Dr. Stone "Вслед За Мечтой"

Автор-сан:

Чуваки, я всё еще работаю над переводом этих двух частей, так что в скором времени ожидайте перевод на украинский (・∀・(・∀・(・∀・*)

Остров Сокровищ. День первый

Ткань летела в разные стороны, её хруст еще долго стоял в ушах Модзу, а ярый цвет изумрудных глаз, смотрящих на него всё так же равнодушно, заставлял сердце трепетать в грудной клетке даже не будучи рядом со своей возлюбленной.

-"Возлюбленная"! - Т\И вскинула руки, швырнув новое платье в стену, где кучей валялись сотни шмоток, начиная с платьев для безвкусных проституток, заканчивая нарядами для более элитных путан. - Слышать даже не хочу!

Мужчина, имя которого девушка узнала этой ночью, стоял поодаль и с легким намеком на улыбку томно наблюдал за тем, как каждое предложенное им одеяние рветься на куски или же летит ему в лицо. Тряпка больно била по фиолетово-синей щеке, когда Т\И особенно сильно не радовал наряд.

-Если тебе не нравиться, я могу заменить это на множество других прекрасных прозвищ. - Модзу встал, и легким шагом приблизился к одной из оттвергнутых тряпок. Девушка сидела на полу, на мягком ковре из медвежей шкуры, которого в том месяце абориген прибил самолично. Её бледная кожа смотрелась восхитительно на контрасте с мехами, и мужчина еще раз похвалил себя и свою силу - для возлюбленной всё самое лучшее.

Из под ресниц, Хьюстон внимательно наблюдала, как крепкая мужская ладонь берет ткань и проводит по ней большим пальцем. Да, материал первосходен, а работа заслуживает какого-нибудь дизайнерского поощирения ввиду одобрительного кивка девушки. Однако она напрочь отказываеться идти на поводу у своего похитителя - одевать платье, кое почти не прикрывает всё самое красиве, равняеться с красной тряпкой для взбешенного быка. Или же быка в самом соку "весеннего обострения". И всё же, чужую, ручную работу она пожалела.

-Например, я могу называть тебя... М-м-м-м... Скажем, своей женой.

Скорость развития их отношений одновременно и пугала, и заставляла Т\И еще больше усомниться в адекватности своего новоиспеченного ухажора. Сначала "прекрасная незнакомка", следом за этим "любовь всей моей жизни", а сейчас уже "жена"! Они знакомы немного больше 20-ти часов, и еще надо вычеркнуть из этого промежутка времени те несчастные три часа, которые Т\И пыталась потратить на сон.

Её волоком затащили в милый домик на дереве, стоявший поодаль от всех остальных жилых участков. Само по себе дерево завораживало своими масштабами - Хьюстон не могла подобрать ни одного подходящего слова из всех четрыех языков, которые знала, когда впервые увидела это чудовищное в своих размер, но прекрасное творение природы. "Древессный великан" служил целой связью веток-мостов из одной части владений некого Великого Повелителя с большой буквы, в другую. Широкие кроны помогали спрятать большие участки жилых домом от летнего солнца, зимой - от снега и сырости, а осенью - от дождевой влаги. Разположиться в столь уютном месте было воистину разумным ходом.

Для аборигенов. Для похищенного же врача это место оказалась тюрьмой, которая не предоставляла легких вариантов побега. Или же высокой башней, в которую заточил её неверотяно сильный, могущественный и, как показывало краткое пробывание среди его деревни, очень влиятельный "дракон" с копьем и каменным щитом. И теоритеский "прекрасный принц", по идее достойный чести спасти прекрасного врача, являлся еще более ужасной версией "злого дракона". Такое положение вещей ввело Хьюстон чуть в депрессию. Почему такой прекрасной леди не суждено наслаждаться компанией прекрасных джентельменов? Ладно, Бог с ними, с этими джентельменами, дайте бедняжке хотя бы адекватов, не помешанных на деньгах, сиськах или науке!

Гребанные японцы.

Вот так и становятся расистами.

Тем не менее, стоило взгляду пройтись по фиолетовой щеке мужчины, и на душе становилась немного спокойнее. Может быть до этого момента он и был уверен в душевной силе Т\И, то теперь у него не оставалась вопросов к ней и по теме физической мощи. Девушке - особенно врачу - первым делом надо было смыть с себя всю ту грязь и вонь, и плен не служил оправданием для того, чтобы этого не сделать. Если до того, как её затащили в этот домик, она и пыталась дать придурку по щам, да так, чтоб закричали извилины, то когда мозолистые от оружия руки потянулись к обнаженному телу, покрытому мелкими ссадиными и синяками, Модзу неожиданным образом познал всю дьвольскую (но более прекрасную) силу возлюбленной. Т\И с размаху зарядила кулаком по наглой роже и остаточно позначила свои и его границы. Плена без уважение к своей персоне она не потерпит!

Но он продолжал улыбаться.

-Кажется, пора. - Модзу отодвинул тряпку от круглого окна, лениво окинул взглядом свой собственный "сумашедший домик" и вернулся взглядом к девушке. На ней рубаха, высохнувшая за это время, и некогда бежевые штаны, которые теперь были оборванными, короткими шортами. Ему нравилось смотреть на мелкие синие пятна на бледной коже бедер. Садисткое удовольсвие посылало вниз по телу тонкие искринки вожделения. - Жалко будет печалить красоток, но ведь сердцу не прикажешь. Верно?

-Пошел к черту. - врач скрестила руки на груди, быстро рыкнула в сторону "дракона" и отвернулась, показывая, что диалог окончен. Но тот явно не понял намеков-жестов.

-Сейчас мы с тобой идем к милым девицам. Я рассказывал тебе: Великий Повелитель любит молодых красавиц в самом их саку, особенно маленьких и миленьких, невинных. И меняет их раз в год, как цветы. Впрочем, я ничем не отличаюсь. Точнее, не отличался. До вчерашнего дня.

Воин подошел к ней, бережно провел подушечками пальцев по неряшливым кудряшкам и лаского схватил за подбородок, поворачивая голову к себе.

- Тебе же волноваться не стоит, любовь моя. - улыбка мужчины, ленивая и легкая, медленно сползла, а оскал заменил её слишком быстро, чтобы Т\И смогла понять эту минутную перемену настроения. - Ни один ублюдок не посмеет протянуть к тебе руки.

Черные глаза, чья радужка почти скрылась за бездной зрачка, блеснули и в этот блеске Т\И учуяла нечто недоброе. То, как она сглотнула,заставило Модзу перевести взгляд на её шею.

"Псих" - вот, что думала Хьюстон, видя вновь зарождающуюся улыбку.

-Знаешь... - он поугас, почти как свеча, которую разбушевал внезапный ветер и тут же оставил в покое. Голос пропитался некой меланхолией. - Звание богини Красоты и Ненависти звучит просто восхитительно. Мне интересно... В деревне, где ты родилась, тебе поклонялись?

Ах, поклонялись ли ей в Научном Царстве? Едва ли. Глаза тамошних людей застелены лишь одним человеком - Ишигами Сенку. И это понятно: почему бы не склонять голову перед человеком, который строит для тебя счасливое будущее? То есть, в этом есть что-то неправильное, но и перед ним никогда не становились на колени или переходили собственные границы нормального, не забывали про собственную гордость и честь. Он этого никогда и не просил. Только работать, слушать и выполнять. Т\И тоже не желает видеть перед своими ногами чью-то макушку, или согненую в уважение старую фигурку, но "работать, слушать и выполнять" - слова, значение которых для нее закрыто. Это и являеться основой для... большинства ссор между вождем и врачом.

-Я мог бы сделать из тебя королеву всего мира.

Мило, даже очень. Но, интересно, мог бы Сенку когда-нибудь предложить это Хьюстон? Она уверена, что он именно тот человек, который с стопроцентой гарантией сможет это сделать. И всё же. Если Ишигами сказал такое ей, было бы куда легче воспринять его за злого двойника, оригинал которого украли прищельцы для своих чудовищных эксперементов. Или сказать, что наука и тягости на юных плечах окончательно вбило его в землю, и крыша его полетела вниз по скоростю света.

Да и какого черта она вообще об этом думает?

-Я не доверяю тем, кто обещают мне целый мир. - Хьюстон вздыхает, и ровнодушным жестом отмахивается от его руки. - Ни один из них мне его так и не достал.

-Значит, всё это время ты была окружена полуумными слабаками.

-Да и мне он не нужен. Мой скромный мирок меня вполне устраивает.

-В таком случае... - его ладонь крепко сжала ее маленькую, бледную, а губы дрожали, когда касались костяшек. -... позволь мне украсить его.

-Он прекрасен именно тем, что там нет вас. - брезгливо скривившись, она вырвала руку. - Мужчин.

