Для тебе
Мінхо подивився на Сухо і мʼяко усміхнувся.
- Добре.
Він відклав ручку убік.
Сухо все ще сидів, поклавши голову йому на плече.
Деякий час вони просто мовчали.
Булочка, як і раніше, сидів на столі поруч із підручниками.
У кімнаті було тихо.
Лише годинник тихенько цокав десь на стіні.
Сухо вже майже заплющив очі, коли раптом відчув легкий дотик до волосся.
Він трохи здивовано підняв голову.
Мінхо обережно гладив його по голові.
Кілька секунд Сухо просто дивився на нього.
- Мін...
- Мм?
- Ти мене зараз гладиш?
- Можливо.
- Можливо?
На губах Мінхо зʼявилася ледь помітна усмішка.
- Точно глажу.
Сухо тихо засміявся.
- А я вже подумав, що мені здалося.
- Не здалося.
Після цього він знову поклав голову йому на плече.
- Не зупиняйся.
- Добре.
Мінхо продовжив гладити його по голові.
Деякий час вони так просто відпочивали.
А підручники так і залишилися лежати на столі.
- Мінхо.
- Так?
Сухо трохи підняв голову з його плеча.
- Памʼятаєш ту записку яку я залишив тобі?
- Яку?
- Про фільм.
На губах Мінхо одразу зʼявилася легка усмішка.
- Памʼятаю.
- Я тоді написав, що наступного разу ми повинні подивитися менш страшний фільм.
- І випити полуничного молока.
- Точно.
Сухо тихо засміявся.
- Ми так і не зробили цього.
- Мг.
- Шкода.
- Чому?
- Це була хороша ідея.
Мінхо подивився на нього.
- Можемо це виправити.
- Справді?
- Справді.
Усмішка Сухо стала ще ширшою.
- Тоді я згоден.
- Навіть якщо буде ще один фільм жахів?
- Ні, Мін. Саме тому я залишив записку.
Згодом Сухо випадково кинув погляд на годинник.
- Ого.
- Що?
- Вже десята.
Мінхо теж подивився на годинник.
- Справді.
- Я навіть не помітив.
- Я теж.
Сухо підвівся з-за столу і узяв свій наплічник.
- Тоді я вже піду.
- Добре.
Але ніхто з них чомусь не поспішав йти до дверей.
Сухо поправив лямку свого наплічника.
Мінхо стояв поруч.
- Дякую за сьогодні.
- За що саме?
- За чай.
- Будь ласка.
- За печиво.
- Будь ласка.
- За математику.
- Завжди будь ласка.
Сухо тихо засміявся.
- І за те, що не здався після третього пояснення.
- Після третього?
- Можливо, четвертого.
- Їх було пʼять.
- Тим більше дякую.
Вони обоє засміялися.
- Добраніч, Мін.
- Добраніч, Сухо.
Після цього Сухо вийшов із квартири.
Але навіть коли двері зачинилися, на його обличчі все ще залишалася усмішка.
Наступного ранку вони, як завжди, майже одночасно вийшли зі своїх квартир.
Сухо виходив з квартири, коли помітив Мінхо біля ліфта.
На його обличчі одразу зʼявилася усмішка.
Ранок завжди ставав кращим, коли він бачив його.
- Доброго ранку.
- Доброго.
Двері ліфта відчинилися.
Сухо зайшов усередину і натиснув кнопку першого поверху.
- Ходімо.
Але замість того, щоб зайти слідом, Мінхо залишився стояти на місці.
Сухо здивовано подивився на нього.
- Ти не йдеш?
- Сьогодні ні.
- Що значить ні?
- У мене є одна справа.
Сухо кліпнув.
Справа?
Зазвичай вони завжди йшли до школи разом.
Він навіть не памʼятав, коли востаннє це було інакше.
- Тоді можемо піти разом.
Але Мінхо лише похитав головою.
- Не можемо.
- Чому?
- Бо це секрет.
Сухо трохи насупився.
Йому стало цікаво.
Але він знав, якщо Мінхо вже вирішив щось приховати, то витягнути з нього відповідь майже неможливо.
Тому через кілька секунд він лише зітхнув.
- Добре.
Побачивши його вираз обличчя, Мінхо ледь усміхнувся.
- Сонечко, йди поки без мене.
Сухо завмер.
На мить він навіть забув про секрет і справу.
І про те, що секунду тому був незадоволений.
Мінхо називав його так дуже рідко.
Настільки рідко, що кожен раз це звучало якось по-особливому.
Сухо швидко відвів погляд убік.
Ніби це могло приховати усмішку, яка сама зʼявилася на його обличчі.
- Добре.
Цього разу його голос звучав уже набагато веселішим.
- Я буду чекати тебе біля школи.
- Я тебе наздожену.
Двері ліфта почали зачинятися.
Останнє, що побачив Сухо, була легка усмішка Мінхо.
І цього вистачило, щоб гарний настрій знову повернувся.
Навіть якщо до школи сьогодні доведеться йти самому.
Щойно ліфт зачинився, Мінхо теж вирушив з дому.
На відміну від Сухо, до школи він не поспішав.
