Невідповідності (ІІ)
Частина II
Пополудневий відпочинок фавна
В один серпневий день на снопі пополудні
Природи божество, володар флор і фаун,
Розлігся молодий, обпалений підспудно,
Повік утомлений, повік байдужий фавн.
Дивить зневажливо промінням невротичним
В положенні такім, як у «нічних комах»,
Свободних водночас, але у час опрічний
Заланцюгованих, як яструби в путах.
Та чи закутий фавн у кайданів границі,
Під небом томлячись у ванній насолод,
Як шия ніжная заключена в ключиці,
А тіло пружнеє заведене під звод?
Лоскоче вітерець вибагливого фавна,
Розважно догори піднялась голова:
Неподалік в кущах упевнено й невправно
Вкотре злягаються кривих створіння два.
Позамість клімату тендітної еклоги,
Сопілки замість і сиринги голосів,
Вони, розбивши вщент стіну перестороги,
Явили світові симфонію кнурів.
Та подивись: однак, ти, фавне, одинак
Й твоя краса, як ти, повік відпочиває.
Чи хтось підозрював, що зманливий юнак
Самозакоханий сильніше, ніж кохає.
Венера ж до музик у гості на бенкет
Життя заскочила, щоб допомігти праці.
Вона розкішний їм засунула букет,
Хоч рисам їніх лиць вже не завадять пранці.
Ти увібрав в себе всі якості Калитки;
А з найвиразніших чуттів — Жуанів шал.
Та між петуній я не віднайшов ще квітки,
Такої ж білої, як кали ідеял.
За передбаченням провісниці Сивіли
Хай перенищить квіт цариця снігова,
Щоб білі проліски загибель народила,
Бо, може, зна добро лиш пані Зло сива.
Але, як завжди, знов уродить бурʼяни,
Голки заражені імунодефіцитом —
Задушать проліски відродження вони,
Та мʼясо роздеруть мерзенні паразити.
З утомлених повік не скотиться сльза,
Не нагодуються нові мертво-рослини.
Усякий заколот — даремная гроза,
Що тільки фавнові скорочує години.
Ще крихта є дрібна предсмертного часу,
Щоби промовити ясні й сумні слова:
Я так тебе люблю! Невторену красу!
Мої серпневі та засмучені жнива.
Тебе кохати — щомиттєва насолода.
Тебе дивитися — найліпші видива.
Невипадковая зловмисная колода...
Мої серпневі, та, зівʼянуті, жнива.
3-го листопада, 2024-о року