***

Она шагала рядом с ним по древесным мостам, смело игнорируя рискованные скрипы досок под ногами. Походка Модзу была уверенной и быстрой, но слегка рязвязной, словно он всегда шел слегка на веселе, бодро и живо. Настроение Т\И выражалось в плотно сжатых губах, грубом равнодушии к окружающим их слюнопускателям и размашистых шагах. Ноги всё еще были босые, а шорты некульторно короткие и порванные - её Величество так и не согласилась одевать что-либо из всего того шкафа, украденного из "Модного приговора", и принесенного новеньким, в некоторых местах симпатичным "мужем"-аборигеном.

Внутренний дворец внушительных размеров, с сильной, но чуток туповатой охраной, милыми девицами из гарема и домиками, построенные не совсем в стиле Японии. В них чувствовалось атмосфера давным-давно прочитанных Хьюстон сказок про маленьких человечков, живущих на деревьях, и избушек в Киевской Руси, картинки которого часто встречались в потрепанном учебнике по мировой истории. А фонарики, висящие на палках и сделанные из самой простой бумаги, всё-таки отдавали чем-то азиатским. Праздник "Красных фонарей" из-давна был мечтой юной ученой в дядюшкином белом халате, не подходящим по размеру. Про него Т\И узнала также из книги. Сколько же книг она успела перечитать?

Абориген-тире-больной-ублюдок много говорил: про свою жизнь, про прошлое и будущее его предков, про Великого Повелителя и даже про скотину, которую они где-то там нашли. Речь текла из его уст, но для девушки вся его болтавня превратилась лишь в фоновой шум. Такой же, как пение птиц или гомон чужих голосов. Ностальгия - чувство, с нотками меланхолии и внезапностью змеии - снова заставила изумрудную пару глаз потускнеть, сменить цвет с ядовитого, на темно-болотный. Сейчас в этих болотах и правда можно было потонуть, вместе с чувством покоя, уверенности и счастья.

Сколько легендарных работ, вечных работ, было похороннено под толстым слоем времени и камня? Книги, картины, скульптуры, здания! Само понятие "исскуство" пропало из мира, из голов людей, из их же сердец, на целые три тысячи лет. Сколько частичек щедрых душ, вложенных в мировые шедевры, навсегда исчезло? Хьюстон так любила бродить по Лувру {название популярного музея в Париже}, рассматривая каждую каплю исскуства детально и по тысячи раз. Произведения Баха, Моцарта и Бетховена в исполнении дяди всегда были на высшем уровне. У неё даже были несколько аудио-записей его игры, на тот самый случай, когда не получалось заснуть. Они даже играли пару раз вместе, в четыре руки.

А Лилиан пела.

-М-м-м-м, неплохо...

Мысли и воспоминания заслонили собой глаза и Хьюстон не заметила, в какой момент доски под ногами сменились обычной протоптаной тропой. Зазевавшись, она с позором врезалась в каменную, судя по ощущения убитого чуть ли не в кровь носа, спину резко остановившегося Модзу. Тот быстро глянул на нее через плечо, и приподнял руку, когда его возлюбленна захотела взглянуть на причину неожиданного тормаза.

-Этот год так и падок на красоток.

Девушка держалась за пульсирующий нос, когда оглядывала впереди спины, сокрытые щитами, и длиннющие палки с тупыми наконечниками. Такими можно только забивать до смерти.

-Предупреждай, когда тормаза врубаешь, окей? - в ответ она получила лишь хитрую ухмылкуи краткий кивок. - Не, я серьезно. Ты хочешь жену с синим носом?

-Так ты согласна?

Он тут же засиял счастьем, готовый затмить своим сиянием тысячи космических звезд, и когда врач только собралась открыть рот для повторной гневной тирады, как всё её тело содругнулось от ярого крика одно из вояков:

-Построиться! - гласил бас. - Ну-ну, не стойте, как овцы! Выстроиться, живо!

Пару мужчин слегка поржали, посматривая на перепуганное выражения лица Хьюстон, быстро шмыгнувшую за спину Модзу. Она цокнула в их сторону, и это послужило им поводом поулюлюкать. Однако, по каким-то причинам, те достаточно быстро умолкли и поспешили удалиться ближе к своим.

-Самый красивый молодняк среди женщин будет выбран в гарем внутренного дворца!

Ах, вот оно что. Помнится, Модзу с утра по-раньше уже успел вынести ей мозг по такому "важному поводу".

-А это, знаете ли, огромная честь! - добавил Модзу и, услышав рядом тихое "Да в каком месте?...", громко рассмеялся.

-Твоя участь совершенно иная, любовь моя. - благодушно сообщил абориген в который раз и властно прижал Хьюстон к своему боку. - Изначально я не планировал показывать тебя миру - завидливые рожи и ущемленных девиц мне не хотелось видеть, но уж лучше пускай все знают, кому принадлежит твоё тело и сердце.

"Псих" - какой раз это слово всплывало в белой голове? Слишком много, чтобы находились причины оставаться рядом с этим мужчиной.

-Мое тело - это мое тело. А сердце принадлежит природе и плевать я хотела, что ты её часть. Просто долбани себя разочек, чтоб мозги на место встали. Если ты их всё еще не потерял, facking idiot.

-Ах, я так обожаю этот твой "проклятый" язык!

Модзу рассмеялся еще сильнее, прижимаясь своей щекой к бледной щеке и та всем своим существом ощущала чужое довольство. Он терся к ней и притирался, игнорируя взгляды окружающих их солдат и просто ловил кайф от чувства кожи к коже, пускай это и было всего лишь ухоженное лицо Т\И.

-Тьфу ты.

Правду говорят, что любовь слепа, глуха и до истерики тупа. Чтобы врач не говорила, сколько бы японских матов не орала, чтобы не делала и какие только способы не применяла против всепоглощающей ненормальной любви аборигена, о которой он твердил ей безостановки почти сутки... Нет, такие отвратительно непробиваемые чувства она еще не видела.

"Я плохая!"

"Я тоже"

"Я не умею готовить!"

"Я могу готовить для тебя изо дня в день вплоть до дня нашей совместной смерти"

"Я не стираю!"

"Это сделают другие"

"Я не... э-э-э... я не послушая!"

"А я люблю наказывать"

"А мне не нравится секс"

"Понравится"

"... Я мужик."

"...Разнообразие в половой жизни всегда хорошо"

"Клянусь, я убью тебя, пока ты будешь спать"

"Смерть от твоей руки будет самым прекрасным завершением"

"Тогда себя грохну"

"Я уйду вслед за тобой"

"Может, всё же смилуешься надо мной, а..?"

"И даже смерть не разлучит нас!"

***

Стайка девушек и женщин, в вызывающих платьях и с тусклыми взглядами, стояли, словно в очереде на казнь.

Кохаку чувствовала себя ядовитой конфеткой в яркой, привлекающий мужские взгляды обертке. Легкое белое платье, милые виды на грудь, цветочки в голове - всё это... как-то не для неё. Без щита за спиной и железной, верной катаны, дарующей чувство полной безопасности и преодалевшей столько смертельных поединков, было не уютно. Проникать в логово врага, у которого в руках оружие, способное полностью уничтожить выживших людей и окончательно разрушить счасливое будущее, да без ответного "сюрприза", ввиде хотя-бы небольшого ножечка под юбкой? Самоубийство! Точнее, вызов без гарантии на победу.

Сенку запретил брать какие либо "острые предметы" в руки, пока их маленькое путишествие в гарем не закончится. Или же только в том случае, если ситуация конктретно прижмет и всё перейдет в выбор между смертью и жизнью. Амазонка попыталась спрятать мелький нож, похожий на недоделанный сурикен под юбкой и привязать к бедру декаративной ленточкой, но её притормозили и отобрали весь арсинал холодного оружия. Теперь она осталась полностью обезаружна.

"Главное оружие первоклассного воина - собственное тело" - голос Т\И всегда был с легкой хрипотцой и когда она говорила мудрие вещи, - а говорила она их часто - тон её придавал им шлейф жизненого опыта, и тысячи жизненных наставлений хотелось слушать, слушать и слушать, пока до молодого могза не дойдет смысл всех сказанных ею слов.

Глаза чуть защипали, стоило мыслям вернутся к друзьям, каменными статуями замершими на борту Персея. Т\И не было в тот момент с ними, и Кохаку потратила всю ночь, чтобы найти её. Ближе к утру, когда утренняя заря могла стать для Кохаку причиной обнаружения вражескими людьми, она старалась отыскать хотя-бы намеки на присутсвие врача, но... Её как и след простыл. Она не оставила за собой даже белого волоска или следа босой ладыжки. Будто лес полностью поглотил её, стоило Хьюстон войти в него.

Вернувшись обратно в пещеру, выточенную морем, Кохаку словила себя на мысли, что врачу наверняка бы понравилось место их временного науного лагеря. Возможно, она бы без конца касалась блестящих стен, собирала "данные" и сидела бы вместе с Ишигами за одним микроскопом.

