Американські гірки почуттів
Сухо все ще стояв навпроти нього, спокійний, ніби зовсім не усвідомлював, що зараз відбувається з Мінхо.
Або навпаки - усвідомлював занадто добре.
Мінхо нервово опустив погляд.
- Я не знаю, - тихо сказав він чесніше, ніж хотів.
У підʼїзді запанувала тиша.
Дивна.
Тепла.
Незручна.
Але чомусь тікати від неї більше не хотілося.
Сухо усміхнувся.
Не насмішкувато.
Скоріше... ніжно.
І від цього всередині знову стало занадто тепло.
- Добраніч, - тихо сказав він.
Мінхо повільно кивнув.
- Добраніч.
Він зайшов до квартири, зачинив двері й одразу притулився до них спиною.
Серце все ще билося занадто швидко.
Тепер він точно знав.
Він не міг шкодувати про той поцілунок.
Наступного ранку Мінхо старанно робив вигляд, що вчорашнього вечора взагалі не існувало.
Виходило погано.
Особливо коли Сухо сидів поруч абсолютно спокійний, ніби не він учора поставив питання, через яке Мінхо потім ще пів ночі дивився у стелю.
- До речі, - сказав вчитель на початку уроку. - Учорашні презентації були дуже хорошими.
Мінхо моментально опустив погляд у зошит.
- Але найкращий проєкт був у Сухо та Мінхо.
Мінхо здивовано підняв голову.
Поруч Сухо тільки ледь нахилився назад на стільці, ніби почув щось абсолютно очікуване.
- Ви дуже добре розкрили тему сучасної молоді, - продовжив вчитель. -
І навіть попри невелику розгубленість під час виступу, ви швидко повернулися до презентації.
Мінхо одразу відчув як починають горіти вуха.
Бо він дуже добре памʼятав, через кого саме тоді забув власні слова.
І судячи з ледь помітної усмішки Сухо поруч -
той теж.
- Тому можете пишатися своєю роботою, - сказав вчитель, перш ніж повернутися до теми уроку.
Урок тягнувся повільно.
Мінхо кілька разів ловив себе на тому, що замість пояснень вчителя просто дивиться на ручку Сухо, якою той щось ліниво малював у зошиті.
Нормально зосередитися сьогодні не виходило взагалі.
Коли пролунав дзвінок, Мінхо вже хотів швидко зібрати речі й втекти з класу раніше,
ніж Сухо знову скаже щось через що в нього відмовить серце.
- Мінхо.
Він завмер.
- Що?
Сухо закрив зошит і спокійно подивився на нього.
- Треба це відсвяткувати.
- Наш проєкт?
- Ага.
- І що ти пропонуєш?
Сухо кілька секунд мовчав, ніби спеціально змушував його чекати.
- Парк атракціонів.
- Серйозно?...
- Не виглядай так, ніби я покликав тебе грабувати банк.
- Якщо ти впадеш з американських гірок - я не буду тебе рятувати.
Сухо усміхнувся.
- Значить, ти все-таки підеш.
До парку вони дісталися вже під вечір.
Навколо світилися атракціони, десь грала гучна музика, а неонові вогні миготіли так яскраво, що Мінхо на секунду навіть сповільнив крок.
Сухо помітив це майже одразу.
- Що?
Мінхо швидко відвів погляд від величезного колеса огляду.
- Нічого.
Сухо ледь усміхнувся.
- Ти зараз виглядаєш так, ніби вже все собі тут розпланував.
- Я просто думаю, на що ти потягнеш мене першим.
Він уже збирався підійти до каси, але Сухо раптом дістав із кишені два квитки.
Мінхо повільно повернувся до нього.
- Тільки не кажи, що вони були в тебе весь цей час.
- Були.
- Це починає лякати.
Сухо тільки спокійно простягнув йому один із квитків.
Мінхо кілька секунд дивився на нього,
а потім все-таки забрав квиток із його рук.
І чомусь усмішка Сухо після цього стала ще помітнішою.
- Навіть не дивись у той бік, - одразу сказав Мінхо, щойно побачив американські гірки.
