Доброго ранку, сусіде
Мінхо прокинувся ще до того як продзвенів будильник.
Кілька секунд він просто лежав, дивлячись у стелю й слухаючи шум ранкового міста за вікном.
А потім згадав учорашній вечір.
Дощ.
Одна парасоля на двох.
Усмішка Сухо.
« Добраніч, Мінхо.»
Мінхо різко перевернувся на інший бік і накрив обличчя подушкою.
- Це ненормально, - пробурмотів він.
Чому він взагалі думає про це з самого ранку?
І чому від цих спогадів у грудях стає дивно тепло?
Будильник нарешті задзвонив, і Мінхо невдоволено вимкнув його.
Через двадцять хвилин він вийшов із квартири сонний, у великому темному худі та з навушниками на шиї.
І одразу завмер.
Навпроти своїх дверей стояв Сухо.
З кавою в руках.
Ніби це не була їхня перша зустріч після всього, що сталося вчора.
Між ними зависла тиша.
- ...О, сусід, - першим сказав Сухо.
Мінхо примружився.
- Не називай мене так.
- Чому? Мені подобається.
- Це звучить дратуюче.
- Тоді ідеально.
Сухо ледь усміхнувся, й зробив ковток кави, а Мінхо раптом зрозумів, що занадто довго дивиться на його губи.
Він швидко відвернувся.
- Ти дивно мовчазний сьогодні, - помітив Сухо.
- Я завжди такий.
- Вчора ти був голосніший.
- Вчора йшов дощ.
- І?
Мінхо сам не знав, що відповісти.
На щастя двері ліфта відчинилися саме в цей момент.
Вони зайшли всередину разом.
Знову занадто тісно.
Мінхо ненавидів цей ліфт.
Сухо стояв поруч, ліниво гортаючи щось у телефоні, а Мінхо вперто дивився на цифри поверхів, ніби це було найцікавіше в світі.
- Ти взагалі спав? - раптом спитав Сухо.
- Що?
- У тебе вигляд жахливий.
- Дякую.
- Це був не комплімент.
Мінхо фиркнув.
- Це не твоя справа.
- Значить не спав.
Мінхо стиснув губи.
Його страшенно дратувало те, як легко Сухо помічав такі речі.
Ліфт зупинився на першому поверсі.
Коли вони вийшли на вулицю, холодний вітер одразу вдарив у лице.
Мінхо тихо вилаявся.
- Ти без куртки? - Сухо здивовано глянув на нього.
- Я думав, буде тепліше.
- Геній.
- Замовкни.
Сухо зняв із себе шарф і кинув Мінхо просто в руки.
- Візьми.
- Що?
- Ти ж замерзнеш.
Мінхо кілька секунд просто дивився на шарф.
- А ти?
- Я переживу.
Мінхо повільно натягнув шарф на шию, відчуваючи легкий запах парфуму Сухо.
І це було поганою ідеєю.
Дуже поганою.
Бо серце одразу почало битися швидше.
- Ти червоний, - спокійно сказав Сухо.
- Це через холод.
- Мг.
Ця його усмішка явно говорила «Я тобі не вірю».
Увесь день Мінхо ловив себе на думках про Сухо.
Це починало дратувати.
Особливо коли він помічав його в коридорах, чув його сміх або зустрічався з ним поглядом.
І Сухо ніби спеціально робив усе гірше.
Сідав поруч.
Нахилявся надто близько.
Посміхався тільки йому.
Наче тестував його нерви.
І Мінхо ненавидів те, що це працювало.
Після занять він збирався йти додому, коли раптом помітив Сухо біля входу.
Поруч із ним стояла якась дівчина.
Вона щось активно розповідала, сміючись, а потім раптом торкнулась руки Сухо.
І Мінхо сам не зрозумів, чому всередині все так різко стиснулося...
Настрій зіпсувався миттєво.
Він відвернувся й швидко попрямував повз них.
- Мінхо!
Сухо помітив його.
Чудово.
Мінхо зробив вигляд що не почув.
Але вже через кілька секунд Сухо наздогнав його.
- Гей, ти куди так швидко?
- Додому.
- Ти якийсь дивний.
- Нормальний я.
Сухо кілька секунд мовчки дивився на нього.
Занадто уважно.
- Ти мене уникаєш?
- Ні.
- Тоді чому такий злий?
- Я не злий.
Сухо раптом усміхнувся.
І ця усмішка одразу здалась Мінхо небезпечною.
- Ти ревнуєш?
Мінхо мало не вдавився повітрям.
- Що?!
- Ревнуєш, - уже впевненіше повторив Сухо.
- Не вигадуй.
- Тоді чому ти зараз такий нервовий?
- Я не нервовий.
- Мг.
Сухо зробив крок ближче.
Мінхо завмер.
- Ти зараз почервонів, - тихо сказав Сухо.
Серце Мінхо, здається взагалі перестало працювати.
- Замовкни.
Сухо тихо засміявся.
І Мінхо зненавидів те, наскільки йому сподобався цей звук.
І ТАК... РЕВНОЩІ ПОЧАЛИСЬ 👀
Як думаєте, Сухо вже зрозумів що робить із Мінхо чи ще ні?