Сенку не спал, когда Кохаку вернулась с ночных поисков. Его лицо не выражало ничего, кроме задумчивости. И весть, что Хьюстон не получилось найти, заставила его брови сместиться ближе к переносице, а губы плотно сжаться. Она высказала ему страх о том, что белобрысую могли найти аборигены, превратить в камень и ногами избить в тысячи мелких-мелких минеральных крошек, а после выкинуть далеко в море и волны бы разнесли камень по всему миру, а время и воздух обветрили ткани, и Хьюстон навсегда осталась бы лишь гладким песком под ногами уже цивилизованных людей. Но ученый не слушал, и под конец трагического монолога лишь отрицательно качнул головой. И на вопрос, что же могло произойти с убежавщей, не ответил.

Либо Ишигами не предавал этому большого значения, либо же слишком глубоко нырнул в размышления. Но ни этой ночью, ни следущей они не спали. А дни были невероятно тяжелыми...

Тем не менее, пару жирных капель тонального крема и от голубоватых синяков под глазами не осталось и следа.

Прямо как от Т\И.

-Ауч, Кохаку! - писклявый голосок Гинро раздался совсем рядом с ухом. - Не хочу я вперед! Вдруг меня выберут?... А же... Ну, это.... Парень!

-Мы уже тысячи раз всё обговаривали! Не будь хлюпиком и соберись! - Кохаку влепила блондинистому шпиону в юбке смысный подзатыльник, медленно закипая. - Чем больше команда, тем больше шансов на победу. Ты разве не хочешь спасти Кинро?

-Кинро - это твой брат, верно? - блестящие юность, карие глаза Амараллис любопытно сверкнули, и тут же потускнели. - Мне очень жаль...

-Не надо говорить так, будто всё кончено. - Кохаку вздохнула, выпрямилась и решила оставить Гинро в покое. Всё равно очередь рано или поздно и до него дойдет, а там уже как карта ляжет. - Наша задача - добыть для Сенку платину и отобрать у врагов окаменительное оружие. А после этого мы сможем вернуть всех обратно... Я надеюсь, что всех.

Мисс "Красавица острова" с улыбкой кивнула, отводя взгляд от серьезного и уставшего профиля Кохаку. Совсем скоро все планы, вынашевыемые долгих пять лет, обретут реальною форму и всё будет хорошо. Совсем скоро этот ад закончится.

Но пронзительный крик девушки отрезвил разумы и все сполохнулись, неосознанно прижимаясь друг к другу. Вопль физической боли, приправленный еще и душевными муками, проник в самое сердце и ад, который уже столько поколений творится на этом острове, продолжает набирать обороты. Он никуда не собирается исчезать.

-Пашу как проклятый, гоняюсь сутками за всяким сбежавшим зверьем, и тут вдруг нахожу сбежавщую красотку... - жалкий всхлип почти не слышен за низким-низким басом старика. - Да-а-а-а, достойная награда!

Испуганные пары глаз устремились на высоченный, ненормально здоровый силуэт гиганта, и тут же невольно на его жертву: хрупкую и отчаянную фигурку, за пояс повисшую на пальце тирана Ибары. Слезы несчастья стекали с лица красавицы вниз, по вискам и оставались на корнях темных, шелком переливающихся волос. Спина выгнута почти в неестественном положении, и Амараллис почувствовала все те неприятные ощущения эфемерно, когда веревка на поясе больно впивается в кожу, и это всё, что держит твое тело на весу.

Глазища Ибары темные, с мелкой радужкой и большими зарчками, насквозь пропитаными желанием власти над всем, чего эти очи касались и касаются до сих пор: над войнами, над мирными жителями, над девушками. Похоже, его властность не обошла даже новый рогатый скот и маленькие, зеленые травинки под стопой, размером чуть ли не с бедро Кохаку. Черные мешки под глазами выражали усталость, а большая "корона" на голове - авторитет. Когти хищников, агрессивно торчащие в разные стороны из своеобразного головного убора, смотрелись угрожающе, и дополняли черные, острые полосы вдоль шеи и позвоночника. Эта краска превращала уродливого, старого, жадного до власти и молодых тел стервятника в варана. Громадного и страшного, жрущего даже свой выводок, не поворотливого, с обвищей, чешуйчетой кожей.

-Прошу вас... - кровь капала на землю, и почти полностью заслонила собой левый глаз. Злость и страх, отчаяние и безвыходность ситуации... Всё смешалось в одну громкую, глухую ненависть и желание действовать, но голос продолжал дрожать, когда юноша молил: - Молю пощадить...Мы же только что поженились!

-И что с того?

Послушные солдаты стояли позади своего предводителя, с копьями и щитами. Их вид говорил сам за себя, и никто не рискнул сунуть нос в... не свое дело. Впрочем, даже если бы этих вояков за спиной Ибары не было, его фигура всё еще стоит рядом с королем. И чужая жизнь остается чужой. Особенно, когда вслед за чужой могут прихватить еще и твою.

Именно поэтому деревенские, в том числе и девушки, оставались стоять поодаль, и с замиранием сердца наблюдали за медленной, жестокой и печальной поломкой чей-то обезображенной судьбой. На этом острове, на этой проклятой вождем земле, судьбы ломались слишком часто и всегда с громким, характерным хрустом, с которым обычно должна ломаться лишь старая ветка.

А Т\И Хьюстон не терпит, когда кто-то ломает "ветки".

-Хей, ты, уродливое - Мгх!!

Звонкая "Р", легкий хрип, низкая тональность и повышенная, жестокая громкость. Кохаку прислушалась, затаив дыхание. Если это...!

-Милая...

Крепкая мужская ладонь накрыла маленький рот, до краев наполненный гневной тирадой и английскими матами с целой кучей вразумительных колькостей и уже готовый извергать их лавовым потоком прямо в морщинистое от старости лицо Ибары. Модзу притянул свою возлюбленную обратно к себе, быстро чмокнул в белоснежную макушку и принялся шебетать на ушко:

-... тебя не стоит нарываться, любовь моя. Пока ты под моим покровом, пока я ручаюсь за тебя, им твоя смерть не будет выгодна. Но если будешь приносить слишком много проблем... Даже моя жизнь не станет для них причиной терпеть. Так что придется тебе привыкнуть к этому и быть хорошей девочкой, договорились?

Она брыкалась, пыталась кусаться и кричать, но абориген держал крепко и лишь смеялся, всё крепче и крепче сжимая руки на губах и талии, и иногда мог пару раз чмокнуть в потный от усилий висок или белоснежную макушку, пахнущую тропическими плодами и лилиями.

Кохаку смотрела на эту парочку разинув рот и не могла поверить в происходящее в десятке метров от неё. С одной стороны, пропажа сама собой нашлась в здравии - кажется... - и сохраности - тоже кажется... И это не могло не радовать, ведь Кохаку переживала за нее так же сильно, как за окаменелых друзей, если не большее... Но с другой стороны - Хьюстон оказалась в любовных обьятьях одного из самых сильных врагов Научного Царства на этот период и явно не получает от этого того самого кайфа, если бы оказалась в обьятьях того же Рюсуя, Хрома или, хоты бы, Сенку. Буквально вчера утром эта дама сбегала с корабля, матеря всех и вся, а сегодня!... А сегодня она уже с ухажором.

И амазонка прекрасно понимала - добра от такого... "славного" дуэта ждать не стоит.

"Если этот ублюдок что-то сделал...."

-Т\И-са-а-а-ан!... - Гинро сжался позади еще больше, сдавленным шепотом протянув под нос имя врача. Этим шепотом и отчаянным голоском он выразил буквально большинство эмоций Кохаку прямо сейчас. - Как она там оказалась?... Боже! А если... а вдруг она с ними заодно?? Кохаку, я не хочу-у-у-у туда!... Мало нам чокнутых извращенцев, так они теперь подружку из наших завели! Причем самую... самую... э... неправильную! Не пойду я туда! Я жить хочу, Кохаку!

Жалкие писки и мольбы Гинро никак не помоглаи собраться с мыслями. Блондинка не отрывала взгляда от бьющегося в гневе тельца, такого хрупкого и нежного на вид, заточенного в крепкие обьятья ненавистного Хьюстон человека. Синяки на бедрах, шее. Длинные, иногда прерывающиеся царапины вдоль рук, засохшая кровь на левом ушке и порваннаяв клочья одежда, сделанную людьми, которые теперь стоять камнем на Персее...

-Т\И? Та самая?? Никогда не видела таких беловолосых... Кроме вашего Сенку. - Амараллис спохватилась, когда заметила как Ибара заинтересованно зашагал в сторону Модзу и настороженной белобрысой. - Плохи дела... У неё могут быть пробле- Кохаку!

Красавица схватила рычащую в сторону врагов подругу за предплечье, мешая осуществить необдуманные поступки. Сжав пальцы и стараясь как можно незаметнее одернуть её назад, Амариллис принялась шепотом успокаивать постепенно разгорающийся огонек:

-Нельзя, Кохаку, нельзя! С ней Модзу, видишь? Всё будет нормально!...

