Перший день у новій школі
Час повільно наближається до сьомої години ранку. На вулиці, з-за безкрайого горизонту численних хмарочосів, повільно виринає сонце, фарбуючи місто своїми м'якими рожевими променями. Його відблиски, злегка рожевого відтінку, падаючи на вікна багатоповерхівок, віддзеркалювались у склі, змушуючи хмарочоси сяяти, а сонячних зайчиків — стрибати вулицями. По ще нічних дорогах, освітлених ліхтарями, вже рухаються машини, їхній глухий шум долітає у квартири. На магазинах яскраво світяться вивіски, не зважаючи на час доби. Вулицями вже поспішають на роботу люди, сьорбаючи дорогою улюблену гарячу каву, куплену в найближчому кафе, звідки линув її п'янкий аромат. Хтось розмовляє по телефону, хтось слухає музику, а хтось біжить, щоб не запізнитися на автобус чи метро.
Ранні сонячні промені зазирнули й у вікно дівчини, лагідно торкнувшись її щік. Її скуйовджене волосся трохи заплуталося, а погляд залишався сонним. Сьогодні день мав бути сповнений нових емоцій, але спершу Ніці потрібно було прокинутись. Підвівшись із трохи рипучого ліжка, дівчина підійшла до дзеркала й розчесала свої шовковисті русяві коси. Випивши склянку прохолодної води з тумбочки біля ліжка, вона застелила постіль і неквапом попрямувала наводити лад із собою. У ванній Ніка вмилася й, хвилин за п'ятнадцять, вийшла звідти вже трохи бадьоріша. Прохолодна вода таки допомогла прокинутися.
На кухні дівчина поставила чайник грітись і, діставши горнятко, насипала туди каву й ложечку цукру. Коли чайник закипів, вона залила окріп і квартира наповнилася манливим ароматом свіжої кави. Розмішавши напій, дівчина додала трішки молока й, ставши біля вікна, почала пити, споглядаючи вже прокинуте місто.
Як же добре...
На телефоні, що лежав поруч на столі, грала мелодія Slow Dance.
Випивши свою улюблену каву, дівчина помила горнятко й, продовжуючи слухати музику, пішла у кімнату, щоб зробити ранкову зарядку. Звільнивши трохи місця, вона почала займатися спортом. Завершивши через півгодини, вмилася й, кинувши погляд на годинник, легенько усміхнулась.
Зазирнувши у шафу, дівчина перевдягнулася. Вирівнявши одяг, який ідеально підкреслював її струнку фігуру, взяла сумку. Поклала туди телефон, солодкі парфуми, гаманець, помаду для губ, кілька зошитів і прихопила ключі. Вийшовши з квартири, тихо зачинила двері та спустилась на вулицю. Одягнувши навушники, Ніка увімкнула мелодію Erase it – ASH ISLAND і попрямувала до зупинки, розглядаючи довкола людей, що поспішали на роботу.
Щойно зайшовши до коледжу й розстебнувши пальто, дівчина швидко рушила шукати потрібний кабінет. Шум завжди дратував Ніку, але вона нічого не могла з цим вдіяти — адже це частина життя цих людей. Найважливіше було те, що сама вона перебувала в абсолютному внутрішньому спокої. Згадавши слова, які колись сказав друг, Ніка усміхнулась. Він часто повторював:
"Серед шуму світу знайти спокій усередині себе — справжнє мистецтво мудрості."
І справді, він мав рацію: єдине, що може вберегти людину від руйнування, — це її внутрішній спокій, розмірковувала Ніккаль, крокуючи до потрібних дверей.
Підійшовши до призначеного кабінету, дівчина видихнула й зайшла.
Всередині було напрочуд тихо: кілька людей сонно щось переглядали у телефонах. Кабінет нагадував затишний прихисток: світло просочувалося крізь напівпрозорі штори, огортаючи кімнату м'яким золотавим відтінком і створюючи домашню атмосферу. У повітрі вловлювався аромат ванілі й лаванди від автоматичних свічок, що дарували слабкий, але приємний запах, наповнюючи простір теплом та умиротворенням. На стіні висіла картина світанку над океаном, нагадуючи про безкраї можливості й світ, що чекав за межами цієї кімнати. Обравши місце подалі від усіх, дівчина присіла за останню парту й, розклавши речі, втупилась у телефон.
Коли інші одногрупники ввалилися в кабінет, гучно жартуючи та сміючись, їхні розмови заповнили простір і відлунювали від стін. Ніккаль, відвівши погляд від екрана, раптово глянула на них. Її брови насупилися, а очі виражали здивування й роздратування. Її увагу привернула ця компанія: вона спостерігала за ними, наче намагаючись зрозуміти, що ж їх так веселить, але в її погляді спалахувала іскорка досади від постійної метушні довкола.
– Ого, гляньте на неї! Точно з іншої школи! Така модна й доглянута!
– Так, а зачіска яка незвична для нашої школи. Напевно, вона з іншого міста.
– Може, вона розумна? Можливо, варто з нею познайомитися?
Ніккаль, роблячи вигляд, що шукає щось у телефоні, краєм вуха слухала їхні розмови й подумала, що, можливо, варто спробувати знайти спільну мову з одногрупниками. Але точно не зараз.
У кабінет увійшов гарний, підтягнутий чорнявий чоловік у чорній сорочці, що сиділа на ньому так ідеально, наче була пошита спеціально. На його зап'ясті блиснули масивні золоті годинники, додаючи образу ще більше розкоші. Учні одразу звернули увагу на його усмішку — теплу й привітну. Щойно він почав викладати предмет, його енергія заповнила кімнату, змушуючи всіх відчувати, що матеріал був не лише важливим, а й поданим захопливо.
Поки до Ніккаль підсів хлопець, її однокласник, вона помітила його привабливу зовнішність. Він був високим, із глибокими блакитними очима, що світилися цікавістю. Густе чорне волосся обрамляло обличчя, додаючи йому загадковості, особливо тонкий шрам над верхньою губою, який надавав йому певної інтриги. Хлопець усміхнувся, проявляючи невимушену дружелюбність, і представився як Павло. Ніккаль відповіла йому теплою усмішкою та назвала своє ім'я.
Раптом їхню взаємодію перервав викладач, який, із легкою посмішкою, звернувся до них:
– Голубки! Поговорите на перерві.
В аудиторії прокотився сміх, що лунав майже з кожного куточка, але гучний стук ключа об стіл миттєво повернув тишу. Всі зосередилися на вчителеві, який розпочав захопливу розповідь про тему уроку, занурюючи їх у світ нових знань і відкриттів.