Спочатку він зайшов до невеликого книжного магазину неподалік.
Всередині було тихо й затишно.
На полицях стояли десятки різних книг.
Мінхо повільно проходив між рядами, уважно розглядаючи обкладинки.
Якщо чесно, він і сам не знав, чому вирішив купити Сухо саме книгу.
Сухо читав не так вже й часто.
Можливо, майже ніколи.
Від цієї думки Мінхо тихо усміхнувся.
- Напевно, він спочатку подивиться на обкладинку.
Через кілька секунд усмішка стала ще ширшою.
- А потім скаже, що прочитає.
І, скоріш за все, відкладе її на тиждень.
Чомусь ця думка зовсім не засмучувала.
Мінхо продовжив шукати.
Іноді він зупинявся біля полиць.
Перегортав кілька сторінок.
Читав короткий опис.
Потім повертав книгу назад.
Йому хотілося знайти щось справді хороше.
Щось, що сподобається саме Сухо.
Зрештою його погляд зупинився на одній із книг.
Він узяв її до рук і перегорнув кілька сторінок.
Вона одразу нагадала йому Сухо.
Мінхо ще раз уважно подивився на обкладинку.
Потім кивнув сам собі.
- Думаю, підійде.
Після цього він попрямував до каси.
Та на цьому не зупинився.
Поруч була невелика кондитерська.
Щойно він зайшов усередину, його погляд одразу впав на полуницю в шоколаді.
Тому він навіть не став довго думати.
Через кілька хвилин коробочка вже була в його руках.
Поки продавець запаковував покупку, Мінхо згадав учорашній вечір.
Сухо справді старався.
Слухав.
Запамʼятовував.
Навіть коли нічого не розумів.
Від цієї думки на душі ставало тепло.
Він подивився на пакет із книгою та коробочкою полуниці.
Потім ледь усміхнувся.
- Сподіваюся, тобі сподобається.
І нарешті пішов до школи.
Коли Мінхо дістався школи, Сухо вже чекав біля входу.
Він стояв спиною до нього і щось дивився у телефоні.
Мінхо зупинився на кілька кроків позаду.
На його губах сама собою зʼявилася усмішка.
Сухо навіть не помітив його.
Тому Мінхо тихо підійшов ближче.
- Бу.
Сухо здригнувся і мало не випустив телефон із рук.
- МІН!
Мінхо засміявся.
- Ти злякався.
- Звісно злякався!
- Ти ж чекав мене.
- Але це не означає, що треба підкрадатися!
Мінхо все ще усміхався.
Потім простягнув йому пакет.
- Це тобі.
Сухо кліпнув.
- Мені?
- Мм.
Він обережно взяв пакет.
Спочатку дістав книгу.
Потім коробочку з полуницею в шоколаді.
Кілька секунд він просто мовчав.
- Мін...
Його очі буквально засяяли.
- Це все мені?
- Ні, я купив це для директора.
Сухо одразу штовхнув його в плече.
- Не жартуй!
Мінхо тихо засміявся.
- Так. Тобі.
Сухо знову подивився на подарунок.
Потім на Мінхо.
І раптом зробив те, чого Мінхо зовсім не очікував.
Просто обійняв його.
Так швидко, що той навіть не встиг нічого сказати.
- Дякую!
- Сухо...
- Дякую!
- Добре.
- Ні, справді дякую!
- Я вже зрозумів.
- Ні, не зрозумів!
Мінхо не стримав усмішки.
Сухо обіймав його так, ніби отримав найбільший скарб у світі.
І правда...
Для нього це справді був найбільший скарб.
Бо подарунок був від Мінхо.
А це робило його особливим.
- Дякую, Мін.
Цього разу вже тихо.
І зовсім щиро.
На мить Мінхо навіть забув про школу.
Бо бачити Сухо таким щасливим виявилося набагато приємніше, ніж він очікував.
Сухо все ще тримав книгу та коробочку з полуницею в руках, коли випадково подивився на телефон.
Його очі одразу округлилися.
- Мін.
- Що?
- До уроку залишилось пʼять хвилин.
Кілька секунд вони мовчки дивилися на екран.
- Пʼять?
- Пʼять.
Після цього вони одночасно рушили до класу.
Майже бігом.
На щастя, до класу вони зайшли за хвилину до дзвоника.
Мінхо одразу почав готуватися до уроку.
А Сухо...
Сухо дивився на подарунок.
І усміхався як дурник.
Дзвоник продзвенів.
Урок почався.
Вчитель щось пояснював біля дошки.
Мінхо уважно слухав.
Але раптом відчув, як хтось торкнувся його руки під партою.
- Сухо...
Тихо прошепотів він.
Але той лише міцніше стиснув його руку.
Мінхо відчув, як починають горіти щоки.
Він навіть перестав розуміти, про що говорить учитель.
А Сухо сидів абсолютно задоволений.
І весь урок так і не відпускав його руку.
Слова від автора: 🩷
Мінхо сьогодні просто купив подарунок для Сухо.
У результаті отримав:
Обійми 🤗
Руку під партою ✋
І повну втрату концентрації на уроці 💗
Непоганий обмін.