Но, несмотря на все её усилия, эти слова послужили лишь добротными, сухими бревнями в яростный костер, под именем "Кохаку". Рыкнув, она рванула рукой и освободилась от слабой, по сравнению с ней, хваткой.

И тут же встретилась взглядом с Т\И. Изумрудные озёря прояснились, как-будто по ним прошлись солнечными лучами за столь долгое время, а тело успокоилось, облокотившись почти полностью на Модзу, стоявшего позади.

Гнев Кохаку испарился почти моментально, словно по приказке чужих глаз, мыщцы расслабились. Уйдя, глухая обида на сородичей и жажда мести оставили за собой единнный голос разума. Ген советовал. Ген советовал, как надо расправляться со своим гневом, как находить "точки опоры" в моменты страха и отчаяния. Она с силой стукнула себя по лбу.

"Дура!" - голос разума принялся за вразумительные процессы, несущие в себе пару не сильных оскорблений. - "Дура-дура-дура! Чуть не облажалась!"

Амараллис и Гинро быстро переглянулись.

***

Ну вот почему Т\И вечно заносит в какую-то беспросветную жопу?! Разве она не могла и дальше сидеть на миленьком, уютненьком кораблике Персее, рядом с Нанами и Хромом? Что сподвинуло её кинутся в море и выскочить на берег как раз в тот день, когда этот злосчастный лавелас Модзу будет на охоте? Конечно же, в этом виноват Сенку Ишигами - мальчишка с количеством секретов превышающим IQ, и его соучастник Касеки - заядлый ремесленик, не терпящий и погнутого гвоздя в своем пристусвии.

Черт бы побрал этих двоих! Из-за этих тиранов и узурпаторов невинная Т\И Хьюстон должна страдать и быть в заложниках у красавчика острова. Может быть, всё было бы не так плохо, учитывая её нынешнее положение дел, пристижный титул и достаточно солидного мужчину рядом с собой... Но корабль! А долг? А любимый экипаж? А это обещание, данное больше года назад одному мальчишке? Нет, сейчас она не может оставить всё как есть и перестать сопротивляться. Но и изменить что-то существенное Хьюстон тоже не в силах. За исключением появления нового синяка на теле - чужом или своем, не имеет значение. Всё равно это не по её части.

Но вдруг!

Встретившись глазами с Кохаку, врач ощутила что-то на подобии далекого звона громадного колокола, только ударили не по нему, а прямо по её голове. Всё улеглось само собой. Стало спокойно. На пару секунд.

Буквально на пару милисекунд она посмотрела в глаза Лилиан.

Шестеренки, наконец-то, заработали именно в том направлении, в котором должны были работать еще на корабле. Мысль прерывалась другой, врача куда-то уносило крышесносным течением и приносило обратно на гладких волнах, а в конечном итоге сердцебиение перестало чеканить metal-rap. "Система" обновилась, и уже через пару мгновений раздумий каждая "папочка", каждый "системный файлик" и "мемная гифка" были на своих местах. Разум оканчательно проянился.

Пару раз легко похлопав по жесткой руке Модзу, говоря мол "Поняла и обработала, можешь отпускать", Хьюстон окончательно взяла себя в руки. Удивительно, как гнев, непонимание ситуации и обида, на пару с постоянными размышлениями о чужих секретах, могут застелить глаза и обездвижить мозг. И как быстро взгляд близкой подруги может привести всё в порядок!

Самое время мысленно прикрикнуть на саму себя и собрать оставшиеся после побега мозги в целую кучу, дабы те уже начали функционировать как надо, а не с горем пополам, чуть ли не в пердсметрном издыхании.

Темная фигура нависла над задумчивой Т\И, но та её в упор не замечала. Или же просто игнорировала - сейчас ей было не до здоровой зловещой тени, угрожающей и неприятной.

Первым делом, ей надо всё обдумать.

-Ну и что это?

Хьюстон не замечала, как чья-то старческая, грубая и широкая ладонь зарылась в её белоснежные волосы и проходилась пальцами по прядям. Также она успешно проигнорировала рывок откуда-то справа.

-Моя женщина. - голос Модзу звучал как всегда спокойно и ядовито сладко рядом с ней, но по-лидерски громко, и сейчас в его тоне ощушалась неприсущая ему напряженость. - И будет лучше, если ты будешь держаться от неё подальше. Поверь мне, эта сорви голова совсем не в твоем вкусе.

Итак, начнем с начала. Причина её фееричного и не менее спонтаного побега с Персея? Очневидно, дурость. Дурость, гордость, обида и взрывной характер, даставшейся ей либо от русской матери, либо от дяди, лелеющим свою жизнь в аристокрачисеких кругах и полностью посвященную науке. И если с дуростью и дрянным чертами характера всё, более менее, понятно, то что делать с обидой? Какова именно её причина? Просто лестница? Просто койка? Нет, надо копать глубже.

-Ты ведь знаешь правила, Модзу... - Ибара зло лыбиться, сжимая пальцами бледное, тонкое женское предплечье, и кожа под сильным нажимом становилось белой. Его рука была настолько громадной, что охватывала район от плеча и лишь немного недотягивала до сгиба в локте. Хьюстон, погруженная настолько глубоко в раздумья, только и делала, что прожигала взглядом какой-то второстипенный куст недалеко, а когда почувствовала чужое касание, лишь равнодушно и легко похлопала по внушительной ладоне своей маленькой, словно друга-старину, не до конца осозновая, чья рука в данный момент властно удерживала её на месте. Хотя сама девушка никуда и не собиралась.

-Знаю, конечно. - властное сжатие на предплечье сменилось ласковым поглаживанием. -Но ты только посмотри на неё! Эта взрослая, статная женщина, а не милый ангелочек, которых ты предпочитаешь. Мало того, больная на голову.

В характере Сенку драться за койку или "иметь уважительную причину" не оповестить об отбытии за пару дней до этого? Нет. Зато в его характере пытаться строить из себя "папочку", и прятать своё "дитятко" подальше от всего ненужного, что бы последнее не устраиволо истерики. А значит, что-то важное, но запретное лично( или не лично) для Хьюстон, было спрятано под подушкой. А что насчет плаванья?

-Если она выбериться из моей опеки - одной бедой не обойдемся. Поэтому прошу тебя дать согласие на нашу помолвку и разрешение до конца моей жизни держать эту барышню в любовной узде.

Наконец, изумрудные глаза вышли из тени ресниц и посмомотрели вперед: на Кохаку, которую окружали две симатичных девушки. Одна из них - короткостриженная блондинка - показалась Т\И чем-то смутно знакомой. В том, как молоденькая красавица заламывала пальцы, тряслась и пряталась за надежной спиной амазонки, было оперделенно что-то уже известное. Но что именно - загадка.

Ибара молча впилился глазами в карие, горящие спокойствием глаза одного из своих самых близких и надежных подчиненых на этом жалком острове. И после пары минут нимого поиска чего-то, обратил свой взор на задумчивый профиль женщины. Раньше он не видел таких, только не на родном острове. Бледная кожа, белые-белые волосы, абсолютно иная форма лица. Это могло быть порожденние колдосвтсва, или же его последствия. А может даже какая-то зараза.

В любом случае...

Знали ли они - Кохаку, Хром и остальные - о том, что Сенку пытаеться скрыть от Т\И? Здесь можно лишь строить теории и играть в злую гадалку. Так что... Просто предположим,что да. Знали. Получаеться, в таком случае она имеет самый настоящий сговор против бедной, несчастной Хьюстон? А если они не знали? Тогда выходит, что Сенку играет не чистыми ручками. И знаете что? Первый вариант куда более реалистичен, нежели первый! А даже если врач ошибаеться, то ей плевать. Сенку носит фамилию Ишигами. Этим всё сказано.

... в любом случае, пока рисковано пускать её во Внутренний дворец без Модзу рядом. Пускай... Потом Ибара сделает правильное решение.

-Приведи своё лицо в порядок, Модзу. - главный улыбнулся, как ни в чем не бывало, и пару раз хлопнул Модзу по плечу. - Сумашедшее зверье в этом году повелось.

Т\И сегодня явно была не в том настроении, чтобы играть в гляделки. Врач выглядела глубоко задумчивой на той стороне, куда Кохаку и две её подружки стремились как можно быстрее проникнуть. Амазонка с непониманием наблюдала за тем, как крепкая, покрытая слегка взбухшими венами, рука Модзу ложиться на хрупкую талию подруги и слегка сжимает. "Бам! Удар! Всрик! Смерть! Истерика!"... Но ничего не происходит.

Ни бам, ни удар, ни смерть. Не меняется даже выражение лица. Всё будто так и надо. Словно из века в век именно эта рука должна ложиться именно на этой талии.

Кохаку медленно втянула воздух.

-Ну как же так...

❤Укр. версія❤

Тканина летіла в різні боки, її хрускіт ще довго стояв у вухах Модзу, а затятий колір смарагдових очей, що дивляться на нього так само байдуже, змушував серце тріпотіти в грудній клітці навіть не будучи поряд зі своєю коханою.