Сухо повільно повернув голову саме туди.
- Чому?
- Бо я вже бачу цей погляд.
- Який?
- «Ходімо покатаємося, Мінхо, буде весело», - передражнив його він. - А потім я помру десь на повороті.
Сухо тихо засміявся.
- Ти перебільшуєш.
- Ні, це ти недооцінюєш моє бажання вижити.
Але вже через десять хвилин Мінхо сидів поруч із Сухо у вагончику й серйозно починав шкодувати про всі свої життєві рішення.
- Ще не пізно втекти? - пробурмотів він, дивлячись як повільно опускається захист.
- Уже пізно.
- Я ненавиджу тебе.
- Мг.
- Чому ти взагалі такий спокійний?!
Сухо тільки ледь усміхнувся.
- Це ж просто американські гірки.
І саме в цей момент вагончик різко рушив.
Спочатку все було нормально.
Ну... відносно нормально.
Вагончик повільно піднімався вгору.
- Ми ще можемо злізти? - тихо спитав він.
- На ходу? - Сухо усміхнувся. - Можеш спробувати.
- Дуже смішно.
Мінхо глянув униз.
І одразу пошкодував про це.
- О ні.
- Уже страшно?
- Я буквально бачу своє майбутнє.
Сухо тільки засміявся.
І саме в цей момент вагончик різко полетів униз.
- Я НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ!
Вітер одразу вдарив у обличчя, навколо все змішалося у суцільні крики, світло й повороти, а Мінхо автоматично схопив Сухо за руку так сильно, ніби від цього залежало його життя.
І найгірше було те, що Сухо якому «було абсолютно не страшно», кричав навіть голосніше за нього.
- ТИ Ж КАЗАВ ЩО ТОБІ НОРМАЛЬНО!
- МЕНІ І ЗАРАЗ НОРМАЛЬНО!
- ТО ЧОГО ТИ КРИЧИШ?!
- БО ЦЕ ВЕСЕЛО!
- ТИ ПСИХ!
Після чергового різкого повороту Мінхо вже просто заплющив очі.
Десь поруч Сухо все ще сміявся.
І чомусь це дратувало навіть більше, ніж сам атракціон.
Коли вагончик нарешті зупинився, Мінхо ще кілька секунд просто сидів, дивлячись кудись перед собою.
- Я бачив своє майбутнє, - тихо сказав він.
Поруч Сухо сміявся настільки сильно, що нормально говорити вже не міг.
- Ти... - він ледве видихнув. - Ти мало не зламав мені руку.
Мінхо повернув голову.
І тільки зараз помітив, що все ще тримає Сухо за руку.
Він одразу відпустив її так швидко, ніби обпікся.
- Це був інстинкт самозбереження.
- Мг, звичайно.
- І взагалі, чого це ти кричав голосніше за всіх?!
Сухо абсолютно безсоромно усміхнувся.
- Було весело.
- Ти псих.
- Але тобі сподобалося.
- Неправда.
Сухо глянув на нього так, ніби взагалі не повірив.
І це чомусь дратувало.
- Я серйозно, - сказав Мінхо. - У мене досі серце болить.
- Це через гірки.
- Це через тебе.
Сухо на секунду замовк.
І Мінхо тільки через кілька секунд усвідомив,
що зараз сказав.
- Я мав на увазі те, що ти потягнув мене сюди, - одразу швидко додав він.
Усмішка Сухо стала ще помітнішою.
- Звичайно.
Коли вони нарешті встали з американських гірок, Мінхо тихо фиркнув і одразу пішов уперед, намагаючись зробити вигляд, ніби нічого щойно не сталося.
Вони пройшли повз кілька атракціонів, поки Сухо раптом зупинився біля якоїсь гри з призами.
- О ні, - одразу сказав Мінхо. - Навіть не думай.
- Чому?
- Бо це створено для того щоб люди витрачали гроші й ішли сумні.
- Ти зараз звучиш як старенький дідусь.
- А ти зараз звучиш як людина, яка програє всі свої гроші за плюшевого хомʼяка.
