Частина 5
8 тиждень вагітності
На цьому тижні вагітності розміри плоду досягають 14 – 20 мм, а вага складає 2,5 – 3 грами. Своїми габаритами малюк вже може позмагатися з виноградинкою.
Осінь швидко пройшла і забрала тепло та сонце з вулиць маленького та затишного містечка. Сніг покрив білою ковдрою родючу землю, сніжинки грали з вітром у хованки. Дівчина сиділа на підвіконні. За вікном Різдвяний мороз, сніг, свято. Але вона не мала святкового передвіщення. Дивлячись на темне небо за склом вікна, її думки були тільки про Івана. Їй не хотілося вірити, що Іван виявився ублюдком і просто скористався її наївністю та щирим серцем. Її розум був помутніли лише рожевими ілюзіями про їхнє світлому майбутньому. Як дитина вона вірила в їхнє майбутнє, жила фантазіями, не розуміючи, що все вже пішло і не буде нічого з її мрій. Він же обіцяв не кидати, обіцяв бути поруч, як він міг так вчинити? І чи вчинив він так, як вона думає? А раптом його не стало? Раптом він у лікарні? Раптом його серце вже не стукає на цій землі?
Їй легше було думати про все завгодно, крім очевидного. Найбільше дівчинка сподівалася побачити коханого на різдво. Недаремно кажуть, що на Різдво Христове дива відбуваються. Але поки Катерина думала про свого москала в її тілі відбувалося інше диво - ріс і розвивався її малюк. Такий маленький, беззахисний, розміром з макове зерно, але його серце вже робило перші стуки. Про нього ще ніхто не знав, але він уже жив, ріс та розвивався.
Батьки накривали стіл на святу вечерю, всі раділи та веселилися. Ще ніхто не знав що чекає на нашу батьківщину цього року і які підступи будують наші сусіди за своєю спиною, який чорний та гіркий туман рухається у бік рідної землі. Ніхто навіть не здогадувався, що скоро всі оплакуватимуть трагедію, що не до сміху різко всім стане. А поки що всі жили під мирним небом, співали колядки, до церкви ходили, молитви за Христа читали, за столом у теплі та у сімейному колі відзначали зимові свята. Ось і мама прийшла покликати Катюшу до столу:
-Катрюся, сідаймо до столу - промовила мати до доньки через двері її кімнати
- Не хочу
- Щось ти довго сумна, щось сталось?
- Не зважайте мамо, все добре
- Сьогодні свято таке, не сумуй рідна, ходімо до столу
- Мамо, не хочу
- Чого ти журишся моя пташка? - мати міцно обійняла Катю.
Материнське серце завжди чує біду поруч з її дитинкою. Але Катя не могла сказати матері що сталось. А що казати? Що нею москаль погрався? Чи що віддала вона квітку незайману жартовнику жорстокому?
- Сьогодні свято різдвове, усі дива стаються, повір - сказала ненька донці та й пішла, лишивши дівчину саму.
Дивилась Катя на сніг, на зірки у небі. Темна темна нач йде до неї. Надією спалаховувало дівоче серце, що прийде Іван. Мати ж сказала що диво чекає її у цей час...
Але доля інша, та й дива бувають не тільки рожеві, а й чорні. Іван заблокував її. Кинув й пішов. Надії усі звалились немов вежа з карток. Біль огорнув крихке серденько що по дитячому наївне вірило гірким словам. Як можна так душу мучити? Як так можно мед лити в очі? Як так можна розбивати усе? Гіркі слизинки текли по молодим щокам, розбивали всі мрії, а серденько виє від болю. Не слухала Катя, не вірила, та й загубила долі дитяче кохання. Покохала москалика дурного, віддала серце й голос свій. Він пограв й кинув. Пішов собі й далі. Козаки наші не такі: не кидають кохану, чекають, живуть, бережуть. Не тому Катерина співала, не тому молодість віддала, не тому руки цілувала...