-"Улюблена"! - Т\І підняла руки, шпурнувши нову сукню в стіну, де купою валялися сотні шматок, починаючи з суконь для безсмачних повій, закінчуючи вбраннями для більш елітних путан. – Чути навіть не хочу!

Чоловік, ім'я якого дівчина дізналася цієї ночі, стояв віддалік і з легким натяком на усмішку млосно спостерігав за тим, як кожне запропоноване ним одяг рветься на шматки або летить йому в обличчя. Ганчірка боляче била по фіолетово-синій щоці, коли Т\І особливо сильно не радував вбрання.

-Якщо тобі не подобається, я можу замінити це на безліч інших прекрасних прізвиськ. - Модзу встав, і легким кроком наблизився до однієї з відкинутих ганчір. Дівчина сиділа на підлозі, на м'якому килимі з ведмежої шкіри, яку того місяця абориген прибив особисто. Її бліда шкіра виглядала чудово на контрасті з хутром, і чоловік ще раз похвалив себе і свою силу - для коханої все найкраще.

З-під вій, Х'юстон уважно спостерігала, як міцна чоловіча долоня бере тканину і проводить по ній великим пальцем. Так, матеріал першорядний, а робота заслуговує на якесь дизайнерське заохочення через схвальне кивка дівчини. Однак вона геть-чисто відмовляється йти на поводу у свого викрадача - одягати сукню, яка майже не прикриває все найкрасивіше, рівняється з червоною ганчіркою для розлюченого бика. Або ж бика у самому соку "весняного загострення". І все-таки, чужу, ручну роботу вона пошкодувала.

-Наприклад, я можу називати тебе... М-м-м-м... Скажімо, своєю дружиною.

Швидкість розвитку їхніх відносин одночасно і лякала, і змушувала ТІ ще більше засумніватися в адекватності свого новоспеченого залицяльника. Спочатку "прекрасна незнайомка", слідом за цим "кохання всього мого життя", а зараз уже "дружина"! Вони знайомі трохи більше 20 годин, і ще треба викреслити з цього проміжку часу ті нещасні три години, які Т\І намагалася витратити на сон.

Її волоком затягли в милий будиночок на дереві, що стояв віддалік від решти житлових ділянок. Саме собою дерево заворожувало своїми масштабами - Х'юстон не могла підібрати жодного відповідного слова з усіх чотирьох мов, які знала, коли вперше побачила це жахливе у своїх розмір, але прекрасне творіння природи. "Древній велетень" служив цілим зв'язком гілок-мостів з однієї частини володінь Великого Володаря з великої літери, в іншу. Широкі крони допомагали сховати великі ділянки житлових будинків від літнього сонця, взимку - від снігу та вогкості, а восени - від дощової вологи. Розташуватися в такому затишному місці було справді розумним ходом.

Для аборигенів. Для викраденого лікаря це місце виявилася в'язницею, яка не надавала легких варіантів втечі. Або ж високою вежею, в яку заточив її неймовірно сильний, могутній і, як показувало коротке перебування серед його села, дуже впливовий "дракон" із списом та кам'яним щитом. І теоретичний "прекрасний принц", за ідеєю гідний честі врятувати прекрасного лікаря, був ще страшнішою версією "злого дракона". Такий стан речей запровадив Х'юстон трохи в депресію. Чому такій прекрасній леді не судилося насолоджуватися компанією прекрасних джентльменів? Гаразд, Бог з ними, з цими джентльменами, дайте бідолашці хоча б адекватних, не схиблених на грошах, цицьках чи науці!

Кляті японці.

Отак і стають расистами.

Тим не менш, варто було погляду пройтися по фіолетовій щоці чоловіка, і на душі ставала трохи спокійнішою. Можливо, до цього моменту він і був впевнений у душевній силі Т\І, то тепер у нього не залишалося питань до неї і на тему фізичної сили. Дівчині - особливо лікареві - насамперед треба було змити з себе весь той бруд і сморід, і полон не був виправданням для того, щоб цього не зробити. Якщо до того, як її затягли в цей будиночок, вона й намагалася дати придурку по щах, та так, щоб закричали звивини, то коли мозолисті від зброї руки потяглися до оголеного тіла, покритого дрібними синцями й садка, Модзу несподіваним чином пізнав всю диявольську ( але більш прекрасну силу коханої. Т\І з розмаху зарядила кулаком по нахабній пиці і остаточно позначила свої та його межі. Полону без поваги до своєї персони вона не потерпить!

Але він продовжував усміхатися.

-Здається, час. - Модзу відсунув ганчірку від круглого вікна, ліниво окинув поглядом свій власний "божевільний будиночок" і повернувся поглядом до дівчини. На ній сорочка, що висохла за цей час, і колись бежеві штани, які тепер були обірваними, короткими шортами. Йому подобалося дивитись на дрібні сині плями на блідій шкірі стегон. Садистська втіха посилала вниз по тілу тонкі іскринки бажання. - Жаль буде засмучувати красунь, але ж серцю не накажеш. Правильно?

-Пішов до біса. - Лікар схрестила руки на грудях, швидко рикнула у бік "дракона" і відвернулася, показуючи, що діалог закінчено. Але той явно не зрозумів натяків-жестів.

-Зараз ми з тобою йдемо до милих дівчат. Я розповідав тобі: Великий Король любить молодих красунь у самому їхньому саку, особливо маленьких і миленьких, невинних. І змінює їх щорічно, як квіти. Втім, я нічим не відрізняюсь. Точніше, не вирізнявся. До вчорашнього дня.

Воїн підійшов до неї, дбайливо провів подушечками пальців по неохайним кучерям і лагідно схопив за підборіддя, повертаючи голову до себе.

- Тобі ж хвилюватися не варто, кохання моє. - Посмішка чоловіка, лінива і легка, повільно сповзла, а оскал замінив її занадто швидко, щоб Т\І змогла зрозуміти цю хвилинну зміну настрою. - Жоден виродок не посміє простягнути до тебе руки.

Чорні очі, чия райдужка майже зникла за прірвою зіниці, блиснули і в цьому блиску Т\І почув щось недобре. Те, як вона проковтнула, змусило Модзу перевести погляд на її шию.

"Псих" - ось, що думала Х'юстон, бачачи знову усмішку, що зароджується.

-Знаєш ... - Він згас, майже як свічка, яку розбушував раптовий вітер і тут же дав спокій. Голос просочився якоюсь меланхолією. - Звання богині Краси та Ненависті звучить просто чудово. Мені цікаво... У селі, де ти народилася, тобі поклонялися?

Ах, чи поклонялися їй у Науковому Царстві? Ледве. Очі тамтешніх людей застелені лише однією людиною – Ішігамі Сенку. І це зрозуміло: чому б не схиляти голову перед людиною, яка будує тобі щасливе майбутнє? Тобто в цьому є щось неправильне, але й перед ним ніколи не ставали на коліна чи переходили власні межі нормального, не забували про власну гордість та честь. Він цього ніколи не просив. Тільки працювати, слухати та виконувати. Т\І теж не бажає бачити перед своїми ногами чиюсь маківку, або зігнуту у повагу стару фігурку, але "працювати, слухати і виконувати" - слова, значення яких для неї закрито. Це і є основою для... більшості сварок між вождем та лікарем.

-Я міг би зробити з тебе королеву всього світу.

Мило, навіть дуже. Але, цікаво, чи міг би Сенку колись запропонувати це Х'юстон? Вона впевнена, що він саме та людина, яка зі стовідсотковою гарантією зможе це зробити. І всеж. Якби Ішігамі сказав таке їй, було б куди легше сприйняти його за злого двійника, оригінал якого вкрали прищільці для своїх жахливих експериментів. Або сказати, що наука і тягар на юних плечах остаточно вбило його в землю, і дах його полетів униз за швидкістю світла.

Та й якого біса вона взагалі про це думає?

-Я не довіряю тим, хто обіцяє мені цілий світ. – Х'юстон зітхає, і байдужим жестом відмахується від його руки. - Жоден з них мені його так і не дістав.

-Отже, весь цей час ти була оточена напіврозумними слабаками.

-Та й мені він не потрібен. Мій скромний світ мене цілком влаштовує.

-У такому разі... - його долоня міцно стиснула її маленьку, бліду, а губи тремтіли, коли торкалися кістячок. -... дозволь мені прикрасити його.

-Він чудовий саме тим, що там немає вас. - гидливо скривившись, вона вирвала руку. - Чоловіків.

***

Вона йшла поруч з ним по деревних мостах, сміливо ігноруючи ризиковані скрипи дощок під ногами. Хода Модзу була впевненою і швидкою, але трохи розв'язною, наче він завжди йшов трохи весело, бадьоро і жваво. Настрій Т\І виражався в щільно стиснутих губах, грубій байдужості до навколишніх слинопускачів і розгонистих кроках. Ноги все ще були босі, а шорти некульторно короткі і порвані - її Величність так і не погодилася одягати що-небудь із всієї тієї шафи, вкраденої з "Модного вироку", і принесеного новим, в деяких місцях симпатичним "чоловіком"-аборигеном.