- Подивимось.
Гра виявилася простою:
треба було мʼячиками збити металеві банки.
Сухо спокійно взяв перший мʼячик.
Мінхо одразу схрестив руки на грудях.
- Якщо ти зараз промажеш, я сміятимусь.
Перший кидок.
Мимо.
Мінхо одразу закотив очі.
- О, який сюрприз.
- Замовкни.
- Ні, мені вже цікаво.
Другий кидок.
Одна банка все-таки впала.
- Це була випадковість, - моментально сказав Мінхо.
Сухо тільки взяв останній мʼячик.
Банки з гуркотом попадали вниз.
- Це дивно...
- Ти просто заздриш.
Працівник простягнув Сухо невеликого плюшевого кота.
Сухо подивився спочатку на іграшку, а потім на Мінхо.
- Схожий на тебе.
- ЩО?!
- Такий же не задоволений.
- Я не виглядаю так.
Сухо тільки тихо засміявся й простягнув йому котика.
- Його звати Булочка.
- Це ж кіт.
- Тепер це проблема Булочки.
Мінхо дивився на іграшку, а потім усе-таки забрав її собі.
І, на жаль, після цього усмішка Сухо стала максимально задоволеною.
Вони ще якийсь час ходили парком, поки Сухо раптом не сповільнив крок біля кіоску із солодкою ватою.
Мінхо одразу це помітив.
І, на жаль, усмішку Сухо теж.
- Навіть не дивись туди так, - пробурмотів він.
- Як саме?
- Наче тебе зараз зворушить солодка вата.
- Може, вже зворушила.
- Це звучить дуже сумно.
Сухо тихо засміявся і вже збирався йти далі, але через кілька секунд помітив, що Мінхо поруч немає.
Він обернувся.
Мінхо стояв біля кіоску і щось говорив продавцю.
- Мінхо?
- Замовкни і чекай.
- Ого.
Через хвилину Мінхо повернувся назад із величезною солодкою ватою в руках.
Сухо здивовано підняв брови.
- Це мені?
Мінхо одразу відвів погляд у бік.
- Ти ж виграв того дурного кота.
- Булочку.
Сухо ще мить дивився на нього, а потім взяв солодку вату.
І чомусь після цього усмішка в нього стала такою, ніби Мінхо щойно подарував йому весь парк атракціонів.
- Не дивись на мене так, - одразу сказав Мінхо.
- Як?
- Ось так.
Сухо засміявся.
Ще деякий час вони просто ходили по парку і їли солодку вату.
Сухо час від часу дивився то на атракціони, то на людей навколо, а Мінхо йшов поруч з Булочкою у руках і робив вигляд, ніби взагалі не втомився після американських гірок.
Саме тому, коли попереду зʼявилися велика темна будівля з миготливим написом «Кімната Жахів», Мінхо відвів погляд у бік і прискорив крок.
Може, якщо йти достатньо швидко, Сухо просто не помітить.
- О.
Мінхо заплющив очі.
- Ні.
Сухо вже дивився прямо на вхід.
- Ходімо.
- Ні.
- Чому?
- Бо я не хочу померти в якомусь дешевому хорорі.
Сухо тихо засміявся.
- Після гірок ти раптом злякався?
- Там хочаб ніхто не вискакував мені в обличчя.
- Звідки ти знаєш? Ми ще навіть не зайшли.
- І не зайдемо.
Сухо вже почав усміхатися тією самою усмішкою, яка завжди означала проблеми.
Мінхо одразу примружився.
- Навіть не думай.
- Тобі не цікаво?
- Абсолютно ні.
- Неправда.
- Сухо.
- Булочка хоче.
Мінхо повільно подивився на плюшевого кота у своїх руках.
- Не вплутуй його в це.
Через кілька хвилин вони заходили всередину.
У кімнаті було темно настільки, що спочатку Мінхо взагалі нічого не бачив.
Десь миготіло червоне світло.
Попереду скрипіли двері.
І щось дуже підозріло шурхотіло у темряві.
- Я вже шкодую, - буркнув Мінхо.
- Ми зробили тільки три кроки.
