16
XVI
Я сидів на березі моря і милувався заходом сонця. Пат не пішла зі мною. Вона протягом дня трохи нездужала. Коли почало сутеніти, я встав, щоб іти додому. Коли бачу - з-за лісу вийшла служниця. Вона махала рукою і щось кричала. Я нічого не зрозумів: вітер і море заглушали її слова, Я подав їй знак, щоб вона зупинилась і чекала, поки я підійду. Але вона бігла до мене, приклавши долоні рупором до рота.
- Дружина... - розібрав я. - Скоріше!..
Я побіг бігцем.
- Що сталося?
Вона не могла перевести дух.
- Скоріше... Дружина... Нещастя...
Я помчав піщаною дорогою через ліс до дачі. Дерев'яні ворота чомусь не відчинялися, я перестрибнув через них і прожогом кинувся в кімнату. Там у постелі лежала Пат, груди її були в крові, руки зведені судорогою, і кров текла з її рота. Біля неї стояла пані Мюллер з мискою води і з рушником у руках.
- Що трапилось?! - крикнув я, відштовхнувши її набік.
Вона щось відповіла.
- Принесіть бинти! - наказав я. - Де рана?
Вона поглянула на мене; її губи дрижали.
- Це не рана...
Я випростався.
- Кровотеча... - сказала вона.
Мене наче хто обухом ударив по голові.
- Кровотеча? - Я підскочив до неї і взяв миску з водою з її рук. - Принесіть льоду, швидше принесіть хоч трохи льоду.
Я вмочив рушник у миску і приклав його до грудей Пат.
- У нас вдома немає льоду, - сказала пані Мюллер.
- Я обернувся до неї. Вона відсахнулась.
- Дістаньте льоду, бога ради, пошліть до ближчої харчевні і подзвоніть негайно до лікаря!
- Але ж у нас немає телефону.
- Прокляття! А де є поблизу телефон?
- У Масмана.
- Біжіть туди. Швидше. Дзвоніть негайно до ближчого лікаря. Як його прізвище? Де він живе?
Не встигла вона назвати прізвище, як я виштовхнув її надвір:
- Швидше, швидше, біжіть скоріш! Це далеко?
- Три хвилини, - відповіла жінка і подалась.
- Захопіть і льоду! - гукнув я навздогін.
Вона хитнула головою і побігла.
Я приніс свіжої води і знову намочив рушник. До Пат я боявся доторкнутись. Не знаючи, чи правильно вона лежить, я був у розпачі: не знав єдиного, що мусив знати, - чи їй підсунути під голову подушку, чи лишити лежати горизонтально.
Вона захрипіла, потім конвульсивне рвонулась, і з рота у неї хлинула кров. Вона дихала важко і жалібно стогнала, її очі були повні нелюдського жаху, вона захлинулась і закашлялась, знову бризнула кров, я то тримав її, засунувши руку під плечі, то знову відпускав, відчуваючи, як здригалися її змучені груди. Здавалося, всьому цьому не буде кінця. Потім вона знесилена впала на спину...
Ввійшла пані Мюллер. Вона дивилася на мене, мов на привид.
- Що ж нам робити?! - вигукнув я.
- Зараз прийде лікар, - прошепотіла вона. - Лід... на груди, і, якщо вона може, в рот...
- Голова має бути низько чи високо? Та скоріше, щоб вас!..
- Лишити так... він зараз прийде...
Я поклав шматочки льоду на груди Пат і відчув полегшення від того, що міг щось робити; дробив на шматочки лід для компресів і накладав їх, і бачив лише її чарівні, любимі, перекошені уста, неповторні уста, закривавлені уста...
Захурчав велосипед. Я кинувся до дверей. Лікар.
- Я можу вам чимсь допомогти? - спитав я.
Він хитнув головою і почав розпаковувати свій саквояж. Я стояв майже впритул до нього, вхопившись руками за спинку ліжка. Він глянув на мене. Я відступив на крок, але не зводив з нього очей. Він обмацував ребра Пат. Пат застогнала.
- Це дуже небезпечно? - запитав я.
- Де лікувалася ваша дружина? - у свою чергу спитав він.
- Що? Лікувалася? - перепитав я запинаючись.
- У якого лікаря? - нетерпляче спитав він.
- Не знаю... - відповів я, - ні, не знаю нічого... я гадаю, вона не...
Він глянув на мене:
- Ви ж повинні знати про це...
- А проте я не знаю. Вона ніколи нічого не говорила мені про це.
Він нахилився до Пат і спитав її. Вона хотіла щось відповісти, але знову закашлялась кров'ю. Лікар підтримав її рукою за плечі. Вона хапала ротом повітря, в її грудях свистіло.
