Проблемні підлітки

Стукіт у двері.

— Можна? — просунувши голову між дверима, запитав Павло. — А? Так, заходь.

Хлопець зайшов у кімнату і сів навпроти дівчини.

— Ти пробач, я не повинен був тебе в це втягувати. — Ти знову просиш вибачення, ну скільки можна? Мені, звісно, приємно, що ти так до мене ставишся, але будь ласка, не спілкуйся зі мною як із дитиною. Та й ти тут не винен, я вже це не раз говорила. — Добре, принцесо, я можу чимось допомогти тобі? — Думаю, що мені знадобиться твоя допомога. — Яка? — Мені треба тиждень не з'являтися в місті. Сам розумієш, мені треба щось правдоподібне придумати з приводу руки. Не можу ж я з порога рубати. — Ха-ха, добре. Це не проблема, можеш у мене пожити, тут район віддалений, та й ніхто сюди не сунеться. — Угу. Тоді... — Ніка заметушилася очима по кімнаті, не знаючи, як сказати. — Тобі тут незатишно? — Т-так. — Значить, збирайся. — У якому сенсі? — Ну, якщо тобі тут не подобається, тоді ходімо до мене додому, принцесо. Там подарунок уже чекає, — з усмішкою промовив хлопець. — Подарунок? — Ага, збирайся. Чекатиму внизу, — промовив Павло, виходячи з кімнати.

"М-да, що я творю? Я мала б давно бути вдома, пити каву і робити уроки. А не все це..." — думала дівчина, одягаючись. Усе якось несподівано сталося в її житті.

Через деякий час дівчина впевнено спустилася на перший поверх, там на неї вже чекав Павло і той чоловік.

— Уже йдете, міс? — Так, дякую за те, що допомогли.

У відповідь хлопець ввічливо кивнув і посміхнувся.

Осінній парк мав заспокійливу ауру, Павло мав рацію, коли вирішив пройтися ним. Легкий вітер забирав із собою не тільки листя, а й важкі думки. Дівчина намагалася не думати про вчорашнє, хоча постійно поглядала на свій телефон в очікуванні дзвінка від Феджіна. У парку було небагатолюдно, в основному там були люди, які неспішно вигулювали своїх собак. Собаки радісно стрибали, смикаючи своїх господарів, щоб ті з ними погралися. Дівчина відволіклася на кумедного французького бульдога, який смішно випнув свої груди і гавкав на величезного дога. Краєм ока дівчина помітила Павла, який вийшов з-за повороту з пітбулем на повідку, і попрямував до мене.

— Нік, ось твій подарунок, сподіваюся, ти любиш собак? — з ледь помітною посмішкою промовив хлопець. — Жартуєш? Я їх обожнюю! Ти справді хочеш подарувати мені пса? — А чому б і ні, він дуже ласкавий, та й захищатиме тебе, поки мене не буде. — Я тебе обожнюю!

Ніка з радістю обійняла хлопця, а той шоковано не встиг навіть поворухнутися. Дівчина випустила хлопця з обіймів і присіла біля пса.

— А яке в нього ім'я? — Е-е, ну це вже як ти вирішиш. — Тоді ти будеш Цербер. — Ахах, підходяще ім'я, як для нього. Ну що, ходімо тепер додому? — Угу, — взявши повідець у хлопця, і пара пішла додому.

 Кілька днів по тому

Для Ніки цей пес став найкращим, що відбувалося в її житті, тільки він міг підтримати її у скрутну годину, коли про це ніхто не знав. Це найчарівніший пес на всій планеті. Дівчина вийшла з ванни, одяглася і присіла навпочіпки перед Цербером і мало не померла від розчулення, пес слухняно витягнув лапу для привітання.

— Який ти молодець, не дарма ми з тобою вчили цю команду. Розумниця, а зараз треба йти їсти.

Пес радісно замахав хвостом і сидів чекав, поки дівчина насипле йому їсти.

— Можна!

Пес швидко підійшов до місця, де стояла його миска, і почав радісно наминати її вміст.

"Який же він усе-таки милий," — подумала Ніка і почала збиратися на прогулянку.

— Ну що, мій хороший, ходімо гуляти?

Трохи пройшовшись вулицями, настрій підлетів угору миттєво.

— Ніко?

Від цього голосу дівчина аж підстрибнула, надто знайомий голос був. Дівчина розвернулася на голос і побачила, як у бік дівчини йде один з однокласників. Це був Кирило, він друг Родіона, мало з ким спілкується. Загалом, у нього майже немає друзів. Він перестав хмурити брови, коли побачив Ніку з псом.

— Ніко Престон! Чому я тебе бачу саме тут? Чому тебе немає в школі? — Я тут...

