Ти дуже милий
Урок тягнувся нескінченно довго.
Сухо так і не відпустив руку Мінхо після того, як обережно переплів їхні пальці під партою.
Спочатку Мінхо ще намагався слухати вчителя, але з кожною хвилиною це ставало дедалі важче.
Його долоня давно зігрілася від тепла руки Сухо. Кожного разу, коли він випадково дивився на хлопця поруч, серце починалося битися швидше.
Сухо ж поводився так, ніби нічого особливого не відбувалося. Спокійно записував щось у зошит і навіть відповідав на запитання вчителя.
Наприкінці уроку Мінхо вже зовсім не міг зосередитися.
Коли пролунав дзвінок, він тихо видихнув.
- Нарешті...
- Щось не так? - усміхнувся Сухо.
Мінхо почервонів ще сильніше.
- Ти серйозно питаєш?
На перерві вони повільно прогулювалися шкільним коридором.
Навколо було шумно, але Мінхо майже не звертав уваги на інших учнів.
- До речі, - почав Сухо, - мені дуже сподобався твій подарунок.
Мінхо одразу відвів погляд.
- Добре.
- Просто добре?
- А що я ще маю сказати?
Сухо тихо засміявся.
- Можеш сказати, що довго його обирав.
- Не дочекаєшся.
Насправді саме так і було.
На мить між ними запанувала тиша.
Мінхо знизав плечима.
- Якщо тобі сподобалося, то цього достатньо.
Усмішка Сухо стала ще теплішою.
Після кількох уроків настав обід.
Вони зайняли невеликий столик біля вікна та поставили підноси з їжею.
- Я зараз повернуся, - сказав Сухо.
- Куди?
- Побачиш.
За кілька хвилин він повернувся з маленькою пляшечкою полуничного молока.
- Ти ж любиш полуничне молоко.
Сухо поставив пляшечку перед Мінхо і задоволено усміхнувся.
Мінхо подивився спочатку на напій, потім на Сухо.
- Дякую.
- Будь ласка.
Мінхо відкрив пляшечку і зробив ковток.
А Сухо так і залишився сидіти навпроти.
Спершись ліктем об стіл.
І не відводячи від нього погляду.
Мінхо спокійно пив молоко.
Потім поставив пляшечку на стіл.
І тільки тоді помітив, що Сухо дивиться на нього вже кілька хвилин.
- Що? - спитав він.
- Нічого, - занадто швидко відповів Сухо.
- Брешеш.
- Може.
Сухо тихенько засміявся.
А потім раптом нахилився ближче.
- Не рухайся.
- Що? - не зрозумів Мінхо.
Але Сухо вже обережно торкнувся його щоки.
Пальцями витер маленьку краплинку молока біля губ.
- Тепер все.
Він сказав так, ніби це була
найзвичайнісінька річ у світі.
Мінхо завмер.
І без того червоні вуха стали ще червонішими.
- Мін...
Мінхо підняв на нього погляд.
- Мм?
Сухо тихо засміявся.
- Ти такий милий.
Мінхо одразу опустив очі.
Наче раптом його дуже зацікавив власний обід.
Сухо тихенько засміявся.
Йому дуже сподобалася ця реакція.
Мінхо вирішив, що найкраще зараз - просто нічого не відповідати.
Тому мовчки продовжив їсти.
Наче Сухо щойно не назвав його милим.
Сам Сухо теж повернувся до обіду.
Але час від часу всеодно дивився на Мінхо.
І від цього куточки його губ самі собою підіймалися в усмішці.
Коли вони повернулися до класу, почався дощ.
Спочатку тихий.
Ледь чутний.
Але з кожною хвилиною ставав дедалі сильнішим.
Краплі билися об вікна.
Сіре небо затягнуло хмарами.
І навіть у класі стало трохи темніше.
Останнім уроком була література.
І, здається, сьогодні вона була особливо нудною.
Учитель щось спокійно пояснював біля дошки.
Настільки спокійно, що сам виглядав сонним.
У класі панувала майже повна тиша.
Було чути лише сильний дощ за вікном.
Іноді хтось позіхав.
Дехто дивився у вікно замість дошки.
Сухо тримався хвилин десять.
Потім поклав голову на парту.
Вже через хвилину він спокійно спав.
Мінхо глянув на нього.
І повернувся до конспекту.
Дощ продовжував шуміти.
А Сухо мирно спав до самого кінця уроку.
