15
XV
Над луками іскрився ясний ранок. Ми з Пат сиділи край лісної галявини й снідали. Я взяв на два тижні відпустку і тепер разом з Пат був у дорозі. Ми їхали до моря.
Перед нами на шляху стояв маленький, старий ситроен. Ми взяли його в рахунок оплати за булочникового форда, і Кестер дав його мені на час відпустки. Навантажений чемоданами, ситроен мав вигляд терплячого в'ючного ішака.
- Сподіваюсь, він не розсиплеться в дорозі, - сказав я.
- Не розсиплеться; - відповіла Пат.
- Звідки ти знаєш?
- Тут нема чого й знати. Бо це ж наша з тобою відпустка, Роббі.
- Може й так, - погодився я. - Але, крім того, я добре знаю його задню вісь. Дуже сумний у неї вигляд. Особливо, коли машина навантажена.
- Він - брат "Карла". Витримає.
- Надто рахітичний брат...
- Не ганьби його так, Роббі. В даний момент це найкраща машина з усіх мені відомих.
Ми ще трохи полежали на траві. З лісу повівав теплий, лагідний вітерець. Пахло смолою і травами.
- Скажи-но, Роббі, - спитала Пат після короткої паузи, - що то за квіти там, біля струмка?
- Анемони, - відповів я, не поглянувши на квіти.
- Але ж, любий мій, це зовсім не анемони! Анемони значно менші, до того ж вони цвітуть лише навесні.
- Вірно, - погодився я. - Це лугова жеруха...
Вона похитала головою:
- Я жеруху знаю. У неї зовсім інший вигляд.
- Ну, тоді - цикута.
- Але ж, Роббі! Цикута біла, а не червона.
- Тоді - не знаю. Досі я завжди обходився цими трьома назвами, коли мене питали. І завжди одній з них вірили.
Пат засміялась:
- Жаль. Коли б я знала про це, то задовольнилася б уже анемонами.
- Цикута, - сказав я, - мій коньок. З нею я майже завжди добивався успіху.
Пат підвела голову:
- Оце здорово! І часто тебе отак питали?
- Не так уже й часто. І зовсім за інших обставин...
Вона сперлася руками на землю:
- Але ж це, власне кажучи, ганьба - отак ходити по святій землі і майже зовсім нічого не знати про неї. Навіть кількох назв не знати...
- Не сумуй, - сказав я;-це ще невелика біда. Значно більша ганьба, коли людина взагалі не знає, чого вона тиняється по землі. Тут уже знання більшої чи меншої кількості назв нічого зарадити не може.
- Це в тебе лише відмовка! Я ж певна, що говориш так лише тому, що лінивий.
Я обернувся до неї.
- Авжеж. Але про лінь люди ще далеко не все знають. Вона - джерело всякого щастя і кінець якої б то не було філософії. Іди, полеж іще трохи біля мене. Людина надто мало лежить. Вона завжди топчеться або сидить. Від цього, як і всяка животина, багато втрачає на доброму настрої. Лише коли лежиш, повністю примиряєшся сам з собою.
Якийсь автомобіль загуркотів здалеку, потім проїхав повз нас.
- Маленький мерседес, - сказав я, не підводячи голови. - Чотирициліндровий.
- Ось іде ще один, - зауважила Пат.
- Так, я вже чую. Рено. З радіатором - як у свині рило?
- Так.
- Тоді це рено. А ось - послухай! - це вже справжня машина! Ланчіа! Вона наздожене тих обох, як вовк ягнят! Ти лише послухай мотор! Наче орган!
Машина вітром пронеслася повз нас.
- Тут ти, видно, знаєш більше трьох назв, га?
- Звичайно. І навіть безпомилково.
Пат засміялась:
- То і це сумно, чи як?
- Зовсім ні. Цілком природно. Добра машина для мене іноді - приємніше двадцяти квітучих лугів.
- Зачерствіле дитя двадцятого століття! У тебе, мабуть, чутливості і на гріш нема...
- Як-то нема-ти ж бачиш: до машин я дуже чутливий.
Вона поглянула на мене:
- Я теж, - сказала.
Десь на ялині закувала зозуля. Пат почала рахувати.
- Навіщо ти це робиш? - спитав я.
- А хіба ти не знаєш? Скільки раз вона прокує, стільки років ще житимеш...
