18
XVIII
Наше таксі стояло перед баром. Я зайшов туди, щоб змінити Ленца і взяти в нього ключ від машини та документи. Готфрід вийшов зі мною на вулицю.
- Як у тебе виручка, добра? - запитав я.
- Так собі. Чи то надто багато таксі, чи надто мало людей, які беруть таксі. А як було в тебе?
- Погано. Простирчав цілу ніч і не виручив навіть двадцяти марок.
- Тяжкі часи! - Готфрід підняв брови: - Ну, то ти, мабуть, сьогодні не дуже поспішаєш, га?
- Ні, а хіба що?
- То зможеш трохи мене підвезти.
- Добре. - Ми сіли в машину. - Куди ти, власне, хочеш? - запитав я.
- До собору.
- Що? Може, я недочув? Ти сказав: до собору?
- Ні, синку, ти не недочув. Правильно: до собору!
Я здивовано вирячився на нього.
- Не дивуйся, а їдь скоріше, - сказав Готфрід.
- Ну, гаразд.
І ми поїхали.
Собор був у старій частині міста, на широкій площі, оточеній будинками духівництва. Я зупинив машину перед головним порталом.
- Далі, - сказав Готфрід. - Об'їжджай навколо.
Він звелів мені зупинитись перед невеликою хвірточкою аж на другому боці і вийшов з машини.
- Бажаю тобі найсолодших утіх, - сказав я йому. - Гадаю, ти ж ідеш сповідатися.
- Ходім-но зі мною, - відповів він.
Я засміявся:
- Сьогодні - ні. Я вже сьогодні вранці молився. З мене цього вистачить на ввесь день.
- Не говори дурниць, дитинко! Ходімо зі мною. Я буду великодушний і дещо покажу тобі.
Зацікавлений, я пішов за ним. Ми пройшли через хвірточку і звідти зразу потрапили до критих ходів, що утворювали великий чотирикутник і складалися з довгих рядів арок, які з внутрішньої сторони спиралися на сірі гранітні колони й обрамлювали сад. Посередині височів великий, звітрілий хрест із фігурою Ісуса Христа. По боках були встановлені кам'яні барельєфи з зображенням різних етапів його хресного шляху. Перед кожним образом стояла лава для молільників. Сад був запущений і ввесь наче обсипаний квітами.
Готфрід указав на кілька величезних кущів білих і червоних троянд:
- Ось що я хотів показати тобі! Впізнаєш?
Я вражений зупинився.
- Звичайно, впізнаю, - відповів я. - Значить, ти тут рвеш квіти, старий церковний грабіжнику!
Тиждень тому Пат переселилася до пані Залевської, і того ж вечора Ленц прислав Юппа з велетенським букетом троянд, їх було так багато, що Юппу довелося двічі повертатися на вулицю й кожного разу нести цілий оберемок. А я сушив собі голову над питанням, звідки Готфрід міг їх добути - адже мені було відомо, що він принципово квітів ніколи не купував. У міських скверах таких троянд я теж ніколи не бачив.
- Оце так знахідка! - змушений був визнати я. - І треба ж, щоб таке спало людині на думку!
Готфрід підморгнув:
- Цей сад-справжнє золоте дно! - Він урочисто поклав руку мені на плече: - 3 цього часу приймаю тебе в долю! Гадаю, що саме тепер тобі це потрібно, як ніколи!
- Чому це саме тепер? - не зрозумів я.
- Бо в міських парках саме тепер голо, як восени. А вони ж досі були для тебе єдиним пасовиськом, адже так?
Я кивнув головою.
- Крім того, - пояснив Готфрід далі, - у тебе тепер настає така пора, коли треба показати різницю між буржуа і справжнім джентльменом. Буржуа, чим більше він знайомий з жінкою, стає дедалі неуважнішим до неї. А джентльмен чим далі, то уважніший. - Він обвів рукою довкола: - 3 цими запасами ти можеш стати джентльменом високого класу.
Я засміявся:
- Все це дуже добре. Але що буде, коли спіймають на гарячому? Звідси втекти нелегко, а побіжні люди можуть розцінити такий вчинок як осквернення святих місць.
- Любий мій хлопчику, - відповів Ленц, - ти бачиш тут кого-небудь? Після війни люди більше ходять на політичні зборища, а не до церкви.
Це була правда.
- Але ж як стоїть справа з пасторами? - спитав я.
- Пастори до квітів байдужі. Інакше б вони краще доглядали сад. Ну, а милосердний бог у крайньому разі тільки матиме втіху від того, що ти з цими квітами принесеш комусь радість. Він зовсім не такий, як його малюють.
- В цьому ти маєш рацію! - Я почав оглядати велетенські, старі кущі. - Вони мене, Готфріде, забезпечать на кілька тижнів.
