Яскравість Сонця, Єдиний Подих
Темрява стала вже досить звичною.
Лежачи без свідоми, час здавалось би - не мав структури
В кістках почувся простріл неприємного болю, з сумішей дивного передчуття.
Десь далеко почулись кроки. Такі страшні. Дивні.
Незнайомі досі нікому.
Ні Реффу. Ні Брайну.
Ледь приходячи до тями, хлопець розплющив очі.
Перше що він побачив - це його зв'язані мотузкою ноги. А потім відчув зв' язані руки
Шия неприємно хрустіла при кожному повороті.
У кімнаті була темрява. Лише наближаючись кроки ставали голосніше.
Брайн звісно розумів, ледь трохи, що відбувається. Але достовірно не знав що буде далі.
Тому-що сонливу ін'єкцію йому ще не вдавалось підхопити.
Двері майже порожньої кімнати без освітлення проскрипіли.
Ввімкнулось світло. І Брайн зрозумів що у кімнаті не темно. На його голові товстий мішок.
А поряд, хтось такий же знедолений, зв'язаний та у мішковині.
Кроки незнайомця зупинились позаду.
По спині вперше за довгий час пробігся холод.
У чоловіка, продзвеніла зв' язка ключів, здається ледь не впавши.
В кімнаті було настільки тихо, що власний організм дурів сам з себе, змушуючи ледь не до крику, вважати що кімната у полоні звуків.
Кров шуміла у вухах. Було неприємно відчувати як та пульсує у голові.
"жах. Де я?"
Пролетіло у думках Брайна.
І ледь не у той же момент мішок з його голови різко зірвався. Волосся розтріпане, із носа кров. Що повільно стікала, засохаючи на білосніжній сорочці.
Ледь трохи піднявши голову. Вдаличінь від себе він побачив величезне дзеркало. Периметру якого не було краю.
У його відображенні той побачив скривавленого себе. А зліва від себе, безпритомного з'вязаного батька.
Якого дуже швидко привели до тями, обливши водою та давши декілька раз по морді.
Чоловік повів блудним поглядом, ледь піднявши голову. Декілька секунд знедолено дивився у дзеркало поперед себе.
Потім,повільно глянув направо.
Втомленим від болю поглядом, можливо хотів би щось зробити, але відчув зв'язані руки.
-ну що. Шановний... Кхм.. Брайн.. Шест.
Сказал чоловік котрий стояв позаду них. Його лице прихувувала біла маска, на якій були чітко виражені гілки із татуювання що носив Брайн. Та... Всі учасники ЛЦФ.
Під цим білим пластиковим полотном не можна було навіть відчути емоцій. Голос був... Такий немов знайомий. Але здавалось що в останнє Брайн чув його на останній сварці. Десь років 6 потому.
Але зрозуміти хто був його власником зараз було дуже складно. Пульсуюча кров у вухах, що підступала до висків, знатно заважала цьому
-сьогодні день "в новинку"?. Бо на цьому одрі я бачу одразу двох.
Глузуючи сказав чоловік. Руки його були за спиною.
-цікаво як це... Бути найкращим із усієї команди, потрапити то трійки мучителя... Мати забите дерево. І прогалужити таку справу...
Повільно... Вбиваючою інтонацією сказав чоловік ще повільніше розходжуючи по бетонній підлозі.
Відлуння кроків відбивалось у кожному куточку та від кожної складки тканини..
Закінчивши говорити, той ледь напружуючи зв'язки просміявся. Настільки глузуючого сміху напевно не було ні у кого
-а ви... Рефф.. Шест.
Прізвище далось йому досить важко. Із великою ненависттю.
-я завжди знав що рано чи пізно ти прийдеш до моїх лав... І ось... Ти тут. Сидиш передімною, з закривавленим коміром, та своїм винуватим поглядом.
У голосі чоловіка була лишень ненавість.
-а ще я знав... Що ти досить невдаха у абсолютно усіх речах.
-і своїм провалом. Ти довів це. І змусив лишити мене... Твого сина досить важливого ордену для нього.
Чоловік різко підійшов до Брайна. Впустивши пальці у його волосся, потягнув на себе.
Хлопець лише перевів на нього погляд. Такі дрібниці вже навіть не рахувались болісними для нього
Вільна рука чоловіка потягнулась до кишені.
Дістваши із них гострий ніж.
Повільно та демонстративно махнувши ним, він повів його до шиї хлопця
Зупинившись в сантиметрі від шкіри, чоловік просміявся. Замкнуто та тихо. З ненависттю.
Навіть скрізь маску можна було відчути всі його емоції.
Лезо ледь торкнулось шкіри на шиї Брайна.
Але цього вистачило для того щоб із неї цівкою потекла кров.
Звісно це не стало смертельним для хлопця. Навпаки, можна вважати що то голкотерапія гострим лезом.
Зупинившись, гострий кінець ножа потягнувся жо ланцюжка, на шиї Брайна.
За усіма правилами, ні один із учасників не має можливості надягати його у звичайний час. Виключно на завданнях, аби у випадку невдачі...
Потягнувшись до нього кінець з легкісттю розрізав тоненький ланцюжок, відкинувши його ледь у бік
Той забренькотів, разом із фігуркою дерева, що була на ньому.
Скрежет зубів Брайна, здавалось можна було почути в іншій кімнаті.
Злість почала підходити до його горлянки.
Як це так. Він, один із кращих, провалив мізерну справу із-за старого та дурного батька, котрий лише вміє псувати життя іншим.
Хлопець очікував, допоки його злість розв'яжуть разом з руками.
Погляд Реффа трепетом скидався по темній кімнаті
Як тільки ланцюжок дзвінко бряцнув по бетонній підлозі, за декілька секунд, той хто стояв позаду лише знущанням мовчки просміявся.
Його кроки почали відбиватись відлунням.
-на останок, можу сказати вам, що ти, вмієш лише руйнувати життя іншим.
Сказав чоловік, повільно підносячи ніж до зв'язаних рук Реффа
-і довести зворотнє ти ніколи не зможеш..
Майже навпошепки сказав той, розрізавши мотузку
Її скрежет здавався тріском сталі.
Руки відчули активний хід крові по судинам.
Чоловік прокрехтав, насилу зумівши розім'яти руки.
Сам він знав, що здіймати пил немає сенсу. Лише гірше зробиш.
Чоловік у масці підійшов до Брайна. Звільняючи його від терпкої та неприємної мотузки.
Свободу відчули не тільки руки. Але і його ненависть всередині.
По плечам Брайна відчулись декілька ледь відчутних "дружелюбних" ударів
-не засмучуйтесь, пане Шест. Ви справжній професіонал, ще обженетесь крупою.
В ледь відчутній посмішці сказав чоловік у масці.
Заховавши за спину перехрестям руки, той подався до виходу. Не озираючись на останок.
Двері гаркнули. В кімнаті нависла тиша, і лише лампа ледь трохи мигала.
Рефф повернув голову у бік сина.
Той змучено та безсило дивився у підлогу
Навіть повністю не скинувши мотузку з рук
Чоловік повільно підвівся. Підходячи до сидячого хлопця.
Його рука ледь доторкнулась до плеча, але хлопець різко зірвався з місця.
В його очах певно підкіпала кров.
Подих здавався немов у розлюченої та пораненої тварини.
По його шиї стікала маленька цівка крові
Зрвінявшись зрістом з батьком, Брайн повис над ним
Від чого Рефф завмер на місці. Дивлячись у ледь не червоні очі сина.
Руки його трепотіли. Очікуючи допоки мозок дасть команду на агресивні дії.
-Брайн... Ми все вирішимо... Я.... Ми...
Чоловік не міг скластися докупи.
-ти.....