- Жафе... - надсилу вимовила вона; в горлі у неї клекотіло.
- Фелікс Жафе? Професор Фелікс Жафе? - спитав лікар.
Вона ствердно блимнула очима.
Лікар повернувся До мене:
- Ви можете подзвонити йому? Краще спитати його.
- Так, так, - відповів я. - Зараз. Я пришлю тоді когось за вами. Жафе?
- Фелікс Жафе, - сказав лікар. - Спитайте в довідковому бюро номер телефону.
- Вона буде жити?.. - спитав я.
- Треба припинити кровотечу, - відповів лікар.
Я схопив за руку служницю і побіг вулицею. Вона показала мені будинок, де був телефон. Я подзвонив. Невелика компанія сиділа за кавою і пивом. Я обвів їх очима і не міг збагнути: як це люди могли пити пиво, коли у Пат кровотеча?.. Замовив термінову розмову і чекав біля апарата. Прислухаючись до дзижчання в темряві, я, ніби в тумані, і водночас надто виразно бачив крізь портьєру частину сусідньої кімнати. Бачив, як хиталася туди й сюди лисина, наче дзеркало відбиваючи жовте світло лампи; бачив брошку на чорній тафті зашнурованого плаття, і подвійне підборіддя, і пенсне, і високу зачіску над ним... кістляву старечу руку з набухлими жилами, що тарабанила по столу... Я не хотів бачити цього, але був наче беззахисний: воно лізло мені в вічі, як сліпуче світло.
Нарешті замовлений номер відповів. Я попросив професора.
- На жаль, - відповіла сестра, - професор Жафе вийшов.
У мене завмерло серце, потім почало битися, як ковальський молот.
- Де ж він? Я негайно повинен говорити з ним.
- Не знаю. Можливо, він знову поїхав до лікарні.
- Будь ласка, подзвоніть у лікарню. У вас же, певно, є другий апарат.
- Хвилиночку...
У трубці знову задзижчало. Нас відділяла бездонна темрява, над якою линула лише тоненька металева ниточка. Я здригнувся. Поруч, у завішеній від світла клітці, раптом защебетала канарка. Знову почувся голос сестри:
- Професор Жафе уже з клініки вийшов.
- Куди?
- Цього я вам, пане, напевно сказати не можу.
От тобі й маєш... Я прихилився до стіни.
- Алло! - гукнула сестра. - Ви мене слухаєте?
- Слухаю... А ви не знаєте, сестро, коли він повернеться?
- Про це точно сказати не можна.
- А він хіба не попереджає вас? Він же повинен... Якщо станеться що-небудь, треба ж знати, де його шукати.
- У клініці ще є лікар.
- А ви можете його... "Ні, - подумав я, - це ж ні до чого, той же не знає нічого". - Ну, ось що, сестро, - сказав я знесилений до краю, - коли професор Жафе прийде, попросіть його, щоб він негайно подзвонив сюди в терміновій справі. - Я сказав їй номер телефону. - Але прошу вас, сестро, терміново.
- В цьому ви можете бути певні, пане. - Вона повторила номер і повісила трубку.
Я стояв самотній, покинутий. Голови, що хиталися там, за портьєрою, лисина, брошка, сусідня кімната - все відійшло геть, далеко, відкотилося, як блискучий м'яч. Я оглянувся навколо. Робити тут мені більше не було чого. Досить було сказати тим людям, щоб покликали мене, коли подзвонять. Але я не наважувався відійти від телефону. Він був для мене, як рятівний канат.
І раптом я знайшов вихід. Знову зняв трубку і назвав номер Кестера. Він повинен бути вдома. Інакше не могло бути.
І тут він прийшов до мене, з нічного виру - спокійний голос Кестера. Я в ту ж мить заспокоївся сам і розповів йому все. Я зрозумів, що він уже записує мої слова.
- Добре, - сказав він, - я негайно виїжджаю розшукувати його. Згодом подзвоню тобі. Не хвилюйся. Я знайду його.
Нарешті пройшло... Пройшло? Світ став на своє місце. Привиди зникли. Я побіг назад.
- Ну? - спитав лікар. - Зв'язалися з ним?
- Ні, - відповів я, - але я говорив з Кестером.
- З Кестером? Не знаю такого. Що він сказав? Як він лікував її?
- Лікував? Він не лікував її. Кестер розшукує його.
- Кого?
- Жафе.
- Ах, боже, та хто ж той Кестер?
- А-а, пробачте. Кестер - мій друг. Він розшукує професора Жафе. Я не зміг зв'язатися з ним.
- Жаль, - промовив лікар і знову повернувся до Пат.
- Він знайде його, - запевнив я. - Живого чи мертвого, а знайде...
