Dr. Stone "Вслед За Мечтой"

Автор-сан:

Я жив, я живу и продолжаю писать(☞ﾟヮﾟ)☞

Надеюсь, вы скучали!!

Телефон забрякал противнючим образом - гоготал над спящей девушкой с утра пораньше, посмел потревожить сладкий сон и шаткие нервишки. Т\И не слышала его первые пару секунд, но после мозг соизволил обратить внимание на шум и дать всему организму команду: «Встаём, ребят, нас к телефону». Но сама голова напрочь отказывалась просыпаться и идти поднимать трубку, успев послать звонящих в такую рань на самые дорогие органы.

Т\И натянула одеяло, безуспешно спрятавшись от отвратительного звонка, с хрипотой в голосе протянула:

-Бляха, Хром, ответь...

«Дзз-зз-з-ззз..!» - продолжало звенеть недалеко от кровати с клубком медленно закипающего гневом тела. – «Дз-з-ззз-ззз...! Дз-зз-з»

Смачно выругавшись, Т\И быстро и слегка неряшливо приподнялась, стянув с себя помятое одеяло, и окинула взглядом залитую светом, маленькую кладовку. Кроме аппарата в углу, ничто здесь не подавало признаков жизни. Даже малыша Бонни – великолепного заячьего пушка – уже не было в специально для него сделанной кроватке.

-Черт возьми вас двоих... - голова слегка закружилась, когда врач, в своей наизнанку одетой ночнушке – которую, к слову, надо будет сменить –решила попробовать встать резко на ноги. Поняв, что такое решение ни к чему хорошему не приведет, Т\И рухнула на четвереньки и быстренько поползла к телефону, дабы успеть взять трубку.

Пару раз споткнувшись и упав лицом вперед, девушка сокрушенно падает рядом с телефоном и подносит трубку почти вплотную:

-Чего вам?...

Т\И провела рукой по лицу, пряча полный раздражения рык, когда услышала:

-Доброе утро, милая! – была уверенность, что голос Асагири звучит так весело всегда: и рано утром, и при смертельно опасных переговоров, и даже после жестокого избиения тон его не изменится. – Прости-прости-прости, мы не хотели побеспокоить твой чуткий сон, ни в коем случае! Как спалось? Что тебе снилось?

Она присела и попыталась прокашляться, дабы убрать сонливость в голосе, но хрипота наотрез отказывалась покидать ноты. Тогда, пришлось подводить разговор к приятному для нее концу:

-Мне снилось много чего интересного, и если «вам» больше нечего мне сказать, я пошла обратно в кровать. – Асагири на том конце провода приглушенно ойкнул. – Только попробуйте разбудить меня раньше полудня. Всё, что нужно малым, - девушка пристрастилась именно так называть двоицу уже совершеннолетних ученых, - есть в лаборатории. Колбочки я пронумеровала и повесила листочек, с кратким описанием каждого. Пускай сегодня воздержатся от использования особо-опасных химикатов, они нужны мне, я-

-Там такое-е-е-е-е!!!

Девушка чуть не выронила хлипкий телефон из рук, когда отдаленный голос Хрома на другом конце провода послал оглушающие вибрации прямо в сонное выражение докторского лица. Больное шипение Гена подтверждало всю дистанцию счастливого возгласа.

-Клянусь, Т\И, ты просто обязана здесь появиться! – теперь голос шатена звучал не так громко, но отчетливее. Видимо, тот оказался рядом с Асагири. – Прямо сейчас!

Вопрос застрял в горле, но Асагири уже спешил на него ответить:

-Мы сейчас у Цукасы... - он звучал как-то разбито, что позабавило Т\И. - Хром, пожалуйста, не делай так больше.

Услышав смех, льющейся из трубки, Т\И лишь отметила весь озвученный восторг и прикинула масштабы произошедшего. Пока она спала глубоким, милым сном, эти парни уже успели что-то сделать. Сонливость медленно уходила на задний план, а интерес, что же там такого Сенку наворотил, гордо заслоняло собой желание досмотреть прекрасные сны. Хотя простака Хрома легко удивить – не факт, что потревоженный сон того стоит.