Сказав Брайн починаючи повільно іти на батька
-ти руйнуєш абсолютно все.... Моє.... Бісове життя..
Голос хлопця трепотів... Скрипів немов шмат пінопласту по сухому та запиленому склі...
-абсолютно кожен день... Я намагався залишити тебе позаду... І знаєш що?...
Сказав хлопець підхопивши батька за шиворот, та ледь припіднявши його.
-в мене це майже вийшло..
-якби не твоя клята морда що намагається лізти всюди куди їй абсолютно точно не потрібно...
Стягнувши комір з ґудзиками, Брайн повільно почав душити батька.
Чоловік ледь вхопився за міцну руку сина, але це йому нічого не дало
-якщо ти вважаєш що і досі маєш владу над моїм життям... То ти дуже....
Хлопець здавив комір ще сильніше, від чого Рефф аж почервонів
-дуже... Помиляєшся.
Щеб декілька десятків секунд і чоловік би помер.
Але в останню хливину, немов пацюка із води.. Брайн відпустив комір
Декілька секунд кашлю. Допоки хлопець не присів поряд.
В його руках появився ніж. Гострий.. Немов пір'я яструба, та напевно весь у чужій змитій крові
Рефф поспішно переводив погляд з леза на очі сина. Серце ледь не вискочило із грудей
-час прощатися зі своїм життям.
На останне мовив Брайн, різко підвівши руку доверху, та вдаривши ножем батька.
Його кров з тріском розлетілась по кімнаті, не лишаючи лице Брайна в конкретиці.
Багряна, ледь не чорна кров, крапля за краплею летіла донизу з обличчя Брайна
Батько зумів лише прокрехтати на останнє.
Допоки його очі не заплющились назавжди.
Хлопець звисаючи вже над мертвим тілом батька, немов ковтав довгоочікувану свободу після стількох років неволі.
Руки його були закривавлені. А з очей немов сочилось щастя.
Підвівшись, Брайн ледь втримався на ногах, аби не знепритомніти та впасти. Озирнувшись навколо, та побачивши лише тіло батька, хлопець повільно пішов до виходу
Двері під його натиском поїхали назад. Перед ним була абсолютна темрява, в тлі якої можна було побачити власні страхи.
Хлопець зробив перший крок. За ним послідуючі давалися дуже дивно, з неймовірною легкістю що з кожною миттю ставала все більше.
В один момент Брайн зупинився.
Озирнувся назад, побачивши що світла позад нього геть немає.
Прокрутитись знову в нього не вийшло.
Щось важке та металеве добряче гарцнуло йому по голові.
Щось було схоже на лопату.
Хлопець знепритомнів.
Так здавалось. Допоки той ще раз не розплющив очі
-пане Шест, ви беретесь за цю справу?
Почувся знайомий голос
Хлопець ледь озирнувшись зрозумів що він в кабінеті. Абсолютно темному, з єдиним джерелом світла - променями місяця.
На столі перед ним - досьє
-тобі доведеться постаратись аби впоратись з цим ділом, друже.
-але.... Я думаю що ти... Сумлінно виконаєш його...
Голос директора був повільним та чітким
Брайн лише мовчки дивився на папку в темряві
Згадуючи події.
Кров, ціпка, кров, смерть.
-я не візьмусь за цю справу.
Сказав хлопець ледь гарцнувши по столу
-у чому діло?
-в ЛЦФ достатньо людей для таких мізерних справ.
Директор лише знадійливо клацнув язиком
-ну.. Щож... І справді... Свою норму місяця ти навіть перевищив, тоді думаю що....
Чоловік зробив мізерну паузу..
-що ти можеш бути вільний. Думаю завдання зі вбивствами добі вже трохи набридли, можливо переведу тебе на більш цікавішу кафедру.
Спокійно сказав директор
-дякую Шесхед.
Сказав Брайн повільно виходячи з кабінету
Позад нього двері тихо та м'яко зачинились.
Стало немов краще. Але щось важке тягнуло донизу.
Осад від того що він побачив.. Та можливо зробив власними руками, не змусив залишити після себе щось хороше
Немов вбитий, хлопець вийшов із штабу. Відчинив двері машини, на автоматі заводячи її.
Очумався той лише на середині дороги.
В голову прийшло прозріння свідомості.
Нерозуміння того як він із підвалу опинився в автомобілі...
Що сталось? Тепер в його руках не власна злість, а шкіряне кермо. Що ледь відчутно іздить по шкірі при поворотах.
Надворі була пізня ніч.
Лише зорі осіннього неба ледь помітно освітлювали дорогу. На якій певно що не було абсолютно нікого.
Стрілка спідометру ледь підбивалась за 100.
Дорога була вільною, тому не було причини плестися немов черепаха по суші.
Годинник на руці Брайна ледь переблиснув від чергового придорожнього ліхтаря.
Хлопець лише бессило кинув погляд на нього. В голові промайнули спогади, лише не надовго затримавшись у думках, зуміли швидко розвіятись.
Неприємне тертя десь у горлі не давало спокою.
Згадуючи його останні слова до батька, йому хотілось би змінити щось, але скоріш за все було запізно і...
І намагатися щось виправити буде геть зовсім марно.
Як здавалось Брайну, міст до його сім'ї був спаленим немов будинки в Україні.
Але всеж-таки, вважаю що не потрібно втрачати надію, бо навіть у голих від вибухів стін, завжди залишиться вцілівша кухонна шафа.
Але зараз не про це.
Темна ніч завела хлопця до школи.
Його погляд впав на будівлю корпусу навчання, в який скоро йому потрібно буде повернутись, а от питання за парту чи за щось інше, буде показано потім.
У школі були зачинені вікна, вимкнуте світло, лише охоронець роблячи обхід світив ліхтарем по вікнам зсередини.
"по ідеї він повинен робити обхід рівно об 11 вечора, глянемо наскільки він пунктуальний"
Подумав хлопець, кинувши погляд на циферблат електронного годинника автомобіля
23:04..
-і справді, все по чесному
Прогомонів Брайн проїздом повз.
Парковка біля корпусу була ледь заповненою, десь з десяток автомобілів намагалися плинути до сну.
Одним із них став автомобіль Брайна.
Хлопець кинувши погляд на глянцевий капот, зачинив двері, вмикаючи сигналізацію.
Дивлячись вперед, його погляд вдарився на 9-поверхову будівлю. Що і була корпусом, якщо хтось призабув.
Вікна горіли хаотично. Що дуже дивно, бо будівля належить лише приблизно десятьом. Але... В цьому немає проблеми.
У голові знову і знову крутились його слова, немов заїло пластинку.
"-я став таким саме із-за тебе! Бісовий ти виродок! Я тебе ненавиджу за все! За те що ти зробив зі мною! Ти просто........... Ти просто виродок!!!"
-ти просто... Виродок...
Ледь чутно, роблячи повільні паузи між словами сказав Брайн дивлячись на землю та ляцнувши ключами.
Зробивши подих хлопець сказав:
-добре... Ти всерівно нічого не зміниш. Годі каятись.
Відкинувши думки від замучаноно себе, Брайн повільно покрокував до корпусу.
Щебінь під його ногами досить галасно тріщав.
Небо було настільки прозоре та світле, що здавалось можна було побачити зорі навіть наймешого розміру.
Здавалося б, зараз кожен мріє побачити ті нічні ліхтарі, які раніше здавалися геть зовсім непотрібними, які раніше освітлювали місто. Хоча вони і зараз це роблять... Але не всюди.
Брайн підвів голову доверху, на останнє, можливо згадав матір... Відчинив двері корпусу, відчуваючи його контрасне моральне та фізичне тепло.
Десь декількома поверхами вище, чулась голосна бесіда.
Брайн повільно почав підійматися по сходам доверху.