- Ага, так, пригадав. Але тут є і ще одна прикмета: коли зозуля закує, треба потрусити свої гроші. Тоді їх стане більше.
Я дістав з кишені свої дрібні гроші й енергійно потрусив їх між долонями.
- Так ось який ти, - сказала Пат сміючись. - Я люблю життя, а ти -гроші.
- Щоб жити, - пояснив я. - Справжній ідеаліст прагне грошей. Гроші - це втілена в монетах свобода. А свобода і є справжнє життя.
- Чотирнадцять... - рахувала Пат. - А колись ти говорив про це трохи інакше.
- То були похмурі часи. Не можна про гроші говорити зневажливо. Немало жінок закохуються через них... І навпаки: любов у багатьох чоловіків породжує жадобу до грошей. Отже, гроші заохочують до ідеалів, а любов - до матеріалізму.
- Ти сьогодні в ударі, Роббі, - відповіла на це Пат, а потім: - тридцять п'ять...
- Чоловік, - пояснював я далі, - буває жадібний до грошей лише тоді, коли йому доводиться задовольняти бажання жінок. Якби не було жінок, то не було б і грошей, а чоловіки становили б тоді однорідне геройське плем'я. В окопах, наприклад, зовсім не було жінок - і там не мало якогось важливого значення, чи в когось є що-небудь, чи немає нічого. Важливо було лише одне: який з тебе солдат. Я не збираюся ідеалізувати окопне життя - згадав лише так, щоб вірно висвітлити питання про любов. Вона збуджує в чоловіка негативні інстинкти - прагнення чимсь володіти, щось значити в суспільстві, побільше заробляти, добиватися спокійного життя. Недарма ж диктаторам подобається, щоб їхні соратники були одружені - тоді вони не такі небезпечні. І недарма католицькі попи не мають жінок - інакше вони ніколи б не були такими відважними місіонерами.
- Ти навіть сьогодні так в ударі, що тебе не впізнати, - з похвалою обізвалась Пат. - П'ятдесят два...
Я сховав гроші назад до кишені і запалив сигарету.
- Ти ще не збираєшся кинути рахувати? - спитав її. - Уже й так далеко за сімдесят років.
- Сто, Роббі! Сто - хороше число. От до чого я хочу дійти.
- Схиляюсь перед тобою - оце-то мужність! Але - як ти думаєш їх прожити?
Вона побіжно глянула на мене.
- Потім видно буде. У мене ж зовсім інші погляди на життя, ніж у тебе.
- Певно, що так. А втім, кажуть люди, що важко прожити лише перші сімдесят, а далі - значно простіше.
- Сто! - оголосила Пат, і ми рушили в дорогу.
Море пливло нам назустріч, наче велетенський срібний парус. Ми ще здалеку відчували його солонуватий подих - обрії дедалі ширшали і світлішали, і раптом воно розляглося перед нами - бурхливе, могутнє і безмежне.
Дорога звиваючись підходила до самого моря. Потім почався ліс, а за ним - село. Ми розпитали, як проїхати до будинку, в якому мали жити. Він був дещо осторонь за селом. Кестер дав нам адресу. Після війни він жив там щось біля року.
То була невеличка, самотня вілла. Я хвацько розвернувся півколом, зупинив ситроена перед воротами і дав сигнал. У вікно виглянуло широке обличчя, тупо вирячилось на мить - і знов сховалось.
- Сподіваюсь, це ще не пані Мюллер, - сказав я.
- А що нам до того, як вона виглядає, - відповіла Пат.
Двері розчинилися. Слава богу, то таки не була пані Мюллер, а її служниця. Сама пані Мюллер, власниця того будинку, з'явилася на хвилину пізніше. Уже сивоголова, граціозна дама з явними ознаками старої діви. На ній було чорне, закрите до самого підборіддя плаття, а замість брошки - золотий хрест.
- На всяк випадок, Пат, підтягни вище свої панчохи, - шепнув я, побачивши таку брошку, і виліз з машини.
- Гадаю, пан Кестер уже попередив вас про наш приїзд, - звернувся я до господині.
- Так, він телеграфував мені, що ви приїдете. - Вона уважно оглянула мене. - А як поживає сам пан Кестер?
- О, досить добре... як на ці часи...
Вона кивнула головою, і далі оглядаючи мене.
- А ви давно вже знайомі з ним?
