2 глава
*Наш час*
POV Анна
Ось сьогодні і наступив цей день. Моє двадцятиліття. Якщо чесно у мене немає ніяких радісних емоцій. Двадцять, так двадцять. Ну збільшився мій вік на одну цифру і що? Всі ми старіємо, та всі помираємо.
Батьків у мене не має. Загинули коли мені було три роки. Після їх смерті, хотіли забрати у дитячий будинок, оскільки я була сиротою. Вже навіть оформили папери, но тут якимось дивом появилася далека родичка, яка взяла опікунство, та забрала мене до себе у Вашингтон. Тьотя Олеся не була злою, завжди оберігала, дала змогу вивчитись. Батьки лишили спадок. Тому грошей мені завжди вистарчало, навіть на поступлення в університет. А поступила я у своєму рідному місті Сан-Франциско. Хоть і жила в Вашингтоні усе своє життя, но моя Батьківщина це Сан-Франциско. Посилилась у старому будинку, де жила колись з батьками. До того моменту коли вони згоріли заживо, а мене приютила тітка. Як сама не загинула з ними? А Чорт його знає! Усі говорять, що я родилась у щасливій сорочці, тому мені повезло. Будинок згорів, але його можна було відриставрірувати. Тому коли поступила зразу ж посилилась тут. Тітка не була проти, вона взагалі на це нічого не відвовіла. Лише кивала головою і мовила одне речення : " Усе мало статись, як сталось."
Іноді вона буває дуже дивною. Ну як іноді...завжди. Але я всеодно дякую їй за те що вона була зі мною у тяжкі мені моменти й взяла на мене опікунство.
Зараз я вчуся на Економіста, другий курс. Також у мене є дві найкращі подруги - Ханна і Діна. Ми троє дружимо з самого дитинства. Скільки у нас сварок, бійок було. Але ми пройшли усі проблеми разом і ось, як 16 років ми дружимо. Разом поступили, разом переїхали. На початку першого курсу ми жили разом, але в кожного з нас появилось особисте життя, точніше хлопці... Тому ми вирішили троє роз'їхатись й мати свій особистий простір. Поскільки я спочатку жила в будинку батьків, то помагала їм шукати квартири.
Зараз я живу одна і мене усе влаштовує.
Ось уже готова йти в університет, як тут у двері хтось подзвонив. Я швидко пішла в коридор та відкриваю вхідні двері, але нікого не було. Спочатку подумала, що це діти граються, но побачила перед порогом чорну коробку з бантом такого ж самого коляру.
Подивившись на неї пару секунд, я таки наважилась взяти її в руки, та занести в будинок.
Поставивши подарунок на кухонний стіл, сіла на стілець, та знову почала розглядати її. По- перше, хто міг його подарувати? По-друге, чому він чорного коляру? І по-третє, що в середині? А якщо там бомба? Може потрясти? Якщо там щось хрустальне і може побитись? Може лишити його й не відкривати? Але я ж не зможу протриматись, воно буде мене манити ? Так, все! Йду в універ і вечері відкрию....
Уже встала, наділа шкіряну куртку, накинула на плечі рюкзачок, обулась, но моя терплячка не витримала. Я підійшла до подарунка, та почала його відкривати.
- Твою ж мать!!!!! - викрикнула я від жаху.
В коробці лежав пістолет. Може це якийсь жарт?
Взявши його у руки я провірила чи він заряджений.
- Якого біса?! - пістолет був заряжений.
Звідки я в цьому розуміюсь?
З років 12 полюбляла дивитися детективи, а там завжди були перестрілки, вбивство і т.д. І ось раз підійшла до Олесі, та попросила її записати мене на ТИР. Проходина 5 років, тому можна сказати що я завжли попадаю в ціль. Але то було моїм хобі, кликали на змагання, щоб я представляла команду, но відмовлялась. Для мене це було як зняття стресу й не більше.
Відклавши пістолет, побачила в коробці крім пістолета папери, конверт і маленьку замшову коробочку. Відкривши її я побачила там обручку. Вона була дуже витонченою і красивою. З червоним камнем по серединці. Взяла папери в руки, та прочитала заголовок " Договір на шлюб"
Толком там ніц не було написано, но самі ази я зрозуміла.
- Договір голосить, що коли Мітчел А.Д. виповниться 20 років, вона буде зобов'язана вийти заміж за Паркер К.Д. Договір був складений між батьком Мітчел Д.Р. і Паркер К.Д. На основі що Паркер К.Д. буде опікати Миітчел А.Д. до її шлюбу на Паркері К.Д. Після того Мітчел А.Д. зобов'язана вийти заміж за Паркер К.Д. Якщо хтось з них подасть на розвод, буде виплачувати неусточку 20млн.Доларів.
Папір впав з моїх рук. Цього просто бути не може. Рідні батьки...продали її? І кому?! Хрєн знає кому! Невже їх навіть совість не мучила? Зльози дали про себе знати. Потекли рясними струями по щоці. Тільки і робила що глотала солену рідину.
Руки почали дико трястись. Наважилась взяти конверт і розгорнути його. Красивими буквами написаний лист:
" Дорога Анна, вітаю тебе з твоїм 20-ти річчям. Можливо ти зараз дуже шокована моїм подарунком, але я тебе розумію. Для тебе це великі зміни, но нічого, ти до цього звикниш. Сьогодні після університету, моя охорона забере тебе до мого будинку. Від сьогоднішнього дня ти живеш разом зімною. Моє прохання до тебе, не потрібно влаштовувати ніяких скандалів, істерик і тому подібному. Все уже давно було підписано й оголошено. Тому будь хорошою дівчинкою, та одягни обручку. Не люблю повторяти другий раз. Від сьогоднішнього дня ти повністю моя. Лише Моя!"
Що в середині твориться? Біль, розчарування і головне...злоба та ненависть. Чому батьки так поступили з нею, та чому вона дізнається про це тільки зараз?
Зжала кулак разом з листом. Так, досить слюні роспускати. Збери себе докупи. Чи ти не Анна Мітчел? Зараз ти йдеш спокійно в унівеситет й робиш вигляд що усе добре.
Встала, взяла пістолет, договір і каблучку, але не одягала її. Ще чого? Не вистарчало мені когось слухатись. Я завжди сама по собі й ні від кого не залежу, Чорт його візьми!!!!