Перила ледь недавно висохли від фарби та нового ремонту.
Підіймаючись все вище і вище, не важко було зрозуміти, що загальний діалог був на 6 поверсі. Де з недавніх пір замість "актового залу" тепер вітальня.
Хлопець застиг у дверях, що вели до столу
Усі озирнулися, десь бряцнула чашка з чаєм.
-Брайн, ти повернувся
У посмішці сказала Марія,
- ми вже зачекалися тебе
І справді, хлопець окинув поглядом стіл за яким сиділи усі, всі знайомі... На перший погляд.
Крім одного фігуранта, що сидів навпроти вільного стільця.
-сідай но
Сказала Хейлі, вказуючи на вільне місце
Брайн у сумнівах окинув поглядом сидячого.
Чому у сумнівах?
Все просто, лице було приховане під маскою та капюшоном.
Хлопець обережно приземлився за стіл
-ну, тепер, коли усі у зборі
Задоволено сказала Марія
-ти можеш не ховатись
І за декілька секунд невідомий хлопець зняв маску, та скинув капюшон
Перед поглядом Брайна показався він.
-Тимофій Прораб.
Сухо мовив Брайн відводячи погляд у сторону, намагаючись не подавати вигляду
Хлопець перевів погляд на старого друга, у відображенні його очей розмайорилися найстрашніші. Останні спогади
" - я тобі кляцько кажу, це останне що ми робимо разом"
Ледь дихаючи, та лежачи у багнюці від сильної зливи прокрехтав Брайн, тримаючи Тимофія за шиворот
"- і ми... Більше ніколи... Не зустрінемось."
Це була остання фраза адресована Тимофію зі сторони Брайна
Але зараз ситуація повернулась зовсім іншим боком, ледь не ставши у поперек.
Дивлячись на свого колись міцного товариша, Тимофій майже не рухався.
Декілька секунд стислих переглядок, і короткий вислів зірвався з ледь рухомих уст Тимофія :
-щож...
Ледь гаркнувши долонями об стіл.
-я шукав тебе. Брайн Шест.
У посмішці мовив хлопець
-я бачу.
Сухо відповів Брайн.
-то що тебе привело у такі далекі краї? В останній раз ми бачились у Вашингтоні. А до Шелберна дорога не така і близька. Чи не так?
Намагаючись видатись спокійним сказав Брайн підтягуючи до себе горнятко чаю.
Зліва сиділа Нора, поряд неї Марія.
-взагалі, після нашої останньої розмови, я вирішив не залишатись у старому братньому гнійнику, та податися у далекі походи. У Вермонті мене привабили ліса. В особливості мене привабила ваша чудова річечка... Коннектикут...
Ледь колихаючись сказав Тимофій
-ну знаєш... В Америці є багато міст по обидва боки.. У яких можна подивитись на чудові краєвиди що зі сторони Вермонту.. Що зі сторони Нью-Йорку.
Сказав Брайн проводячи пальцем по скроні кружки.
-а це означає що сюди тебе привело дещо інше...
Відкидаючись на стілець сказав хлопець дивлячись прямо у вічі Тимофію
У відповідь той лише клацнув язиком
-ти і справді навчився думати по іншому. В цілому, я приїхав до тебе з іншим питанням.
Відповів хлопець та затих на декілька секунд
Його рука ледь помітно опустилась під стіл.
Його погляд проїхав по кожному сидячому.
Під столом почувся пертріск пістолету
І вже за секунд дуло пістолету було направлено до лоба Брайна
-я прийшов щоб висказати свої вимоги.
Сказав Тимофій дивлячись на Брайна
Декілька секунд усі сиділи немов сковані болем та страхом.
Хоча так і було.
Брайн, який звик до подібного у власному житті, лише скептично дивився на Тимофія
Допоки той не натиснув спуск у пістолету
І з його дула не вийшло маленьке полум'я.
То була запальничка
Брайн не втрачаючи можливості, дістав цигарку із кишені, підкурюючи її від вогню
-а ти я бачу...
Ховаючи запальничку до кишені сказав Тимофій
-став ще більш сміливим.
Тонкий дим повільно стікав донизу. Допоки хлопець не зробив протяжний затяг, та не спустив його доверху.
-а взагалі мені потрібен твій підпис у деяких старих документах.
Протягнув Тимофій
-я думаю ми можемо вирішити це питання прямо зараз, і ти оперативно підхватиш свої лахи і зникнеш з цього дурдому.
Роблячи ковток чаю сказав Брайн
І за секунду декілька папірців лягли на круглий стіл
-а що, не плануєш щоб я тут лишався?
Штовхаючи ручку у сторону друга сказав Тимофій
-я думаю я неодмінно у чомусь тобі знадоблюсь....
Набиваючись додав хлопець.
Брайн почав пробігатися очима по буквам
-знаючи тебе і твоє вміння знаходити неприємності, яких у мене на данний момент більше чим я міг собі уявити то - не планую.
Провів хлопець
-але знаючи моє добросилля, то ти звісно залишишся тут на декілька місяців, допоки не зрозумієш що це було не кращою ідеєю.
Додав Брайн
-то чудово, думаю я не стану для тебе такою великою проблемою у майбутньому...
Задоволенно відповів Тимофій
-Прорабе.. Не смій втворити якусь дурість у стінях цього цирку. Тому-що я прийду на твоє поховання, а не навпаки.
Розводячи підпис сказав Брайн.
-я думаю... Нам уже час розходитись
Сказала Марія.
-так звісно, надобраніч. Тимофій, ходімо, печатку поставити потрібно
Махнувши рукою сказав Брайн.
За столом усі почали метушитися.
Хтось пішов до кімнати, а хтось лишився на кухні.
Увійшовши до кабінету на першому поверсі, Брайн почав копошитись по шуфлядах, допоки Прораб стояв у дверній рамі
-я бачу ти досить непогано піднявся друже.
Сказав Тимофій
-знаєш, я всеж таки не розумію, навіщо ти повернувся. Адже наші умови були дещо іншими
Запитав Брайн відволікаючись від пошуків
Тимофій лише клацнув зубами
-я думаю ти всеж таки пропустив дещо важливе, коли продивлявся своє майбутнє в минулому. Саме по цьому я тут.
Брайн в секунду зупинився зовсім, розпрямивши плечі, колючим поглядом пробив Тимофія
-Дагоне... Не краща ідея.
Мовив хлопець не відводячи погляду від Тимофія та одною рукою ставлячи штамп.
-ось твої доркументи. Можеш бути вільний.
Протягнувши папери сказав Брайн
Тимофій задоволено перейняв їх
-вельми вдячний, Володарю.
І зник позад дверей.
Його кроки були зовісім нечутними
-рогата сволота.
Сказав хлопець доторкаючись до колись горівшої вишневої гілочки.
Декілька секунд і між його пальцями на кінці з'явився вогник.
Тонкий дим почав крапати донизу.
Ледь помітне, темне освітлення було на кутку стола.
Брайн повільно приземлився у крісло.
Можливо цей кабінет був абсолютно однаковий у будь-якій будівлі в якій він знаходився, але всюди він міг стати для нього місцем спокою та беззупинної роботи. Місцем яке відчиняло браму до іншого життя.
Без якого, можливо не булоб і цього.
"увесь світ має жити в циклічній гармонії, а це значить що не один він з'явився у цьому світі настільки спонтанно як і той хто стоїть позад мого батька."
Думки про Реффа лише зайвий раз змушували нервувати Брайна.
Хлопець зробив глибокий подих, відчуваючи тонкий запах паленої вишні.
Підвівся на ноги, вимкнув світло. На останок стиснув ледь помітний вогник, що змусило його затухнути.
Хлопець вже зовсім спокійний вийшов з кабінету.