Лікар подивився на мене, як на божевільного. Потім здвигнув плечима.
Яскраве електричне світло заливало кімнату. Я спитав, чи потрібна моя допомога. Лікар похитав головою. Я втупився у вікно. Пат хрипіла. Я зачинив вікно і став у дверях. Я виглядав на шлях.
Раптом почув, як хтось гукнув:
- Телефон!
Я обернувся:
- Телефон. Піти мені туди?
Лікар скочив з місця:
- Ні, я піду. Я краще зможу розпитати його. Лишайтесь тут. Нічого більше не робіть. Я скоро повернусь назад.
Я сів до ліжка Пат.
- Пат, - покликав її тихенько. - Ми всі з тобою. Ми насторожі. З тобою нічого не станеться. Не повинно статися. З професором уже говорять по телефону. Він скаже нам усе. Завтра напевно він приїде сам. Він допоможе тобі. Ти видужаєш. Чому ж ти ніколи нічого не сказала про те, що ти хвора? Трохи крові - це не страшно, Пат. Ми повернемо її тобі. Кестер знайшов професора. Тепер все буде в порядку, Пат.
Лікар повернувся назад:
- Це був не професор...
Я встав.
- Це був якийсь ваш друг, Ленц.
- Кестер не знайшов його?
- Знайшов. Професор дав йому вказівки. Ваш друг Ленц передав мені їх по телефону. Складно і, знаєте, вірно. Ваш друг Ленц-лікар?
- Ні. Лише хтів ним стати. Ну, а Кестер?..
Лікар глянув на мене:
- Ленц передав по телефону, що Кестер виїхав кілька хвилин тому. З професором.
Я мимоволі прихилився до стіни.
- Отто, - простогнав я.
- І знаєте, - додав лікар, - він вважає, що вони будуть тут через дві години. Це єдине, що він сказав невірно. Я знаю цю дорогу. При самій напруженій їзді їм потрібно понад три години. За всіх умов...
- Докторе, - заперечив я, - в цьому ви мажете бути певні. Якщо він сказав дві години, то за дві години вони будуть тут.
- Це неможливо. На шляху багато поворотів, а до того ж зараз ніч...
- От побачите, - сказав я.
- Ну, нехай буде по-вашому... У всякому разі це краще, що він їде.
Я більше не міг витримати напруження. Вийшов на повітря. Надворі слався туман. Вдалині шуміло море. З дерев крапало. Я огледівся довкола. Тепер я вже не був самотній. За обрієм, на півдні, десь уже ревів мотор. За туманами по блідому шосе мчала допомога, фари бризкали світлом, свистіли скати, дві руки, мов залізні, тримали кермо, двоє очей свердлили темряву-упевнено, холоднокровне, - очі мого друга...
Пізніше Жафе розповів мені, як воно було.
Зразу ж після мого дзвінка Кестер подзвонив Ленцу, щоб той був напоготові. Потім узяв "Карла" і разом з Ленцом помчав до клініки Жафе. Чергова сестра висловила припущення, що професор пішов повечеряти. Вона назвала Кестеру кілька ресторанів, у яких міг бути Жафе. Кестер поїхав. Він не зважав ні на яку сигналізацію - його не турбували поліцаї, що бігли за машиною. Він пустив "Карла", як добре натренованого коня, крізь потік міського транспорту, обганяючи все на своєму шляху. В четвертому ресторані знайшов професора.
Жафе миттю зрозумів, у чому справа. Він залишив свою вечерю і пішов з Кестером. Вони під'їхали до його квартири, щоб захопити з собою необхідні речі. Це був єдиний відтинок шляху, де Кестер, хоч їхав досить швидко, але не гнав так шалено, як пізніше. Він не хотів передчасно лякати професора. По дорозі Жафе спитав, де лежить Пат. Кестер назвав населений пункт кілометрів за сорок від міста. Йому було важливо затримати професора в машині, а все інше потім піде само собою. Спаковуючи свій саквояж, Жафе дав Ленцу вказівки, що передати по телефону. Потім сів до Кестер а в машину.
- Це небезпечно? - спитав Кестер.
- Так, - відповів Жафе.
В ту ж мить "Карл" перетворився на білого привида.
Він рвонувся з місця і понісся, як вітер. Він протискувався між машинами, їхав двома колесами на тротуарі, гнав у забороненому напрямі вулицями одностороннього руху, вишукуючи найкоротший шлях за місто.
- Ви збожеволіли! - гукнув професор. Кестер саме проскочив під високими передніми амортизаційними шинами омнібуса, на мить зменшив газ і знов натиснув на акселератор так, що мотор аж завив.