Но вдруг до врача дошел смысл слов менталиста. Зеленые глаза, прищуренные от света, неожиданно резко распахиваются.

-Как у Цукасы?! – девушка нервно подскочила, уже подбегая вместе с телефоном к ящику с одеждой. – Когда успели?!

Ноги запутались в проводах, трубка так сильно старалась выпасть из дрожащих рук и вдребезги разлететься на детальки, стукнувшись об пол, а пока врач судорожно обыскивала ящик в поисках чего одеть, голос продолжал лить из динамика с такой же счастливой непринужденностью:

-Да не парься ты так! – младший научник улыбался, и этого не надо было видеть, чтобы понять. – Мы тут с вечера. Не стали тебя будить после похода и сами всё сделали!

Поход? Поход... Ах, да, точно! Поход за ингредиентами для лаборатории и новыми питомцами. Т\И точно помнит, что несколько часов бегала за козами и от пчел. Это дело...весьма изнуряет, откровенно говоря. А еще она очень точно помнит, что весь вчерашний день был одним большим сборищем неудач – природа словно перестала разговаривать с ней на «Ты», как это всегда было, и перешла на пассивно-агрессивное «Сучка». Поэтому, вернувшись убитой и покусанной в некоторых местах, сил хватило лишь на привычные вечерние процедуры и на то, чтобы не промахнутся и упасть ровно в кровать.

Выносливость Т\И вычерпала себя почти в 27 лет, так и запишите.

-Дорогая, тебе не стоит парадировать паровоз. – Ген хихикнул, прекрасно слыша не только ее «пых-пых-пых», а еще и все остальные английские слова для выражения бурных эмоций. – Сенку просил передать тебе, чтобы ты брала нашу замечательную «Гориллу» и как можно скорее ехала сюда. Поверь мне, это стоит твоего внимание, более чем.

Заплетая себе маленький хвостик на голове – только так позволяли сделать волосы до плеч – Т\И прикусила губу, уже придумывая пару «милых» фраз для сборища юных лягушек-путешественниц. Пройдясь быстро по помещению, глаза невольно зацепились за пустую кроватку.

-Бонни с вами?

-Да, спокойно, его прихватила Суйка.

Малышка Суйка без сомнений любила маленького пушистика больше, чем кто-либо. Холила и лелеяла, целовала и обнимала. И слишком часто стала брать его с собой...

-Хей, я завидую! – голосок Хрома опять возник из неоткуда, только на этот раз более удручённый. – Тебе «Гориллу» доверяют. Почему Сенку, этот козел, не дает порулить мне? Хотя бы новый асфальт испробовать.

И Т\И, и Ген одновременно закатили глаза:

-Мне они доверяют машину потому, что не учатся на своих ошибках. – в голове приятным облачком всплыл первый «въезд» в Царство Науки. – А у тебя прав нет. Думаешь, рулем покрутил и всё - машинка «врум-врум»?

-А у тебя права есть? – Т\И слышала обиду. – Что-то я не припомню, чтобы лицезрел твои превосходные навыки вождения. Хотя нет! Был опыт. Как раз-таки в тот день нам пришлось использовать последний воск на починку машины.

-Не напоминай. – отозвался менталист и тяжко вздохнул.

Базовый наборчик косметики был успешно впихнут в сумку, полную самой разной дребедени: начиная с маленького зеркальца, заканчивая большим контейнером для пищи, где красовались варёные яйца и вчерашний сэндвич с сыром, салатом и мясной, тонкой прослойкой. Духи в стеклянной баночке звонко лязгнули, когда Т\И перекидывала сумку через плечо и начинала обуваться:

-Окей, проехали. – получился забавный каламбур и смешок своевольно вырвался наружу. –Если меня не задержат, буду через час, может два. Что там у вас?