Крок за кроком, сходинка за сходинкою його ліжко ставало все ближчим до нього.
А це значило що сьогоднішній день все блище до кінця.
І здавалося б, уже нічого не моглоб статися, аби на 6 поверсі Брайн не почув голос Тимофія.
Його тихий монолог не здавався Брайну адекватним
"клятий чорт, вже з перших хвилин став проблемою"
Хлопець повернув на віглі, спершись на стіну позад якої був Тимофій.
І ще хтось....
-так що ти там... Про себе ти навіть нічого і не розповіла
Сказав Тимофій
-і не планую тобі нічого розповідати. Відпусти мене.
Почувся рішучий голос Нори
-до чого ти... Як наче ти не знаєш що мені потрібно...
Нора намагалася вирвати свою руку з хватки Тимофія
Із-за вугла вийшов Брайн, демонстративно прокашлявшись
-а чи не ти.. Тимофію... Вчив мене що до чужого руки не простягай..
Недокучливо провів Брайн скрещуючи руки на грудях.
Дивлячись на картину, стоячого Прораба, що тримав та домагався Нору
Брайн зробив декілька кроків на зустріч, підхопивши Тимофія за шиворот, та ледь не зрівнявши його з рівнем стіни.
Нора відійшла назад, дивлячись на це
Брайн ледь вдарив по напруженим легеням Тимофія, від чого той відчув чи малу біль.
-що ти пристав до мене..
Запитай Прораб
-подобаєшся мені дуже сильно...
Глузуючи відповів Брайн, клацнувши зубами перед самим носом
-Норо, ти вільна...
Відвівши погляд сказав Брайн
Дівчина мовчки, ковтнувши страх пішла далі
Сходинку за сходинкою вона долала все швидше і швидше.
Її ціль та бажання як омога швидше дістатись до власного ліжка та сховатися під нехай холодну, але ковдру, підігрівалось якимось дитячим страхом що позад неї її наздоганяє дід Бабайко.
Запихтівшись від швидкого переміщення, Нора зупинилась на останній сходинці 9 поверху, спершись рукою на коліно.
Декілька разів дівчина озирнулась назад, але не зуміла заспокоїтись.
Десь там внизу чувся голос Брайна, що намагався "конструктивно" пояснити щось Тимофію.
Діставшись кімнати, Нора зачинила двері, тримаючись за її ручку неначе за спасіння.
Дівчина змогла спокійно зітхнути лише коли сіла у ліжко. Накинувши ковдру поверх плеч.
Її погляд встромився у стелю.
Кімната була холодною. В особливості в осінню порою.
Минуло з добрий десяток хвилин, повз які Нора майже не поворухнулась.
На поверсі почулись кроки. Немов у фільмах жахів.
Біля дверей її кімнати вони зупинились.
Декілька секунд, і почувся тихий стукіт.
Нора абсолютно ніяк не зреагувала.
Після чого двері повільно відчинилися.
В кімнату зазирнув Брайн.
Його погляд ледь пробігся, зупиняючись на ліжку.
-я зайду?
Запитав хлопець
-проходь
По ніякому відповіла Нора,
Рихтуючи ковдру на власних плечах
Брайн зачинив позад себе двері, та поільно підійшов до ліжка, сідаючи біля дівчини.
-все добре?
Дивлячись на Нору у пітьмі, лишь під променями місяця запитав хлопець
-так.. Все... І справді добре...
-напевно..
Ледь чутно відповіла Нора, думаючи над кожним словом
Брайн у відповідь лише піджав губи, не думаючи над тим що відповісти.
-ну.. Напевно я піду..
Сказав хлопець ледь ляцнувши рукою по ковдрі.
-якщо що то я завжди за..
Додав хлопець, але не встиг щакінчити, як Нора зупинила його, ледь притримаючи зап'ястя.
-чекай.
Сказала дівчина
Брайн в очікуванні зупинився.
Минуло декілька десятків секунд, перш ніж хлопець щось сказав
-ну?
-та ні...певно...нічого...
Відкинула Нора
-я не розумію навіщо ви це робите, ти зупинила мене, значить тобі щось потрібно. Напевно щось по типу "сказала А, говори і Б"
-по цьому я очікую продовження твоєї думки.
На монотоні мовив Брайн
-мені якось трапилась одна фотографія... У твоєму...точніше у батьківському будинку, називай як знаєш
Сказала Нора
Брайн, почувши це повільно сів на ліжко.
-так от, ти мене звісно... Вибачай що я дозволила собі таке...
Стягнувши зі столу біля ліжка, стару фотографію, дівчина простягнула її Брайну
Хлопець з цікавістю перейняв її
-світло ввімкнеш, чи мені навпомацки побачити що там?
Запитав Брайн
-звісно,
Тягнучись до вмикача сказала Нора
Короткий "клац" і в кімнаті вже світло.
-дякую.
Фотографія була складена у двоє.
Брайн з немов цнотливою обережністю розгорнув її
Замовк. Абсолютно повністю, ні мовлячи, ні дихаючи.
-де ти її знайшла?
Абсолютно спокійно запитав Брайн
-у вітальні, на каміні, там був безлад, який ти заборонив прибирати батькові, повз проходила, і під однією із статуеток, я побачила це.
Сказала Нора
Брайн декілька секунд поводив очима по знімку, потім обережно закрив
-я... Знайду відповідь на питання звідки цей знімок...
-напевно.
-тому я не думаю що він тобі потрібний, я можу його забрати?
Запитав Брайн
-так, звісно, ти... Напевно вибач за те що полізла туди куди непотрібно
-да що ти..
Перебив Брайн
-все в нормі
Усміхаючись додав хлопець
-а з приводу Тимофія... Да і взагалі... Йому подібних... Ти пам'ятай, що для таких випадків у тебе є я і... І напевно я перший і останній до кого ти можеш звернутися з будь якою проблемою і це буде в рамках нашого діалогу та абсолютно конфіденційно..
Сказав хлопець дивлячись на Нору
-добре. Я зрозуміла тебе, дякую
Ніяковіючи відповіла дівчина
-ну на той випадок я всеж таки піду.
Піднявшись сказав Брайн
-надобраніч
Додав той, виходячи з кімнати та зачиняючи двері
-надобра..
Двері з тріском зачинились
-ніч...
Декілька секунд Нора з надією дивилась на двері.
Потім зрозуміла що це немає сенсу.
Дівчина протяжно зітхнула, та її погляд встромився у стелю
-дорогий щоденник... Мені завжди хотілось двинути копита, але щоб це бажання було настільки великим як зараз, я не відчувала ніколи..
Протяжно сказала Нора
Вимкнула світло, та лягла спати.
Кімната була холодною неначе сутінки січня.
Не дивлячись на те що надворі був жовтень
Нора якось то зуміла заснути.
Брайн по той бік стіни, вперше за довгий час вирішив не сидіти за горами документації.
Зайшовши до кімнати, хлопець обережно поклав фотографію на стіл.
Його бажання спати було занадто великим.
Вимкнувши світло Брайн з гуркітом гепнувся на ліжко.
Від чого Нора у сусідній кімнаті прокинулась
Але не завдала до цього уваги
Ніч починала свою службу, ознакою цього був величезний місяць, що от от трісне.
Брайн майже не змінив положення у ліжку за довгий час.
Його міцному як коньяк 25-річної витримки сну, не могло завадити нічого.
Як мінімум, так здавалося йому.
Допоки його очі не розплющились від чійогось крику.
Що пролунав немов ножі у спину
Озирнувшись по темній кімнаті, Брайн почув гучний топіт по підлозі.
Двері в його кімнату скрипнули та ледь відчинились.