- Їдьте повільніше! - кричав лікар. - Яка вам користь, якщо ми потрапимо в аварію.
- Не буде ніякої аварії.
- Якщо ви і далі так їхатимете, то за дві хвилини...
Кестер ривком повернув машину ліворуч, переганяючи трамвай.
- Не буде ніякої аварії. - Він саме мав проскочити на довгу вулицю. Кинув погляд на лікаря: - Я сам знаю, що повинен вас живим і неушкодженим доставити на місце. Нехай вас не турбує, що я так їду.
- Але яка вам вигода від такої гонки! Виграєте якихось кілька хвилин...
- Ні, - відповів Кестер, даючи дорогу машині, навантаженій каменем, - нам ще їхати двісті сорок кіло метрів.
- Що-о?..
- Так. - Машина крутнула вбік і проскочила між пікапом і автобусом. - Я не хотів вам казати цього раніше.
- Це не має значення, - бурчав Жафе, - я не міряю своєї допомоги на кілометри. Завертайте на вокзал. Залізницею ми доїдемо скоріше.
- Ні. - Кестер уже досяг передмістя. Вітер зривав йому слова з уст. - Я вже довідався... Поїзд буде не скоро... - Він знову поглянув на Жафе, і лікар, мабуть, щось помітив на його обличчі.
- Ну, в добрий час, - пробурмотів він. - Ваша подруга?
Кестер похитав головою. Він більше нічого не відповів. Проїхавши смугу приміських дач і садів, він вибрався на автостраду. Машина тепер їхала на повній швидкості. Лікар скорчився за вузеньким вітровим склом. Кестер сунув йому свій шкіряний шолом. Сирена ревла безперервно. Ліс луною відгукувався їй. Кестер лише в селах знижував темп, якщо це було необхідно. За громовою луною неприглушених вихлопів квартали будинків збивалися докупи, наче куліси, машина шмигала поміж ними, виривала їх з темряви в бліду смугу світла фар і знову вгризалася далі своїм пучком світла в ніч.
Шини рипіли - сичали - вищали - свистіли... Тепер мотор працював на повну потужність. Кестер сидів, пригнувшись над рулем, усе його тіло перетворилося на величезне вухо, на фільтр, що проціджував увесь цей гуркіт і свист на окремі шуми, підстерігаючи кожен побічний звук, кожне підозріле шарудіння і шурхіт, в якому могла критися аварія і смерть.
На землю впала роса. На глинистій дорозі машина виляла, її заносило то в один бік, то в другий. Кестеру довелося зменшити швидкість. Зате він потім ще різкіше брав закруглення і повороти. Він уже не думав, як їхати, він вів машину інстинктивно. Фари освітлювали закруглення лише наполовину. В той момент, коли машина повертала, на дорозі було чорно, нічого не видно. Кестер ввімкнув рухомий прожектор; але його промінь був надто вузький. Лікар сидів мовчки. Раптом повітря перед фарами замигтіло, набрало кольору блідого срібла, туманної завіси. Це був єдиний момент, коли Жафе почув, що Кестер вилаявся. Через хвилину вони вже їхали в густому тумані.
Кестер притушив фари. Вони пливли, ніби у ваті, повз них шмигляли тіні, дерева, невиразні контури в молочному морі, вже не було ніякої дороги, вони їхали орієнтовно, навмання, і тіні то виростали, то зникали в гуркоті мотора.
Коли хвилин через десять вони вибралися з туману, обличчя Кестера наче постаріло. Він поглянув на Жафе і щось пробурмотів собі під ніс. Потім дав повний газ і, пригнувшись, холоднокровний і знову зібраний, помчав далі...
В кімнаті стояла в'язка, ніби олов'яна, теплота.
- Ще не припинилась?.. - запитав я.
- Ні -відповів лікар.
Пат глянула на мене. Я всміхнувся до неї. Але вийшла якась гримаса.
- Ще півгодини, - сказав я.
Лікар звів очі:
- Ще півтори години, якщо не дві. Он дощ іде.
В садку мелодійно шуміли краплі дощу, падаючи на листя дерев і в кущі. Осліпленими очима я виглянув надвір. Чи ж давно це було, коли ми встали вночі і сиділи між левкоями та жовтофіолем і Пат наспівувала дитячих пісеньок? Чи ж давно це було, коли садова доріжка біліла в місячному сяйві і Пат, мов гнучка сарна, бігала поміж кущів?..
Я в сотий раз підходив до дверей. Це було безглуздо, я це знав; але ж це скорочувало час чекання. В повітрі висів туман. Я проклинав погоду; я знав, що це означало для Кестера. Якась пташка скрикнула в імлі.