- Надовше. Тобі повезло. Троянди цього сорту дуже довго цвітуть, їх тобі вистачить щонайменше до вересня. А тоді тут для тебе будуть цвісти айстри і хризантеми. Ходімо, я їх тобі покажу.
Ми пройшли садом. Троянди наповнювали його п'янкими пахощами. Над квітами літали й дзижчали цілі рої бджіл.
- Ти лиш поглянь, - сказав я, зупиняючись. - Звідки вони могли взятися тут, у центрі міста? Тут же поблизу зовсім немає вуликів. Чи, думаєш, у пасторів вони стоять де-небудь на даху?
- Ні, брате, - відповів Ленц. - Вони, безперечно, прилітають сюди з якої-небудь сільської садиби. Бджоли дорогу свою знають. - Він підморгнув: - А ми ні, адже так?
Я здвигнув плечима:
- Може, й знаємо... Принаймні хоча б частково. Наскільки дозволяють можливості. А ти - ні?
- Ні. Та й не хочу знати. Якщо жити, завжди переслідуючи якусь мету, душа стане міщанською.
Я поглянув на башту собору. Ніжнозелена, вона височіла в голубому небі - стара, як світ, і спокійна, а над нею ластівки ширяють у просторі.
- Як тихо тут, - промовив я.
Ленц кивнув:
- Так, старина, тут тільки й помічаєш, що тобі всього-на-всього лише часу не вистачає, щоб стати доброю людиною, га?
- Часу і спокою, - відповів я. - Спокою теж.
Він засміявся:
- Запізно, друже! Тепер ми вже дожилися до того, що, мабуть, не витримали б спокою. Ну, за діло! Знову в бій за життя!
Висадивши Готфріда, я знову попрямував на стоянку. Дорога вела повз кладовище. Знаючи, що Пат у цей час лежить у своєму шезлонгу на балконі, я посигналив кілька раз. Проте ніхто не показався звідти, і я поїхав далі. Зате трохи далі побачив, як пані Гассе в якійсь шовковій накидці прямувала вулицею і потім зникла за рогом. Я поїхав слідом за нею, щоб спитати, чи не підвезти її кудись. Але коли я досяг перехрестя, то побачив, як вона сідала в машину, що стояла за рогом. Машина завила й рушила. То був трохи розхитаний уже лімузин мерседес випуску 1923 року. Біля керма сидів чоловік з утячим носом у барвистому картатому костюмі.
Я досить довго дивився машині услід. От що виходить, коли жінка довго змушена сидіти вдома сама. Замислившись, я поїхав на стоянку і став у чергу за тими таксі, що вже чекали там.
Сонце розжарило кузов машини. Черга посувалася дуже повільно. Мені дрімалося, і я спробував заснути. Проте ніяк не міг викинути з голови поведінку пані Гассе. В житті подружжя Гассе не було нічого спільного з нашим, але зрештою Пат також лишалася на цілий день сама.
Я вийшов з машини й пішов наперед, до Густава.
- На, випий, - запрошував він мене, подаючи термос. - Незвичайно холодне! Власного винаходу! Кава з льодом. За такої спеки і зберігається кілька годин. Густав - людина практична!
Я взяв у нього металевий бокал і випив.
- Якщо ти такий практичний, - сказав я, - то навчи мене, яку розвагу можна знайти жінці, коли вона надовго лишається сама.
- Простіше простого, - Густав дивився на мене, свідомий своєї переваги. - Любий друже, Роберте! Дитину або собаку! Ти загадай мені що-небудь складніше!
- Собаку! - сказав я вражений. - Авжеж собаку! Як же я не додумався! Ти маєш рацію! З собакою людина ніколи не почуває себе самотньо.
Я почастував його сигаретою.
- Послухай, ти часом не розбираєшся в таких речах? Якого-небудь дворнягу, мабуть, можна дешево купити.
Густав докірливо похитав головою:
- Ти, я бачу, Роберте, і правда ще зовсім не знаєш, з ким справу маєш! Адже мій майбутній тесть - другий секретар товариства "Доберман-пінчер"! Звичайно, ти можеш одержати щеня, навіть задаром, благородної крові. У нас там є один приплід - чотири самці і дві самочки, бабуся у них медалістка Герта Тоггенбурзька.
Благословенна людина був той Густав. Батько його нареченої не лише займався породистими собаками, але й був власником ресторану "Нова Келія", а його наречена, крім того, мала свою майстерню для виготовлення плісе. Через те Густав горя не знав. У тестя він безкоштовно їв і пив, а наречена прала і гладила йому сорочки. Він зволікав з весіллям, бо, одружившись, мав узяти на себе всі турботи.
Я пояснив Густаву, що доберман мені не підходить. Це надто великий собака та ще і з ненадійним характером. Густав роздумував недовго.