Світло з коридору потрапило у темряву
Брайн ще раз озирнувся, його погляд зупинився на стрічці світла.
Піднявшись з ліжка, що неприємно скрипнуло, хлопець підійшов до дверей. Вийшовши з кімнати.
Декілька кроків, і я скраве світло погасло.
Брайн було розвернувся щоб повернутися до кімнати. Але позад нього, була стіна.
А попереду темрява. Але щось всередині давало підказку що іти потрібно саме туди.
Брайн зробив крок. За ним другий. Все нагадувало щось таке знайоме...
З кожним порожнім кроком темні стіни нагадували йому коридори його підсвідомості.
Хлопець зробив ледь відчутний подих, та спробував зробити наступний крок. Як це не вдалося. Перед ним у тій пітьмі хтось знову пробіг.
Гуркіт ставав все тихішим, разом з ним і дитячий сміх кудись зник.
Брайн озирнувся назад.
Думаючи що позад нього лише такаж пітьма як і попереду. Але ні. Його лице було в притул до старих дверей.
Виходу не було, тому логічним рішенням стало відчинити їх.
Вони неприємно проскрипіли, а декілька гвіздків навіть випало на кахольну підлогу.
Роздивитися Брайн зумів лише тоді коли двері гаркнули позад нього.
Озирнувшись - стіна.
Попереду маленька кімната. Настільки що розправивши плечі Брайн би дістав волоссям стелі.
Посеред неї маленький дитячий столик, на якому розкидані іграшки. Поряд із ними маленька свічка., що давала досить яскраве освітлення не дивлячись на її розміри.
Брайн повільно, з цікавістю та обережністю підійшов до нього
Окинувши поглядом, він побачив свої старі іграшки, якими він бавився у далекому та нещасному дитинстві
В особливості його погляд припав на маленький кольоровий малюнок.
Не дивлячись на томність того часу Брайн намагався залишатися тою самою життєрадісною дитиною, малюючи кольорові малюнки, в надії розфарбувати власне життя.
Хлопець з цікавістю обережно провів рукою по столу, збираючи за собою тоненткий слід пилу.
"і справді, це все залишилось не доторканим з того часу"
Подумав Брайн
Його коліна повільно зігнулись, і хлопець сів на підлогу.
Рука потягнулась до іграшкового ослика. Оченята якого були зірвані. А на їхньому місці були пришиті хрести.
Взявши його, хлопцеві одразу згадався його батько, який постійно кричав на нього, а той у відповідь лише ховався за корзину для брудної білизни, тримаючи в руках тоді ще дуже великого ослика.
На обличчі здавалось би з'явилась ледь помітна посмішка.
Брайн потягнувся далі, і в його руках опинились три дерев'яних кубики.
У голові замайорились спогади, будучи ше геть зовсім малим, хлопець пам'ятав як його мати бавилася з ним.
Увесь цей час, десь далеко далеко, Брайн чув якусь мелодію.. Дуже дивну. Вона була нагнітаючою на спогади, що здавалися спочатку такими сонячними, але потім під ударні клавіші фортепіано вони перетворювались на частину чорного куба.
Руки Брайна відпрянули від дерев'яних кубиків.
А погляд його встромився на свічку. Вірніше на підсвічник на якому вона стояла.
Сталевий та міцний.
Батько луже часто використовував його замість попільнички.
Як тільки хлопець взяв його в руки, то почув тріск замка.
А це значило що десь відчинились двері.
Позад нього їх немає. Означало що вони десь тут.
Підвівшись в руках зі свічкою хлопець підійшов до стіни навпроти.
Рука повільно вперлась у неї, та немов важіль поїхала назад.
Мелодія стала голосніше. Це означало що він на вірній дорозі.
Неприємний шум крові у голові досить сильно докучав.
Попереду у Брайна знов коридор
Хлопець, змирившись з тим що іншого виходу немає, пішов прямо, тримаючи підсвічник.
Дивно, але в його голові не було навіть думок. Лише одна мелодія що немов вела його як зачарованого, змушуючи кожен раз дихати інакше
Після декількох десятків кроків, прямо перед носом відчинились двері. Вони були білі, немов у офісі.
Брайн Трохи подумав, але майже одразу зайшов туди.
Це був кабінет батька.
Його старий стіл навпроти входу, шафа з книгами які він ніколи не читав, а в руки брав тільки тоді коли ставив їх сюди.
Біля настільної лампи, як зазвичай стояла пляшка коньяку зі склянкою.
Це була немов ікона для батька.
Брайн озирнувся навколо, світло від свічки ледь діставало до сусідньої стіни.
У кабінеті був такий безлад.
Не двино, це їхній старий будинок. Всюди шар пилюки, на підлозі сліди, розкидані папери, декілька книг що впали з поличок та замовкли у розгорнутому вигляді, рамка з фотографією, скло в якій було розбитим вщент.
Це і привернуло увагу Брайна.
Тримаючи свічку той обережно присів, та навприсядки підняв рамку.
В ній була сімейна фотографія.
Тих людей що колись рахувалися сім'єю, зараз напевно не згадують одне про одне.
Мати - що спочиває вічним сном, напевно що одна із тих самих фігурантів у житті Брайна, яких він майже не пам'ятає, але всеодно згадує і намагається забути.
Батько - який спонсор найяскравіших спогадів у житті хлопця базою яких є страх.
Рідний брат Хедман - що тепер рахується ніким в сім'ї, і доля якого геть зовсім невідома Брайну
І сам він.
Витрусивши залишки розбитого скла, Брайн обережно поставив фотографію на стіл батька, але лицями до виходу.
Кожен подих хлопця був настільки спокійним. І тільки зараз той помітив що у кабінеті батька дуже прохолодно.
Брайн був змушений сісти на підлогу, спираючись на дверцята шафи з речами.
Поставивши поряд підсвічник, хлопець відкинув голову назад, дивлячись у стелю
-мені ніколи не здавалось що це місце може перетворитись на щось схоже з покинутим будинком.
Мовив хлопець, і від кожного слова відходила хмаринка туману.
Декілька хвилин тягучої тиші, як із нізвідки появився голос
-так.. І справді, тепер це забуте вами усіма місце...
Повільна мелодія так і нікуди не зникла.
Брайн лише озирнувся на голос
-я знав твого батька дуже добре.
-але ніколи не думав що він настільки дурний..
Слова невідомого чоловіка розлетілись немов метелики на волі. Всі в різні сторони, та вдаряючись об стіни повернулись назад
Почулось важке зітхання, сповнене образи на долю.
В кімнаті не було нікого, але Брайн почув тихі кроки.
А на підлозі вкритій пилом - сліди.
-він втопив все своє життя у алкоголі...
Протягнув невідомий голос. І пляшка старого коньяку впала на підлогу, з тріском розбиваючись.
Уламки досить міцного скла розлетілись у різні боки.
Залишок алкоголю почав скрапувати у отвори в підлозі.
Немов у кіно, в голові Брайна з'явились спогади що були вкриті чорнобілим тлом.
Де батько сидів за столом тримаючи у руці склянку у якій був алкоголь.
Голова його була сперта на лікоть.
Рівень алкогольного сп'яніння був настільки великий що не потрібні були навіть і експерти, щоб зрозуміти це.
Кроки по кабінеті продовжились. Обережно обходячи уламки та калюжу.
Брайн відчув подих біля себе, і в той момент двері шафи на яку він сперся - відчинились.
У зворотню сторону.
Хлопець впав на піддогу, але швидко підвівся, хапаючи підсвічник та озираючись назад.
Позад нього була такаж стара кімната, але вже не з його будинку. Вона була зовсім незнайомою йому.
Бруд на підлозі був набагато більшим.
Біля вікна з якого ледь падало світло місяця стояло фортепіано. Старе.. Розлагоджене.