- Цього достатньо.
Сухо тихо сміявся поруч, поки вони повільно йшли вузьким коридором.
Мінхо сильніше притиснув котика до себе.
- Ти зараз реально захищаєш кота? - одразу помітив Сухо.
- Булочка не заслуговує померти тут.
- А ти?
- Я теж, взагалі-то.
Попереду раптом щось загриміло.
Мінхо одразу здригнувся.
Сухо вже ледь стримував сміх.
- Навіть не смійся.
- Я ще нічого не зробив.
- Але збираєшся.
Щойно вони завернули за ріг, із темряви прямо перед ними різко вискочило щось у масці.
Мінхо мало не підстрибнув на місці.
І перш ніж сам це усвідомив - автоматично схопився за руку Сухо.
На секунду стало дуже тихо.
Навіть «монстр» ніби трохи розгубився.
Сухо опустив погляд на руку Мінхо, яка міцно стискала його рукав.
- Тобі все таки...
- Не договорюй.
- Але ж...
- Я серйозно.
Сухо дивився на нього з дурною задоволеною усмішкою.
І це бентежило більше за усю кімнату жахів.
- Чому тобі взагалі нічого не подобається? - тихіше спитав Сухо, коли вони пішли далі.
- Це не так.
- Мг?
Мінхо трохи сильніше стиснув Булочку.
- Дещо мені все-таки подобається.
Сухо мовчав підозріло довго.
Але потім усміхнувся вже зовсім інакше.
Раптом знову щось загриміло.
Мінхо одразу притиснувся ближче до Сухо.
- ... Я ненавиджу це місце.
- А мені подобається.
Коли вони нарешті вийшли з кімнати жахів, Мінхо одразу глибоко видихнув.
- Більше ніколи.
Сухо поруч тихо засміявся.
- Теж саме ти казав після гірок.
Трохи далі Мінхо раптом помітив фотобудку з миготливими лампочками.
І сам не розумів, чому зупинився.
Сухо простежив за його поглядом.
А потім Мінхо неголосно спитав:
- Хочеш сфотографуватися?
Сухо подивився на нього так, ніби щойно сталося щось історичне.
- Ти зараз сам це запропонував?
- Я можу і передумати.
- Вже пізно, ходімо.
Мінхо пішов за ним до фотобудки.
Усередині було занадто тісно.
Мінхо одразу пошкодував про своє рішення.
- Чому тут так мало місця?...
- Щоб люди були ближче один до одного.
- Жахлива ідея.
Сухо сів поруч.
Екран перед ними засвітився.
3...
2...
1...
Перше фото вийшло більш менш нормальним.
Бо в останню секунду Сухо усміхнувся занадто задоволено, а Мінхо виглядав так ніби його сюди затягнули силою.
- Жахливо, - одразу сказав Мінхо.
- Мені подобається.
- У тебе дивний смак.
Перед другим фото Сухо раптом помітив збоку коробку з різними обручами та смішними штуками для фото.
- Навіть не думай, я нізащо це не вдягну.
- Уже думаю.
Через хвилину на голові Мінхо вже були котячі вушка.
- Це принизливо.
- Ні, це мило.
На третьому фото все пішло не за планом.
Сухо почав відкрито сміятись, бо Мінхо вперто не хотів дивитись в камеру.
- Перестань.
- Тоді припини ховатись.
- Я не ховаюсь.
За секунду до фото Мінхо просто підняв Булочку перед своїм обличчям.
- Ти серйозно сховався за плюшевим котом?...
- Булочка підтримує мене в цій жахливій ситуації.
Останній таймер засвітився повільніше.
3...
Мінхо досі щось тихо бурчав собі під ніс.
2...
Сухо дивився на нього так уважно, що це починало бентежити.
1...
- Мінхо.
- Що?
- Здається... я тебе кохаю.
Ця глава тепер одна з моїх найулюбленіших
🩷🎡🧸
Булочка тепер важливий персонаж цієї історії 🧁🥐🍰
А Сухо... ну...
Він нарешті сказав це 🤍🤎🩶
