся. Чемодана розбирати не став; я хотів, щоб потім, коли прийду сам додому, у мене було що робити. До кімнати Пат я теж не зайшов, хоча й знав, що там ніхто не живе. Потихеньку прокрався коридором і полегшено зітхнув, коли вже був за дверима.
Зайшов до кафе "Інтернаціональ", щоб там чогось поїсти. Кельнер Алоїс привітав мене в дверях:
- О, таки знову завітали до нас?
- Так, - відповів я. - Зрештою, завжди рано чи пізно повертаєшся назад.
За великим столом сиділа Роза й інші дівчата. Вони майже всі зібралися там; саме був час між першим і другим виходом.
- Боже мій, Роберт! - вигукнула Роза. - Рідкий гість.
- Тільки не задавай зайвих запитань, - сказав я. - Досить того, що я знову тут.
- Як це? То ти тепер будеш приходити частіше?
- Можливо.
- Не приймай нічого близько до серця, - порадила вона, допитливо дивлячись на мене. - Все тече, все минає.
- Це правда, - погодився я. - Це найвірніша правда з усіх на світі.
- Авжеж, - відповіла Роза. - Ось Ліллі теж добре знає, що це значить.
- Ліллі? - Я лише тепер побачив, що вона сидить поруч з Розою. - Що ти тут робиш? Адже ти вийшла заміж і мала б сидіти вдома, в своїй монтажній конторі...
Ліллі нічого не відповіла.
- Монтажна контора! - саркастично сказала Роза. - Поки в неї були гроші, все йшло гаразд, Ліллі була гарна й мила, нікого не цікавило, що було раніше... Рівно півроку тривало це щастя! А коли той тип виманив у неї останній пфеніг і на її гроші став благородним паном, то раптом зрозумів, що повія не може бути його дружиною... - Роза задихалась від обурення. - Звичайно, раптом удав, ніби раніше не знав нічого! Був страшенно здивований і обурений її минулим! Так обурений, що минуле послужило причиною для розлучення. Ну, а грошей, звичайно, як не було.
- Скільки ж їх було? - запитав я.
- Чотири тисячі марок! Не якась там дрібниця! Як ти гадаєш, скільки мерзотників вона мусила обслужити за це!
- Чотири тисячі марок... - промовив я. - Знов чотири тисячі. Сьогодні вони ніби носяться в повітрі...
Роза, нічого не розуміючи, дивилась на мене.
- Заграй краще що-небудь... - сказала вона, - щоб хоч трохи на душі полегшало...
- Хай буде так, раз ми знову всі зібрались тут.
Я сів за піаніно і заграв кілька модних пісеньок.
Граючи, я думав, що у Пат вистачить грошей на санаторій, може, десь до кінця січня і що мені тепер треба заробляти більше, ніж досі. Мої пальці машинально бігали по клавішах; поруч на дивані сиділа Роза й захоплено слухала музику, а біля неї - бліде, скам'яніле від страшного розчарування обличчя Ліллі, холодніше й безживніше, ніж у мерця...
Раптовий крик розбудив мене від невеселих дум.
Це Роза прокинулась від своїх мрій. Вона стояла за столом з широко розкритими очима, капелюшок їй з'їхав набік, очі вилізли на лоба, з перекинутої чашки повільно стікала зі столу вниз кава, прямо в розкриту сумочку... та вона нічого не помічала.
- Артуре! - задихаючись, вигукнула вона. - Артуре, невже це ти?
Я припинив грати. До кафе розхлябаною ходою ввійшов сухорлявий чоловік у котелку, зсунутому аж на потилицю. Обличчя мав жовте, хоробливе, ніс - великий і незвичайно маленьку голову.
- Артуре, - все ще белькотіла Роза. - Ти?
- Ну, а хто ж? - буркнув Артур.
- Боже мій, звідки ти з'явився?
- А звідки ж мені з'являтися? З вулиці ось у ці двері.