- А ходім-но зі мною, - сказав він. - Подивимось, порадимось. У мене є дещо на приміті. Ти тільки мовчи, не втручайся.
- Гаразд.
Він повів мене до якоїсь крамнички. На вітрині стояли акваріуми з водоростями. В ящику сиділо кілька сумних морських свинок. По боках висіли клітки, в яких невгамовно стрибали чижі, снігурі й канарки.
Нам назустріч вийшов маленький, кривоногий чоловічок в коричньовому пуловері. Водянисті очі, блякла шкіра, замість носа - червона колба: видно, п'яничка.
- Скажи, Антоне, які успіхи у Асти? - запитав Густав.
- Другий приз і почесний приз у Кельні, - відповів Антон.
- Підлота! - заявив Густав. - А чому не перший?
- Перший вони віддали Удо Бланкенфельзу, - промимрив Антон.
- Це ж просто сміх! Ясно, що підкупили!
В глибині магазина щось цявкало і скавчало. Густав пройшов туди і приніс, тримаючи за загривок, двох маленьких тер'єрів: у лівій руці - білого з чорними плямами, у правій - рудого. Рука з рудим цуценям непомітно хитнулась. Я поглянув на нього: підходить.
Це було на диво красиве і грайливе собача. Ноги рівні, тулуб квадратний, голова чотирикутна, розумне й сміливе. Густав пустив обох на підлогу.
- Смішне байстря, - сказав він, показуючи на рудого. - Звідки ти його взяв?
Антон твердив, ніби купив у однієї дами, яка поїхала в Південну Америку. Густав, не повіривши, зареготався. Ображений Антон показав його родовід, що доходив аж до Ноєвого ковчега. Густав зневажливо махнув рукою і зацікавився білим з чорними плямами. Антон зажадав за рудого сто марок. Густав запропонував п'ять, йому не подобався прадід того собачати. Він гудив його хвіст. Та й вуха у нього неправильні. От рябий - той був "на ять".
Я стояв у кутку й слухав. Раптом мене хтось схопив за капелюх. Я здивовано оглянувся. В кутку на жердині, згорбившись, сиділа мавпочка з сумним обличчям. Хутро її було сіро-жовте, очі - чорні, круглі, а губи зажурені, як у старої жінки. На животі в неї був шкіряний пояс, а на ньому - ланцюжок. Ручки маленькі, чорні і такі схожі на людські, що аж моторошно.
Я стояв на місці, не виявляючи ніякої тривоги. Мавпочка поволі посувалася по жердині до мене, розглядаючи мене не те щоб недовірливо, а якимось незвичайним стриманим поглядом. Нарешті вона обережно простягла свою руку. Я подав їй палець. Мавпа спершу відсахнулась, потім взяла його. Коли вона обхопила мій палець, я відчув її холодну дитячу ручку, і в мене мороз пройшов по шкірі. Здавалося, з того скорченого в три погибелі тільця хоче вийти закована там нещасна, безсловесна людина. Не можна було довго витримати смертельної туги тих очей.
Нарешті Густав вибрався з нетрів собачого родоводу.
- Значить, домовились, Антоне, ти одержиш за нього справжнього добермана - потомка Герти. Такої блискучої операції ти ще не зробив за все своє життя! - Потім звернувся до мене: - Хочеш його зараз забрати з собою?
- А скільки він коштує?
- Ніскільки. Я виміняв його за того добермана, що раніше подарував тобі. О, на Густава можна покластися! Густав не підведе.
Ми умовилися, що я візьму те собача пізніше, коли скінчиться моя зміна роботи на таксі.
- Ти розумієш, яку цінність придбав? - запитав мене Густав уже на вулиці. - Рідкісний екземпляр! Ірландський тер'єру Неперевершений! Без єдиної вади. Те ще з таким родоводом, що-боже мій - тобі не можна й дивитись на нього, інакше ти, перш ніж звернутися до песика, будеш вклонятися йому.
- Густаве, - сказав я, - ти зробив мені добру послугу. Ходімо, вип'ємо з тобою найстарішого коньяку, який тільки знайдеться.
- Сьогодні ні! - пояснив Густав. - Сьогодні мені потрібна вірна рука. Увечері йду до свого товариства грати в кеглі. Пообіцяй мені, що коли-небудь підеш зі мною! Там дуже високопристойний народ, навіть є один оберсекретар поштової служби.
- Прийду, - пообіцяв я. - Навіть якщо не буде оберсекретаря.
Десь біля шести годин вечора я поїхав до майстерні.
Кестер уже чекав мене.
- Жафе дзвонив сьогодні пополудні. Сказав, щоб ти подзвонив йому.
На мить мені перехопило дух.