За ним сидів чоловік, що грав ту саму мелодію що переслідувала Брайна увесь час.
Поряд з ним стояв старезний стілець.
Сам кімната була геть порожня, не зважаючи на маленьку та тонку шафу у якій явно не було нічого, а фарба потріскалась.
Шпалери геть зовсім вигоріли, а місцями геть були відсутні
Підлога була вкрита величезним шаром пилу.
Підсвічник Брайна був тим самим острівцем світла. Чоловік що грав геть не звертав на хлопця уваги.
Допоки не зіграв останню ноту, та демонстративно не натисну останню клавішу композиції.
Музика стихла, чоловік повернувся до Брайна, його стілець ледь скрипнув
-ну привіт.
Його рука була сперта на коліна
-сідай.
Сказав чоловік вказуючи на стілець що під'їхав на центр кімнати.
Брайн мовчки підійшов, обережно тримаючи підсвічник аби не обпалити руки парафіном, який давайте будемо чесними, явно не був болісним для нього
.
Присівши хлопцеві здалося що цей стілець трісне. Але ні.
Невідомий чоловік навіть не доторкався до клавіш піаніно, як музика знов, немов та сама пластинка, почала грати знову
-ну ось накінець-то ми з тобою зустрілись.
Сказав чоловік спираючи голову на руку
Вогник від свічки давав можливість добре роздивитися його.
Лице незнайомого було худощавим, з гострим підборіддям. Здавалось що його щелепи тримаються лише за рахунок блідої шкіри що обтягувала його.
Очі були дуже дивні, Брайну було важко зрозуміти, допоки його взір не звик до освітлення.
Хлопець побачив що одне око було ляльковим. Воно рухалось, але в зовсім хаотичному порядку.
А живе око немов покрите тоненьким молочним туманом.
На голові чоловіка була геть зовсім дурна шляпа. Неначе у фокусника що втік з цирку.
Довгий та темний циліндр. Цікаво, що в ньому переховується?
Руки чоловіка були неначе занадто довгими. Кістки були обтягнуті шкірою настільки, що здавалось от от і вона трісне.
На зап'ястях були темно сині вени, немов нитки.
Пальці були ненормально довгими, кістки були занадто виражені.
На чоловікому був цікавий фрак.
"точно фокусник"
Подумав Брайн
-мені часом буває дуже прикро що у нас немає можливості спілкуватися з тобою.
Повільно сказав чоловік.
-але я бачу вас вперше, хто ви?
Запитав Брайн
-я чув що ти давно жалієшся сам собі на життя... Щож... Розумію тебе... Зараз тобі досить складно... Як на мене... Але...... Думаю що усі проблеми у житті можна вирішити....
Сказав чоловік відмахуючись від запитання
Брайн мовчав, очікуючи коректної та точної відповіді.
Пил був усюди, і повітря не виключення, роблячи глибокий подих можна було відчути як вона осідає в носі.
Тільки повз декілька секунд Брайн помітив що на штанях та піджаку були місцями вирізані клапті оригінальної тканини.
А замість неї вшиті клапті тканини у чорно-білі квадрати, немов шахматна дощечка.
-але я думаю я той.. Хто тобі зможе допомогти... Якщо ти згодишся зробити мені послугу...
Протягнув чоловік
-якщо ви прийшли з угодою на продаж душі.. То ви трохи запізнились.
Відповів Брайн все ще тримаючи підсвічник
Чоловік сидячи за піаніно просміявся.
Його сміх був крихкий та високий, та відбивався від порожніх стін. Як і зріст, напевно.
-мені не потрібна твоя душа... Хлопче... Я прошу тебе здійснити прогулянку зі мною...
Мелодія продовдувала грати, без участі композитора
-знаєш ...
Тонкий, немов гілка сухого дерева палець чоловіка торкнувся однієї із клавіш... Вона видала скрипучий звук.
-я так довго сиджу у цьому клятому будинку.... І ніхто не завітає до мене у гості...
-і я тут зовсім один... Розумієш... Дуже довго... Трохи набридає....
-так що... Ти згодний на мою пропозицію? Ти приділяєш мені час... А я рятую тебе від нікчемного життя... І ти потрапиш у зовсім інше.. Краще... Набагато.
Брайн глянув на чоловіка. Очі якого було заповнені смутком та одинокістю.
-да звісно... Не проблема... Але..
Хлопець було хотів щось запитати але чоловік його перебив.
-це дуже чудово що ти згодився на маленьку подорож моїм чарівним будинком!
Радісно сказав чоловік, але здався він за божевільного
Із чарівного, в будинку був лише пил.
-ходімо.
Підвісшись сказав фокусник.
Брайн дивлячись як той обходить його, піднявся зі стільця.
-розумієш... Я не просто дядько у костюмі... Я вмію робити дуже нестандартні речі.
Сказав чоловік відчиняючи двері.
Його руки і справді були занадто довгі, кінцівки пальців досягали коліна.
-наприклад?
Переступаючи широкий поріг сказав Брайн тримаючи підсвічник.
-я справжній чарівник. Я можу перенести тебе у будь який момент твого життя!
Захоплено мовив чоловік розходячись по широкому, темному коридорі.
-це звісно звучить дещо божевільно але... Але я справді вмію.
-а ще я вмію показувати карткові фокуси!
Як тільки це мовив чоловік, із його штанів посипались сотні гральних карт. Здавалось там було з 15 колод.
Брайн здивувався такому розгону подій
-цими коридорами я розходжую кожен день, намагаючись знайти щось нове... Але.... Я знаю його на пам'ять....
Дещо сумно сказав чоловік
-так чому ви не можете вибратися звідси, якщо це ваш будинок?
Запитав Брайн.
-я намагаюся знайти вихід звідси вже дуууже довго.. Але ще ні одні дверцята не привели мене до виходу... Кожен раз я відчиняю все нові і нові Брами, а шляху назад немає... І це мене вже досить давно перестало лякати.
-а як ви сюди потрапили. Якщо не можете знайти вороття?
-колись дуже давно... Навіть уже не згадаю коли... Я був досить дурний та молодий, ми з тобой зустрічались ще тоді, але ти не пам'ятаєш цього. Я був історичним журналістом... Моя слава бігла вперед мене і... І це напевно і згубило мене...
Бо якось я вирішив дійти до покинутого замку, десь у глубинах лісу, зайшов... Дай досі вийти не можу! Не повіриш!
Сміючись сказав чоловік
-за ці роки що я тут я встиг... Багато чого... Збожеволіти, померти, воскреснути, навчитися магії, дізнатися скільки тут стін, знову померти... Пошити собі новий костюм... Як бачиш... Дуже гарний.
Сказав чоловік хизуючись одягом.
Брайн та чарівник йшли, а коридор все не кінчався.
Але з кожним кроком він ставав все крихкіший та крихкіший.
Підлога все більше скрипіла, а далі взгалі почали з'являтися величезні отвори у підлозі, що вели до бездни.
-а як ваше ім' я, раз ви були таким відомим журналістом...
Запитав Брайн
Чоловік істерично просміявся, заводив очима.. Повільно, немов іграшка...
Його зіниці стали маленькими цяточками, а білки немов свіжа мастина.
Але за секунду це зникло, і його "живе око" знову стало живим.
Чарівник немов незнав що відповісти.
-не думаю що до твого часу це дійшло, але... Я Якоб Е Раудія.. Можливо чув.
Відмахнувся чоловік
З часом ходити по підлозі стало майже нереально
Старі дощечки тріскались прям під ногами.
-щось не згадую такого...
Відповів Брайн.
Декілька його кроків. І під ногами опинився білосніжний кахоль. Кроки від якого відбивалися відлунням.
-чому тут така підлога?
