17
XVII
Минуло два тижні. Пат настільки поправилась, що можна було повертатися додому. Ми спакували свої речі й чекали на Готфріда Ленца, який мав забрати машину. Я з Пат вирішив їхати залізницею.
Був теплий, лагідний день. Високо в небі стояли білі, наче з вати. хмаринки. Над дюнами мерехтіло розжарене повітря, а над спокійним олов'яним морем висіла хистка, прозора імла.
Готфрід приїхав після обіду. Я ще здалеку побачив над огорожею його біляву чуприну. І лише коли він повернув до вілли пані Мюллер, я помітив, що він ішов не сам - слідом за ним виринула постать автогонщика в мініатюрі: широкий картатий кашкет, одягнутий козирком назад, величезні захисні окуляри, білий комбінезон і два велетенські вуха, що палахкотіли, як рубін.
- Боже мій, та це ж Юпп! -здивовано вигукнув я.
- Персонально, пане Локамп! - відповів той, оскалившись.
- Та ще в такому костюмі! Що це з тобою?
- Хіба ти не бачиш, - посміхаючись пояснив Ленц, стискаючи мою руку. - Ми з нього виховуємо автогонщика. Уже вісім днів я навчаю його керувати машиною. А тепер ось напросився їхати сюди. Для нього це добра нагода - зробити першу далеку подорож на машині.
- Як-небудь справлюся з цим ділом, пане Локамп! - завзято запевнив Юпп.
- О, ще й як справиться! - підморгнув Готфрід. - Таких метких я не зустрічав навіть серед найшаленіших гонщиків! У перший же день навчання він уже намагався на нашому старому, благенькому таксі перегнати одного мерседеса з компресором. Справжній бісівський виродок!
Юпп сяяв від щастя, дивлячись на Ленца очима палкого коханця.
- Думав, що зможу спіймати того задаваку на бубликах, пане Ленц! Хотів злапати його на закругленні, як це робить пан Кестер.
Я не міг утриматись від сміху:
- То ти добре починаєш, Юппе.
Готфрід з батьківською гордістю поглянув на свого учня:
- Ну, а тепер хапай чемодани і повезеш їх на вокзал.
- Сам? - Юпп мало не луснув від хвилювання: - Можна мені самому з'їздити на вокзал, пане Ленц?
Готфрід кивнув, і Юпп прожогом кинувся до вілли.
Здавши чемодани, ми заїхали за Пат і попрямували на вокзал. До поїзда ще лишалося чверть години. На пероні не було нікого. Лише самотньо стояло кілька бідонів з-під молока.
- Ну, вирушайте, - сказав я. - А то надто пізно потрапите додому.
Юпп, що сидів уже біля керма, ображено поглянув на мене.
- Тобі, я бачу, не до смаку такі зауваження? - звернувся до нього Ленц.
Юпп випрямився на сидінні.
- Пане Локамп, - сказав він з ноткою докору в голосі, - я зробив точні обчислення нашого маршруту. О восьмій годині ми спокійненько зупинимося в майстерні.
- Абсолютно вірно! - Ленц поплескав його по плечу. - Та ти, Юппе, побийся з ним об заклад. На пляшку зельтерської води.
- На зельтерську воду ні, - заперечив Юпп, - а на пачку сигарет я ладен ризикнути хоч зараз.
Він з викликом уп'явся в мене очима.
- А ти знаєш про те, що дороги тут досить погані? - запитав я.
- Все враховано, пане Локамп!
- І про круті повороти теж подумав?
- Повороти для мене ніщо. У мене немає нервів.
- Гаразд, Юппе, - сказав я якомога серйозніше. - Тоді я приймаю виклик. Але пан Ленц у дорозі не повинен сідати за кермо.
Юпп приклав руку до серця:
- Даю чесне слово!
- Гаразд. Але скажи-но, що то ти так міцно затиснув у руці?
- Це мій секундомір. Буду в дорозі засікать час. Адже мені хочеться подивитись, на що спроможний цей візок.
Ленц лукаво посміхнувся.
- Е, друзі мої, Юпп озброївся прекрасно. Гадаю, що наш чесний, старий ситроен уже дрижить перед ним усіма своїми поршнями.
Юпп не помітив іронії. Він схвильовано поправляв свій кашкет.
- Ну, то як, пане Ленц, вирушаємо? Заклад є заклад!
- Звичайно, малий компресоре! До побачення, Пат! Бувай, Роббі. - Готфрід сів у машину. - Так, Юппе, а покажи-но дамі, як стартує джентльмен і майбутній чемпіон світу!
Юпп насунув захисні окуляри на очі, помахав рукою, як старий, і впевнено повів машину на першій швидкості по бруківці до шосе.
Ми з Пат якийсь час іще посиділи на лаві перед вокзалом. Гарячі яскраві сонячні промені щедро падали на дерев'яну стіну, що відгороджувала перон. Пахло смолою і сіллю. Пат відхилила голову назад і заплющила очі.
Вона сиділа мовчки, обличчям до сонця.
- Ти стомилася? - запитав я.
Вона похитала головою:
- Ні, Роббі.
- А от і наш поїзд, - сказав я.
Важкою ходою підійшов паровоз-чорний, маленький, він губився на фоні безмежних, мерехтливих просторів. Ми зайшли у вагон. Людей у поїзді було мало. Він засопів і рушив далі. Густий чорний хвіст диму від паровоза повис у повітрі. Мимо нас повільно пливли змінні ландшафти: село з сірими стріхами, луки з коровами і кіньми, ліс, а потім - у заглибині за дюнами - мирний, ніби заспаний, будиночок пані Мюллер.
Пат стояла поряд зі мною біля вікна і вдивлялася в простір. Колія проходила звивиною в бік нашої дачі, і можна було розгледіти навіть вікна наших кімнат. Вони були відчинені, і в них біліли виставлені на сонце матраци.