- Він сказав що-небудь, Отто?
- Ні, нічого особливого. Лише сказав, що до п'яти буде в своїй приймальні. А потім у лікарні "Доротея". Значить, тепер тобі доведеться дзвонити туди.
- Добре.
Я пішов до конторки. Було тепло, навіть душно, але мене морозило, телефонна трубка тремтіла в моїй руці.
- Що за чортівня! - вилаявся я і міцно сперся ліктем на стіл.
Пройшло немало часу, поки я додзвонився до Жафе.
- Ви вільні зараз? - запитав він.
- Так.
- Тоді приїжджайте до мене сюди. Я ще з годину буду тут.
Я хотів спитати його, чи не сталося чого з Пат. Але в мене невистачило духу на це.
- Добре, - відповів я. - Через десять хвилин буду у вас.
Поклавши трубку, я зразу ж набрав номер пансіону. До апарата підійшла служниця. Я попросив покликати Пат.
- Не знаю, чи вона вдома, - бурчала Фріда. - Зараз подивлюсь.
Я чекав. Голова, в мене палала й шуміла. Чекання здавалося вічним. Нарешті почулося шарудіння і голос Пат:
- Роббі?
Я на мить заплющив очі.
- Як ти себе почуваєш, Пат?
- Добре. Ввесь час сиділа на балконі й читала. Дуже цікава книжка.
- Ага, цікава книжка? Це добре. Я лише хотів тобі сказати, що сьогодні прийду додому трохи пізніше. Ти вже дочитала свою книгу?
- Ні, ще тільки до середини дійшла. Годин на дві ще вистачить.
- Ну, я прийду значно раніше. А тепер іди читай далі.
Якусь мить я сидів нерухомо. Потім устав.
- Отто, - сказав я. - Можна мені взяти "Карла"?
- Звичайно. Якщо хочеш, я поїду з тобою. Тут однак мені робити нічого.
- Ні, не треба. Все в порядку. Я тільки-но дзвонив додому.
"Ех, яке небо, - подумав я, коли "Карл" вискочив на вулицю, - яке чудове надвечірнє небо височіє над дахами! Яке повнокровне й солодке життя навколо!"
Мені довелося кілька хвилин почекати Жафе. Сестра провела мене до невеличкої кімнати, в якій на столі лежали старі журнали. На підвіконні стояло кілька горщиків з виткими квітами. Звичайна картина: ті самі журнали в пожовклих обкладинках і ті самі сумні виткі квіти; їх можна знайти лише в приймальнях лікарів та в лікарнях.
Увійшов Жафе. Він був у сніжнобілому халаті, на якому ще видно пруга від утюга. Але коли він підсів до мене, я побачив у нього на внутрішній стороні правого рукава малюсіньку світлочервону пляму від крові. В своєму житті я бачив багато крові, але ця крихітна пляма раптом справила на мене більш гнітюче враження, ніж безліч закривавлених пов'язок. Мій упевнений настрій як рукою зняло.
- Я обіцяв вам сказати, в якому стані тепер фройляйн Гольман, - почав Жафе.
Я кивнув і перевів погляд на кришку стола. Вона була покрита узорчатим плюшем. Я впився очима у заткані один в один шестикутники; мене раптом охопила якась божевільна упевненість, що все буде гаразд, якщо я лише витримаю і не моргну, поки Жафе почне говорити далі.
- Два роки тому вона шість місяців перебувала в санаторії. Вам відомо про це?
- Ні, - сказав я, не відриваючи погляду від стола.
- Після того їй стало краще. Тепер я її уважно перевірив. На зиму вона обов'язково повинна ще раз поїхати туди. їй не можна лишатися тут, у місті.
Я все ще дивився на шестикутники. Вони розпливалися в моїх очах і вже ніби почали стрибати.
- Коли вона повинна їхати? - запитав я.
- Восени. Щонайпізніше в кінці жовтня.
- Значить, це не була якась випадкова кровотеча?
- Ні.
Я підвів очі.
- Мабуть, зайвим було б пояснювати вам, - повів далі Жафе, - що перебіг цієї хвороби важко передбачити. Рік тому вона, здавалося, припинила свій розвиток, почався процес кальцинації, і можна було припустити, що капсулі лишаться закритими. Так само і тепер, коли хвороба знову спалахнула, вона несподівано може знов припинити свій дальший розвиток. Я говорю не просто для заспокоєння - це дійсно так. Я був свідком найнесподіваніших видужувань.
- І несподіваних погіршень?
Він поглянув на мене.
- Звичайно, бувало і так.
Він почав роз'яснювати мені подробиці. Уражені були обидві легені-права менше, ліва більше. Потім він замовк і подзвонив сестрі:
- Принесіть мою папку.
