Під одним зонтом
Дощ вже перетворився на справжню зливу.Великі краплі дощу гучно били по вікнах класу, а небо стало темно-сірим.
Мінхо вийшов з класу кидаючи погляд на Сухо, який явно не поспішав виходити.Він невдоволено дивився у вікно.
-Ти так і будеш тут ночувати?-почувся голос Мінхо.
Сухо озирнувся і зустрівся з ним поглядом.
- А в мене є вибір?
Холодний вітер у класі час від часу залітав у середину.
Мінхо перевів погляд на його руки.
- У тебе немає зонта?
- Не люблю їх.
- Скоріше за все, ти просто його забув.
Сухо посміхнувся краєм губ.
- Може, й так.
Між ними знову запала тиша.Не така напружена, як раніше,але всеодно трохи незвична після сварки.
Мінхо зітхнув і відкрив свій зонт.
- Ходімо.
-Що?
- Я не збираюсь залишати тебе тут під зливою.
Сухо здивовано підняв брови.
- Ти надто хороший для цього світу, Мінхо.
- А ти надто драматичний.
Сухо тихо засміявся.
- Ти мене дратуєш.
- Ходімо вже.
Мінхо відкрив парасолю і зробив крок уперед.
Сухо ще кілька секунд стояв на місці,дивлячись на сильний дощ перед собою а потім мовчки став поруч.
Парасоля була замала для двох, тому їхні плечі постійно торкалися одне одного.Сухо намагався триматися трохи далі але через сильний вітер і дощ це було майже неможливо.
Вулиця зустріла їх холодом і шумом зливу.Краплі гучно били по асфальту і парасолі.Навколо майже нікого не було - усі давно розійшлися по домівках.
- І часто ти забуваєш зонт? - спитав Мінхо, не дивлячись на нього.
- Я ж казав, що не ношу їх.
- Це звучить не так круто, як тобі здається.
Сухо невдоволено фиркнув і сховав руки в кишені худі.
- А ти завжди такий правильний?
- А ти завжди такий проблемний?
Сухо посміхнувся, вже не так натягнуто як раніше.
Мінхо помітив це боковим зором і сам ледь помітно розслабився.
Вони йшли повільно підлаштовуючись під кроки один одного.У якийсь момент рука Сухо випадково торкнулася руки Мінхо, і обидва одразу завмерли на секунду.
- Вибач, - тихо кинув Сухо, швидко відводячи руку.
- Нічого.
Після цього між ними стало ще тихіше ніж було до цього. Ніби дощ відгородив їх від усього іншого світу.
Сухо краєм ока глянув на Мінхо.Кілька мокрих пасм волосся прилипли до його чола,а сам він міцніше стискав ручку парасолі, намагаючись прикрити їх обох.
- Ти дивний,- раптом сказав Сухо.
- Це ще чому?
- Не знаю...Просто дивний.
Мінхо тихо засміявся. І від цього сміху в грудях Сухо чомусь стало тепліше, ніж від гарячого чаю після холоду.
Попереду виднівся його будинок, але вперше в житті Сухо не хотів, щоб ця дорога закінчувалась так швидко.