- Он там пані Мюллер, - сказала Пат, - Так, мабуть, вона.
Пані Мюллер стояла біля дверей вілли і махала рукою. Пат вийняла хусточку і простягнула руку за вікно: хусточка тріпотіла на вітрі.
- Так вона не побачить, - сказав я, - надто мала вона у тебе.
Пат взяла мою хусточку й почала махати нею. Пані Мюллер бурхливо замахала у відповідь.
Поїзд поволі виходив у чисте поле. Будиночок зник, дюни лишились позаду. За темною смугою лісу ще час від часу поблискувало море. Воно блимало, як втомлене око на чатах. Потім підійшла ніжна золотава зелень полів, і море колосків, що похитувались під лагідним вітром, розляглося до самого обрію.
Пат віддала мені хусточку і сіла в куток. Я зачинив вікно. "Ну, з цим покінчено, - подумав я. - Слава богу, минуло!" Це було ніби якийсь сон. Страшний, проклятий сон!
Біля шести годин ми приїхали до міста. Я взяв таксі й навантажив наші чемодани. Потім ми поїхали до Пат на квартиру.
- Ти піднімешся зі мною нагору? - спитала вона.
- Звичайно.
Я провів її наверх, потім спустився вниз, щоб разом з шофером перенести чемодани. Коли я повернувся. Пат ще стояла в передпокої і розмовляла з підполковником фон-Гаке та його дружиною.
Ми зайшли до її кімнати. Надворі був ранній світлий вечір. На столі стояла скляна ваза з блідорожевими трояндами. Пат підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Потім обернулася до мене.
- Скільки часу ми, власне, не були тут, Роббі?
- Рівно вісімнадцять днів.
- Вісімнадцять днів... А мені здається, ніби значно довше.
- Мені також. Але це так буває завжди, коли залишаєш домівку.
Вона похитала головою.
- Думаю, що не завжди...
Пат відчинила двері на балкон і вийшла. На балконі стояв, притулений до стіни, складений білий шезлонг. Вона присунула його до себе і хвилину мовчки дивилась на нього.
Коли Пат знову ввійшла до кімнати, її обличчя змінилося, очі потемнішали.
- Поглянь на троянди, - сказав я. - Це від Кестера. Тут ось навіть його візитна картка.
Вона взяла картку, потім знову поклала її на стіл. Поглянула на троянди, але мені було ясно, що вона ледве помітила їх. її думки були ще біля шезлонга. Сподівалась було, що втекла від нього, а тепер він, певно, знову ставав часткою її життя.
Я дав їй спокійно подумати, не сказав нічого. Відвертати її від думок не було ніякого сенсу, їй треба було справитися з ними, і краще, щоб це відбулося в моїй присутності. Ті думи можна було, щонайбільше, відігнати моїми словами на якийсь час, та вони колись знову прийдуть, і тоді, можливо, їй буде ще тяжче.
Пат якийсь час постояла, спершися руками на стіл, з похилою головою. Потім випрямилась і глянула на мене. Я мовчав. Вона поволі обійшла круг столу і поклала свої руки мені на плечі.
- Ти в мене герой, - сказав я.
Вона прихилилась до мене. Я міцно обняв її.
- А тепер займемось ділом, так?
Вона кивнула. Потім рукою відкинула назад своє волосся.
- Це на мене найшло на хвилинку, Роббі.
- Розумію.
В двері постукали. Ввійшла служниця і вкотила чайний столик.
- О, якраз вчасно, - сказала Пат.
- Хочеш чаю? - спитав я.
- Ні, кави - доброї, міцної кави.
Я пробув у неї ще з півгодини. Потім на неї найшла втома. Це було видно по її очах.
- Тобі треба відпочити, - запропонував я.
- А ти?
- Я піду додому і теж трохи посплю. А через дві години зайду за тобою і підемо вечеряти.
- Ти стомився? - спитала вона з відтінком сумніву в голосі.
- Та трохи є. В поїзді було душно. Крім того, мені потім ще треба заглянути до майстерні.
Вона більше нічого не питала. Була дуже стомлена, ослабла. Я поклав її в постіль і вкрив ковдрою. Вона миттю заснула. Поставивши біля неї троянди, я поклав поряд картку Кестера, щоб вона, проснувшись, мала про що думати, і вийшов.
По дорозі додому я зупинився біля телефону-автомата. Вирішив у ту мить подзвонити Жафе. З дому дзвонити було незручно, - там весь пансіон міг слухати мене.
Я зняв трубку і назвав номер клініки. Невдовзі Жафе підійшов до апарата.
- Це говорить Локамп, - почав я; відкашлюючись. - Сьогодні ми повернулись додому. Уже з годину, як ми тут.
- Ви їхали машиною? - спитав Жафе.
- Ні, поїздом.
- Ага, ну і як справи?
- Нічого, - відповів я.
Він подумав якусь мить.
- Завтра я огляну фройляйн Гольман. Годин в одинадцять ранку. Може, ви попередите її про це?
- Ні, - сказав я, - мені б не хотілося, щоб вона знала про нашу з вами розмову. Вона, напевно, сама вам подзвонить завтра. Може, краще, якби ви самі сказали їй.
- Добре. Так і зробимо. Я скажу їй сам.
Я машинально відсунув набік товсту, заяложену телефонну книгу, що лежала на маленькому дерев'яному пульті. Над ним на стіні були надряпані олівцем номери чиїхось телефонів.
- Можна мені потім у другій половині дня завтра зайти до вас? - запитав я.
Жафе не відповів.
- Мені б дуже хотілося знати про її стан, - додав я.
- Завтра я вам про це ще не можу сказати, - відповів Жафе. - Для цього мені треба принаймні протягом тижня спостерігати її. Але тоді, звичайно, проінформую вас.
- Дякую.