Сестра принесла. Жафе дістав звідти два великі знімки. Він вийняв їх із хрустких конвертів і тримав проти вікна.
- Так вам буде видніше. Ось оце рентгенівські знімки.
На прозорій сірій платівці я побачив спинний хребет, лопатки, ключиці, суглобові чаші рук і пласкі дуги ребер. Але я бачив не лише це - я бачив скелет. Похмурий, мов привид, підіймався він від блідих, розпливчастих тіней фотознімка. Я бачив скелет Пат. Скелет Пат...
Жафе показував пінцетом на плівці лінії, бліді плями і пояснював. Він не помічав, що я вже зовсім не дивлюся туди. Грунтовність ученого захопила його цілком. Нарешті він звернувся до мене:
- Ви це зрозуміли?
- Так, - сказав я.
- А що з вами? - запитав він.
- Нічого, - відповів я. - Мені лише неприємно дивитись на це.
- Ах так. - Він поправив окуляри. Потім запхнув фотознімки знову в конверти і допитливо подивився на мене. - Але ви даремно не хвилюйтесь надміру.
- Я далекий від цього. Але ж яке це трикляте нещастя! Мільйони здорових людей! Чому ця одна ні?
Жафе секунду помовчав.
- На це ніхто не може відповісти, - сказав він потім.
- Так, - сказав я, раптом страшенно роздратований і нестримний від люті, - на це ніхто не може відповісти! Звичайно, ні! Нещастя і смерть ніхто не може пояснити! Прокляття! Проти цього навіть нічого не вдієш!
Жафе довго і мовчки дивився на мене.
- Вибачте мені, - сказав я. - Але я не можу сам себе обманювати. В цьому моє нещастя.
Він усе ще дивився на мене.
- Ви маєте ще трохи часу? - запитав він.
- Так, - відповів я, - часу в мене досить.
Жафе встав.
- Зараз я повинен робити свій вечірній обхід. Мені б хотілося, щоб ви пішли зі мною. Сестра дасть вам білий халат. Тоді пацієнти сприймуть вас за мого асистента.
Я не знав, що він задумав; проте взяв поданий сестрою халат.
Ми пішли довгими коридорами. Крізь широкі вікна в приміщення проникало рожеве вечірнє сяйво. Це було м'яке, лагідне, ніби зовсім несправжнє світло. Кілька вікон були відчинені. Знадвору долинав запах липового цвіту.
Жафе відчинив одні двері. Звідти пахнуло спертим, затхлим повітрям. Одна жінка з незвичайним волоссям кольору мутного золота, на якому миготіли відблиски світла, мляво підняла руку. Вузький високий лоб. Нижче очей обличчя до рота закрите пов'язкою. Жафе обережно зняв пов'язку. Я побачив, що у жінки немає носа. На його місці - заскорузла, чимось намазана червона рана з двома дірочками посередині. Жафе знову поклав пов'язку.
- Все гаразд, - люб'язно констатував він і повернувся до виходу.
Він зачинив за собою двері. В коридорі я зупинився на мить, дивлячись на м'яке вечірнє світло.
- Ходімте далі, - сказав Жафе, ідучи поперед мене в іншу палату.
Ще з дверей я почув гарячкове сопіння і скрип ліжка. Там лежав чоловік з посинілим обличчям, на якому виднілися якісь незвичайно яскраві червоні плями. Рот у нього був відкритий, очі вилізли з орбіт, а руки безнастанно металися по ковдрі. Чоловік був непритомний. Крива температури на таблиці незмінно показувала сорок градусів. Біля ліжка сиділа сестра і читала. Коли Жафе ввійшов до палати, вона поклала книжку і встала. Жафе поглянув на таблицю температури й похитав головою.
- Двостороннє запалення легенів і одночасно плеврит. Уже з тиждень відчайдушне бореться з смертю. Рецидив. Уже був цілком видужав. Але рано пішов на роботу. Має жінку і двох дітей. Безнадійний.
Він послухав серце і помацав пульс. Сестра допомагала йому. При цьому її книжка впала на підлогу. Я підняв і побачив: то була куховарська книжка. Руки хворого, схожі на клешні павука, невгамовно дряпали по ковдрі. Це був єдиний звук у палаті.
- Вам треба лишитись тут на ніч, - сказав Жафе сестрі.
Ми вийшли. Рожевий присмерк надворі став густіший.
Тепер він, наче хмара, заповнив коридор.
- Прокляте світло, - не витримав я.
- Чому? - запитав Жафе.
- Не пасує одне до одного...
- Ні, - заперечив Жафе, - все в повній гармонії.
В третій палаті лежали жінка і хрипіла, її доставили в лікарню пополудні: сильно отруїлась вероналом. Чоловік її за день до того загинув від нещасного випадку, його привезли жінці додому з переломленим хребтом. Там він при повній свідомості кричав, поки й помер уночі.