- Заткни пельку! - буркнув я. Мені спали на думку різні байки про птаха, що віщує смерть. - Дурниці, - сказав я вголос, і все ж мороз пробіг у мене по шкірі.
Десь гудів жук... але він не наближався... не наближався. Дзижчав тихо, рівномірно; ось він затих... тепер знову чутно... ось іще раз... раптом я весь затремтів - це не жук, це десь далеко гула машина, що на великій швидкості брала поворот. Я стояв, мов одерев'янілий, затаївши віддих, щоб краще чути: знов... знов... тихе, високе дзижчання, мов сердита оса. Тепер голосніше... я чітко розрізняв звук компресора! І тут розірвався до краю натягнутий обрій, провалив нескінченні хисткі далі, поховавши під собою ніч, страх і жахливий морок... Я кинувся до кімнати і, схопившись за одвірок, сказав:
- Вони їдуть! Докторе, Пат, вони їдуть. Я вже чую їх!
Лікар і так увесь вечір вважав мене до певної міри божевільним. Він підвівся і теж прислухався.
- Це, очевидно, якась інша машина, - зрештою вирішив він.
- Ні, я знаю цей мотор.
Він роздратовано поглянув на мене. Видно, вважав себе за знавця автомобілів. З Пат він поводився терпеливо й обережно, як мати; але тільки-но я починав говорити про авта, він метав іскри крізь окуляри і давав зрозуміти, що він це знає краще.
- Неможливо, - кинув він і знову пішов до кімнати.
Я лишився надворі. Я тремтів від хвилювання.
- "Карл"! "Карл"! - повторяв я. Тепер чергувалися приглушений гуркіт і завивання - певно, машина була в селі, з божевільною швидкістю мчала між будинками. Завивання стало тихішим; вона була за лісом... аж ось гуркіт знову почав наростати, шалено, бурхливо, радісно, яскрава смуга прорізала туман... Сліпучі фари, розкоти грому... Розгублений лікар стояв біля мене. В ту ж мить нас осліпило близьке світло прожекторів, і машина, заскреготавши, рвучко зупинилась перед садовими ворітьми. Я кинувся до неї. Професор уже виходив з машини. Він, не дивлячись на мене, попрямував до лікаря. За ним ішов Кестер.
- Ну, як вона? - спитав він.
- Кровотеча...
- Це буває, - сказав він, - тобі ще нема чого боятись.
Я мовчки поглянув на нього.
- У тебе є сигарета? - спитав він.
Я подав йому одну.
- Добре, що ти приїхав, Отто...
Він курив, глибоко затягуючись.
- Вирішив, що так буде краще.
- Ти дуже швидко їхав.
- Та нічого. Тільки трохи туман заважав.
Ми сиділи на лаві поруч і чекали.
- Ти гадаєш, вона житиме? - спитав я.
- Звичайно. Кровотеча- це ще не страшно.
- Вона мені ніколи нічого не говорила про це.
Кестер хитнув головою.
- Вона повинна вижити, Отто, - промовив я.
Він не підвів голови.
- Дай мені ще сигарету, - сказав він, - я забув захопити свої.
- Вона повинна вижити, - знову сказав я, - інакше все піде шкереберть...
Вийшов професор. Я встав.
- Проклятий буду, якщо колись знову поїду з вами, - сказав він до Кестера.
- Вибачте мені, - відповів Кестер, - це дружина мого друга.
- Ага... - промовив Жафе, поглянувши на мене.
- Вона житиме? - спитав я.
Він пильно поглянув на мене. Я відвів погляд убік.
- Ви гадаєте, я б стояв оце стільки біля вас, якби було інакше? - відповів він.
Я зціпив зуби і стиснув руки в один кулак. Я плакав.
- Пробачте, - сказав крізь сльози, - все сталося надто швидко.
- Подібні речі завжди починаються несподівано, - відказав Жафе і посміхнувся.
- Прости мене, Отто, - сказав я, - що я так розкис..
Він повернув мене за плечі й підштовхнув до дверей:
- Зайди-но туди. Якщо професор дозволяє.
- Я вже справився з собою, - сказав я. - Можна мені туди?
- Можна, але не говоріть нічого, - відповів Жафе, - і всього лише на хвилину, їй не можна хвилюватися.
Я не бачив нічого, крім розпливчатого відблиску світла в сльозах. Мої повіки тремтіли. Світло коливалося, сліпило. Я не наважувався витерти очі, щоб Пат не подумала, ніби вона в небезпечному стані і тому я плачу. Я лише спробував посміхнутися через поріг.
Потім швидко повернувся і пішов геть.
- Ви правильно зробили, що приїхали? - запитав Кестер.
- Так, - відповів Жафе, - це краще.
- Завтра вранці я можу вас знову взяти з собою.