Артур, хоч повернувся й після довгої розлуки, був не дуже-то люб'язний. Я з цікавістю розглядав його. Так ось той легендарний ідол Рози, батько її дитини. У нього був такий вигляд, наче він тільки-но вийшов з в'язниці. Я не побачив у нього нічого такого, за що могла Роза його так безтямно любити. Але це могла бути найсправжнісінька сліпа любов. Дивно, на що тільки не падали ці зачерствілі знавці чоловічих душ.
Нікого не питаючись, Артур схопив повний кухоль пива, що стояв на столі поблизу Рози, і випив його. При цьому кадик його тонкої, жилавої шиї то підіймався, як ліфт, то опускався вниз. Роза дивилась на нього променистими очима.
- Хочеш іще? - спитала вона.
- Авжеж, - бовкнув Артур. - Тільки побільше.
- Алоїс! - Щаслива Роза кивнула до кельнера. - Він ще хоче пива!
- Бачу, - холодно сказав Алоїс і пішов цідити пиво.
- А малятко! Артуре, та ти ж іще зовсім не бачив маленької Ельвіри!
- Ну, ти! - Артур вперше виявив здатність реагувати. Він, ніби захищаючись, підняв руку на рівень грудей: - До мене з цим не приставай! Це мене не обходить! Я ж хотів, щоб ти позбулася того байстряти. Так би й було, якби я не... - Він похмуро задумався. - А тепер воно, звичайно, ого скільки забирає грошей...
- Це не так уже й страшно, Артуре. А до того ж воно - дівча.
- Однак дорого обходиться, - сказав Артур і вилив за комір другий келих. - Хіба, може, знайдеться якась дурна, багата баба, яка вдочерить її. За пристойну винагороду, звичайно. Це був би єдиний вихід.
Він раптом прокинувся від своїх міркувань:
- У тебе є щось із собою готівкою?
Роза послужливо дістала свою залиту кавою сумочку.
- Лише п'ять марок, Артуре, я ж не могла й подумати, що ти прийдеш, але вдома у мене є більше.
Артур жестом багатого паші сунув срібні монети в кишеньку жилета.
- Як будеш отут протирати задом диван, то не заробиш нічого, - похмуро закинув він.
- Та я зараз піду. Але в цю пору толку мало. Люди саме вечеряють.
- І дрібницею нехтувати не слід.
- Я вже йду.
- Ну... - Артур доторкнувся пальцем до котелка. - Я десь біля дванадцяти знову буду проходити тут. - Розхлябаною ходою він попрямував до виходу. Блаженно посміхаючись, Роза дивилася йому вслід. Він не оглядаючись вийшов, навіть не зачинив за собою дверей.
- От дурило! - вилаявся Алоїс, зачинивши двері.
Роза гордовито оглянула нас:
- Скажете, не чудовий хлопець? Голими руками не візьмеш такого. І де він весь час міг пропадати?
- Хіба не видно по пиці, - відповіла Валлі. - Під надійним замком був. Гидота в лавровому вінку!..
- Ти не знаєш його...
- Бачила досить таких, - відповіла Валлі.
- Ти не розумієш цього... - Роза встала. - Він справжній мужчина. Не якийсь там слизняк. Ну, то я
пішла. Будьте здорові, дітки.
Помолоділа й ніби окрилена, вона, погойдуючись, вийшла на вулицю. Тепер у неї знов був чоловік, якому вона могла здавати гроші, щоб він пропивав їх і потім лупцював її. Роза була щаслива.
За півгодини пішли і всі інші. Тільки Ліллі з обличчям мерця лишилась на місці. Я ще трохи побринькав на піаніно, потім з'їв бутерброд і теж вийшов. Наодинці з Ліллі не можна було витримати довше.
Я побрів мокрими, темними вулицями. На цвинтар саме вийшов цілий загін "армії спасіння". Вони з тромбонами і сурмами прославляли божественний Єрусалим. Я зупинився. Раптом мене охопило таке відчуття, що мені несила витримати оцю самоту, без Пат. Втупивши очі на могильні плити, що блідо маячили на цвинтарі, я говорив собі, що рік тому я був ще одинокішим, що тоді я зовсім не знав Пат, а тепер вона є в мене, хоч і не зі мною зараз... Проте ніщо не допомагало-я раптом вибився з колії і не знав, що мені робити. Кінець кінцем піднявся нагору до своєї кімнати, щоб подивитись, чи немає часом від неї листа. Це було зовсім безглуздо, бо від неї не могло бути нічого, і таки нічого не було, але я все ж пішов нагору.