Я все ще стояв, втупившись в пульт. Там хтось намалював товстулю в солом'яному капелюшку і підписав:
"Елло, ти бабега!"
- Може, їй ще потрібне щось особливе? - нарешті запитав я.
- Про це я зможу сказати завтра, коли огляну її. Але гадаю, що з хорошим доглядом її можна поправити дома.
- Не знаю. Я чув, що її сусіди наступного тижня мають виїхати кудись. Тоді вона лишиться сама, лише з служницею.
- Ах, от воно що... Ну, то я завтра і про це поговорю з нею.
Я знову пересунув телефонну книгу так, що вона закрила малюнок на пульті.
- Ви гадаєте, що вона... що такий приступ може повторитися?
Жафе на секунду завагався.
- Звичайно, це можливо, - сказав він потім, - але рецидив зовсім не обов'язковий. Точніше можу вам про це сказати лише після того, як грунтовно ознайомлюся з її станом. Я тоді подзвоню вам.
- Добре, дякую.
Я повісив трубку. Вийшов з будки, в нерішучості постояв на курній вулиці. Зробилося душно. Потім я побрів додому.
В дверях я наштовхнувся на пані Залевську. Вона вилетіла з кімнати пані Бендер, немов ядро з гармати. Побачивши мене, раптом зупинилась.
- Що - вже повернулися?
- Як бачите. Що-небудь сталося за цей час?
- Для вас - нічого. Пошти теж не було. Але пані Бендер вибралася.
- Он як! Чого ж це вона?
Пані Залевська взялася в боки.
- Тому, що всюди багато негідників. Вона поселилася в християнський приют. З своєю кішкою і всім своїм копійчаним добром.
Вона розповіла, що дитячий притулок, у якому пані Бендер няньчила немовлят, за цей час збанкрутував. Його управитель, пастор, затіяв невдалу спекуляцію на біржі. Пані Бендер звільнили, причому вона ще втратила зарплату за два місяці.
- Знайшла вона вже собі іншу роботу? - машинально спитав я.
Пані Залевська лише красномовно глянула на мене.
- Ну та, звичайно, ні, - пробурмотів я.
- Я сказала їй, що вона спокійно може лишитись тут. З платнею можна й почекати. Але вона не схотіла.
- Бідні люди здебільшого всі чесні, - сказав я. - Ну, а хто ж тепер поселяється сюди?
- Гассе. Ця кімната дешевша за ту, що Гассе займали досі.
- А як з кімнатою Гассе?
Пані Залевська здвигнула плечима:
- Там видно буде. Я не дуже розраховую на те, щоб прийшов хто-небудь новий.
- Коли вона звільняється?
- Завтра. Гассе вже перебираються.
- А скільки, власне, коштує та кімната? - спитав я.
Мені раптом прийшла в голову нова думка.
- Сімдесят марок.
- Надто дорого, - сказав я тепер уже цілком свідомо.
- З кавою вранці і двома бутербродами з маслом?
- Тим більше. Ранкову каву вашої Фріди відрахуйте. П'ятдесят марок-і ні пфеніга більше.
- А ви хіба збираєтеся зняти кімнату? - спитала пані Залевська.
- Можливо.
Я зайшов до себе й, роздумуючи, почав оглядати двері, що сполучали кімнату Гассе з моєю. Пат у пансіоні Залевської! Ні, це навіть важко уявити собі! І все ж я через якийсь час вийшов у коридор і постукав у сусідні двері.
Пані Гассе була вдома. Вона сиділа в капелюшку посередині уже напівпорожньої кімнати перед дзеркалом і пудрилась.
Я привітався, одночасно оглядаючи кімнату. Вона виявилася більшою, ніж я думав. Це видно було лише тепер, коли частину меблів уже винесли. Шпалери були однотонні, світлі і ще нові, двері і вікна свіжопофарбовані, чудовий, досить великий балкон.
- Ви, мабуть, уже чули, яку він пакость зробив для мене?! - сказала пані Гассе. - Я маю вселитися в кімнату тієї баби! Така ганьба!
- Ганьба? - здивувався я.
- Авжеж ганьба! - вибухнула вона. - Ви ж знаєте, що ми терпіти не могли одна одну, а тепер Гассе змушує мене перейти в її кімнату - без балкона і з одним лише вікном. Лише тому, що та дешевша! Ви тільки уявіть собі, як вона зловтішається там, у своїй богадільні!
- Я не думаю, щоб вона зловтішалась.
- Ого, ще й як тріумфує та мнима годувальниця немовлят. З тихої води бісівські вуха стирчать! А до того ж іще там рядом ота кокотка Ерна Беніг! І той котячий сморід!
Я, спантеличений, вирячив очі. "З тихої води бісівські вуха стирчать?" Дивно: справді нові й образні вирази людина вживає лише тоді, коли лається. Які вічно одноманітні вирази любові - і який багатогранний буває набір лайок!
- Але ж коти - досить охайні й приємні тварини, - зауважив я. - Я тільки-но був у тій кімнаті: там зовсім не пахне котами.
- Не пахне? - визвірилась на мене пані Гассе, поправляючи свій капелюшок. - Це вже кому як, залежно від того, який у кого нюх. Але я не збираюся втручатися в його справи. Хай сам перетягає меблі! Я піду собі погуляю! Принаймні хоч цього ніхто у мене не відніме в моєму собачому житті!
Вона встала, її пухке обличчя так здригалося від люті, що з нього сипалася пудра. Я звернув увагу, що у неї дуже щедро розмальовані губи і вся вона надто вже вичепурилась. Коли вона з шумом виходила з кімнати, від неї несло, ніби від парфюмерного магазина.