Внутрішній палац значних розмірів, з сильною, але трохи тупуватою охороною, милі дівчата з гарему і будиночками, побудовані не зовсім у стилі Японії. У них відчувалася атмосфера давніх-давно прочитаних Х'юстон казок про маленьких чоловічків, що живуть на деревах, і хатинок у Київській Русі, картинки якого часто зустрічалися в пошарпаному підручнику з світової історії. А ліхтарики, що висять на ціпках і зроблені з найпростішого паперу, все-таки віддавали чимось азіатським. Свято "Червоних ліхтарів" здавна було мрією юної вченої в дядеччиному білому халаті, що не підходить за розміром. Про нього Т\І дізналася також із книги. Скільки книг вона встигла перечитати?

Абориген-тире-хворий-ублюдок багато говорив: про своє життя, про минуле та майбутнє його предків, про Великого Володаря і навіть про худобу, яку вони десь там знайшли. Мова текла з його вуст, але для дівчини вся його балаканина перетворилася лише на фоновий шум. Такий самий, як спів птахів чи гомін чужих голосів. Ностальгія – почуття, з нотками меланхолії та раптовістю змії – знову змусила смарагдову пару очей потьмяніти, змінити колір з отруйного, на темно-болотний. Зараз у цих болотах і справді можна було потонути, разом із почуттям спокою, впевненості та щастя.

Скільки легендарних робіт, вічних робіт було поховано під товстим шаром часу та каменю? Книги, картини, скульптури, будинки! Саме поняття "мистецтво" зникло зі світу, з голів людей, з їхніх же сердець, на три тисячі років. Скільки частинок щедрих душ, вкладених у світові шедеври, назавжди зникло? Х'юстон так любила бродити Лувром (назва популярного музею в Парижі), розглядаючи кожну краплю мистецтва детально і по тисячі разів. Твори Баха, Моцарта та Бетховена у виконанні дядька завжди були на найвищому рівні. У неї навіть було кілька аудіо-записів його гри, на той випадок, коли не виходило заснути. Вони навіть грали кілька разів разом, у чотири руки.

А Ліліан співала.

-М-м-м-м, непогано...

Думки і спогади заслонили собою очі і Х'юстон не помітила, коли дошки під ногами змінилися звичайною протоптаною стежкою. Зазівавшись, вона з ганьбою врізалася в кам'яну, судячи з відчуття вбитого мало не в кров носа, що спину різко зупинився Модзу. Той швидко глянув на неї через плече, і підняв руку, коли його кохана захотіла подивитись причину несподіваного тормоза.

-Цей рік так і ласий на красунь.

Дівчина трималася за пульсуючий ніс, коли оглядала попереду спини, приховані щитами, і довгі палиці з тупими наконечниками. Такими можна лише забивати до смерті.

-Попереджайте, коли тормоза врубаєш, окей? - у відповідь вона отримала лише хитру усмішку і короткий кивок. - Ні, я серйозно. Ти хочеш дружину із синім носом?

-Так Ти згодна?

Він тут же засяяв щастям, готовий затьмарити своїм сяйвом тисячі космічних зірок, і коли лікар тільки-но зібралася відкрити рота для повторної гнівної тиради, як все її тіло зникло від ярого крику одне з вояків:

-Побудуватися! - говорив бас. - Ну-ну, не стійте, як вівці! Вишикуватися, жваво!

Пару чоловіків злегка поржали, поглядаючи на перелякане вираз обличчя Х'юстон, що швидко шмигнула за спину Модзу. Вона цокнула в їхній бік, і це послужило їм приводом полюкати. Проте, з якихось причин, ті досить швидко замовкли і поспішили піти ближче до своїх.

-Найкрасивіший молодняк серед жінок буде обраний в гарем внутрішнього палацу!

Ах ось воно що. Пам'ятається, Модзу з ранку раніше вже встиг винести їй мозок з такого "важливого приводу".

-А це, знаєте, величезна честь! - додав Модзу і, почувши поруч тихе "Та де?", голосно засміявся.

-Твоя доля зовсім інша, любов моя. - благодушно повідомив абориген вкотре і владно притис Хьюстон до свого боку. - Спочатку я не планував показувати тебе світові - завидливі бешихи і ущемлених дівчат мені не хотілося бачити, але вже краще нехай всі знають, кому належить твоє тіло і серце.

"Псих" - який раз це слово виринало в білій голові? Занадто багато, щоб були причини залишатися поруч із цим чоловіком.

-Моє тіло – це моє тіло. А серце належить природі і начхати я хотіла, що ти її частина. Просто довбати себе разочок, щоб мізки на місце встали. Якщо ти їх все ще не втратив, то facking idiot.

-Ах, я так обожнюю цей твій "клятий" язик!

Модзу розсміявся ще сильніше, притискаючись своєю щокою до блідої щоки, і та всім своїм істотою відчувала чуже вдоволення. Він терся до неї і притирався, ігноруючи погляди оточуючих їх солдатів і просто ловив кайф від почуття шкіри до шкіри, нехай це і було лише доглянуте обличчя Т\І.

-Тьху Ти.

Правду кажуть, що кохання сліпа, глуха і до істерики тупа. Щоб лікар не говорила, скільки б японських матів не кричала, щоб не робила і які тільки способи не застосовувала проти всепоглинаючого ненормального кохання аборигена, про яку він твердив їй безупинно майже добу... Ні, такі погано непробивні почуття вона ще не бачила.

"Я погана!"

"Я теж"

"Я не вмію готувати!"

"Я можу готувати для тебе день у день аж до дня нашої спільної смерті"

"Я не стираю!"

"Це зроблять інші"

"Я не... е-е-е... я не послухаючи!"

"А я люблю карати"

"А мені не подобається секс"

"Сподобається"

"... Я мужик."

"...Різноманітність у статевому житті завжди добре"

"Клянуся, я уб'ю тебе, поки ти спатимеш"

"Смерть від твоєї руки буде найпрекраснішим завершенням"

"Тоді себе гримну"

"Я піду слідом за тобою"

"Може, все ж таки змилуєшся з мене, а..?"

"І навіть смерть не розлучить нас!"

***

Зграйка дівчат і жінок, у зухвалих сукнях і з тьмяними поглядами, стояли, немов у черзі на страту.

Кохаку почувала себе отруйною цукеркою в яскравій, що приваблює чоловічі погляди обгортці. Легка біла сукня, милі краєвиди на груди, квіточки в голові - все це... якось не для неї. Без щита за спиною та залізною, вірної катани, що дарує почуття повної безпеки та подолала стільки смертельних поєдинків, було не затишно. Проникати в лігво ворога, у якого в руках зброя, здатна повністю знищити людей, що вижили, і остаточно зруйнувати щасливе майбутнє, та без відповідного "сюрпризу", через хоча б невеликий ніжочка під спідницею? Самогубство! Точніше, виклик без гарантії на перемогу.

Сенку заборонив брати якісь "гострі предмети" в руки, поки їх невелика подорож у гарем не закінчиться. Або тільки в тому випадку, якщо ситуація конктретно притисне і все перейде у вибір між смертю та життям. Амазонка спробувала сховати дрібний ніж, схожий на недороблений сурикен під спідницею і прив'язати до стегна декаративною стрічкою, але її пригальмували та відібрали весь арсинал холодної зброї. Тепер вона залишилася повністю обеззброєна.

"Головна зброя першокласного воїна - власне тіло" - голос Т\І завжди був з легкою хрипотою і коли вона говорила мудрі речі, - а говорила вона їх часто - тон її надавав їм шлейф життєдайного досвіду, і тисячі життєвих настанов хотілося слухати, слухати і слухати, доки до молодого могза не дійде сенс усіх сказаних нею слів.

Очі трохи защипали, варто було думкам повернуться до друзів, кам'яними статуями, що завмерли на борту Персея. Т\І не було на той момент з ними, і Кохаку витратила всю ніч, щоб знайти її. Ближче до ранку, коли ранкова зоря могла стати для Кохаку причиною виявлення ворожими людьми, вона намагалася відшукати хоча б натяки на присутність лікаря, але ... Її як і слід застудився. Вона не залишила за собою навіть білої волосинки або сліду босої човни. Начебто ліс повністю поглинув її, варто було Х'юстон увійти до нього.

Повернувшись назад у печеру, виточену морем, Кохаку зловила себе на думці, що лікареві напевно сподобалося б місце їх тимчасового наукового табору. Можливо, вона без кінця стосувалася б блискучих стін, збирала "дані" і сиділа б разом з Ішигами за одним мікроскопом.