-Чш-ш-ш-ш. – Ген почти злорадствовал, шикая на девушку через динамик. Его голос слегка разбавился помехами. – Прости, но Сенку велел держать рот на замке. Не спрашивай зачем, я всё равно не отвечу.

Рвано выдохнув и уже более спокойно вдохнув, врач подошла к телефону вплотную и взяла в руки кнопку:

-Эти ваши тайны... - Т\И нервно покрутила в пальцах продолговатую деревяшку с большой, красной кнопкой на одном конце, и длинным синим проводом с другой. У фразы должно было быть продолжение, но слова не ушли дальше собственных мыслей. – Ждите, скоро буду.

И нажала на кнопку.

В деревне стояла кладбищенская, неестественная для народа тишина и благая прохлада. Ранний рассвет туманом сгустился у ног, солнце привычно баловалось с природными красками, птицы звучали так же громко, как и все рассветы до этого – идиллия без людского шума потрясала. Привычный гомон работы и бурлящие различием разговоры человечества этим утром исчезли, оставив за собой лишь эфемерный запах горящей древесины и сухой травы. Благодаря этому, Т\И удалось заново прислушаться к дикой природе и ощутить себя маленькой, одинокой фигуркой на фоне могучего, полного противоречий и загадок мира, где не бьются людские сердца и чужих голосов не слышно.

На секунду Т\И замерла, стоя посреди пустовавшей деревни. Животина еще спала, не разрушая тишина звуками хозяйства, а костер и факела давно потухли. Сегодня мост скрипел особенно громко, и можно даже услышать шелест соломенных крыш.

-Заразы. – прошипела Т\И и, приняв позу «руки-в-боки», окинула взглядом пустые домишки. – Подумать только... Все ушли.

Если вся часть населения Земли, живущая в «Научном Царстве», вдруг внезапно решила притопать к другой части, получившую неофициальное название «Цуканы», то там явно есть нечто, на что стоит взглянуть. Не могли же они все так внезапно уйти на поминки незнакомого глазу Т\И императора?

Из самых недр души, неожиданно и очень живо, грязью вытекло противное чувство полного одиночества. И это было не то одиночество, когда за окном видно сотни незнакомых лиц, а шум машин мешал погрузиться в депрессионную музыку с головой, заставлял вталкивать наушники глубже, а громкость рубить на всю. Нет-нет-нет, это было совсем иное. От этого одиночества моментально впадаешь в истерику, дикий ужас делает зрачок мелким-мелким, а руки начинают крупно дрожать.

Только ты, в шкуре животного посреди пустых деревянных и соломенных домиков с каменным копьем в руках, и мир. Дикий, новый, абсолютно незнакомый, уже не родной. Только ты, единственный и последний, без возможности что-либо изменить. Только ты и бесконечные леса, поля, горы. Ты и твое сумасшествие.

По коже пробежало стадо мурашек, а прямо после них капли холодного пота. Ишигами стопроцентно ощущал тоже самое, когда только очнулся – страх перед неизведанным, страх навечно остаться в полном одиночестве. Наверное, такие эмоции ощутил бы каждый, возникший на месте Сенку. Или же он вовсе не человек, что более вероятно.

Машина, именуемая «Гориллой», стояла под зеленым навесом, прятавшим ее и от знойного летнего солнца, и от проливного дождя. «Бабье лето» уже подходит к концу, совсем скоро зеленые верхушки деревьев приобретут теплые оттенки – красные, золотые, огненно-рыжие цвета всегда смотрелись неестественно на фоне Т\И, она не вписывалась в такие пейзажи – осень заберет себе власть над природой и медленно, постепенно опавшая листва начнет прятать ноги в золоте.

Недолго думая и не желая ждать, пока горячая звезда окончательно выйдет из-за горизонта, лишь бы не попасть под палящие лучи, Т\И бодрым и уверенным шагом направилась в сторону самого простенького навеса. Своеобразный автомобиль не имел каких-либо противоугонных защитных дополнений, представляя из себя просто груду металла со сложными механиками в железной сердцевины и всемогущими колесами .

