Частина 8
16 тиждень вагітності
На цьому тижні плід приблизно такий по розміру, як гранат, тому Ви все ще можете легко тримати його в долоні. Тим не менш, Ваша дитина буде рости і розвиватися швидшими темпами протягом решти свого часу у Вашій утробі, поки не народиться.
Минув місяць з того дня як батьки дізнались про мою вагітність, але змиритись їм було все ще неможливо. Прийняти дитину від москаля мати не могла. Моє життя перетворилось на жах: постійні скандали, закиди що я не вдячна, розмови про те, щоб позбутись дитини. Мені заборонили ходити до школи, виходити з дому, бо живіт вже був помітним. Але найгірше, що я не могла поговорити з Іваном про нашу дитинку, він не був онлайн, не відповідав на дзвінки. Я вже думала приїхати до нього у Москву, але боялась.
Новини по телебаченню, радіо й пресса палали тільки про війну. Важко було жити у страху смерті й страху окупації. Усі казали тільки про те які москалі жахливі, жорстокі й тиранічні нелюди, але чи міг Іван бути таким? Невже він теж вбиває нашу країну? Я не вірила у це, які б факти мені не доводили оточуючі мене люди. Я хотіла б поїхати у Москву, знайти Івана й розказати усе, хотіла вийти за нього заміж, виховувати нашого малюка, але як я поїду? У зв'язку з воєнним страном виїхати до Росії дуже важко й небезпечно, але жити з постійними докорами мами я теж вже не мала змогу.
Мої думки перебила мати, що увійшла до моєї кімнати:
- Я довго думала й вирішила, що ти маєш поїхати від нас. Я не хоу виховувати москальську дитину у будинку де живе твій батько, який захищає нашу країну. Ти маєш поїхати до бабусі у село. - вона поклала конверт з грішма на моє ліжко - Це на дитину, дорогу, все що я можу тобі дати
Я навіть не встигла нічого відповісти, як мати вийшла з кімнати. Я подумала, що це мій шанс поїхати до коханого у Москву, це єдиний спосіб бути поруч з ним. Який би він не був і що б про нього не казали, я кохаю його і він батького нашої дитини. Залишати дитину без родини я не маю права, тому зібравшись я поїхала до вокзалу по квиток. Дорогою я думала про нашу з Іваном родину: все буде так, як ми мріяли. Я вийду заміж, він буде працювати й забезпечувати мене з маленьким, ми переїдемо у нову квартиру й будемо жити щасливо до самої старості.
Я вже передчувала своє нове сімейне життя з коханим, поки мене не розчарували на вокзалі: прямих рейсів до Москви немає, тільки з пересадкою у Харкові на автобус Харків-Ростов, а вже потім потяг Ростов-Москва, як писалось у Інтернеті. Я була вражена наскільки мене чекає важка дорога, але незважаючи на переживання придбала квиток до Харкова. Я розуміла наскільки складний шлях мене чекає до Івана, але дороги назад вже не було. Жити з бабусею у селі все життя мені не хотілось, і хоч я могла виїхати до Польші як біженка, мен тягнуло до коханого у Росію. Немає мені без нього спокою, й життя не буде коли він далеко.
Чи не правда, що всі смаки майже як кохання? Чи не так що кохання і є той самий смак? Якщо згадати найперше морозиво, що купила мама на перше вересня, воно ж було найсмачнішим. Але коли ти спробуєш усі види морозива, перше морозиво здається не таким вже й смачним. Так і з любов'ю: те, що перше для нас за умовчанням найкраще, просто тому, що ми не знаємо іншого. Але на відміну від морозива, це прекрасне почуття залишається з нами на все життя. Ми повертаємось у минуле, згадуємо все що було. Ми дорослішаємо, розвиваємося, а думки про перше безтурботне кохання залишаються, ніби пропалений відбиток гару на нашій душі Кохання іноді немов мед: ніжне солодке й приємно тепле. Іноді кохання схоже на вишню: солодко-кисле, але дуже манливе. Буває що кохання на подобі вина: п'янке, ігристе, дурманить голову й викликає залежність. А бува ще кохання на смак як полин: гірке, терпке що аж сльози навертаються й хочеш все це покинуть, а не можеш з серця відірвати. у кожного своє відчуття кохання та у кожного свій гіркий досвід. Різниця лише у смаку, а наслідки майже не відрізняються. Від смаку п'янкого вина потім голова болить і душа порожня, від медової насолоди вириваєш і нудно дивитися на солодощі, від кисло-терпкої вишні потім смак не відчуваєш ще довго, а від смаку гіркого полину нікуди не позбавишся, і мовою відчуватимеш, а якщо тільки подумаєш одразу плакати захочеться від такої гіркоти.