"Починається справжній екзамен", подумав я і розповів, з яких часів був знайомий з Отто. Відповідь, здається, задовольнила її. Підійшла Пат. Вона вже підняла панчохи. Погляд пані Мюллер пом'якшав. Здавалося, для Пат у неї знайшлося більше ласки, ніж для мене.
- У вас іще є кімнати для нас? - запитав я.
- Якщо вже пан Кестер прислав мені телеграму, то кімнату ви матимете за всіх умов, - заявила пані Мюллер, змірявши мене не зовсім привітним поглядом. - Ви навіть одержите мою кращу кімнату, - звернулась вона до Пат.
Пат осміхнулась. Пані Мюллер теж відповіла з посмішкою:
- Ось я вам покажу її.
Вони удвох пішли поряд вузькою стежкою, що вела через невеличкий садок. Я поплівся за ними, почуваючи себе майже зовсім зайвим, бо пані Мюллер зверталася лише до Пат.
Кімната, яку вона показала нам, була на першому поверсі. Вона мала окремий вхід із саду і дуже сподобалась мені: досить простора, світла й привітна. В кінці кімнати було щось на зразок ніші - там стояло два ліжка.
- Ну, що ви скажете? - спитала пані Мюллер.
- Дуже гарно, - сказала Пат.
- Навіть розкішно, - додав я, підлещуючись до господині. - А друга де?
Пані Мюллер спроквола повернулась до мене:
- Друга? Яка це друга? Ви хіба хочете іншу? Ця не подобається вам?
- Вона просто чудова, - відказав я, - але...
- Але?.. - дещо ущипливо промовила пані Мюллер. - На жаль, кращої за цю в мене немає.
Тільки-но я хотів пояснити їй, що нам потрібно дві окремих кімнати, як вона вже повела далі:
- Адже й вашій дружині вона дуже сподобалась.
"Вашій дружині..." Мені навіть здалося, ніби я ступив крок назад, почувши це. Але ні, я не поворухнувся з місця. Я потай зиркнув на Пат. Вона стояла, прихилившись до вікна, і ледве стримувала сміх.
- Моїй дружині, авжеж... - бурмотів я, висолопивши очі на золотий хрест на шиї пані Мюллер.
Нічого не поробиш - довелося приховати від неї правду. А то вона б ще - чого доброго - зойкнула б і впала непритомна.
- Ми лише звикли спати в двох кімнатах, - сказав я. - Кожен у своїй, я хотів сказати...
Пані Мюллер несхвальне похитала головою:
- Дві спальні, коли вже побралися... це вже якась нова мода...
- Зовсім ні... - квапився я, поки її не охопила підозра. - Справа лише в тому, що моя дружина дуже чутлива уві сні. А я, на жаль, надто вже голосно хроплю...
- Ах, он воно що - ви хропите! - відповіла пані Мюллер таким тоном, ніби їй це вже давно могло спасти на думку.
Я вже побоювався, що зараз вона запропонує мені якусь кімнату нагорі, аж на третьому поверсі. Але для неї, видно, шлюб видавався священним. Вона відчинила двері до невеличкої сусідньої кімнати, в якій нічого, окрім ліжка, не було.
- Чудово, - сказав я, - цієї цілком досить. Але чи не турбуватиму я когось іншого? - В дійсності я лише хотів довідатися, чи не буде нікого, крім нас, на першому поверсі.
- Ви нікого не потурбуєте, - заявила пані Мюллер, і раптом з неї спала попередня поважність. - Крім вас, тут ніхто не живе. Всі інші кімнати порожні. - Вона трохи постояла мовчки, потім, ніби зібралася з силами, спитала: - Ви будете їсти тут, у кімнаті, чи в їдальні?
- Тут, - сказав я.
Вона кивнула головою і вийшла.
- Ну от, пані Локамп, - звернувся я до Пат. - Попались ми. Але я не міг наважитись сказати правду - у цієї старої чортихи є щось неприємне, церковне. Та й я, здається, не сподобався їй. Дивно, але ж я завжди користувався успіхом у старих дам.
- Вона не стара дама, Роббі. Це дуже мила стара діва.
- Мила? - Я знизав плечима. - А все ж - бачила, як вона тримається? В будинку жодної душі, а така величність у поведінці!
- Зовсім не така вже вона була й велична.
- Щодо тебе, то ні...