Проведя по капоту рукой, Т\И на пару секунд возвратилась в прошлое: провести мелкой ладошкой, обтянутой розовой перчаткой, обозначало некую традицию перед тем, как сесть в машину близкого человека, ухватиться ручками за черный, кожаный руль, волнительно прикрыть глаза и... детство творило чудеса. Требовалась всего пару мгновений, чтобы появится на гоночной трассе и под щедрые авиации и оглушающие возгласы фанатиков гонять по трассе, кормя соперников пылью, передвигаясь четко, быстро, профессионально.

В пять лет она хотела быть той, кто может беспрепятственно пройти по черепам, как по ступенькам ввысь, взойти на гору славы и почета, даже не оглядываясь на сломленные жизни позади, на переданных ею друзей, на море крови и слез. Однако, судьба распорядилась иначе: спустя почти двадцать лет Т\И стала человеком, за спиной которого улыбаются и плачут все те спасенные когда-то люди; человеком, к чьим рукам тянутся чужие. Ее пальцы целовали родители детей, ее халат промокал от чужих слез, ее благодарили почти каждый божий день.

-Надеюсь, ты гордишься мной и, хотя бы немного, вспоминаешь.

Человек из прошлого всегда садился рядом, на соседнее сидение и молча, с легким намеком на улыбку наблюдал, как маленькая девочка, еле-еле дотягиваясь до руля, со всеми усердием крутит его из стороны в сторону и изо всех сил старается правдоподобно передать звуки, возникающие из глубины капота и под твердой резиной колес.

Впервые за долгое время, врач поняла, что скучает. По дому, где выросла, по людям, которые растили. Скучает даже по занудным лекциям дяди и тонкой струйке серого дыма, вытекающей из сигареты.

-Так, всё, не расклеиваемся. – быстро тряхнув головой, девушка потянулась к ручке двери. – Опухшая вся будешь.

С легкостью запрыгнув в салон, она громко хлопнула дверь и всеми силами воспитания ощутила слабый, несуществующий подзатыльник.

«Хватит» - строгим мужским голосом раздалось в голове. Всегда было достаточно одного слова – Т\И сразу понимала, где ее промашка.

Мотор загудел, позабытая вибрация волнами проходит по телу. Чувство было такое же, как и в самый первый день бодрствования, после тысячелетнего нудного сна. Рядом только Асагири не хватает, но это к лучшему: в ее планах было гнать по максималке, забыть про тормоза и наслаждаться чувство скорости, поскорее узреть «нечто», по словам Хрома, «что-то очень крутое». Вопли Гена о смерти в столь молодом возрасте не сильно хотелось слышать.

Асфальт впереди, идеальная равнина под шинами заставило давно уснувшего цивилизованного человека внутри воспеть со слезами счастья на лице. Она так давно не ощущала этого! Перед глазами, мелкими вкрапленными в асфальт частицами, поблескивала дорога, как в старые-добрые, когда врач еще гоняла на своем любимом черно-зеленом байке по американским улочкам. Вокруг шум и гам, люди выходят из желтых автобусов, остановки заполнены спешащими на работу фигурками.

Появилось странное желание оказаться в какой-нибудь толпе, - час-пик в метрополитене - когда незнакомые люди идут по своим делам, их лица подсвечивают экраны айфонов, из туннеля дует ветер. В заполненном метро часто толкаются, приходится слышать чужую вонь или неумение подбирать парфюм, вечно прячешь экран телефона от других, качаешься из стороны в сторону. Она ненавидела общественный транспорт, ценила приватность и личное пространство. Ей не нравилось вечно придерживать пряди золотых волос, когда подъезжало метро, не терпелось выйти на нужной остановке. Студентка, совсем юная, вечно куда-то торопилась, не слышала вокруг себя ничего и видела лишь онлайн-страницы учебника по анотомии. Со временем, после университета, доктор всё реже и реже посещала подземные туннели, стала разъезжать на купленном байке, а ближе к 25-ти совсем позабыла темные, плохо освещаемые уголки подземелья и ритмичный звук приближения «железной гусеницы».