Коли я знову виходив з пансіону, то біля дверей зустрів Орлова. Під розстебнутим пальтом на ньому виднівся смокінг. Він ішов у готель, де служив платним танцюристом. Я спитав його, чи не чув він чогось про пані Гассе.
- Ні, - відповів той. - Вона ще досі не показувалась тут. І до поліції не приходила. Та це й краще, що вона не приходить...
Ми разом пішли вздовж вулиці. На розі стояла вантажна машина з вугіллям у мішках. Шофер саме відкрив капот і копирсався в моторі. Потім він виліз на своє сидіння. Саме коли ми проходили мимо, він запустив мотор і дав повний газ вхолосту. Орлов здригнувся. Я глянув на нього. Він був білий, як сніг.
- Ви нездужаєте? - спитав я.
Він посміхнувся блідими губами й похитав головою.
- Ні... але мене іноді лякає, коли почую отаке зненацька. Коли мого батька розстрілювали в Росії, теж отак запускали мотор вантажної машини, щоб ми не чули пострілів. А все ж ми почули... - Він знову посміхнувся так, ніби перепрошував за щось. - 3 моєю матір'ю так не церемонились, її розстріляли удосвіта в підвалі. Мені з братом удалося втекти вночі. У нас тоді ще лишилися брильянти. Але брат замерз по дорозі.
- За що ж постріляли ваших батьків? - спитав я.
- Мій батько до війни був командиром козацького полку, який брав участь у придушенні повстання. Батько знав, що колись з ним так і буде. Вважав, як то кажуть, що так і годиться. Але мати - ні.
- А ви?
Він зробив стомлений жест, ніби хотів стерти якусь пляму.
- З того часу стільки води втекло...
- Так, - погодився я, - це правда. Пережито стільки, що людській голові й не переварити.
Ми вже були біля готелю, де він працював. Якась дама саме вийшла з бюїка і з радісними вигуками кинулась до нього. Вона була досить повна й елегантно зодягнена, у неї було зів'яле обличчя сорокарічної блондинки, яка не знала ні тривог, ні турбот.
- Прошу пробачення, - сказав Орлов, кинувши в мій бік багатозначний погляд: - Служба...
Він розшаркався перед блондинкою і поцілував їй руку.
В барі сиділи Валентин, Кестер і Фердінанд Грау. Ленц прийшов трохи пізніше. Я підсів до них і замовив собі чвертку рому. Самопочуття у мене все ще було злиденне.
Фердінанд примостився в кутку - широкоплечий і масивний, з постарілим обличчям і на диво ясними, блакитними очима. Він уже чимало випив усякої всячини.
- Ну, мій маленький Роббі, - звернувся він до мене, гепнувши по плечу, - що з тобою сталось?
- Нічого, Фердінанде, - відповів я, - і саме в цьому вся біда.
Він якусь мить розглядав мене.
- Нічого? - сказав потім. - Нічого? Це вже багато! Бо ніщо є дзеркало, в якому відображається світ.
- Браво! - гукнув Ленц. - Нечувано оригінальне. Фердінанде!
- Заспокойся, Готфріде. - Фердінанд повернув до нього свою здоровенну голову. - Романтики, як от ти, всього лише патетичні стрибуни на околицях життя. Вони хибно розуміють його і з цього видумують собі сенсації. Ну, що ти знаєш про Ніщо, легковажний?
- Досить для того, щоб лишитися собі на втіху легковажним, - пояснив Ленц, - Пристойні люди з повагою ставляться до Нічого, Фердінанде. Вони не риються в ньому, як кроти.
Грау втупився в нього очима.
- Будьмо... - сказав Готфрід.