- Краще вже ні, - сказав Жафе.
- Я буду їхати благорозумно.
- Ні, я хочу лишитися ще на день, щоб простежити за видужуванням. Ваше ліжко вільне? - запитав він мене.
Я хитнув головою.
- Добре, то я спатиму тут. Ви можете влаштуватися десь у селі?
- Так. Дістати вам зубну щітку й піжаму ?
- Не треба. У мене все є. Я завжди готовий до таких несподіванок. Хоча, щоправда, не до подібних гонок.
- Вибачте мені, - сказав Кестер, - можу собі уявити, як ви розсердились на мене.
- Зовсім ні, - заперечив Жафе.
- Тоді каюсь, що не сказав вам одразу всю правду.
Жафе засміявся:
- Ви поганої думки про лікарів. Ну, а тепер ідіть собі спокійно. Я лишусь тут.
Я швиденько захопив деякі речі для себе і для Кестера. Ми пішли в село.
- Ти стомився? - спитав я.
- Ні, - відповів він, - давай ще десь посидимо.
Через годину я знову затривожився.
- Якщо він лишається тут, то, певно, небезпека не минула, Отто, - сказав я. - Чого б йому інакше лишатись...
- Думаю, що він лишається на всяк випадок, - відповів Кестер. - Він дуже любить Пат. Про це він сказав мені, коли ми під'їжджали сюди. Він ще її матір лікував...
- Хіба вона теж?..
- Не знаю, - поспішив з відповіддю Кестер, - могло ж бути і щось інше. Ну що, підемо спати?
- Іди, спи спокійно, Отто. А я хочу ще раз... хоч здалеку.
- Гаразд. Я піду з тобою.
- Знаєш, Отто, я люблю спати надворі, коли погода тепла. Ти не турбуйся. Останніми днями я частенько так спав.
- Але ж сиро надворі.
- Нічого. Я підніму на "Карлі" тент і залізу всередину.
- Добре. Я теж з задоволенням посплю надворі.
Я зрозумів, що він мене одного не відпустить. Ми взяли ковдри і подушки й пішли назад до "Карла". Відстебнули ремінці і відхилили назад передні сидіння. Так можна було лягти досить вільно.
- Краще, ніж іноді на фронті, - констатував Кестер.
Світла пляма од вікна виднілася крізь туман. Кілька разів я побачив тінь Жафе перед вікном. Ми викурили цілу пачку сигарет. Потім світло погасло, горіла лише маленька настільна нічна лампочка.
- Слава богу, - сказав я.
По тенту порощив дощик. Віяв слабий вітерець. Стало трохи холоднувато.
- Можеш укритись і моєю ковдрою, Отто, - запропонував я.
- Ні, не треба, мені й так тепло.
- Хороший мужик, цей Жафе, правда?
- Хороший, нічого не скажеш. Мабуть, дуже тямущий.
- Напевно.
Я прокинувся від неспокійного півсну. Надворі сіріло й було досить холодно. Кестер уже не спав.
- Ти не спав, Отто?
- Ні, спав.
Я виліз з машини і стежкою пробрався через сад під вікно. Нічна лампочка ще горіла. Пат лежала в постелі з заплющеними очима. У мене промайнула страшна думка, що вона, може, вже мертва. Але потім я помітив, як ворухнулась її права рука. Вона дуже зблідла. Але крові вже не видно було. Ось вона знову поворухнулась. В ту ж мить Жафе, що спав на другому ліжку, розплющив очі. Я миттю відступив назад і заспокоївся; він був насторожі.
- Думаю, нам краще забратись звідси, - сказав я Кестеру, - а то він подумає, що ми контролюєм його.
- Там усе в порядку? - спитав Отто.
- Оскільки можна побачити в вікно, так. А у професора правильний сон. Може хропти під ураганним вогнем, але прокидається, коли миша зашкряботить біля його торби з хлібом.
- Ми можем піти скупатися, - сказав Кестер. - Чудове тут повітря. - Він потягся.
- Сходи, - сказав я.
- Ходімо разом, - запропонував він.
Сіре небо розверзлось. Оранжово-рожеві смуги простяглися знизу вверх. На обрії піднялася хмарна завіса, і звідти виглянула зеленкувата блакить.
Ми кинулись у воду і попливли. Вона мінилася сірим і рожевим відтінками.
Трохи згодом ми йшли назад. Пані Мюллер уже встала. Вона щипала на городі петрушку. Почувши мій голос, вона здригнулась. Ніяковіючи, я намагався пояснити їй, що вчора, мабуть, трохи забагато лаявся. Вона розплакалась:
- Бідна жінка. Така красива і така ще молода...
