Після дзвоника
Після уроків клас майже спорожнів.
Було чути лише тихий скрип стільців і шум дощу за вікном. Мінхо сидів за партою,роблячи вигляд, що збирає речі, хоча давно міг піти.
Слова які він сказав Сухо,досі крутилися в голові.
«Я сам зроблю цей проєкт».
Тоді це прозвучало грубо. Надто грубо.
Мінхо важко видихнув і провів рукою по волоссю. Чому взагалі стало так соромно? Ми ж навіть не друзі.
- Ти ще не пішов? - почувся спокійний голос.
Мінхо підняв голову. Біля дверей стояв Сухо і чомусь сумний...
- Тобі яке діло? - буркнув Мінхо, одразу пошкодувавши про свій тон.
Сухо відвів погляд.
- Ніякого.
Він уже хотів вийти, але Мінхо різко встав.
- Зачекай.
Сухо зупинився.
Кілька секунд вони просто мовчали.Мінхо не подобалася ця мовчанка. Серце билося занадто швидко.
-Я...-почав він і нахмурився.- Я не мав це на увазі тоді.
Сухо здивовано подивився на нього. Він не очікував що Мінхо буде просити у нього вибачення.
- Ти про проєкт?
Мінхо відвів погляд до вікна.
- Просто...мене дратує працювати з кимось.
- Навіть зі мною?
Це питання прозвучало занадто тихо.
Мінхо відповів не одразу. Тільки зараз він помітив які теплі очі у Сухо.
- Особливо з тобою.
Він намагався приховати збентеження.
Сухо усміхнувся.
- Тоді чому ти зараз вибачаєшся?
Мінхо завмер...
І справді... Чому?
- Бо ти виглядав так, ніби я справді тебе образив, - сказав делікатно Мінхо.
Сухо усміхнувся ще мʼякше. Чому Мінхо не помітив раніше яка у нього гарна усмішка?
- А хіба не образив?
Мінхо закотив очі. Все ж таки, цей тип дуже бісить...
- Ти нестерпний.
- Але ти все одно зупинив мене.
Дощ за вікном полив ще сильніше.