Я спантеличено дивився їй услід. Потім ще раз уважно оглянув кімнату, розмірковуючи, як тут можна розставити меблі Пат. Проте раптом відкинув ці думки. Щоб Пат була тут, завжди тут, поряд зі мною - неможливо уявити! Та коли б вона була здорова, мені б таке і на думку не спало. А так... я відчинив двері на балкон і почав кроками вимірювати його. Потім рішуче хитнув головою і повернувся до своєї кімнати.
Пат іще спала, коли я ввійшов до неї. Я тихенько сів у крісло біля її ліжка, але вона одразу прокинулась.
- Жаль, я розбудив тебе, - сказав я.
- Ти весь час був тут? - спитала вона.
- Ні, тільки-но прийшов.
Вона потяглася і поклала голову мені на руку.
- Це добре. Я не люблю, коли хтось дивиться на мене сонну.
- Мені це зрозуміло, бо я цього теж не люблю. Та й не збирався дивитись на тебе - лише не хотів будити тебе. Може, ти ще трошечки поспиш?
- Ні, я добре виспалася. Зараз устану.
Поки вона одягалась, я вийшов у сусідню кімнату. Надворі смеркалось. З чийогось відчиненого вікна на протилежному боці вулиці грамофон квакав якийсь марш. Біля нього вовтузився якийсь лисий чолов'яга у підтяжках. Він ходив сюди й туди по кімнаті і під музику робив вільні вправи, його лисина мелькала в напівтемряві, як місяць між хмарами. Я байдуже спостерігав за ним. На душі в мене було сумно і терпко.
Ввійшла Пат. Вона була, як вранішня квітка, свіжа - і ніякого сліду від попередньої втоми.
- У тебе чудовий вигляд, Пат, - сказав я, приємно вражений.
- Я й почуваю себе добре, Роббі. Так, ніби спала цілу ніч. Такі зміни в мене відбуваються дуже швидко.
- І правда: іноді так швидко, що ледве встигаєш за тобою.
Вона притулилася до мого плеча і заглянула мені в очі:
- Надто швидко, Роббі?
- Ні, просто - у мене зміни відбуваються надто повільно. Я часто буваю трохи повільний, Пат.
Вона посміхнулась:
- Повільно, значить - міцно. А міцно - добре.
- Я тримаюсь так міцно, як пробка на воді, - сказав я.
Вона похитала головою:
- Ти міцніший, ніж це тобі здається. Ти взагалі зовсім не такий, як сам про себе думаєш. Я дуже мало бачила людей, які б так помилялися щодо себе, як ти.
Я випустив її з своїх обіймів.
- Так, коханий, - сказала вона, киваючи головою, - це дійсно так. Ну, а тепер ходімо десь повечеряємо.
- Куди б же нам піти? - запитав я.
- До Альфонса. Я повинна все це побачити ще раз. У мене таке відчуття, ніби я цілу вічність не була тут.
- Добре! - погодився я. - Але чи є в тебе справжній апетит для такого ресторану? Неголодному до Альфонса ходити, не можна. Такого він виставить за двері.
Вона засміялась:
- Я почуваю навіть жахливий голод.
- Тоді - гайда! - Мене раптом охопила незвичайна радість.
Наша поява в Альфонса перетворилася на тріумф. Привітавши нас, він у ту ж мить зник і повернувся з білосніжним комірцем і краваткою в зелену крапинку. Цього б він не зробив і для німецького кайзера. Навіть сам трохи зніяковів від такого нечуваного прояву декадансу.
- Ну, Альфонсе, що у нас є добренького? -запитала Пат, обіпершися обома руками на стіл.
Альфонс підморгнув, склав губи бантиком і, примруживши очі, відповів:
- Вам повезло. Сьогодні у нас є раки!
Він відступив на крок, щоб краще бачити, яке враження справили його слова. І таки влучив у ціль!
- До цього - бокальчик молодого мозельського винця, - майже прошепотів він в екстазі і відступив ще крок назад.
Альфонс був нагороджений бурхливими оплесками і, на наше здивування, одночасно також від дверей. Там у цю мить саме з'явилась осяяна посмішкою, з обпаленим на сонці носом і з непокірною білою чуприною... голова останнього романтика.
- Готфрід?! - вигукнув Альфонс. - Ти? Персонально? Друже, який мені день бог послав! Іди сюди, дай притиснути тебе до серця!
- Зараз ти побачиш дещо незвичайне, - сказав я Пат.
Друзі кинулись один одному в обійми. Альфонс так плескав, Ленца по спині, що гепало, ніби десь поблизу працювала кузня.
- Гансе, - гукнув він потім до кельнера, - давай сюди "Наполеона"!
Він повів Готфріда до стойки. Кельнер приніс велику, вкриту пилом пляшку. Альфонс наповнив два бокали.
- За твоє здоров'я, Готфріде, чортове смажене порося!
- За твоє здоров'я. Альфонсе, старий, добрий каторжанине!
Обидва одним махом спорожнили бокали.
- Першокласний напій! - оцінив Готфрід. - Коньяк для мадонн!
- Навіть соромно його отак одним залпом випивати, - підтвердив Альфонс.
- Але як же можна його довго смакувати, коли така радість. Давай по другій!
Він налив знову і підняв свій бокал:
- Ах ти ж клятий, віроломний помідоре!..
Ленц сміявся:
- Мій вірний, дорогий Альфонсе!
У Альфонса заблищали сльози на очах.
- Ще по одному, Готфріде, - сказав він зворушено.
- Завжди готовий! - Ленц підставив свій бокал. - Від коньяку я відмовляюся лише тоді, коли не можу відірвати голови від підлоги.
- Здорово сказано! - Альфонс налив третій бокал.
Переводячи дух, Ленц підійшов до нашого столу й вийняв годинник:
- Без десяти вісім прибули на ситроені в майстерню. Що ви на це скажете?
- Рекорд, - відповіла Пат. - Хай живе Юпп! Я ще й від себе пожертвую йому пачку сигарет.