- Будьмо... - відповів Фердінанд. - Ти, пробко, - будьмо!..
Вони спорожнили свої бокали.
- Я б дуже хотів бути пробкою, - відповів я і теж випив. - Такою пробкою, яка все робить правильно і якій усе вдається. Принаймні хоч на якийсь час.
- Відступник! - Фердінанд упав у своє крісло так, що воно аж затріщало. - Хочеш стати дезертиром? Зрадити наше братство?
- Ні, - сказав я. - Я нікого не хочу зраджувати. Але мені б хотілося, щоб не завжди і не все у нас ішло прахом.
Фердінанд подався наперед. Його широке гнівне обличчя тремтіло.
- Зате ти належиш до ордена, брате, до ордена невдах, непридатних, з їх бажаннями без мети, з прагненнями, які нічого не приносять їм, з їх любов'ю без майбутнього, з їх безглуздим розпачем... - Він посміхнувся. - До таємного братства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар'єру, скоріше віддадуть, й витратять по краплі, загублять своє життя, ніж прагнутимуть фальсифікувати чи забути недосяжний образ - той невгасимий образ, брате, який вони носять у своєму серці ще з того часу, коли щогодини, удень і вночі, нічого іншого не було, крім голого життя, голої смерті...
Він підняв свій бокал і кивнув Фредові до стойки:
- Дай мені чогось випити.
Фред приніс пляшку.
- Може, ще завести грамофон? - спитав він.
- Не треба, - відповів Ленц. - Викинь геть свій грамофон і принеси більші бокали. А тоді погаси половину освітлення, постав сюди кілька пляшок і забирайся до своєї комірчини.
Фред кивнув головою і вимкнув люстру. Горіли лише маленькі лампочки під пергаментними абажурами з старих географічних карт. Ленц наповнив бокали.
- Вип'ємо, дітки! За те, що живемо! За те, що дихаємо! За те, що ми життя відчуваємо так сильно, що не знаємо, як і скористатися з нього!
- Так воно і є в житті, - мовив Фердінанд. - Лише нещасливий знає, що таке щастя. Щасливець - лише манекен життєвих почуттів. Він лише демонструє радість життя, але не має його. Світло не світить у ясний день. Воно світить лише в темряві. Вип'ємо за темряву! Хто раз потрапив у громовицю, той уже не може користатися електричною машиною! Прокляття громовиці! Благословенна будь та частка життя, що дісталась нам! А що ми його любимо, то й не здамо на проценти! Ми самі згубимо його! Пийте, діти! Існують зорі, які ще й досі світять, хоча вже десятки тисяч світлових років тому зникли! Пийте, поки ще є час! Хай живе нещастя! Хай живе темрява!
Він налив собі повну склянку коньяку і випив.
Від рому в мене вже стукало в голові. Я потихеньку встав і пішов до Фреда в комірчину. Він спав. Я розбудив його й попросив замовити телефонну розмову з санаторієм.
- Ви можете почекати тут, - сказав він. - В таку пору вони швидко з'єднають.
Хвилин через п'ять задзвенів телефон, і мене зв'язали з санаторієм.
- Я хочу поговорити з фройляйн Гольман, - сказав я.
- Хвилиночку, зараз я з'єднаю вас з ординаторською.
- Фройляйн Гольман уже спить, - відповіла старша сестра.
- А в неї в кімнаті телефону немає?
- Нема.
- А ви її не могли б розбудити?
Сестра якусь мить вагалася.
- Ні, їй сьогодні не можна вставати.
- Що-небудь сталося?
- Ні. Вона лише повинна ці кілька днів бути в ліжку.
- Напевно нічого не сталося?
- Ні, ні, це в нас такий порядок напочатку. Вона повинна полежати в ліжку, поки звикне.
Я повісив трубку.
- Вже надто пізно, так? - запитав Фред.
- Як це пізно?
Він показав свій годинник:
- Уже біля дванадцяти.
- А-а, - схаменувся я. - Тоді даремно й дзвонив.
Я повернувся на своє місце і знову почав пити.