-тумущо тут Йорік...
Сказав чоловік зупиняючись біля чогось чорного що лежало на підлозі
Піднявши це той підвів руку, промінь місячноно світла освітлив предмет.
Ним виявився людський почорнівший череп.
Брайн косо зиркнув, тримаючи підсвічник.
Якоб лише усміхнувся, та викинув його у вікно.
Після цього кахоль потріскався. Дорога стала ще вуща. Стіни зникли.
З усіх сторін була космічна бездна.
Лише тонка стежина, вела до чогось невідомого.
-я тобі казав що я чарівник?
Ще раз запитав Якоб
-ммм... Так... Казали..
В нерозумінні відповів Брайн
-дивно.. Я вже забув...
-але дивися фокус!
Весело, немов під кайфом сказав чоловік
Клацнувши пальцем у повітрі.
Брайн не відчув під собою землі. За декілька секунд зрозумів що він у вільному польоті. Все ще з підсвічником у руці.
-в бісову матір! Я ще ніколи так не лякався висоти!!!
Вирвався крик хлопця.
На що той почув лише сміх Якоба що розлетівся у різні боки
Вітер підіймав одяг.
Брайн аби як повернувся у інший бік.
Побачивши що за ним спостерігають очі якоба без зіниць.
Біла оболонка, та маленькі чорні квадратики, що їздили немов маятник в годиннику
Вправо - вліво.
Брайн не встиг звикнути до того що падає невідомо куди, як приземлився на твердючий кахоль власної кухні. Ледь не втративши рівновагу, вхопився за стіл.
Навколо абсолютна тиша, яку ніхто не міг би зрушити
На кухні було темно. Немов підводою, все було синім.
Брайн озирнувся. В його руці все ще був підсвічник.
Але без вогню
-напевно згас... Під час падіння.
Хлопець повернувся назад, починаючи поглґдом шукати джерело вогню.
Відчинивши одну кухонну шафу, хлопець одразу натрапив на запальничку.
Взявши її до рук, підпалив свічку.
Повернувся назад. І о яке його було здивування, коли перед собою він побачив зал, з величезним круглим столом, на якому було здавалось би абсолютно все із різноматніття їжі та напоїв замість напівпорожньої та темної кухні.
-проходь, зроби мені компанію, повечеряй зі мною.
Сказав Якоб що сидів з однієї сторони столу, тримаючи в руках виделку з ножем.
Його тарілка була білосніжна та порожня.
-тимбільше що ти дуже гарно підходиш по дресскоду. Чудовий костюм друже.
Сказав чоловік ледь махнувши рукою з сервізним ножем на Брайна.
Хлопець в нерозуміння глянув вниз.
І справді, на ньому був новенький чорний костюм.
Брайн з підсвічником в руках, понизив плечима, підходячи до столу.
-мені дуже приємно що ти створив мені компанію у цій чарівній вечері, чи не так?
-випий но келих вина
Сказав чоловік, і в склянь що стояла біля Брайна, налилось вино.
-пригощайся, стіл накритий спеціально для тебе.
Сказав чоловік починаючи щось їсти.
Брайн з невеликим бажанням, протягнувся до першої страви, встромивши в неї виделку.
Але всеж хлопець не наважився покласти шматок до рота.
Була досить дивна тиша.
На величезному столі горіли гарні білі свічки, тонкі немов пагони молодого дерева
Брайн тримаючи ніж з виделкою в руках, більше роздивлявся.
А поряд з ним все ще стояв його підсвічник.
-ти досить веселий компаньйон Брайн
Сказав чоловік з досить великим апетитом поїдаючи те що було в тарілці
-вельми вдячний за таку думку. Ви теж... Досить веселий
-ми з тобою доречі так і не поговорили за твого батька...
Сказав Якоб
І Брайн сильніше стиснув ніж у своїй руці.
-про що саме ви хочете поговорити?
Стиснувши зуби сказав Брайн.
-знаєш... Мій батько був такий самий як і твій. Досить жорстокий... Днями він просиджувався у барах, а коли приходив додому добряче лупцював мене та молодшого брата.... Але минув час... Справді лівий бік щей досі іноді болить.. Але я зміг забути це. А чи зможеш ти?
Сказав Якоб
Брайн повільно зітхнув
-знаєш.. Якобе.. Можливо наші батьки чимось і схожі, але ми зовсім різні люди... І я наврядчи зможу забути так як ти, свого батька та життя з ним
Ніж в руках Брайна почав невпинно грітися
Хлопець глянув у стелю, по центру висла величезна люстра з сотнями свічок
Опустивши голову настіл, Брайн завмер.
Замість чистої скатертини, був ошматок газет, замість кристелтних тарілок, були дерев'яні дощечки
А головне, по столу позвало настільки багато комах, що здавалось зараз стіл впаде під їх вагою.
І всі вони невпинно повзли до Брайна.
Хлопецьбуло хотів відірвати руки від столу, але зрозумів що він прив' язаний тугими кайданками
Плазуни все швидше і швидше підповзали до його рук. Але що саме страшне, він не міг поворухнутися.
Страшенний сморід що стояв у кімнаті не давав можливості зробити ковток повітря, хоча декілька секунд назад, стіл був найчистішим.
Один із бридких та величезних тарганів заповз хлопцеві під рукав, починаючи шолудіти по його тілі, неприємно та огидно перебираючи грубими та колючими лапками, чіпляючись за шкіру, то падав донизу, то знову підіймався.
Брайн ледь не закричав від нервозу, у той момент коли відчув що вже близько сотні бридких тарганів повзає по його тілі, шукаючи щоб його з'їсти.
Руки намагалися звільнитися від кайданок, але в один момент ліву руку неначе хтось відв'язав, вона відлетіла у бік, скидуючи підсвічник на підлогу. Звук удару сталі об плитку роздався у голові хлопця.
Потім все потемніло
Розплющивши очі, Брайн зрозумів, він знову у себе на кухні
Але неприємне відчуття того що по тобі хтось повзає, залишилось.
Хлопець в паніці почав струшувати з себе те, чого не було. Але швидко заспокоївся.
Його періодично різке дихання лунало напевно на весь будинок.
На кухні по старому темно.
Хллпець Окинувши поглядом, позад себе побачив підсвічник.
Немов крапля спасіння, він почав шукати запальничку.
Десь глибоко у будинку, він почув кроки. Та бряскання чогось металевого.
Відчинивши шафу де минулого разу була запальничка, хлопець не знайшов нічого.
Починаючи шукати далі.
-кляті запальнички.
Сказав Брайн, озираючись назад. Допоки кроки ставали все голосніші.
Шафа за шафою хлопець озирав кожен куток.
Допоки не глянув на стіл.
Посеред безліч паперів лежала його рятівниця.
Темна запальничка.
Хлопець обережно зробив крок.
Та половиця під його ногами зрадливо скрипнула. Брайн завмер. Як і кроки десь у будинку.
Та за секунду ті знову пролунали. На цей раз швидше. Та лютіше.
Брайн хутко вхопив запальничку, та підбіг до столу.
Запаливши вогник свічки, насилу став спокійним
Кроки зникли. Як і небезпека. Напевно.
-цілком вірогідно що вогонь в цьому випадку не такий небезпечний.
Сказав Брайн дивлячись на свічку.
По інший бік будинку хлопець помітив щось дивне.
Але роздивитись що це з такої відстані було досить важко.
Хлопець повільно почав іти у бік вікна, світло з якого було темним.
В будинку був великий безлад.
Дивно. Звідки він, адже в будинку ніхто не живе.
Брайну довелось зробити чи мало кроків аби дійти до дивної знахідки.
Свічка залишилась горіти на столі.
У світлі ночі, було видно, що щось дивне висить на ниточці.