- А ти одержиш додаткову порцію раків! - заявив Альфонс, ідучи по п'ятах за Готфрідом. Потім він роздав нам щось подібне до скатерок. - Скидайте свої піджаки і обв'язуйтесь ось цим! Адже дама дозволяє таку вільність чи ні?
- Я вважаю, що це навіть необхідно, - підтвердила Пат.
Альфонс радо вклонився їй.
- Я знав, що ви розсудлива жінка. Раки треба їсти спокійно, не боячись посадити пляму. - Він підморгнув. - А ви самі дістанете дещо елегантніше.
Кельнер Ганс приніс сніжнобілий кухарський кітель. Альфонс розгорнув його й допоміг Пат одягти.
- А вам він до лиця, - сказав Альфонс любуючись.
- Здорово, здорово! - вдячно відповіла Пат сміючись.
- Мені приємно, що ви це запам'ятали, - доброзичливо сказав Альфонс. - Аж на серці тепліше стало.
- Альфонсе! - Готфрід зав'язав на потилиці скатерку так, що її кінці стирчали довгими ріжками. - Поки що все це тут нагадує голярню, не більше.
- Зараз усе зміниться. Але спершу трохи мистецтва.
Альфонс підійшов до грамофона, і в ту ж мить загримів хор пілігримів з опери "Тангейзер". Ми мовчки слухали.
І тільки-но завмер останній звук, як двері з кухні розчинились, і кельнер Ганс з'явився з блюдом, завбільшки з дитячу ванну. Воно було наповнене раками, від яких стовпом здіймалася пара. Ганс, відсапуючись, поставив блюдо на стіл.
- Принеси і мені салфетку, - сказав Альфонс.
- Ти хочеш вечеряти разом з нами, голубчику?! - радо вигукнув Ленц. - Яка честь!
- Якщо дама нічого не матиме проти.
- Навпаки, Альфонсе! - Пат відсунула свій стілець набік, і Альфонс сів поруч.
- Це добре, що я буду сидіти біля вас, - сказав він трохи зніяковіло. - Бо я досить-таки вправний у приготуванні раків. А для дами ця робота нуднувата.
Він схопив із блюда рака і з незвичайною швидкістю розібрав його на частини. Його здоровенні руки робили це так вправно і елегантно, що Пат нічого не лишалося, як тільки встигати їсти з виделки запропоновані ним кусочки ніжного м'яса.
- Ну як, смачно? - питав він.
- Смакота! - Вона підняла свій бокал: - За ваше здоров'я. Альфонсе.
Альфонс урочисто цокнувся з нею і смакуючи випив свій бокал. Я глянув на Пат. Мені хотілося, щоб вона пила який-небудь безалкогольний напій. Вона відчула мій погляд.
- Салют, Роббі, - сказала вона.
В цю хвилину вона була чарівна і сяяла від радості.
- Салют, Пат, - відповів я і випив свій келих.
- Адже правда - як гарно тут? - сказала вона, все ще не зводячи очей з мене.
-Чудово! - Я знову налив собі. - За твоє здоров'я, Пат!
По її обличчю ковзнула тінь.
- На здоров'я, Роббі! На здоров'я, Готфріде!
Ми випили.
- Добре вино, - мовив Ленц.
- "Граахський Абтсберг" минулого року, - пояснив Альфонс. - Мене радує, що ти добрав у нього смаку.
Він узяв другого рака й, розлущивши клешню, подав її Пат. Вона запротестувала:
- Цього ви повинні самі з'їсти. Альфонсе. Інакше вам нічого й не дістанеться.
- Ще встигну. В цьому я спритніший за всіх інших.
- Ну гаразд. - Вона взяла клешню. Альфонс сяяв від задоволення і продовжував піклуватися про Пат. Збоку ця картина мала такий вигляд, ніби велика, стара сова годує маленьке біле пташеня.
На завершення ми всі випили по стопці "Наполеона" і вже тоді попрощалися з Альфонсом. Пат сяяла від щастя.
- Чудово ми повечеряли! - захоплено сказала вона. - Я дуже вдячна вам, Альфонсе. У вас було справді чудово! - і подала йому руку.
Альфонс розгублено щось пробурмотів і поцілував їй руку. У Ленца від такого видовища мало очі не вилізли на лоба.
- Заходьте, не забувайте мене, - сказав Альфонс. - І ти приходь, Готфріде.
На вулиці, під ліхтарем, стояв маленький, забутий ситроен.
- О! - здригнувшись, мовила Пат і зупинилась.
- За сьогоднішній подвиг я перехрестив його на "Геркулеса". - Готфрід відкрив дверцята: - Що, відвезти вас додому?
- Ні, - сказала Пат.
- Я теж так думаю. Куди б нам іще поїхати?
- В бар. Чи як, Роббі? - Вона обернулась до мене.
- Звичайно, - підтвердив я, - звичайно, ми ще поїдемо в бар.
Ми тихо поїхали вулицями. Надворі було тепло і ясно. Біля кожного кафе сиділи люди, звідти долинала музика. Пат сиділа біля мене. Я раптом ніяк не міг збагнути, що вона дійсно може бути хвора; мені стало навіть душно, але якусь мить ця думка у мене ніяк не вміщалася в голові.
У барі ми зустрілися з Фердінандом і Валентином. Фердінанд був у доброму гуморі. Він встав і пішов назустріч Пат.
- Діана, - сказав він, - Діана повернулася з лісів...
Пат посміхалася до нього. Він поклав свої руки їй на плечі:
- Засмагла, відважна богине мисливства із срібним луком, що ми вип'ємо з вами?
Готфрід зняв Фердінандову руку.
- Патетичні люди завжди нетактовні, - сказав він. - Даму супроводжують два кавалери, а ти, мабуть, і не помітив цього, хоробрий зубре!