Сенку не спав, коли Кохаку повернулася з нічних пошуків. Його обличчя не виражало нічого, окрім задуму. І звістка, що Х'юстон не вдалося знайти, змусила його брови зміститися ближче до перенісся, а губи щільно стиснутися. Вона висловила йому страх про те, що білобрису могли знайти аборигени, перетворити на камінь і ногами побити в тисячі дрібних-дрібних мінеральних крихт, а потім викинути далеко в море і хвилі б рознесли камінь по всьому світу, а час і повітря обвітрили тканини, Х'юстон назавжди залишилася лише гладким піском під ногами вже цивілізованих людей. Але вчений не слухав, і під кінець трагічного монологу лише заперечно хитнув головою. І на запитання, що ж могло статися з утікачами, не відповів.

Або Ішігамі не надавав цьому великого значення, або занадто глибоко пірнув у роздуми. Але ні цієї ночі, ні наступної вони не спали. А дні були неймовірно важкими.

Проте пару жирних крапель тонального крему і від блакитних синців під очима не залишилося і сліду.

Прямо як від ТІ.

-Ауч, Кохаку! - писклявий голосок Гінро пролунав зовсім поряд з вухом. – Не хочу я вперед! Раптом мене виберуть?... А ж... Ну, це... Хлопець!

-Ми вже тисячі разів все обговорювали! Не будь хлюпиком і зберися! - Кохаку вліпила блондинистому шпигуну у спідниці смисний потиличник, повільно закипаючи. - Чим більша команда, тим більше шансів на перемогу. Хіба ти не хочеш врятувати Кінро?

-Кінро - це твій брат, правда? - блискучі юність, карі очі Амаралліс цікаво блиснули, і відразу потьмяніли. - Мені дуже шкода...

-Не треба говорити так, ніби все скінчено. - Кохаку зітхнула, випросталась і вирішила дати Гінро спокій. Все одно черга рано чи пізно і до нього дійде, а там уже як карта ляже. - Наше завдання - добути для Сенку платину і відібрати у ворогів скам'яливу зброю. А після цього ми зможемо повернути всіх назад... Я сподіваюсь, що всіх.

Міс "Красуня острова" з усмішкою кивнула, відводячи погляд від серйозного та втомленого профілю Кохаку. Незабаром усі плани, що виношуються довгих п'ять років, набудуть реальної форми і все буде добре. Незабаром це пекло закінчиться.

Але пронизливий крик дівчини протверезив уми і всі злякалися, несвідомо притискаючись один до одного. Зойк фізичного болю, приправлений ще й душевними муками, проникнув у саме серце і пекло, яке вже стільки поколінь твориться на цьому острові, продовжує набирати обертів. Він нікуди не збирається зникати.

-Пашу як проклятий, ганяюсь цілодобово за всяким звіром, що втік, і тут раптом знаходжу красуню, що втекла... - жалюгідний схлип майже не чути за низьким-низьким басом старого. - Так-а-а-а, гідна нагорода!

Злякані пари очей кинулися на височенний, ненормально здоровий силует гіганта, і відразу мимоволі на його жертву: тендітну й відчайдушну фігурку, що за пояс висіла на пальці тирана Ібари. Сльози нещастя стікали з лиця красуні вниз, по скронях і залишалися на корінні темного волосся, що переливається. Спина вигнута майже в неприродному положенні, і Амаралліс відчула всі ті неприємні відчуття ефемерно, коли мотузка на поясі боляче впивається в шкіру, і це все, що тримає твоє тіло на вазі.

Очі Ібари темні, з дрібною райдужкою і великими зірками, наскрізь просоченими бажанням влади над усім, чого ці очі стосувалися і торкаються досі: над війнами, над мирними жителями, над дівчатами. Схоже, його владність не оминула навіть нову рогату худобу і маленькі, зелені травинки під стопою, розміром мало не з стегна Кохаку. Чорні мішки під очима виражали втому, а велика "корона" на голові - авторитет. Пазурі хижаків, що агресивно стирчать у різні боки зі своєрідного головного убору, виглядали загрозливо, і доповнювали чорні, гострі смуги вздовж шиї та хребта. Ця фарба перетворювала потворного, старого, жадібного до влади та молодих тіл стерв'ятника на варана. Величезного й страшного, що жере навіть свій виводок, не поворотливого, зі суспільством, лускою шкірою.

-Прошу вас ... - Кров капала на землю, і майже повністю заслонила собою ліве око. Злість і страх, розпач і безвихідь ситуації... Все змішалося в одну гучну, глуху ненависть і бажання діяти, але голос продовжував тремтіти, коли юнак благав: - Молю пощадити... Ми ж тільки-но одружилися!

-І що з того?

Слухняні солдати стояли позаду свого ватажка, з списами та щитами. Їхній вигляд говорив сам за себе, і ніхто не ризикнув сунути носа в... не свою справу. Втім, навіть якби цих вояків за спиною Ібари не було, його постать все ще стоїть поряд із королем. І чуже життя залишається чужим. Особливо, коли за чужою можуть прихопити ще й твою.

Саме тому сільські, в тому числі й дівчата, залишалися стояти віддалік, і із завмиранням серця спостерігали за повільною, жорстокою та сумною поломкою чиєюсь спотвореною долею. На цьому острові, на цій проклятій вождем землі, долі ламалися надто часто і завжди з гучним, характерним хрускотом, з яким зазвичай має ламатися лише стара гілка.

А Т\І Х'юстон не терпить, коли хтось ламає "гілки".

-Хей, Ти, потворне - Мгх!!

Дзвінка "Р", легкий хрип, низька тональність та підвищена, жорстока гучність. Кохаку прислухалася, затамувавши подих. Якщо це...!

-Мила...

Міцна чоловіча долоня накрила маленький рот, до країв наповнений гнівною тирадою та англійськими матами з цілою купою зрозумілих кількостей і вже готовий вивергати їх лавовим потоком прямо в зморшкувате від старості обличчя Ібари. Модзу притягнув свою кохану назад до себе, швидко цмокнув у білу маківку і почав шебетати на вушко:

- ... тебе не варто нариватися, кохання моє. Поки ти під моїм покровом, доки я ручаюся за тебе, їм твоя смерть не буде вигідною. Але якщо приносиш надто багато проблем... Навіть моє життя не стане для них причиною терпіти. То що доведеться тобі звикнути до цього і бути гарною дівчинкою, чи домовилися?

Вона брикалася, намагалася кусатися і кричати, але абориген тримав міцно і лише сміявся, все міцніше і міцніше стискаючи руки на губах і талії, і іноді міг пару разів чмокнути в спітнілу від зусиль скроню або білу маківку, що пахла тропічними плодами і тропіками.

Кохаку дивилася на цю парочку роззявивши рота і не могла повірити в те, що відбувається в десятці метрів від неї. З одного боку, пропажа сама собою знайшлася в здоров'ї - здається... - і збереження - теж здається... І це не могло не радувати, адже Кохаку переживала за неї так само сильно, як за скам'янілих друзів, якщо не більше. Але з іншого боку - Х'юстон опинилася в любовних обіймах одного з найсильніших ворогів Наукового Царства на цей період і явно не отримує від цього того самого кайфу, якби опинилася в обіймах того ж таки Рюсуя, Хрома або, хоч би, Сенку. Буквально вчора вранці ця дама збігала з корабля, матір усіх і вся, а сьогодні!... А сьогодні вона вже з залицяльником.

І амазонка чудово розуміла - добра від такого... "славного" дуету чекати не варто.

"Якщо цей виродок щось зробив ...."

-Т\І-са-а-а-ан!... - Гінро стиснувся позаду ще більше, здавленим пошепки простягнувши під ніс ім'я лікаря. Цим пошепки та відчайдушним голоском він висловив буквально більшість емоцій Кохаку прямо зараз. - Як вона там виявилася?... Боже! А якщо... а раптом вона з ними заразом? Кохаку, я не хочу-у-у-у туди!... Мало нам чокнутих збоченців, то вони тепер подружку з наших завели! Причому най... най... е... неправильну! Не піду туди! Я жити хочу, Кохаку!

Жалюгідні писки і благання Гінро ніяк не допомогли зібратися з думками. Блондинка не відривала погляду від бичка в гніві тільця, такого крихкого і ніжного на вигляд, заточеного в міцні обійми ненависного Х'юстон людини. Синяки на стегнах, шиї. Довгі, іноді перериваються подряпини вздовж рук, засохла кров на лівому вушку і порвана в шматки одяг, зроблений людьми, які тепер стояти каменем на Персеї.

-Т\І? Та сама?? Ніколи не бачила таких біловолосих... Окрім вашого Сенку. - Амаралліс схаменулась, коли помітила як Ібара зацікавлено попрямував у бік Модзу і настороженою білобрисою. - Погані справи... У неї можуть бути проблеми Кохаку!

Красуня схопила подругу, що ричала у бік ворогів за передпліччя, заважаючи здійснити необдумані вчинки. Стиснувши пальці і намагаючись якомога непомітніше обсмикнути її назад, Амарілліс почала пошепки заспокоювати вогник, що поступово розгорявся:

-Не можна, Кохаку, не можна! З нею Модзу, бачиш? Все буде нормально!...