- А вона виживе? - спитав я.
- Цілком можливо.
- Навіщо?
- У мене за останні роки було п'ять подібних випадків, - пояснив Жафе. - Лише одна з них удруге пробувала покінчити з собою. Отруїлася газом. Та померла. З чотирьох інших дві знову вийшли заміж.
У четвертій палаті лежав чоловік, уже дванадцять років розбитий паралічем. Шкіра у нього була жовта, як віск, борідка чорна, ріденька, очі незвичайно великі, байдужі.
- Як справи? - запитав Жафе.
Чоловік зробив якийсь непевний рух. Потім очима показав на вікно:
- Погляньте на небо! Буде дощ, я передчуваю це. - Він посміхнувся: - Під час дощу краще спиться.
Перед ним на ковдрі лежала шкіряна шахова дошка з повтиканими в дірочки фігурами. Поряд лежала ціла купа газет і кілька книжок.
Ми пішли далі. Я побачив молоду жінку з повними жаху очима й синіми губами, скалічену важкими пологами... Виродливе дитя з слабими, вивернутими ніжками і з водянкою .голови...Чоловіка без шлунка... Старезну жінку, яка плакала, що про неї не турбуються рідні; на їх думку, вона надто довго вмирає... Одну сліпу, яка вірила, що знову стане зрячою... Сифілітичну дитину з кривавим висипом, біля ліжка якої сидів батько... Жінку, якій вранці того дня вирізали другу грудь... Іншу-скручену ревматизмом... Третю-з вирізаними яєчниками... Одного робітника з розчавленими нирками...
Ми проходили палату за палатою, і в кожній було те ж саме - стогін, судорожне скривлені тіла, нерухомі, майже згаслі постаті, заплутаний клубок безмежної туги, страху, покірності своїй долі, болю, розпачу, горя... І кожного разу, коли зачинялися двері палати, в коридорі раптом знову я бачив рожеве світло неземного вечора, знову і знову після тих жахів у палатах перед очима поставала ціла хмара м'якого рожево-сірого блиску, і тоді важко було сказати, впливала вона як жахливий глум чи як надлюдська втіха.
Перед входом до операційної зали Жафе зупинився. Яскраве світло проникало крізь матові шибки скляних дверей. Дві медсестри вкотили до операційної довгу коляску. На ній лежала жінка. Я зустрів її погляд. Вона не помітила мене. Дивилась кудись удалину. Але я весь здригнувся від тих очей - в них було стільки мужності, самовладання і спокою.
На обличчі Жафе раптом визначилася втома.
- Не знаю, чи вірно я зробив, - сказав він, - але заспокоювати вас словами, мабуть, не було б ніякого сенсу. Ви б не повірили мені. Тепер ви самі побачили, що багато хто з цих людей тяжче хворі, ніж Пат Гольман. У багатьох із них не лишилося нічого, крім власної надії. Але більшість виживуть. Знову стануть здоровими. Оце я й хотів вам показати.
Я кивнув головою:
- Ви зробили правильно.
- Дев'ять років тому померла моя дружина, їй було двадцять п'ять років. Ніколи не хворіла. Грип. - Він секунду помовчав. - Ви розумієте, чому я сказав вам про це?
Я знову кивнув.
- Нічого не можна знати наперед. Смертельно хворий може пережити здорового. Дивні речі бувають у житті.
Його обличчя покрилося зморшками. Підійшла сестра і щось пошепки сказала йому. Він випрямився й кивнув у бік операційної зали.
- Тепер я мушу йти туди. Робіть так, щоб Пат не помічала, що ви заклопотані. Це - найважливіше. Ви зможете триматися так?
- Зможу, - сказав.
Він подав мені руку і швидко пішов із сестрою через скляні двері в яскраво освітлений зал.
Я повільно пішов довгими сходами вниз. Чим нижче спускався, тим робилося темніше, а на першому поверсі вже горіло електричне світло. А коли вийшов на вулицю, то побачив ще раз рожевий присмерк: він ніби війнув від обрію глибоким подихом і одразу погас, посірів.
Якийсь час я сидів у машині, впіривши погляд в одну точку. Потім взяв себе в руки й поїхав назад до майстерні.
Кестер чекав мене біля воріт. Я в'їхав у двір і вийшов з машини.
- Ти вже знаєш? - спитав я.
- Знаю, - відповів він. - Але Жафе хотів про це тобі сказати сам.
Я мовчки кивнув.
Кестер очікувально дивився на мене.
- Отто, - сказав я. - Ми не діти і розуміємо, що ще не все втрачено. Проте мені все ж, мабуть, нелегко буде триматись на висоті сьогодні ввечері, якщо я лишуся наодинці з Пат. Завтра буде легше. Завтра я зможу тримати себе в руках. Може, сьогодні підемо куди-небудь усі разом?