Хлопець обережно потягнувся рукою до предмету.
В темряві було важко зрозуміти що це.
Але вистачило торкнутись, як він зрозумів що це ключ.
Неприємна шершавість, та запах іржі відчувся Брайну.
Відчувши якийсь дивний скрип, хлопець поспішив назад. До свічки.
Ледь дійшовши до столу, ключ із руки вискочив, немов хтось спеціально його викинув.
Дзвінко покотившись на підлогу той зупинився під столом.
Брайн нагнувся щоб підняти його, як відчув темряву в очах. Та глуху біль у потилиці.
Його різке дихання знову з'явиллсь.
Очі не бачили нічого окрім темряви.
До якогось моменту
Різко стрепинувшись, немов від падіння увісні
Хлопець ледь поворушив кінцівками, відчуваючи щось холодне під слбою.
А відкривши очі, зрозумів що він сидить у клітці.
З величезними залізними ґратами.
Підвівшись з холодного бетону, Брайн озирнувся.
Десь в метрах восьми від нього, на
стільці кимарив напевно охоронець.
"якого Біса тут взагалі відбувається?..."
Розкинув думками Брайн все ще озираючись.
Глянувши доверху, він побачив небо, вкрите сірими хмарами.
Здавалось що клітка знаходиться на якійсь покинутій фермі. Бо дивних будівель та накладів було досить багато.
Десь в битовці грало старе забите радіо.
Брайн ще раз озирнув ґрати, помітивши, що в клітці, на стелі є досить великий отвір.
"можливо це буде простіше чим я думав"
Пролетіло в Голові Брайна
Хлопець обережно взявзя рукою за мателевий стержень. Намагаючись не створювати зайвих звуків.
Сходинка за сходинкою, Брайн майже дістався до отвору.
"вийшовши" на волю, хлопець намагався втримати рівновагу. Дивлячись куди можна злетіти далі
-бісова матір, чому всі пригоди на мене припадають
Пробубонів Брайн, дивлячись на купу старого сіна.
-сподіваюсь там немає ніякого пенька.
Сказав хлопець відштовхуючись та падаючи у стіг сіна.
Декілька секунд він зовсім не ворушився. Лише ледь помітно відкопав місце для того щоб продивитись Шлях далі.
Попереду нічого не було, і шлях до паркану був геть короткий
Відкопавшись від сіна, Брайн обережно, обходячи сидячого охоронця направився у той бік, як нівчому не бувало.
Допоки не почув перетріск пістолету.
Не встиг обернутися, як відчув різкий біль у потилиці.
А потім темряву.
Здригнувшись, хлопець відчув те як добряче гепнувся головою об стіл.
-клятий ключ!
Сказав Брайн потираючи потилицю.
В його руці був той самий металевий обрізок.
Частини іржі залишились на його руці
Свічка не горіла.
-я вже захитався її підпалювати
Пробубнів Брайн, знову шукаючи запальничку.
Крок за кроком, а її немає.
Нагорі почулись кроки. Що ставали все блище і блище.
Брайн присів, щоб оглянути шафи знизу.
Загравшись пошуками, в один момент той відчув чужу присутність позад нього.
Нерівний подих.
Та запах алкоголю.
Брайн повільно повернув голову. Здавалось що "скрип" його суставів був чутний на весь квартал.
Над ним повисав баттко.
Так, так, саме він, злющий, в широченним паском в руках на кінці якого металева бряшка.
Очі немов пекло, горіли від ненависті.
Брайн різко підвівся, покриваючись трепетом власного дихання.
Батько почав повільно підходити блище.
Це той самий страшний сон якого Брайн так боявся.
Це що було з ним наяву почало приходити увісні.
Це був самий жахливий жах із рубрики його життя.
Його батько. Був тим хто змушував його здригатися від власного зайвого подиху.
Навіть тоді коли він сам вже міг давати непоганий відсіч.
Чоловік продовжував нависати над хлопцем.
Чи то очікуючи допоки той здригнеться.
Або чекаючи допоки йогр злість перейде в піднятий пасок.
Брайн здавалось би, став частиною столу
Його рука в попихах та паніці викликаній страхом поповзла по столу.
Його дихання було немов у крижаній воді. Кожен подих міг стати останнім, до ненависті очікуючи різкого початку, та з терпінням чекаючи ненастаючого кінця.
В один момент під руку Брайну потрапив той самий підсвічник.
Міцно вхопившись за нього, хлопець застиг. Як і батько навпроти нього.
Йому здалося що він завмер назавжди. Допоки його рука не проскрипіла як старі садові двері. Повільно підіймаючись у верх.
Все знову застигло.
Брайн не знав коли йому очікувати удар.
Як зробивши подих той здригнувся, батько різко опустив руку.
А підсвічник доторкнувся до його голови.
Чоловік вхопився за висок.
Скрізь пальці полилася кров.
Брайн озирнувся на руки. З яких теж. Повільно та смиренно злітали краплі темної крові, тримаючи ключ.
Кожна крапля сліпила хлопця все сильніше, допоки темрява не наступила настільки різко як і зникла.
Тиша. Настільки порожня неначе на дні якогось забутого озера в якому немає навіть піску.
Темрява. Настільки глибока як погляд у порожню криницю десь на околиці старого українського хутора, біля якого на весні було знайдене розірване собаками тіло.
Біль. Настільки дивний немов початок нового життя десь під глибами льоду чи піска.
Спроби. Настільки марні як і діалоги про правоту когось з ядерною зброєю.
Цвіркун. Настільки в одночас знайомий а і наче чужий неначе в ніч на Івана Купала, коли йдеш додому самий останній, а він супроводжує тебе весь шлях.
Звідки він взявся?
Брайн не відчував ні відсутність душі, ні наявність власного тіла.
А потім знову тиша?
А потім простріл болю неначе скрізь уже наявне у відчуттях тіло, в одночас вкололися тисячі голок з усіх сторін, які тільки могли бути.
Різкий гаркіт дверей позаду.
Брайн підскочив.
В його кімнаті було настільки прохололно що здавалось зараз зима.
Вікно було відчинено навстіг.
Фіранка підіймалась майже до стелі від вітру.
По коридору почулись кроки, що кудись тікали.
Брайн декілька секунд не дихав. Потім вхопився за повітря.
Вже світало. Сонця не було, лише густий туман, та сирість хвойного лісу.
Хлопець не рухався зовсім. Його увага геть зовсім не припала до втихаючих кроків.
Брайну знадобилось декілька хвилин аби прийти до тями після такого.
-привидиться... Же таке..
Проговорив Брайн.
Повільно підвівшись, хлопець тільки зараз відчув наскільки холодно.
Запах хвойних дерев, напевно не давав насолодитися свіжим повітрям.
Підвівшись з ліжка, на підлогу впало щось металеве. Брайн різко повернувся, дивлячись на ключ. Старий та іржавий.
Глянувши на руку, той помітив частинки іржі.
-мерзота.
Сказав Брайн підходячи та швиряючи ногою ключ під ліжко.
Вікно все ще було відчинено навстіж.
Здалеку були видні лише кінцівки ялинового лісу. Хвоя все ще неприємним туманом стояла в кімнаті.
-в Бісову Матір, досить прохололно.
Сказав хлопець стоячи посеред темної кімнати о 5 ранку.
Ввімкнувши світло Брайн ледь протер очі. Голова ще не відійшла від чудернацького видіння.
Що було настільки реальне... Але.... Але цьогож не було.
Ще раз зиркнувши на руку, він зрозумів що немає ніякої іржі. Руки абсолютно чисті.
-Мракобісся.
Сказав Брайн підходячи до шафи.
Не дивлячись на те що всі меблі були абсолютно нові, дверцята проскрипіли.