Частина 6
12 тижнів вагітності.
Малюк активно росте,від тепер зріст є більш інформативним показником розвитку плоду, а його розмір можна порівняти з курячим яйцем.
24 лютого 2023 - день який запам'ятає кожен українець. День, який поділив життя на "до" та "після". У цей день зимовим ранком сталось вторгнення російських військ на територію нашої України. Наші сусіди прийшли вбивати, мучити нашу неньку своєю зброєю. Без жалю й сорому приливали червону кров на нашу родючу землю. Як плаче мати за сином, так і плаче Україна. Прийшов початок кривавого бою, початок страху, болю, горю прийшов до рідного дому. По вулицям їздила техніка, ходили військові, по місту ревіла сирена повітрянної тривоги, немов поранена худоба, новини спалахнули статтями про вибухи, прильоти, кількість постраждалих й померлих. Усі розуміли, що життя вже ніколи не буде таким як раніше. Хтось втік закордон, когось забрав обов'язок захищати неньку, а хтось більше не побачить цей світ. Усі намагалися жити наче нічого не сталось, як би складно не було.
Для Катерини цей день був ще чорнішим. Батька забрали на війну, мати плаче.Ще й сама дізналась що під серцем її б'ється крихітне серденько маленького янголя. Страх й біль полонили серце. Треба було росказати про маля, хоч пораду знайти, що робити. Але кому? У такий час складно щось порадить. Аборт вже пізно,малий вже величенький - 15 тижнів. Та й не змогла б Катерина у свого сина життя забрати. Хотілось б Івану про дитя сказать, що він вже батько. Може й повернувся милий до неї й до сина свого. Його ж кров теж тече у його венах.
Сиділа Катруся і думала про все. Треба було росказати матері чи сестрі хоча б, але ж страшно. Соромно казати що вагітна від москаля. Від усіх думок аж погано ставало, бік колить й нудить молоду дівку. Взявши телефон, Катя набрала Настусю, попрохала зустрітись. Через час подруга підійшла до Каті:
-Щось сталось? - збентежена Настя дивилась на подругу
-Так... - важким тоном відповіла Катерина
- Що ж сталось??
- Я вагітна...
- Від Івана?
- Так
- Капець...А який срок?
- 12 тижнів за моїми підрахунками. Я не знаю що робити, він кинув мене ще два місяці тому, аборт не зробиш, а як мамі росказати я взагалі не знаю...
- Капець...Я ж казала! Чого ти не послухала!? - ледь стримувала себе Настя
- Я вірила йому...
- Ти ж по долі Катерини з поеми Шевченко йдеш...Ще й війна...
- Що ж робить?
- Мамі скажи, потім щось буде видно. Ну аборт вже не зробиш, то станеш мамою
- А Іванко?
- Що Іванко?
- Може він прийме мене з дитям? Це ж його дитина теж...
- Ти дурна? Він використував тебе й пішов собі у Росію. Ще й зараз на війні наших вбаває. Ти думаєш він від тебе прийме дитину?
- Ну він ж батько...
- Та він москаль! Тобі мало, що він тебе кинув як іграшку? Не мели дурниць, а малого ми виняньчемо і без нього. На мене можеш покластись. - Настя обійняла подругу - Але матері сказать все одно треба та як найшвидше. Сьогодні скажи!
Насті було легко давати поради. А як важко зробить це подруга не знала. Не їй народжувати у 15 ще й у війну. Все одно вірила Катерина, що Іванко візьме її у дружини й дитину прийме...Але як знайти коханого ще не знала Катя.