Странное чувство ностальгии и чего-то нового заполнило легкие, пока девушка сжимала немного дрожащий руль и смотрела, чтобы под колеса не залетела какая-нибудь животинка.

Когда-нибудь, может быть уже сгорбленная и с тростью в руках старушка, будет часами сидеть в вечно прохладном метро и вслушиваться в оглушающий стрекот рельс. Когда-нибудь, ей снова придется держать развивающие прядки, загораживающие обзор на рекомендации в соц. сетях. Когда-нибудь, Т\И снова станет малюсеньким, незаметным и размытым силуэтом на фоне таких же, куда-то бегущих потоков людей .

***

Знакомые голоса, привычный шум деревни сразу резанул слух, стоило заглушить мотор и выйти из машины. Оставив «Гориллу» под широкой листвой деревьев, дабы её не настигла вся жестокость переменчивой погоды в Японии, девушка двинулась дальше по протоптанной тропе. Пока её взору не открылась вся картина происходящего – лишь далекая высокая гора и небольшие домики где-то достаточно далеко – но, ориентируясь на звуки, Т\И очень быстро попала в толпу.

Как говорится: « Бойтесь своих желаний». Сотня людей что-то громко причитала и бурно обсуждала, да так, что за их голосами врач не много услышать даже собственного мата себе под нос. За кипящим стадом не шибко пахнущих розами людишек, - это скорее было ярое сочетание соленого пота и морского бриза – были видны высоченные, деревянные мачты корабля и белоснежные паруса, с большим трудом сделанные проворными женскими руками.

-...Хром! Касеки!...

Тональность и жесткий тембр, с которым Рюсуй скорее приказывал, нежели оповещал, можно было опознать среди всех остальных семи миллиардов.Как бы не старалась, и как бы высоко не подпрыгивала девушка, узреть источник всех сегодняшних событий так и не удалось. Мужчины и женщины вместе с детьми, старики и бравые войны – все до одного в затаившимся дыханием слушали гипнотизирующий и властный голос Нанами, и только недовольно смотрели на врача, которая тем временем пыталась пробраться через всё это сборище трудоголиков.

-Далее по списку... - Рюсуй закусил губу, быстренько прошмыгнул глазами по иероглифам и вернул взгляд на толпу. – Силовая команда! Кохаку, Тайджу, Никки...

Знакомые и не очень имена продолжали литься, прерываясь лишь озвучкой группы и перебросом реплик между друг другом. Уже не сдерживаясь и яростно порыкивая на особо упертых, Т\И готова была просто залезть на какого-нибудь статного громилу и наконец-то взглянуть на то, что там такое происходит.

-Огава Юдзуриха, без тебя никуда. Так, Йо, не стой на проходе... Угу. И, конечно же, ответственные за хозяйство, еду и теплицу: Франсуа с... - неуверенно оглядев толпу, блондин тыкнул локтем в бок Сенку и сразу же словил от того недовольное шипение. – Хей, ты звонил Т\И? Чё-то я её не вижу.

-Хром с Геном звонили. – Ишигами вернулся к просмотру чертежей. – Ещё утром. Приглядись, она уже должна быть здесь.

Закатив глаза и решив больше не обращать внимание на вечно занятого своими записями ученого, капитан корабля обратился к Кохаку, уже бегающей по борту на пару с Хромом:

-П-с-с-с, Кохаку! – она резво оказалась рядом. – Будь так добра, поищи нашего врача. Мы не сможем отправиться без неё.

Шоколадная голова Хрома мгновенно оказалась рядом.

-Что? Я думал, она уже кровать пошла занимать.