Пат засміялась:
- А мені вона сподобалась. Ну, давай принесемо чемодани та дістанем свої купальні костюми і інше.
Поплававши з годину, я лежав на пляжі, загоряв на сонці. Пат ще була в воді. її білий купальний чепчик час від часу виринав з-за гребенів блакитних хвиль. Над морем квилило кілька чайок. На обрії повільно пропливав уздовж берега пароплав, за ним розвівалася довга грива диму.
Сонце припікало. В ньому могла розтопитись будь-яка здатність чинити опір сонливій і бездумній ліні. Я заплющив очі і розплатався на весь зріст. Гарячий пісок шурхотів. До вух долинав шум слабого прибою. Мені пригадалося щось знайоме... один день, коли я лежав отак, як тепер...
Було це влітку 1917 року. Наша рота стояла тоді у Фландрії, і ми несподівано дістали відпустку на кілька днів, поїхали до Остенде. Майєр, Гольтгоф, Брайєр, Лютгенс, я і ще кілька солдатів. Більшість із нас ще ніколи не була біля моря, і в ці кілька днів, під час цієї незбагненної перерви між смертю і смертю, ми з дикою насолодою віддавалися сонцю, піску і морю. Ми проводили цілі дні на пляжі, витягалися на піску, підставляючи сонцю свої голі тіла - адже бути голим, без зброї, без мундира, без амуніції, уже саме це здавалося миром, - ми борюкалися в піску, знову і знов кидалися в море, ми відчували свої тіла, своє дихання, свої рухи на всю силу, яка була тоді в наших тілах, сповнених життя, ми забували в ті години все, та ми й хотіли забути все... Але вечорами, коли сонце ховалося за обрій і на землю насувався присмерк, коли сірі тіні від обрію набігали на помутніле море, тоді до реву прибою поволі домішувались інші звуки, які дедалі посилювались і врешті заглушали шум моря, долинали до нас, немов глуха погроза: то була канонада з фронту... І тоді раптом стихали розмови, наставала гнітюча мовчанка, голови, прислухаючись, підіймалися, і на радісних обличчях хлопчаків, що награлися-вже до втоми, несподівано знову проступали суворі солдатські риси - ще на якусь мить зворушені почуттям подиву, глибокого суму, в якому було все, що так уже й лишилося ніколи не висловленим: мужність, гіркота, і жадоба до життя, готовність виконати свій обов'язок солдата, розпач, надія і якийсь незбагненний сум приречених на передчасну смерть... Через кілька днів почався новий великий наступ, а вже на третє липня від роти лишилося всього-на-всього тридцять два чолоГріки, і Майєр, Гольтгоф і Лютгенс загинули...
- Роббі! - гукнула Пат.
Я розплющив очі. Минула хвилина, поки отямився, де я. Завжди, коли насувалися спогади з війни, мене наче відносило кудись в далечінь. За інших спогадів такого не бувало.
Я сперся на руку. Пат вийшла з води. Вона йшла прямо по сонячній доріжці, що лягла на море, могутнє сяйво лилося через її плечі, її саму заливало світло так, що вона видавалася на світлому-фоні темним силуетом. Підіймаючись на берег моря, вона з кожним кроком наче виростала все вище й вище в сліпуче сяйво, поки надвечірнє сонце за нею не стало ореолом навколо її голови.
Я схопився на ноги... таким неправдоподібним здавалося мені це видовище, ніби з якогось іншого світу: безмежне блакитне небо, білясті низки піни на морі і прекрасна, струнка постать передо мною... наче я один на цілім світі, і з води до мене виходить перша жінка... На якусь мить мене заполонила та дивовижна, спокійна сила краси, і я відчув, що вона могутніша за все те криваве минуле, що вона повинна бути могутнішою, бо інакше загине весь світ, задихнеться в своєму жахливому безладді. І ще сильніше я відчув, що я існую, просто існую, і що Пат існує, що я живу, що я вийшов живим з тих жахів війни, що в мене е очі і руки, що я думаю, і в моїх жилах тече гаряча кров, і що все це - якесь незбагненне чудо.
- Роббі! - ще раз гукнула Пат, махаючи мені рукою.
Я вхопив з землі її купальний халат і поспішив їй назустріч.
- Ти надто довго була в воді, - сказав я.
- А мені тепло, - відповіла вона, переводячи віддих.