- Романтики ніколи не бувають супутниками, вони належать до ескорту, - не розгубився Грау.
Ленц осміхнувсь і звернувся до Пат:
- Зараз я зроблю для вас особливу мішанину. Коктейль "Колібрі". Особливий бразільський напій.
Він підійшов до стойки, змішав різні сорти і підніс коктейль:
- Ну, який він на смак? - спитав він.
- Трохи слабуватий, хоча й бразільський, - відповіла Пат.
Готфрід засміявся:
- І при тому все ж таки досить міцний. Виготовлений з рому і горілки.
Я з першого погляду помітив, що там не було ні рому, ні горілки - був фруктовий сік, лимон, томатний сік і, можливо, ще крапля лікеру з ангостури. Безалкогольний напій. Але Пат, на щастя, не помітила цього.
Вона випила три великі бокали "Колібрі" і, як я помітив, дуже добре себе почувала, що з нею поводилися не як з хворою. Через годину всі ми рушили з бару, там лишився тільки Валентин. Це так влаштував Ленц. Він посадив Фердінанда в ситроен і відчалив з ним. Таким чином, вийшло, ніби не ми з Пат першими пішли з бару. Все це було зворушливо, проте в мене на душі якусь мить було дуже зле.
Пат взяла мене під руку. Вона йшла поряд зі мною - пружна, струнка, я відчував тепло її руки, милувався її жвавим обличчям, на якому миготіли промені од вуличних ліхтарів, - ні, я ніяк не міг осягнути, що вона була хвора, я розумів це лише вдень, а ввечері, коли життя здавалося ніжнішим, лагіднішим і багатонадійнішим, - ніяк не міг...
- Може, ще на хвилинку зайдемо до мене? - запитав я.
Вона кивнула на знак згоди.
В коридорі пансіону горіло світло.
- Ет, дідько б їх!.. - вихопилось у мене. - Що ж там скоїлось? Почекай хвилиночку тут.
Я відімкнув двері і заглянув усередину. В освітленому коридорі було безлюдне, як на вузькій вулиці передмістя. Двері кімнати пані Бендер стояли відчинені навстіж, і там теж горіло світло. Ніби маленька чорна комашка, по коридору дріботів Гассе, зігнувшись під шовковим абажуром торшера. Він переселявся.
- Добрий вечір, - привітався я. - До такої пізньої пори?..
Гассе підняв обличчя з м'якими чорними вусиками.
- Я лише годину тому повернувся з контори. А в мене ж тільки увечері є час для переселення.
- Хіба вашої дружини немає вдома?
Він похитав головою:
- Вона пішла до своєї подруги. Слава богу, що тепер у неї є подруга, з якою вона коротає час. - Він довірливо й задоволене посміхнувся і подріботів далі.
Я провів Пат до себе.
- Гадаю, нам краще не запалювати світла, чи як? - спитав я уже в кімнаті.
- Ні, любий мій, ввімкни на одну мить, а потім можеш знову погасити.
- Ненаситна ти людина, - сказав я, потім на секунду залив яскравим світлом усю червону плюшову розкіш і одразу ж знову повернув вимикач.
Вікна були розчинені, і знадвору від дерев, наче з лісу, струмилося свіже нічне повітря.
- Як гарно... - мовила Пат, примостившись у куточку на підвіконні.
- Тобі справді подобається тут?
- Правда, Роббі. Наче у великому парку влітку. Чудово.
- Ти не звернула уваги на цю сусідню кімнату мимохідь? - спитав.
- Ні, а навіщо?
- Оцей розкішний великий балкон ліворуч належить до тієї кімнати. Він закритий з усіх боків і напроти - ніяких вікон. Якби ти жила там, могла б загорати навіть без купальника.
- Еге, якби я там жила...
- В цьому немає нічого неможливого, - сказав я ніби жартома. - Ти ж сама бачила, що кімната звільняється найближчими днями.
Вона посміхаючись запитально дивилася на мене.
- Ти гадаєш, для наших взаємовідносин щось подібне було б доцільним? Я маю на увазі таке близьке сусідство на довгий час.
- Але ж ми довгий час не були б разом, - заперечив я. - Адже я взагалі цілими днями не буваю тут. А часто навіть вечорами. Зате коли б ми вже й були разом, то не мали б потреби сидіти в ресторанах і знову й знову розлучатися так швидко, ніби ми були одне в одного в гостях.
Вона поворухнулась у своєму куточку.
- Любий мій, все це звучить так, ніби ти вже раніше докладно все обміркував.
- А таки обміркував, - сказав я. - Увесь вечір думав про це.
Вона випрямилась.
- Ти справді серйозно думаєш про це, Роббі?
- От тобі й маєш! Звичайно, серйозно, - підтвердив я. - Хіба ти ще й досі не зрозуміла?
Пат якусь мить мовчала.
- Роббі, - сказала вона потім, і голос її звучав ніби з глибини, - чому тобі це спало на думку саме зараз?
- Мені це спало на думку, - відповів я запальніше, ніж того хотів, бо раптом зрозумів, що настав час вирішити щось більше, ніж питання про кімнату. - Мені це спало на думку, бо за останні тижні я переконався, що найкраще для нас-остаточно зійтися й жити разом. Я не можу більше зносити такого - оцих зустрічей на годину! Я хочу більше мати тебе! Я хочу, щоб ти завжди була біля мене, у мене більше немає ніякого бажання продовжувати доброчесну гру в піжмурки з нашим коханням, мені це гидко і непотрібно, я просто хочу тебе і знову тебе, я ніколи не зможу досхочу намилуватись тобою і тому не хочу втрачати жодної хвилини!..
Я чув її схвильований віддих. Вона сиділа почіпки в куточку на вікні, обнявши руками свої коліна, й мовчала. З-за дерев напроти мерехтіло, повільно перебігаючи з одного кінця на другий, червоне сяйво світлових реклам; його матовий відблиск упав на світлі черевички Пат, потім перемістився на її сукню і на руки.