Нарешті пролунав дзвоник.
Учні швидко почали збирати речі.
Хтось уже діставав парасольку.
Хтось скаржився на погоду.
За кілька хвилин клас спорожнів.
І тільки Сухо так і залишився спати.
Мінхо мовчки склав свої зошити.
Потім нахилився трохи ближче.
- Сонечко, - тихо покликав він.
Жодної реакції.
Мінхо ледь усміхнувся.
І обережно торкнувся його плеча.
- Сонечко.
Цього разу Сухо трохи поворушився.
Повільно підняв голову.
Він розгублено озирнувся навколо.
- Мм?...
- Урок закінчився.
Сухо кліпнув.
Подивився на порожній клас.
Потім на Мінхо.
І тільки тоді остаточно прокинувся.
- Уже?...
- Мг.
За вікном гримів дощ.
А попереду на них чекала дорога додому.
Коли вони вийшли зі школи, дощ уже лив стіною.
Краплі дощу голосно били об асфальт.
Сухо здивовано підняв голову.
- Ого...
Мінхо теж подивився на небо.
- У тебе є парасолька? - з надією запитав Сухо.
- Немає.
- У мене теж.
Запала тиша.
Вони кілька секунд дивилися на дощ.
Потім один на одного.
- Побігли?
- Добре.
За секунду вони вже мчали через двір школи.
Тримаючи наплічники над головами.
Це зовсім не допомагало.
Волосся всеодно намокло.
Одяг теж.
Вже через хвилину Сухо почав сміятися.
- Це жахливий план!
- У тебе є кращий?
- Немає!
Дощ ставав лише сильнішим.
Тому вони побігли ще швидше.
Сухо притиснув рюкзак ближче до себе.
Згадавши про книгу і полуницю в шоколаді.
- За подарунок хвилюєшся? - запитав Мінхо.
- Звісно!
- Нічого з ним не буде.
Нарешті попереду зʼявився знайомий будинок.
- Добігли! - радісно вигукнув Сухо.
Підʼїзд зустрів їх довгоочікуваним теплом.
Сухо першим забіг усередину і відразу натиснув кнопку ліфта.
- Я промок до нитки...
- Я теж.
Мінхо провів руко по волоссю, з якого все ще капала вода.
Ліфт нарешті приїхав.
За хвилину вони вже стояли біля дверей квартири Сухо.
- До тебе?
- Ага.
- Добре.
- Заходь.
Сухо швидко відчинив двері.
У квартирі було тихо.
На ліжку, лежала Плюшка.
На столі залишився відкритий підручник.
А на стільці висіла кофта, яку Сухо явно забув прибрати.
- Знову безлад, - зітхнув він.
- Бачив і гірше, - спокійно відповів Мінхо.
Сухо засміявся.
Потім швидко підійшов до шафи.
- Треба переодягнутися, а то захворіємо.
Він дістав домашній одяг і простягнув його Мінхо.
- Тримай.
Мінхо взяв кофту.
Вона виглядала трохи завеликою.
Втім, це не дивно.
Сухо був значно вищим за нього.
- Рукава будуть висіти, - тихо сказав Мінхо.
- Нічого страшного, - усміхнувся Сухо.
Поки він розглядав одяг, Сухо вже почав перевдягатися.
Мокра футболка полетіла кудись на стілець.
Мінхо підняв голову.
І завмер.
...
На кілька секунд.
...
А потім зрозумів, що вже занадто довго дивиться.
І миттєво відвернувся до вікна.
Наче його раптом дуже зацікавив дощ.
Сухо нічого не помітив.
Або просто зробив вигляд, що не помітив.
- Мін?
- Мм?
- Ти теж перевдягайся.
- Ага.
Мінхо тільки зараз зрозумів, що все ще стоїть із кофтою в руках.
А через деякий час уже стояв у домашньому одязі Сухо.
Кофта й справді виявилася трохи завеликою.
Теплі домашні штани теж.
Зате було тепло.
Він опустив погляд.
Потім незручно поправив футболку.
- Я дивно виглядаю? - тихо запитав він.
Сухо підняв голову.
Він уважно подивився на нього.
- Ні.
Мінхо кліпнув.
- Тобі дуже личить.
- Що?
- Мій одяг, - спокійно пояснив Сухо.
Від автора:
Сухо: «Тобі дуже личить.»
Мінхо: 🫠
На цьому все.
До зустрічі в наступній главі!🩷🩷🩷