Я поцілував її в мокре плече.
- Перші дні тобі треба бути трохи розсудливішою.
Вона похитала головою, дивлячись на мене променистими очима:
- Я досить довго була розсудливою...
- Хіба?
- Авжеж! Надто довго! Хочу нарешті хоч трохи побути не такою розсудливою! - Сміючись, вона притулилась своєю щокою до мого обличчя: -Давай будемо нерозсудливими, Роббі! Ні про що не будем думати, абсолютно ні про що - лише про себе самих, про сонце, відпустку і море!
- Добре, - сказав я, беручи мохнатий рушник. - Насамперед давай я тебе витру насухо. Де це ти так встигла засмагнути?
Вона одягла халат.
- Цей загар - ще з мого розсудливого минулого року. Я змушена була кожного дня годину лежати на балконі, вигріваючись на сонці. А о восьмій вечора лягала спати. Сьогодні ввечері о восьмій я ще раз піду купатися.
- Це ще ми побачимо, - зауважив я. - В намірах людина завжди велика. Але не в їх здійсненні. В цьому її привабливість.
До купання ввечері діло не дійшло. Ми ще сходили в село і покаталися у вечірніх присмерках на ситроені - тоді Пат раптом відчула таку втому, що попросилася додому. Я вже не раз спостерігав у неї цей несподіваний, різкий спад від збудженої жвавості до втоми. Сил у неї було небагато, а резервів і зовсім ніяких, проте зовні цього не можна було помітити. Вона завжди витрачала всі свої життєві сили до кінця, тому здавалося, ніби її гнучка юність невичерпна, та раптом наставав момент, коли її обличчя робилося блідим і під очима лягала глибока тінь... Тоді її силам надходив край. Втома перемагала її не поступово, а відразу, за одну секунду.
- Їдьмо додому, Роббі, - сказала вона, і її низький голос зазвучав наче з глибини.
- Додому? До пані Ельфріди Мюллер з золотим хрестом на грудях? Як знати, що за цей час іще видумала стара чортиха.
- Додому, Роббі, - повторила Пат, стомлено прихилившись до мого плеча. - Це ж наша домівка.
Я зняв одну руку з керма і обняв її за плечі. Так ми поїхали, не поспішаючи, крізь блакитні туманні сутінки, і коли нарешті побачили освітлені вікна маленької вілли, що наче якась темна тварина притулилася в пологій угловині, то й справді на серці в мене було так, ніби ми повертаємось додому.
Пані Мюллер уже чекала на нас. Вона переодяглася: тепер на ній замість чорного вовняного плаття було чорне шовкове такого ж пуританського крою. Замість хрестика вона приколола емблему, що зображала серце, якір і хрест одночасно - церковний символ віри, надії і любові.
Вона значно привітніше зустріла нас, ніж по обіді, і спитала, чи задовольнить нас приготована нею вечеря: яйця, буженина і копчена риба.
- Ну що ж, нехай... - пробурмотів я.
- Вам це не до смаку? Зовсім свіжа копчена камбала. - Вона дещо боязко дивилась на мене.
- Авжеж... - холодно відповів я.
- Свіжокопчена камбала мусить бути чудова на смак, - поспішила втрутитися Пат, кинувши докірливий погляд у мій бік. - Це найкраща їжа перед сном, яку тільки можна побажати в перший день біля моря, пані Мюллер. Якби до такої вечері та ще справді гарячого чаю...
- А то як же! Чай гарячий, тільки-но закипів! Будьте ласкаві! Я звелю принести все зараз. - Пані Мюллер полегшено зітхнула і хутко пішла геть, шовкове плаття її шелестіло.
- Ти справді не любиш риби? - спитала Пат.
- Ще й як люблю! Камбала! Ось уже кілька днів як я лише про неї і мрію.
- То чого ж ти тоді запишався, мов павич? Це вже занадто!
- Треба ж було поквитатися з нею за сьогоднішній прийом.
- Ах ти господи! - Пат засміялась. - То ти, виходить, нікому нічого не даруєш! А я так уже давно все забула.
- А я ні, - відказав я. - Я не забуваю так легко.
- А слід би...
Служниця ввійшла з підносом. Шкірка у камбали була мов золотавий топаз. А як від неї пахло димком і морем!.. До того ж на підносі ще лежало кілька свіжих креветок.