- Ну, зрозуміло, Роббі. Я вже подумав про це і попередив Готфріда.
- Коли так, то дай мені "Карла" ще раз. Я заїду додому і візьму спершу Пат, а потім, через годину, вас.
- Добре.
Я поїхав. На Ніколаїштрасе мені спало на думку, що я забув собаку. Я розвернувся й поїхав назад, щоб забрати його.
В магазині не світилося, проте двері були відчинені. Антон сидів у глибині магазина на розкладушці. В руці він тримав пляшку.
- Обмахорив мене Густав, - сказав він; од нього смерділо алкоголем так, ніби поруч був горілчаний завод.
Тер'єр стрибнув мені назустріч, обнюхав і лизнув мою руку. Під скісним світлом, що падало з вулиці, його очі поблискували зеленими вогниками. Антон підвівся, поточився і раптом заплакав.
- Собачко мій, тепер і ти підеш від мене... всі залишають мене... Тільда померла... Мінни немає... скажіть мені, навіщо, власне, живе така людина, як я?
Цього ще мені бракувало! Маленька, безутішна електрична лампочка, яку він тепер ввімкнув, тихе шарудіння черепах і пташок, і маленький, опухлий від спиртного чоловічок у цьому магазині.
- Товстуни, ті-то знають... але скажіть мені, навіщо взагалі живуть такі, як я? Навіщо живемо ми, нещасні пінчери, пане?
Мавпа жалібно пискнула і, мов навіжена, почала стрибати на своїй жердині. По стіні шугала її тінь.
- Коко, - схлипнув чоловічок, сидячи в темряві з пляшкою, - мій єдиний, іди до мене. - Він подав мавпі пляшку. Вона схопила її в руки.
- Ви погубите тварину, якщо привчите її пиячити, - сказав я.
- А якщо навіть і так, - белькотав він. - На кілька років більше на прив'язі чи менше... все однаково... однаково... пане...
Я взяв собачку, який уже притиснувся до мене теплим тільцем, і пішов. Цуценя покірливо бігло рядом зі мною довгими, плавними стрибками до машини.
Приїхавши додому, я потихеньку пішов нагору, тримаючи собачку на вірьовочці. В коридорі зупинився і поглянув на себе в дзеркало. Вираз обличчя був, як і звичайно. Я постукав у двері Пат, відхилив їх і впустив собачку.
Сам я лишився в коридорі, чекав, тримаючи вірьовку.
Але замість голосу Пат неждано почув бас пані Залевської:
- Царице небесна!..
Перевівши віддих, я заглянув у кімнату. Мені була страшна лише перша хвилина наодинці з Пат. Тепер усе пішло легко. На пані Залевську можна було покластися, як на камінну гору. Вона велично сиділа за столом, на якому стояла чашка кави, і розкладала в якомусь містичному порядку колоду карт. Пат із сяючими очима присіла біля неї, щоб та провістила її майбутнє.
- Добрий вечір, - раптом зрадівши, привітався я.
- А ось і він іде, - сказала, сповнюючись гідності, пані Залевська. - Близькою дорогою у вечірній час; з ним чорний король...
Собача рвонулося й, гавкаючи, кинулося з-під моїх ніг у кімнату.
- Боже мій! - вигукнула Пат. - Та це ж ірландський тер'єр!
- Моє шанування! - сказав я. - Кілька годин тому я ще не знав цього.
Пат нахилилась до собачати, і воно сміливо кинулось до неї.
- Як же його звати, Роббі?
- Сам не знаю. Може, Коньяк, або Віскі, або ще якось так, якщо зважати на характер попереднього господаря.
- Він буде наш?
- Так, наскільки одна жива істота може належати іншій.
Їй перехопило дух від радості.
- Ми назвемо його Біллі, Роббі! Коли моя мама була ще дівчиною, у неї був собачка. Вона не раз розповідала мені про це. Його теж звали Біллі!
- Тоді я попав у саму точку, - сказав я.
- А він охайний? Його можна тримати в кімнаті? - запитала пані Залевська.
- У нього родовід, як у князя, - відповів я. - А князі всі охайні.
- Маленькими вони не дуже охайні. Скільки йому?
- Вісім місяців. Це так само, як людині шістнадцять років.
- Але ж на вигляд він неохайний, - констатувала пані Залевська.
- Його треба лише помити, і все тут.
Пат підвелася й обняла пані Залевську за плечі. Я зніяковілий дивився на неї.
- Мені завжди хотілося мати собаку, - сказала вона. - Ми можемо його залишити у себе, правда? Адже ви нічого не матимете проти?