- Вона житиме сто років, - сердито сказав я, бо пані Мюллер плакала так, ніби Пат мала вмерти.
"Пат не помре, - бриніло у мене в голові. Свіжий ранок, вітер, море підбадьорили мене, вдихнули в мене життя. - Пат не може померти. Вона могла померти лише тоді, коли б я втратив мужність. Ось стоїть Кестер, мій бойовий друг, ось я - друг Пат, спершу мусили б померти ми. А поки ми живемо, ми вирвемо її з лабетів смерті. Так було завжди. Поки Кестер живий, я не можу померти. І поки ми обидва живі. Пат не може померти".
- Треба коритись долі, - сказала стара пані, повернувши до мене своє коричньове зморшкувате, мов печене яблуко, обличчя з виразом докору. Мабуть, вона мала на увазі мою вчорашню лайку.
- Коритись? - сказав я. - Навіщо коритись? Це ж нічого не дає. В житті доводиться за все розплачуватись удвоє і втроє. Навіщо ж тоді коритись?
- І все ж треба, так краще.
"Коритись... - думав я. - А що це може змінити в житті? Боротись, боротись - це єдине, що лишається нам у цій колотнечі, в якій кінець кінцем однак будеш насподі. Боротися за те, що ще лишилося тобі в житті, за те, що любиш. А в сімдесят років можна і скоритись".
Кестер трохи поговорив з пані Мюллер. Посмішка швидко знову повернулась на її обличчя: вона спитала, що він хотів би на обід.
- Бачиш, - сказав Отто, - такий дар приходить з літами. Сльози і сміх - все змінюється досить скоро. Без будь-яких наслідків. Це не завадило б і нам засвоїти, - додав він у задумі.
Ми обійшли навколо будинку.
- Їй кожна хвилина сну на користь, - сказав я.
Ми знову пішли в сад. Пані Мюллер приготувала сніданок. Ми випили гарячої чорної кави. Піднялося сонце. Одразу стало тепло. Листя на деревах іскрилося від вологи і світла. Від моря долинали крики чайок. Пані Мюллер поставила на стіл букет троянд.
- Потім поставимо його їй у кімнаті, - сказала вона.
Запах троянд нагадував мені садові мури і дитинство.
- Знаєш, Отто, - сказав я, - у мене таке почуття, ніби я сам був хворий. Не ті вже ми, що були колись. Я мусив би бути спокійнішим. Розсудливішим. Чим спокійніше тримаєшся, тим краще можеш допомогти іншим.
- Не завжди це вдається, Роббі. Іноді буває таке і зі мною. Чим більше живеш, тим більше псуються нерви. Це як з банкіром буває, коли той терпить збитки за збитками.
Тут розчинилися двері. Вийшов Жафе в піжамі.
- Добре, добре, - закивав він мені рукою, побачивши, що я ледве не перекинув столик, - добре, як тільки може бути в її стані.
- Можна мені туди?
- Ще ні. Зараз там служниця. Прибирає, миє тощо.
Я налив йому кави. Він примружив очі від сонця і звернувся до Кестера:
- Власне кажучи, я маю бути вдячний вам. Принаймні хоч на один день вибрався за місто.
- Це ви могли б робити часто, - зауважив Кестер. - Увечері виїжджати, а на другий вечір повертатися назад.
- Міг би, міг би... - відповів Жафе. - Хіба ви ще не збагнули, що ми живемо в епоху саморозтерзання? Багато чого можливого не робиться, і невідомо чому. Робота в наш час стала жахливою річчю, яка все інше подавляє - і лише тому, що багато людей не мають ніякої роботи. Як тут гарно! Уже кілька років я не бачив чогось подібного. У мене дві автомашини, квартира з десяти кімнат і досить грошей, а що маю від того? Що все це в порівнянні з отаким літнім ранком на природі! Праця - робиш як навіжений і все втішаєш себе ілюзією, що колись потім буде інакше. Ніколи не буде інакше. Сміх, та й годі - що тільки люди роблять із своїм життям!..
- Я вважаю, що лікар - один з небагатьох людей, які знають, для чого живуть, - сказав я. - Що ж тоді казати якому-небудь бухгалтерові?
- Любий друже, - відповів Жафе, - було б помилкою припустити, що всі люди мають однакову здатність відчувати.
- Вірно, - сказав Кестер, - але ж люди набувають фах незалежно від їх здатності відчувати.
- Це правда, - відповів Жафе. - Не так-то все просто. - Він кивнув мені: - Тепер можна... але спокійно, не турбуйте її, не давайте їй говорити...
Пат лежала в подушках, знесилена, ніби розбита. Обличчя зблідло, під очима широкі синці, бліді уста. Лише очі були великі і блищали. Надто великі і надто блищали.