- Я вже починаю забувати... - замріяно промовив я. - До того ж лише тепер почав відчувати, що в мене вовчий апетит.
- У мене теж. Але спершу дай мені скоріше трохи гарячого чаю. Дивно, але мене морозить... І це тоді, коли надворі так тепло.
Я поглянув на неї. Вона була бліда, хоча й посміхалася, ніби нічого й не трапилося.
- Щоб я більше й не чув, що ти довго купалась! - сказав я і звернувся до служниці: - Чи не знайдеться у вас трошки рому?
- Чого?
- Рому. Це такий напій у пляшках...
- Ром?
- Так, ром.
- Нє-е.
По її тістоподібному обличчю, що нагадувало повний місяць, видно було, що вона не розуміє, про що йде мова.
- Нє-е, - повторила вона.
- Ну, гаразд. Обійдемось. Будьте здорові. Хай благословить вас бог.
Вона пішла.
- Яке щастя, Пат, що у нас є такі передбачливі друзі, - сказав я. - Сьогодні вранці Ленц перед самим від'їздом сунув мені в машину досить-таки важкенький пакунок. Подивимось, що там у ньому...
Я дістав з машини пакет. Там виявився невеличкий ящичок, а в ньому - дві пляшки рому, пляшка коньяку і пляшка портвейну. Я підняв пляшки.
- Ого! Та тут навіть ром "Сент-Джемс"! На хлопців можна звіритись!
Я відкупорив пляшку і линув у чашку Пат добрячу порцію рому. При цьому я помітив, як у неї тремтить рука.
- Тебе справді так морозить? - спитав я.
- Це лише якусь мить. Тепер мені вже краще. Добрий ром. Але я скоро ляжу в постіль.
- Лягай зараз, - запропонував я. - Ми присунемо стіл до твого ліжка і так будемо вечеряти.
Вона не заперечувала. Я приніс їй ще одну ковдру з мого ліжка і пересунув стіл.
- Може, ти. Пат, хочеш справжнього грогу? Це ще краще. Я швидко приготую його.
Вона похитала головою:
- Я вже й так почуваю себе добре.
Я позирнув на неї. У неї таки справді вигляд став кращий. До очей повернувся звичайний блиск, уста порожевіли, шкіра матово миготіла.
- Як швидко в тебе відбуваються такі зміни - просто неймовірно! - зауважив я. - Це, напевно, так впливає ром.
Вона осміхнулась:
- І постіль теж, Роббі. Я найкраще відпочиваю в ліжку. Воно - мій притулок і захисток.
- Химерно. Я б збожеволів, коли б мені довелося отак рано лягати в постіль. Самому, звичайно... Вона засміялась:
- Для жінки це не зовсім так...
- Не кажи: "для жінки". Ти не жінка.
- А хто ж я?
- Не знаю. Але не жінка. Якби ти була справжньою, звичайною жінкою, я б ніколи не зміг покохати тебе...
Вона поглянула на мене:
- А ти взагалі вмієш кохати?
- М-да... - мовив я, - це питання саме до вечері. У тебе ще багато буде таких запитань?
- Може, будуть іще. А що ти скажеш на перше?
Я налив собі чарку рому.
- Будьмо, Пат. Цілком можливо, що ти маєш рацію. Може, навіть усі ми не вміємо кохати. Я хочу сказати: як уміли колись. Але від цього ми кохаємо не гірше. Лише інакше. Та й інакше тільки зовні.
Хтось постукав у двері. Ввійшла пані Мюллер. У неї в руках була крихітна скляночка, а в ній на денці колихалася якась рідина.
- Ось принесла вам рому.
- Дякую, - сказав я, зворушено розглядаючи скляний наперсток. - Ви дуже люб'язні, але ми вже якось самі зарадили собі.
- Господи праведний!.. - Вона злякано обвела поглядом усі чотири пляшки на столі. - Ви так багато п'єте?
- Лише як ліки, - лагідно відповів я, уникаючи погляду Пат. - Лікарі прописали. У мене надто суха печінка, пані Мюллер. Але чи не зробите ви нам честь?..
Я відкрив пляшку портвейну.
- За ваше здоров'я! За те, щоб ваш дім та скоріше наповнився гостями!
- Дуже вдячна! - Вона зітхнула, трохи вклонилась і пригубила з чарки, як пташка. - За ваш добрий відпочинок! - Потім осміхнулась до мене лукаво: - Але ж який міцний! І добрий.