О другій годині ночі ми вийшли з бару. Ленц повіз Валентина і Фердінанда додому на таксі.
- Сідай, - звернувся до мене Кестер, заводячи мотор "Карла".
- Ці кілька кроків я вже якось пішки дійду, Отто.
Він поглянув на мене:
- Ми трохи проїдемось за місто.
- Давай. - Я сів у машину.
- Веди ти, - сказав Кестер.
- Що за дурниці, Отто. Не можу я вести, я ж п'яний.
- Давай, веди! На мою відповідальність.
- Ти сам переконаєшся в цьому, - сказав я, сідаючи до керма.
Заревів мотор. Рульове колесо тремтіло в моїх руках. Вулиці тинялися повз мене, хиталися будинки, а ліхтарі, здавалося, висіли косо під дощем.
- Не буде діла, Отто, - признався я. - Я так налечу на що-небудь.
- Налітай, - відповів він.
Я оглянувся до нього, його обличчя було ясне, напружене й спокійне. Він дивився поперед себе на мостову. Я вперся спиною в спинку сидіння і міцніше охопив кермо. Стиснув зуби і примружив очі. Поступово дорога стала чіткішою в моїх очах.
- Куди, Отто? - спитав я.
- Далі. За місто.
Ми проїхали передмістя і вийшли на шосе.
- Повне світло, - наказав Кестер.
Бетоноване шосе блищало перед нами в світлосірому тумані. Дощ уже був невеликий, але його краплі били мене в обличчя, наче град. Вітер був сильний, хмари висіли низько над землею; над самим лісом ніби розривалися й капали сріблом. Туман у мене в голові розвіявся. Ревіння мотора струмом лилося через руки в моє тіло. Я відчував усю машину і її силу. Вибухи в циліндрі стрясали мій тупий, заціпенілий мозок. Поршні, наче насоси, стукали в моїх жилах. Я піддав газу. Машина кулею летіла вздовж шосе.
- Швидше, - наказав Кестер.
Скати засвистіли, дерева і телеграфні стовпи з гулом пролітали повз нас назад. З гуркотом пронеслося мимо село. Тепер у мене в голові цілком прояснилось.
- Піддай газу, - підбурював Кестер.
- А я тоді вдержу його? Дорога ж мокра.
- А ти стеж. Перед поворотами переходь на третю швидкість і зменшуй газ.
Мотор заревів ще дужче. Повітря різало мені обличчя. Я прихилився за вітровим склом. Я ніби поринув у гуркіт машини, автомобіль і моє тіло злилися в одне-єдине - єдине напруження, єдина вібрація, я відчував колеса під ногами, відчував землю, шосе, швидкість, ніби ривком усе стало на своє місце, ніч вила й свистіла, вириваючи з мене все зайве, мої губи стиснулись міцно, руки перетворились на лещата, я весь втілював у собі тільки шалену їзду - безтямний і одночасно до краю напружений.
На закругленні швирнуло зад машини вбік. Я ще крутнув руль у протилежний бік і дав газ. Якусь мить я не відчував ніякої опори, ніби піднявся в аеростаті, потім знову машина слухняно полетіла по шосе.
- Молодець, - сказав Кестер.
- Мокре листя попало під колеса, - пояснив я, відчувши теплоту і полегшення, яке завжди розливається по тілу після пережитої небезпеки.
Кестер кивнув.
- Восени на лісних поворотах завжди трапляється така чортівня. Хочеш сигарету?
- Дай, - сказав я.
Ми зупинились і закурили.
- Тепер можна завертати назад, - сказав потім Кестер.
Приїхавши до міста, я виліз з машини.
- Добре, що ми проїхались, Отто. Тепер з мене все як рукою зняло.
- На другий раз я покажу тобі інший прийом на поворотах, - пообіцяв він. - Повний оберт на гальмах. Але це можна робити лише тоді, коли дорога суха.
- Гаразд, Отто. На добраніч.
- На добраніч, Роббі.
"Карл" вітром понісся далі. Я пішов до пансіону. Був дужевиснажений, але цілком спокійний. Мій сум розвіявся.