Я взяв її за руку. Вона була квола й холодна.
- Пат, друже мій, - промовив я і хотів був сісти до неї на ліжко. Але тут помітив біля вікна блякле обличчя служниці, що з цікавістю вирячилась на мене. - Вийдіть звідси, - сказав їй роздратовано.
- Але ж я повинна затягнути гардини, - відказала вона.
- Гаразд, робіть своє діло і йдіть геть. Вона стягнула докупи жовті гардини на вікнах. Але все ще не виходила. Повільно почала сколювати їх шпильками.
- Послухайте, - сказав я, - тут вам не вистава. Забирайтеся звідси якомога швидше!
Вона флегматичне обернулась:
- Спершу кажуть пришпилити, а потім знов не треба...
- Це ти їй сказала про це? - спитав я Пат.
Пат кивнула.
- Тобі боляче від того світла? - запитав я.
Вона похитала головою:
- Краще, щоб ти мене сьогодні не бачив у такому яскравому світлі...
- Пат! - спохватився я. - Тобі ще не можна говорити! Але якщо в цьому вся причина...
Я розчинив двері, і служниця нарешті зникла. Я повернувся до Пат. Розгубленості як не було. Я навіть був радий, що трапилась та служниця. Вона відволікла мене в першу хвилину.
Адже це була страшна річ: дивитися на Пат, що в такому стані.
Я сів біля ліжка.
- Пат, - мовив я, - скоро в тебе все пройде...
Вона ворухнула устами:
- Вже завтра...
- Завтра ще ні, але через кілька днів. Тоді тобі можна буде встати, і ми поїдемо додому. Нам не слід було їхати сюди, надто вогко тут для тебе...
- Нічого, - шепотіла вона, - я ж не хвора, Роббі. Це просто якийсь нещасливий випадок...
Я поглянув на неї. Чи вона дійсно не знала, що хвора? Чи не хотіла знати цього, її очі неспокійно забігали.
- Тобі нема чого боятись... - шепотіла вона.
Я не відразу зрозумів, що вона мала на увазі і чому це було так важливо, щоб саме я не боявся. Я лише бачив, що вона схвильована, в очах був якийсь особливий, болісний, благальний вираз. І раптом у мене сяйнула здогадка. Я збагнув, що її турбувало. Вона думала, я боюсь її, хворої.
- Боже мій, Пат, - сказав я, - може, в цьому причина, що ти мені ніколи нічого докладно не розповідала?
Вона не відповіла, але я бачив, що так воно й є.
- Лишенько моє, - не витримав я, - за кого ж ти мене, власне, вважаєш?
Я схилився над нею.
- Полеж хвилинку спокійно, але не ворушись. - Я поцілував її. Уста були гарячі й сухі. Піднявши голову, я побачив, що вона плаче. Вона плакала беззвучно, з широко розплющеними очима, обличчя навіть не ворухнулось. Лише сльози котилися струмком.
- Ради бога, Пат...
- Я така щаслива... - промовила вона.
Я стояв і дивився на неї. Прозвучало лише одне слово, але таке слово, якого я ще ніколи не чув. Я знав жінок, але то все були випадкові зустрічі, побіжні пригоди, іноді пожартуєш годину, в самотній вечір - втеча від самого себе, від розпачу, від порожняви... Та я і не хотів нічого іншого, бо життя навчило мене покладатись на самого себе і ні на що більше або хіба що на товариша. І ось раптом побачив, що я можу чимось бути для людини, просто тому, що я існую, і що вона щаслива від того, що я з нею... Коли почуєш таке слово, воно звучить дуже просто, та коли вдумаєшся - це дивовижна річ, якій взагалі немає ніяких меж. Це щось таке, від чого твоє серце ладне розірватися, що може цілком змінити тебе. Це кохання і водночас щось інше. Щось таке, в ім'я чого можна жити. В ім'я кохання чоловік не може жити. А в ім'я людини - напевно.
Мені хотілося сказати їй що-небудь, але я не міг. Як важко підшукати слова, коли дійсно є що сказати. І навіть коли знаєш вірні слова, соромишся вимовити їх. Усі ці слова відносяться до минулих століть. Наша епоха ще не має слів для висловлення своїх почуттів. Грубувата розв'язність - це єдине, що їй підходить. Все інше - фальш.
- Пат, - сказав я, - ти мій справжній хоробрий друг.
В цю мить увійшов Жафе. Він одразу зрозумів, що тут робиться.
- Неймовірний успіх! - пробурчав він. - Я вже подумав собі, що так воно й має бути...
Я хотівщось заперечити йому, але він без зайвих слів виштовхнув мене за двері.