Раптове перетворення пані Мюллер мене так приголомшило, що я ледве не випустив бокал із рук. Щічки їй порожевіли, оченята заблищали, і вона пішла торохтіти про всілякі речі, що нас зовсім і не цікавили. У Пат було ангельське терпіння, вона слухала. Нарешті пані Мюллер звернулась до мене:
- Так, значить, пану Кестеру живеться непогано?
Я мовчки кивнув головою.
- Тоді він був завжди такий тихий, - сказала вона. - Іноді за цілий день бувало не промовить і слова. Чи й тепер він такий?
- Ну, ні, тепер він іноді що-небудь та й скаже.
- Він прожив тут у мене майже цілий рік. І завжди сам...
- А, - сказав я, - за таких обставин завжди говорять мало.
Вона з серйозним виразом обличчя кивнула і перевела погляд на Пат:
- Ви, мабуть, стомилися.
- Трошки, - відповіла Пат.
- Дуже, - додав я.
- Ну, тоді я піду, - стурбовано сказала вона. - На добраніч! Спіть спокійно.
Вона ще трохи потопталася біля дверей і вийшла.
- Я певен, вона б охоче лишилася тут ще надовго, - сказав я. - Дивно... раптом так змінилася, га?
- Нещасна істота, - докинула Пат. - Сидить, мабуть, отак вечорами самотня в своїй кімнаті і сумує...
- Ах так... авжеж, - погодився я. - Але ж я, здається, в цілому поводив себе з нею досить люб'язно...
- Та звичайно ж... - Вона погладила мою руку. - Прочини трохи двері, Роббі.
Я пішов до дверей і відчинив їх. Надворі стало видніше, смужка місячного світла лежала на садовій стежці, сягаючи в нашу кімнату. Здавалося, садок тільки на те й чекав, щоб розчинилися двері - в ту ж мить до кімнати війнуло міцним нічним ароматом квітів: солодкуватий запах жовтофіолю, резеди і троянд.
- Ти лиш поглянь, - звернувся я до Пат, показуючи за двері.
Місяць світив повніше, уже видно було всю садову стежку в його сяйві. З обох боків стежки, трохи схилившись, стояли квіти, їхні листочки фарбою нагадували окислене срібло, а квіти, такі барвисті вдень, примарно і ніжно мерехтіли тепер матово-пастельними відтінками. Місячне світло і ніч відняли силу їх барв - зате їх аромат став повноціннішим і солодшим, ніж будь-коли вдень.
Я перевів погляд на Пат. її мила, маленька, тендітна голівка з темним волоссям лежала на білій подушці. Небагато сил було в ній, але і в ній була та таємничість тендітного, таємничість квітів, що сповнювали ароматом нічну темряву й мерехтливе сяйво місяця.
Вона підвела голову:
- Я справді дуже стомилась, Роббі. Це шкідливо?
Я підсів до неї на ліжко:
- Зовсім ні. Зате ти краще спатимеш.
- Але ж ти ще не хочеш спати?
- То я ще піду погуляю на березі моря.
Вона кивнула на знак згоди і знов поклала голову на подушку. Я посидів ще трохи біля неї.
- Нехай двері будуть відчинені всю ніч, - сказала вона, засинаючи. - Тоді я спатиму, наче в саду...
Вона почала дихати глибше. Я потихеньку встав і вийшов у сад. Біля дерев'яного, паркана зупинився і запалив сигарету. Звідси мені видно було, що робиться в кімнаті. Купальний халат Пат висів на спинці стільця, поверх нього - плаття і дещо з білизни, а на підлозі перед стільцем стояли її черевички. Один з них перекинутий. Вигляд цих речей навіяв на мене якесь дивне почуття рідної домівки, і я подумав, що ось тепер у мене є хтось близький і буде завтра, і варто мені ступити лише кілька кроків, щоб побачити його і бути з ним - сьогодні, завтра і, можливо, ще довгий час...
"Можливо... - подумав я, - можливо". Завжди це прокляте слово, без якого, здавалося, саме існування тепер неможливе! Упевненість - ось чого бракувало людям... Саме впевненості бракувало всьому і всім.
Япопрямував на берег моря, назустріч морю і вітру, назустріч глухому гуркоту, щоз кожним кроком наростав, немов далека канонада.