Ми мовчали всю дорогу
Все стало занадто теплим.
Бібліотека навколо повільно зникала, залишаючи тільки тихий шум дощу за вікном, його пальці і Сухо - надто близько.
Поцілунок вже мав закінчитися.
Але замість цього Сухо лише обережно провів пальцями по його шиї, змушуючи Мінхо ледь помітно здригнутися.
Серце билося так голосно, що це мало бути чути на весь поверх.
І саме через це Мінхо першим відсторонився.
Різко.
Майже перелякано.
Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного, важко дихаючи.
- Це все ускладнює.
Сухо все ще стояв занадто близько.
Мінхо відчував його дихання.
- Поцілунок? - тихо спитав він.
Мінхо нервово усміхнувся, опускаючи погляд.
- Ти.
На кілька секунд між ними знову стало тихо.
Дощ за вікном уже майже закінчився.
- Нам, мабуть, треба йти, - сказав Мінхо.
- Разом?
Мінхо повільно кивнув.
І чомусь від цього одного слова серце почало битися занадто швидко.
Коли вони вийшли з бібліотеки, дощ уже майже закінчився.
На вулиці було прохолодно й тихо. Світло ліхтарів відбивалося у калюжах, а навколо майже нікого не було.
Мінхо йшов поруч із Сухо, ховаючи руки в рукавах худі.
Вони мовчали.
Після поцілунку будь-які слова здавалися дивними.
- Ти увесь час уникаєш мого погляду, - тихо сказав Сухо.
Мінхо нервово усміхнувся.
- Може тому що це твоя вина.
Сухо неголосно засміявся, і Мінхо захотілося провалитися крізь землю.
Коли вони зайшли до підʼїзду, все стало ще гірше.
Занадто тихо.
Занадто близько.
Вони мовчки піднялися на ліфті на свій поверх, а потім одночасно зупинилися біля дверей квартир навпроти.
Мінхо нервово поправив рукав худі.
- Ну... надобраніч.
Сухо відповів не одразу.
Лише дивився на нього так, ніби після бібліотеки щось справді змінилося.
А потім тихо:
- На добраніч, Мін.
У Мінхо ледь не перестало працювати серце.
Сухо спокійно відкрив двері своєї квартири, ніби щойно не зруйнував йому нервову систему, і вже за секунду зник всередині.
Мінхо ще мить просто стояв посеред коридору.
А потім тихо вдарився лобом об свої двері.
- Я більше не виживу.
Мінхо зрозумів що це катастрофа ще в той момент, коли втретє перевернув подушку на холодний бік.
Він уже хвилин сорок лежав у ліжку, дивлячись у стелю і абсолютно не розуміючи, як тепер жити нормально.
Бо кожного разу, коли він заплющував очі, в голові знову зʼявлявся Сухо.
Його руки.
Тихий сміх.
І... Мін?
Мінхо різко перевернувся на інший бік, натягуючи ковдру майже на голову.
- Це жахливо, - пробурмотів він у подушку.
Серце все ще билося надто швидко.
Десь за стіною щось тихо стукнуло.
Мінхо завмер.
Квартира Сухо була навпроти.
Між ними - тільки вузький коридор.
Від цієї думки стало ще гірше.
Він тихо застогнав і знову сховав обличчя в подушку.
Тим часом Сухо сидів на підлозі біля ліжка з ноутбуком на колінах.
На екрані світилася презентація, яку Мінхо завжди робив сам.
Сухо задумливо дивився на черговий слайд,
а потім усміхнувся сам до себе.
Бо замість тексту вже декілька хвилин дивився в одну точку, думаючи зовсім не про проєкт.
- Треба зібратися, - тихо сказав він, проводячи рукою по волоссю.
Але навіть після цього все одно відкрив слайд із назвою презентації й машинально написав:
Мін.
Сухо завмер.
Кілька секунд дивився на це слово, а потім засміявся й швидко його стер.
До початку уроку Мінхо був майже впевнений що це найгірший день в його житті.
Вчитель викликав групи одну за одною,
а він сидів, втупившись у свій зошит, взагалі не слухаючи чужі презентації.
Зараз його хвилював лише недороблений проєкт.
- Ми завалимо презентацію.
- Не завалимо.
- Сухо, ми нічого не...
- Наступні - Мінхо та Сухо.
Мінхо мало не помер прямо на місці.
Він повільно встав, і разом із Сухо підійшов до дошки.
- Якщо там зараз пусті слайди, я тебе вбʼю, - тихо прошипів він.
Сухо ледь помітно усміхнувся.
А потім відкрив презентацію.
Мінхо завмер.
Вона була дороблена.
Повністю.
Нормальне оформлення і текст.
Кілька секунд він мовчки дивився на екран.
А потім повільно перевів погляд на Сухо.
- Ти серйозно доробив її в ночі?...
- Ну хтось же мав врятувати нас, - тихо сказав Сухо.
І це було сказано настільки спокійно, ніби він щойно не перевернув Мінхо весь внутрішній світ вдруге за два дні.
Презентація була про сучасну молодь.
Про те, як люди постійно сидять у телефонах, не сплять нормально й не вміють говорити про те, що насправді відчувають.
- Сучасній молоді стало важче будувати близькі стосунки, - читав Сухо зі слайда.
Потім повернув голову до Мінхо.
І подивився прямо на нього.
Мінхо миттєво забув свою наступну репліку.
- Ем...
У класі стало тихо.
Вчитель терпляче чекав, поки він прийде до тями.
Мінхо нервово ковтнув повітря й швидко перевів погляд назад на екран.
Сухо поруч усміхнувся.
І це збивало ще сильніше...
Після уроків вони знову йшли додому разом.
Цього разу між ними вже не було тієї дивної тиші після бібліотеки. Навпаки - розмовляти стало набагато легше.
- Я все ще не можу повірити, що ти доробив презентацію, - сказав Мінхо.
Сухо ледь помітно усміхнувся.
- Ну, ти б усе одно переробив мою частину.
- Не переробив би.
- Це точно неправда.
Мінхо тихо засміявся.
- Можливо, трохи.
Сухо похитав головою, ніби саме цього й очікував.
На вулиці було тихо, а сонце вже повільно сідало між будинками.
- Тобі, до речі, справді сподобалась презентація? - раптом спитав Сухо.
Мінхо знизав плечима.
- Вона була нормальною.
- «Нормальною»? Після того як я сидів над нею пів ночі?
- Не драматизуй.
Сухо тихо видихнув і навіть не задумуючись:
- Мін.
Мінхо завмер.
Сухо, здається, теж.
На декілька секунд між ними знову стало тихо.
Серце Мінхо миттєво збилося з нормального ритму.
Це прозвучало занадто легко.
Ніби Сухо завжди так його називав.
Сухо відвів погляд.
- Вибач.
- Не вибачайся, - тихо сказав Мінхо, швидше ніж встиг подумати.
І тепер уже Сухо дивився на нього так, ніби після цих слів щось остаточно змінилося.
Коли вони зайшли до підʼїзду, Мінхо мовчки дивився собі під ноги.
Потім тихо спитав:
- Ти шкодуєш?
Сухо зупинився.
- Про що?
Мінхо нервово стиснув рукав худі.
- Про вчора.
На мить стало дуже тихо.
Сухо повільно підійшов трохи ближче.
- Ні, - сказав він. - А ти?
І саме в цей момент у Мінхо повністю перестало працювати серце.
мені здається після цієї глави Мінхо остаточно не виживе
💛💛💛