- Ти спокійнісінько можеш висміяти мене, - сказав я.
- Висміяти? - перепитала вона.
- Авжеж, за те, що я весь час кажу "я хочу". Зрештою, ти теж повинна мати свої бажання.
Вона підвела очі:
- Ти знаєш, Роббі, що ти змінився?
- Ні, не змінився.
- Ні, все ж таки змінився. Ти ж сам кажеш про це. Ти хочеш. Ти вже багато не питаєш. Ти просто хочеш.
- Це ще не така вже й велика зміна. А ти, незважаючи на це, можеш сказати "ні", навіть якщо я дуже хочу.
Вона раптово нахилилась до мене:
- А чому я повинна сказати "ні", Роббі? - сказала вона ніжним і теплим голосом. - Адже я хочу цього так само, як і ти...
Вражений несподіваною відповіддю, я обняв її за плечі. її волосся лоскотало мені обличчя.
- Це правда, Пат?
- Звичайно, правда, мій любий.
- От дурень, - пробурмотів я, - а мені все уявлялось набагато складнішим.
Вона похитала головою:
- Це ж залежить лише від тебе, Роббі...
- Мені навіть повірити важко, - здивовано сказав я.
Пат обняла мене за шию.
- Іноді дуже приємно відчувати, що ти можеш ні про що не думати. Не мати потреби все робити самому. Мати на кого спертися. Ах, любий, по суті, все це зовсім легко - треба тільки самому собі не утруднювати справу.
Я мимоволі на мить зціпив зуби. І треба ж було, щоб саме вона це сказала мені!
- Вірно, - підтвердив я потім, - вірно, Пат.
Але це було зовсім не так. Ми ще хвилинку постояли біля вікна.
- Твої речі ми перевеземо сюди, - сказав я. - Ти ні в чому не повинна відчувати нестачі. Навіть чайний столик на коліщатах роздобудемо собі. А Фріда навчиться вже якось цьому.
- У нас же є такий столик, мій любий. То ж мій.
- Тим краще. Тоді я вже завтра почну тренувати Фріду.
Вона прихилила голову мені до плеча. Я зрозумів, що вона стомилась.
- Може, тебе відвезти тепер додому? - спитав я.
- Зараз. Тільки я ще хвилиночку полежу.
Вона тихо, мовчки лежала в ліжку, ніби заснула. Але її очі були розплющені, і час від часу в них спалахував відблиск світлових реклам, що, ніби північне сяйво, беззвучно ковзав по стінах і по стелі. Надворі все стихло. Час від часу було чутно, як у сусідній кімнаті Гассе возився з рештками своїх надій, свого сімейного життя, а може, навіть - свого життя взагалі.
- Ти б краще зараз лишилася тут, - запропонував я.
Вона поворухнулась:
- Сьогодні ні, мій любий...
- Для мене було б набагато краще, якби ти лишилась...
- Завтра...
Вона встала й мовчки пройшла по темній кімнаті. Я пригадав день, коли вона вперше лишилася в мене і в сірій ранковій імлі так само безмовно пройшла в другий кінець кімнати, щоб одягтися. Я не знаю, що це було, але воно мало в собі щось зворушливо зрозуміле і майже приголомшливе, це було щось, ніби жест від дуже давніх, забутих часів, як мовчазний послух законові, якого вже ніхто й не знає. Вона повернулася з темряви до мене і взяла мою голову в свої руки.
- Мені в тебе гарно було, любий. Дуже гарно. Як добре, що ти є на цім світі.
Я нічого не відповів. Мені нічого було відповісти їй.
Провівши її додому, я повернувся в бар. Кестер ще був там.
- Сідай, - запропонував він. - Ну, як справи?
- Нічого особливого, Отто.
- Хочеш випити що-небудь?
- Якби вже пити, то я повинен був би випити багато. А цього мені не хочеться. Обійдеться й так. Але я б міг робити щось інше. Чи Готфрід поїхав промишляти на таксі?
- Ні.
- Добре. Тоді я виїду на кілька годин.
- Я піду з тобою, - сказав Кестер.
Я вивів машину з майстерні й попрощався з Отто. Потім поїхав на стоянку. Поперед мене стояло дві машини. Потім ще під'їхали Густав і Томмі, артист. Невдовзі обидві передні машини поїхали, а за ними і до мене підійшов пасажир. Молода дівчина, яка мала їхати до "Вінети". "Вінета" - це був модний танцювальний зал-ресторан з настільними телефонами, з пневматичною поштою І і тому подібними речами для провінціалів. Він містився дещо осторонь від інших ресторанів, на темній вулиці.
Ми зупинились перед входом. Дівчина покопирсалася в своїй сумочці й подала мені купюру на п'ятдесят марок. Я здвигнув плечима:
- На жаль, у мене немає здачі.
Підійшов портьє.
- А скільки я вам винна? - запитала дівчина.
- Одну марку і сімдесят пфенігів.
Вона звернулася до портьє:
- Ви не зможете заплатити за мене? Ходімте, я віддам вам біля каси.
Портьє відчинив двері і пішов з нею до каси. Потім повернувся назад:
- На...
Я підрахував.
- Тут всього півтори марки...
- Не патякай... чи ти ще жовторотий? Дві монети портьє за послугу. Котись!
Були й такі місця, де портьє давали чайові. Однак давали тоді, коли він забезпечував комусь заробіток, а не коли приносив платню.
- Для цього я вже не жовторотий, - сказав я. - Я одержу свої одну і сімдесят.
- Ти можеш одержати по мазниці, - буркнув він. - Повертай свої голоблі, чоловіче, я тут краще за тебе знаю порядки.
Для мене нічого не значили ті два гривеники. Я лише не хотів, щоб мене обдурили.