Ніка заметушилася очима по парку, думаючи, що сказати, тим часом Кирило підійшов трохи ближче, але зупинився, коли почув загрозливе гарчання пса.

— Твій? — Так. — Милий, — хлопець присів навпочіпки недалеко від пса і подивився йому прямо в очі. — Правильно, що захищаєш свою господиню, а то хто знає, що може з нею трапитися в цьому районі. Вірно, Нік?

Піднявши голову, хлопець хижо посміхнувся. Вставши, хлопець продовжив говорити.

— Ти б краще йшла додому швидше, не подобається деяким людям, що ти тут постійно ошиваєшся. — Це тобі чи що не подобається? — Я не виняток, але є люди і важливіші за мене.

Знову почулося гарчання пса, і дівчина присіла перед псом і, цмокнувши його в ніс, поспішила заспокоїти. Кирило глянув на дівчину і промовив.

— Останнім часом у мене є сили лише на те, щоб прийти й прийняти душ...

Дівчина слухала його, не перебиваючи, і тут він зрозумів, що бовкнув про себе зайвого.

— Е-е-е, щось я тут рознився.

Хлопець засунув руки в кишені, а дівчина ніяково стискала повідець Цербера.

— Нічого ти не рознився, навіть якщо так, я готова вислухати твоє скиглення.

Кирило розсміявся і тепло подивився на дівчину.

— Ніко, ти, схоже, наймиліша людина, яку я зустрічав. Саме тому я не хочу, щоб тобі нашкодили тут.

Дівчина закусила губу і втупилася на свої руки. І хоч дивилася вона вниз, усе одно примудрилася на рівному місці спіткнутися. Кирило притримав її за лікоть і спустив пальці до зап'ястя. Він дивився на дівчину досліджуючи, ніби намагався щось розгледіти. Потім він заплющив очі й на чомусь зосередився.

— Кирило? — Ш-ш-ш. — Що ти робиш?

На обличчі хлопця почала вимальовуватися спокуслива посмішка.

— Рахую твій пульс.

Він почав малювати великим пальцем кола на долоні дівчини.

— Навіщо?

Кирило відкрив очі й хитро глянув на Ніку.

— Просто відволікаю тебе від того факту, що ти щойно спіткнулася на рівному місці.

Дівчина докірливо подивилася на хлопця і вирвала руку, але посмішку не змогла стримати. Він збирався щось сказати, але хлопцеві подзвонили, і він відійшов, а через пару хвилин повернувся і сумно посміхнувся.

— Пробач, мені час. Може, колись ще тут погуляємо. — Добре, у мене маленьке прохання. — Яке? — зацікавлено запитав хлопець. — Не говори нікому, що ти бачив мене в цьому районі, добре? — Гаразд, ну а зараз мені час. Бувай! — Бувай.

Попрощавшись з однокласником, дівчина пішла далі гуляти з псом. Поблизу не було нікого, і Ніка з полегшенням могла відпустити пса з повідця.

— Цербере, далеко не йди.

Потріпавши собаку по голові, дівчина відпустила його з повідця. Цербер кулею побіг до найближчого куща. Ніка присіла на лавку і вдихнула свіже повітря. Задоволений Цербер повертався з кущів. На його мордочці було написано, що баланс відновлено, і тепер він може скакати скільки завгодно. Що він, власне, і почав робити.

— Цербере, до мене.

Зараз, мабуть, було марно його кликати, оскільки Цербер знайшов собі заняття. Він біг від одного куща до іншого, принагідно відволікаючись на падаюче листя. Дівчина розслабилася, прикрила очі й подумала, що не так уже й усе погано. День минув на диво швидко і спокійно. Дівчина максимально завантажила себе роботою, щоб не думати про погане.

Опинившись удома, дівчина погодувала пса і зайшла у вітальню, там сидів Павло і щось дивився в телефон, але після того, як Ніка сіла на диван, він заговорив.

— Як день минув? — Пройшов повз мене, я страшенно втомилася за сьогодні. — Розумію, я за цими паперами не помітив, як настав вечір. — Паперами? — Так... я розбирав документи батька. І знайшов парочку цікавих речей для тебе. — Що означає "для мене"? Розкажеш? — Можливо, і розповім, але не зараз. До речі, ти коли будеш додому йти? — М, напевно, вже ніколи. — Не зрозумів, чому це? — хлопець збентежено підняв голову і подивився на дівчину. — Ну, розумієш, у матері вже почало налагоджуватися своє особисте життя... Коротше, складно там усе. Я, напевно, постараюся завтра тобі все розповісти. — Добре? Давай уже йди спи, а я ще трохи попрацюю і теж піду.

Хлопець знову уткнувся у свій телефон і щось почав друкувати в ньому. А дівчина покликала до себе пса і піднялася до себе в кімнату. Завтра має бути дуже складний день.