Частина 4
Катерина стояла на автовокзалі, чекаючи Івана. На вулиці розстелювався туман, що м'яко устелював сіре місто. На календарі вже наближався жовтень, і не інде жовтіло листя на деревах. Дівчина виглядала автобус з направленням "Москва- Київ". Хвилювання переборювали її, у голові була каша зі страхів та ілюзій. Дівчина чекала, чекала тепла і ніжності, чекала обіймів та солодких поцілунків. Незабаром на одну із колій під'їхав червоний автобус із Іваниним маршрутом. Із автобуса вийшов Іван - кудрявий, чорнявий, але дуже гарненький хлопак. Його очі були зелені, наче поле у Карпатах, обличчя мало чіткі риси, наче він фарфорова статуя. Важко було зрозуміти, що про таких людей як він кажуть приказку "Ти наче яблуко рожеве, але в середині - гниле"
Катерина зраділа побачивши свого молодика. Він підійшов до неї і обійняв:
- Привет моя дорогая! - Іван проснягнув дівчині букет з ромашок й обійняв іі.
- Привет
- Ты такая красивая... - хлопець голубив шовкове волосся молодої, дивившись на неї.
- Спасибо...
- Поехали?
- Куда?
- Ко мне...Я отель снял
Молоді сіли у таксі і й поїхали до готелю. Катерина не могла відвести погляду з молодого хлопця, що вкрав її ніжне й щире серце. Вона наче голубка пурхала від радості і щастя, що її коханий поруч з нею. Він кохав її, принаймі вона у це вірила, щиро вірила. Дорога була тепла й ніжна. Він обіймав молоду, цілував.
Приїхавши в готель пара сіла на ліжко:
-Ты в армыю идешь?
- Да
- А когда вернешься?
- Не знаю...Там сложно все, но я не могу сказать что именно будет... Ты ж дождешся меня?
- Конечно...А ты возьмешь меня замуж?
- Я люблю тебя дорогая, и не думай что если я московский то плохой... Не все такие как про нас говорят...
- Я верю тебе, правда...
Іван усміхнувся і міцно обійняв Катю. Його теплі обійми укутали ніжне тіло дівчини. Вони дивилися один на одного ніжним поглядом. За кілька хвилин молоді злилися у пристрасному поцілунку. Тепло і метелики розносилися по тілу, наче вино наповнювало графин. Руки хлопця бродили по незайманому тілу Катерини. Вони любили, любили як чорнобриві влітку, наче щиро закохані. Цілує і пестить її Іванко без сорому і совісті. Але Катя не знала який гіркий післясмак після солодких слів із вуст москаля бувають. Не усвідомлювала молода кому віддається, вірила по-дитячому в локшину московського хлопця, любила його. Коли любиш не слухаєш інших, навіть якщо тебе врятувати намагаються, навіть якщо добра бажають, не почуєш інших, тільки другій половинці віриш. Вони лежали разом, дивлячись один на одного ніби зараз не існує нікого, крім них:
- Ты точно вернешься с армии ко мне?
- Конечно... Пора ехать, я вечером уезжаю домой...
- Так быстро?
- Да, мне в армию скоро...Тебе вызвать такси?
- Не я сама доеду...
Іван й Катя вийшли із готелю, попрощавшись коханний пішов. Тяжка душа була у Катерини. Тіло ще й боліло... Вже вечір був, темніло. Їхавши в автобусі вона думала про сьогодні. Іван став холодним до неї після всього що сталось. Невже Настуся була права? Невже москалі усі такі? Дівчині було важко у це повірити. Вона сподівалась що усе буде добре, він приїде після армії як й обіцяв.
Катя ще й не думала, що більше не побачить Івана. Він погрався серцем й викинув. Не вміє він палко кохати, не вміє нести відповідальність... Дівчина ще не знає, який подарунок він лишив їй. Цей подарунок мав змінити усе її життя...
Вдома Катя як завжди сіла за навчання. Читаючи, вона все одно перевіряла сповіщення, але від Івана ні слова. Тяжко було їй на душі, дуже тяжко...
Того ж дня Іван і зник: не відповідав на повідомлення, ігнорував дзвінки. Катя не могла знайти собі місця від туги та переживань. Чи він її покинув? Але як це може бути? Рожеві окуляри на очах маленької дівчинки не давали їй побачити правду і вона так і залишилася жити надією знову почути її рідний голос