- Не мели дурниць і давай сюди решту, - сказав я.
Портьє так швидко замахнувся і вдарив мене, що я не встиг закритись рукою. Крім того, ухилитись від удару на своєму сидінні я не міг. Я вдарився головою об кермо. Піднявся - як очманілий. В голові гуло, наче в барабані, а з носа капала кров. Портьє все ще стояв передо мною.
- Хочеш іще раз, ти, утопленику?
Я вмить зважив свої можливості. Нічого не поробиш. Той мугир був сильніший за мене. Зачепити його як слід я міг лише зненацька. З сидіння бити не було сенсу - надто слабий був би удар. А перш ніж я вилізу з машини, він тричі зіб'є мене з ніг. Я зміряв його очима.
Він дихнув мені в обличчя пивом:
- Ще разок - і твоя жінка лишиться вдовою.
Я дивився на нього не поворухнувшись; уп'явся в його широке, здорове обличчя і їв його очима. Увесь напружившись від люті, дивився, куди його вдарити. Але не поворухнувся. Я бачив те обличчя надто близько, надто чітко, ніби крізь збільшувальне скло, воно здавалося величезним, видко було кожну щетинку його бороди, його червону, грубу, пористу шкіру...
Блиснув шолом поліцая.
- Що тут сталося?
Обличчя портьє раболіпно розпливлося в усмішку:
- Нічого, пане вахмістр.
Той перевів погляд на мене.
- Нічого, - сказав я.
Поліцай глянув на портьє, потім знову на мене:
- У вас же он кров.
- Це я вдарився носом.
Портьє відступив на крок. В його очах блиснув смішок. Він гадав, що я побоявся вказати на нього.
- Ну, їдьте звідси, - сказав поліцай.
Я газнув і поїхав назад на стоянку.
- Друже, та ти он як прикрасився! - зустрів мене Густав.
- Це лише ніс, - сказав я і розповів йому про свою пригоду.
- Ходімо до пивнички, - запропонував Густав. - Я недаремно був єфрейтором санслужби. Яке свинство - накидатися на сидячого.
Він повів мене до кухні позаду пивнички, попросив льоду й "обробляв" мене там з півгодини.
- Щоб не було гулі, - пояснив він.
Нарешті він закінчив.
- Ну, а в якому стані черепок? В порядку? Тоді не будемо гаяти часу.
Ввійшов Томмі.
- Це той здоровенний портьє з "Вінети"? Той славиться своїми ударами. На жаль, сам досі не дістав доброго прочухана.
- Тепер дістане, - запевнив Густав.
- Так, але дістане від мене.
Густав похмуро глянув на мене:
- Поки ти вилізеш з машини...
- Я придумав один прийом. Якщо він мені не вдасться, ти матимеш змогу кинутися в атаку.
- Ну, гаразд.
Я надів кашкет Густава, і ми сіли в його машину, щоб портьє зразу не пронюхав нашого заміру. До того ж вулиця була досить темна, і він мало що міг розгледіти.
Ми під'їхали до танцзалу. На вулиці - жодної душі. Густав вискочив з машини з купюрою на двадцять марок у руці.
- Ет, чорт, немає дрібних грошей! Ей, портьє, ви не можете розміняти мені? Скільки з мене - одна сімдесят? Заплатіть за мене-я зараз віддам.
Він удав, ніби йде до каси. Портьє покашлюючи наблизився до мене й подав одну марку і п'ятдесят пфенігів. Я й далі тримав простягнену руку.
- Забирайся геть... - прохрипів він.
- Решту давай, собача погань! - гримнув я на нього.
Якусь мить він стояв, мов скам'янілий.
- Дружок, - сказав потім тихо, облизуючи губи, - за це ти ще каятимешся кілька місяців! - і розмахнувся.
Від одного такого удару я б знепритомнів. Та я був готовий до цього: миттю повернувшись, нахилився, і його кулак з усієї сили ударив по гострій сталевій лапі заводної ручки, яку я досі тримав напоготові в лівій руці. Портьє завив і відскочив назад, тріпаючи рукою.
Він сичав від болю, як парова машина, і стояв зовсім беззахисний. Я прожогом вискочив з машини.
- Ти впізнаєш мене? - зашипів я і стусонув його в живіт.
Портьє перекинувся.
- Раз, - почав рахувати Густав, ідучи від каси, - два... три...
Коли Густав дійшов до п'яти, портьє звівся на ноги блідий, як тінь. Як і перший раз, я добре бачив перед собою його обличчя - здорове, широке, тупе, підле обличчя неушкодженого, здорового, сильного мугиря, ту свиню, яка ніколи не захворіє на легені... і раптом мій мозок і очі налилися кров'ю, я накинувся на нього і почав бити, бити до нестями, щоб у побоях вилити все, що накипіло в мене за останні дні і тижні, - у те здорове, широке обличчя, що приглушено ревло підо мною, бив, аж поки мене відірвали од нього.
- Годі, друже, ти ж заб'єш його до смерті, - гукнув Густав.
Я огледівся навколо. Портьє, залитий кров'ю, прихилився до стіни. Потім скорчився, упав і повільно, як велетенська блискуча комаха, в своєму мундирі навкарачки поповз до входу в танцзал.
- Тепер він більше так не замахуватиметься, - сказав Густав. - А зараз ушиваться, поки ніхто не побачив. Бо тут уже можна сказати, що його тяжко покалічено...
Ми розсипали на бруківці гроші, сіли в машину й поїхали.
- У мене знов тече кров? - спитав я. - Чи це від портьє?
- Знову тече з твого носа, - пояснив Густав. - Він раз таки добре приклав до твого носа свою лівицю.
- А я зовсім не помітив.
Густав засміявся.
- А знаєш,- сказав я, - тепер мені значно краще.",".inl��_��-)