Але, незважаючи на всі її зусилля, ці слова послужили лише добротними, сухими колодами в люте багаття, під ім'ям "Кохаку". Рикнувши, вона рвонула рукою і звільнилася від слабкої, порівняно з нею, хваткою.

І відразу зустрілася поглядом з Т\І. Смарагдові озера прояснилися, ніби ними пройшлися сонячними променями за такий довгий час, а тіло заспокоїлося, спершись майже повністю на Модзу, що стояв позаду.

Гнів Кохаку випарувався майже миттєво, наче за наказкою чужих очей, м'язи розслабилися. Пішли, глуха образа на родичів і жага помсти залишили за собою єдиний голос розуму. Ген радив. Ген радив, як треба розправлятися зі своїм гнівом, як знаходити "точки опори" у моменти страху та розпачу. Вона з силою стукнула себе по лобі.

"Дура!" - голос розуму взявся за зрозумілі процеси, що несуть у собі пару не сильних образ. - "Дура-дура-дура! Ледве не облажалася!"

Амаралліс і Гінро швидко переглянулися.

***

Ну ось чому Т\І вічно заносить у якусь безпросвітну дупу?! Хіба вона не могла й далі сидіти на миленькому, затишному кораблику Персеї, поряд з Нанами та Хромом? Що підняло її кинуться в море і вискочити на берег якраз того дня, коли цей злощасний лавелас Модзу буде на полюванні? Звичайно ж, в цьому винен Сенку Ішігамі - хлопчисько з кількістю секретів, що перевищує IQ, і його співучасник Касекі - затятий ремісник, який не терпить і погнутого цвяха у своєму пристусвії.

Чорт би забрав цих двох! Через цих тиранів і узурпаторів невинна Т\І Х'юстон повинна страждати і бути в заручниках у красеня острова. Можливо, все було б не так погано, з огляду на її нинішній стан справ, пристижний титул і досить солідного чоловіка поряд із собою... Але ж корабель! А борг? А улюблений екіпаж? А це обіцянка, дана більше року тому одному хлопчику? Ні, зараз вона не може залишити все як є і перестати чинити опір. Але й змінити щось суттєве Х'юстон теж не в змозі. За винятком появи нового синця на тілі – чужому чи своєму, не має значення. Все одно це не в її частині.

Але раптом!

Зустрівшись очима з Кохаку, лікарка відчула щось на кшталт далекого дзвону величезного дзвона, тільки вдарили не по ньому, а прямо по її голові. Все вляглося само собою. Стало спокійно. На кілька секунд.

Буквально на пару мілісекунд вона подивилася в вічі Ліліан.

Шестерні нарешті запрацювали саме в тому напрямку, в якому мали працювати ще на кораблі. Думка переривалася іншою, лікаря кудись несло даховим перебігом і приносило назад на гладких хвилях, а зрештою серцебиття перестало карбувати metal-rap. "Система" оновилася, і вже через кілька миттєвих роздумів кожна "татко", кожен "системний файлик" і "мемна гіфка" були на своїх місцях. Розум остаточно пройнявся.

Пару разів легко поплескавши по твердій руці Модзу, кажучи мовляв "Зрозуміла і обробила, можеш відпускати", Х'юстон остаточно взяла себе в руки. Дивно, як гнів, нерозуміння ситуації та образи, на пару з постійними роздумами про чужі секрети, можуть застелити очі та знерухомити мозок. І як швидко погляд близької подруги може привести все до ладу!

Саме час подумки прикрикнути на саму себе і зібрати мізки, що залишилися після втечі, в цілу купу, щоб ті вже почали функціонувати як треба, а не з горем навпіл, мало не в пердсметрном подиху.

Темна постать нависла над задумливою Т\І, але та її впритул не помічала. Або ж просто ігнорувала - зараз їй було не до здорової зловісної тіні, яка загрожує та неприємна.

Насамперед, їй треба все обміркувати.

-Ну І що це?

Х'юстон не помічала, як чиясь стареча, груба і широка долоня закопалася в її біле волосся і проходила пальцями по пасмах. Також вона успішно проігнорувала ривок звідкись праворуч.

-Моя жінка. - голос Модзу звучав як завжди спокійно і отруйно солодко поряд з нею, але по-лідерськи голосно, і зараз у його тоні відчувалася напружена напруженість. - І буде краще, якщо ти триматимешся від неї подалі. Повір мені, ця зірви голова зовсім не на твій смак.

Отже, почнемо спочатку. Причина її феєричного та не менш спонтанного втечі з Персея? Очевидно, дурість. Дурість, гордість, образа і вибуховий характер, що дісталася їй або від російської матері, або від дядька, що плекає своє життя в аристокрачісіких колах і повністю присвячену науці. І якщо з дурістю і поганим рисами характеру все зрозуміло, то що робити з образою? Яка саме її причина? Просто сходи? Просто ліжко? Ні, треба копати глибше.

-Ти знаєш правила, Модзу... - Ібара зло либитися, стискаючи пальцями бліде, тонке жіноче передпліччя, і шкіра під сильним натиском ставало білою. Його рука була настільки величезною, що охоплювала район від плеча і трохи недотягувала до згину в лікті. Х'юстон, занурена настільки глибоко в роздуми, тільки й робила, що пропалювала поглядом якийсь другорядний кущ недалеко, а коли відчула чужий дотик, лише байдуже і легко поплескала по значній долоні своїй маленькій, немов друга-старину, не до кінця усвідомлюючи, чия рука зараз владно утримувала її на місці. Хоча сама дівчина нікуди не збиралася.

-Знаю звичайно. - владне стиск на передпліччя змінилося лагідним погладжуванням. -Але ти тільки подивися на неї! Ця доросла, статна жінка, а не милий янголятко, якому ти віддаєш перевагу. Мало того, хвора на голову.

У характері Сенку битися за ліжко чи "мати поважну причину" не повідомити про відбуття за кілька днів до цього? Ні. Зате в його характері намагатися вдавати з себе "татку", і ховати своє "дитино" подалі від усього непотрібного, щоб останнє не влаштовувало істерики. Отже, щось важливе, але заборонене особисто (чи особисто) для Х'юстон, було заховано під подушкою. А що щодо плавання?

-Якщо вона вибереться з моєї опіки - однією бідою не обійдемося. Тому прошу тебе дати згоду на наші заручини і дозвіл до кінця мого життя тримати цю панянку в любовній вузде.

Нарешті, смарагдові очі вийшли з тіні вій і поглянули вперед: на Кохаку, яку оточували дві симматичні дівчата. Одна з них – короткострижена блондинка – здалася Т\І чимось невиразно знайомою. У тому, як молоденька красуня заламувала пальці, тремтіла і ховалася за надійною спиною амазонки, було певне щось уже відоме. Але що саме – загадка.

Ібара мовчки вп'явся очима в карі очі одного зі своїх найближчих і надійних підлеглих на цьому жалюгідному острові. І після кількох хвилин німого пошуку чогось звернув свій погляд на задумливий профіль жінки. Раніше він не бачив таких, тільки не на рідному острові. Бліда шкіра, біле-біле волосся, абсолютно інша форма обличчя. Це могло бути породження чаклунства, або його наслідки. А може, навіть якась зараза.

В будь-якому випадку...

Чи знали вони - Кохаку, Хром та інші - про те, що Сенку намагається приховати від ТІ? Тут можна лише будувати теорії та грати у злу ворожку. Так що... Просто припустимо, що так. Знали. Виходить, у такому разі вона має справжнісіньку змову проти бідної, нещасної Х'юстон? А коли вони не знали? Тоді виходить, що Сенку грає не чистими ручками. І знаєте, що? Перший варіант куди більш реалістичний, ніж перший! А навіть якщо лікар помиляється, то їй начхати. Сенку носить прізвище Ішігамі. Цим все сказано.

... у будь-якому випадку, поки що ризиковано пускати її у Внутрішній палац без Модзу поруч. Нехай... Потім Ібар зробить правильне рішення.

-Приведи своє обличчя в порядок, Модзу. - Головний усміхнувся, як ні в чому не бувало, і кілька разів ляснув Модзу по плечу. - Збожеволіла звірина цього року повелося.

Ті сьогодні явно була не в тому настрої, щоб грати в дивалки. Лікар виглядала глибоко задумливою на тому боці, куди Кохаку і дві її подружки прагнули якнайшвидше проникнути. Амазонка з нерозумінням спостерігала за тим, як міцна, вкрита злегка набряклими венами, рука Модзу лягати на тендітну талію подруги і злегка стискає. "Бам! Удар! Здриг! Смерть! Істерика!"... Але нічого не відбувається.

Ні бам, ні удар, ні смерть. Не змінюється навіть вираз обличчя. Все так і треба. Немов із віку у вік саме ця рука повинна лягати саме на цій талії.

Кохаку повільно втягнула повітря.

-Ну як же так...