Матуся Залевська, скільки я її знав, уперше була в замішанні.
- Ну, що ж, якщо ви так хочете, - відповіла вона. - Адже і карти показали так. Сюрприз у домі від якогось пана.
- А чи показали карти, що ми сьогодні ввечері підемо гуляти? - спитав я.
Пат засміялась:
- До цього ми ще не дійшли, Роббі. Ми лише вгадали про тебе.
Пані Залевська підвелася й поспіх збирала карти.
- Картам можна вірити, можна не вірити, а можна вірити навиворіт, як мій Залевський. Йому завжди випадала пікова дев'ятка як провісник нещастя у рідинній стихії. Через те він гадав, що йому слід остерігатися води. Але, як виявилося, то був шнапс і пілзенське пиво.
- Пат, - сказав я, міцно обнявши її, коли Залевська вийшла, - яке щастя прийти додому і зустріти тебе тут. Для мене це знову і знову сюрприз. Коли я пробігаю останні сходинки наверх і відчиняю двері, у мене завжди від хвилювання мало не вискочить серце: я все не вірю, що це дійсність.
Пат з посмішкою глянула на мене. Вона майже ніколи не відповідала, коли я так говорив до неї. Та я й уявити собі не міг і, мабуть, мені неприємно було б, якби вона мені відповідала, припустімо, щось подібне. Я вважав, що жінка не повинна говорити чоловікові про те, що любить його. Її очі сяяли від щастя, і цим вона говорила більше, ніж можна сказати словами.
Я довго тримав її в обіймах, відчував тепло її тіла, запах її волосся... Я міцно тримав її в обіймах, і для мене ніщо не існувало, крім неї-темрява відступила, Пат була зі мною, вона жила, дихала, і я був повний надій.
- Ми, правда, підемо кудись, Роббі? - поворухнулися її губи на моєму обличчі.
- Та ще й усі разом, - відповів я. - Кестер і Ленц теж. "Карл" уже чекає нас біля входу.
- А Біллі?
- Біллі, звичайно, поїде з нами. Куди ж нам інакше дівати рештки вечері! Чи ти вже повечеряла?
- Ні, ще ні. Я чекала тебе.
- Але ж ти не повинна чекати мене. Ніколи. Це просто жахливо - чекати когось.
Вона похитала головою:
- Ти цього не розумієш, Роббі. Жахливо тоді, коли не маєш чого чекати.
Вона ввімкнула світло біля дзеркала:
- А тепер я мушу починати одягатись, інакше не встигну. Ти теж підеш одягатись?
- Пізніше, - відповів я. - Мені недовго. Дозволь мені ще трохи лишитись тут.
Я покликав до себе собачку й сів у крісло біля вікна. Я любив сидіти отак тихенько і дивитись, як Пат одягається. Ніколи я так не відчував таємниці цього одвічно чужого, жіночого, як тоді, коли вона безмовно вешталася туди" й сюди перед дзеркалом, задумливо приміряла ту чи іншу одежину, цілком занурившись у свої думки, підсвідоме віддаючись чуттям своєї статі. Мені важко було уявити, щоб жінка пащекувала й сміялася, одягаючись, - а коли вона так робить, тоді їй бракує таємничості і тієї ніколи не вловимої і незбагненної чарівності.
Я любив м'які, еластичні рухи Пат перед дзеркалом; для мене було насолодою дивитись, як вона одним рухом легко поправляла зачіску або обережно й тонко, ніби стрілою, проводила штифтом по бровах. У ту мить вона скидалася на сарну, і на гнучку пантеру, і дещо на амазонку перед боєм. Вона забувала все навколо, її обличчя, серйозне і зібране, на мить спокійно й уважно затримувалось перед відображенням у дзеркалі, і коли обидва образи сходилися докупи, здавалося, ніби то вже не було відображення в дзеркалі, ніби дві жінки - одна з сучасності, друга з присмерку минулих тисячоліть - сміливо й допитливо дивляться одна одній в очі одвічним, зрозумілим для обох поглядом.
У кімнатуз кладовища війнуло свіжим вечірнім подихом. Я сидів мовчки, однак я нічого незабув із того, про що довідався перед вечором, я все пам'ятав, - але коли отакдивився на Пат, то відчував, як гнітючий сум, що каменем лежав у мене на душі,знову і знову заливали хвилі буйної надії, як він перетворювався в надію ізмішувався з нею, одне переходило в інше - сум, надія, вітер, вечір і дівчина-красуняміж блискучими дзеркалами й свічниками... На якусь мить мене охопило дивнепочуття, наче тільки це й є справжнє життя в його найглибшому розумінні, аможе, навіть і щастя: кохання з такою глибокою тугою, страхом за майбутнє імовчазним усвідомленням небезпеки.{_:y