Життя
Слова - забуті, ми - лиш простір,
Заповнений чужим добром.
Як тепла з ночі іще постіль,
Як хвилі моря за бортом.
Ми наче дощ, ми наче злива,
Як квіт вишневий навесні,
І як верба, одна, журлива,
Як співи пташок голосні.
Ми як те сонячне проміння,
Що грає ясно за вікном,
І як імла ота осіння,
І поле, оповите сном.
Ми як тумани над рікою,
Які пливуть по течії.
Як хвиля денного спокою,
Ми лиш свої і нічиї.
Як срібний сніг в гірських вершинах,
Любові щирої потік,
І як роса на павутинах,
Немов кришталь, крихка навік.
Як теплий спогад днів погожих,
Як сутінь літніх вечорів,
Як тінь звичайних перехожих,
Як сотні потаємних слів.
Як ритм серця, рівний-рівний,
Морозний подих хуртовин,
Як запах дому, рідний-рідний,
І гіркота твоїх провин.
Ми - все життя, і ми живемо,
Неначе у останній раз.
По стежці звивистій ідемо,
Що повна горя і прикрас.
Адже життя - не тільки казка,
Це терни сліз і забуття,
І є лише одна підказка -
Назад немає вороття.