-Спокойно, тут она. – Кохаку улыбнулась и указала пальцем на дальний угол толпы, именно так, где гневно и очень медленно плелась сквозь людей Т\И. –Уке мотор еще минут за двадцать услышал.

Т\И дрогнула и чуть ли не упала, когда толпа перед ней вдруг неожиданным образом рассосалась. Её взору тут же предстал разукрашенный в темные цвета форштевень, теперь больше походящий на улыбающегося дьявола воплоти, и покрытый крепким слоем лака киль. Догадка соленым ветром ударила в лицо и девушка без лишних вопросов, но с резко поднявшимся пульсом двинулась вперед. Сначала трюм и киль, темно-коричневого цвета, потом якорь, нос и руль с кармой нарисовались и с тем же темпом, с каким приближалась доктор к месту главных событий, ее глаза с ужасом, то ли с недетским удивлением, ширились. Бушприт и палуба с ожидающими ее мелкими букашками на фоне двух здоровенных, несколько метровых матч и всё тех же белоснежно чистых парусов. На самой верхушке рея гордо развивался бело-зеленых флаг Науки, мягко подстраиваясь под волны ветров. Корабль – огромных масштабов, как будто вырезанный из любительского журнала про пиратов и приклеенных на картинку японского пляжа.

-Ну, наконец-то, док! Прошу Вас взойти на палубу и-

-Когда успели!?

Хром, стоящий за перепуганной спиной капитана, и Асагири Ген, пьющий колу в потаённому уголку порта, готовы поклясться, что уже слышали подобный вопрос этим утром. Но сейчас, это более походило на рычание взбешенного ягуара – ярость в заданном вопросе заставила людей вокруг взъерошенной Т\И отойти на пару шагов назад, Укё перекреститься, а Ишигами громко рассмеяться.

Трап затрясся, когда доктор взбиралась по нему твердыми, размашистыми шагами. Остановившись посередине, та злостно тыкнула пальцем на Нанами. Тот моментально спрятался за списком групп.

-Я точно помню, что на той недели корабль был не готов!

Кохаку подошла к подруге и насильно потянула ее к друзьям. Тем не менее, возмущаться по поводу незнания про законченный корабль ей это не мешало.

-Мы вчера весь день красили, и только к полуночи закончили... - Юдзуриха положила ладонь на плечо врача, в попытке её успокоить и ласково продолжила: - Ты так сильно измоталась после похода, что проспала больше 16 часов, мы не хотели тебя будить.

-Сколько?! – белобрысая сильней скривилась. – Сколько я спала??...

-Нет, всего 8. – в разговор вмешался Хром. – Просто валялась еще столько же.

Все математические формулы и знания, вбитые в голову еще много лет назад, вдруг неожиданно всплыли и Т\И, на пару минут, погрузилась в собственные биологические вычисления. Так называемый «поход» на добрую половину стерт с памяти глупым-глупым мозгом и определить сейчас, почему она настолько вымоталась и была вынуждена проспать грандиозное событие фактически невозможно. Ну, без помощи других, разумеется.

Рюсуй, тем временем, продолжал называть некоторые имена, пальцем тыкая в листок и пожимая руку членом своей команды. Сенку же стоял рядом, задал капитану какой-то веселый вопрос и с пониманием протянул «А-а-а-а», заглядывая в самый конец списка. Вот его-то ты и выцепила, отводя за локоть в дальний уголок – чтоб никто не слышал – и начала щебетать взволнованным шепотом:

-Сенку, е-мое, что случилось вчера? Я ни черта не помню, даже как домой вернулась. По дороге туда и назад я ни капли в рот, честное слово – бутылку я дома забыла, это точно помню. – девушка нахмурилась, в смятении и страхе за свое здоровье прикусила кончик большого пальца. – Может, меня споили?...

-Ага. - Сенку иронично улыбнулся. – Козы с медведями.

-Не шути так! – парень с легким смешком ойкнул, когда кулак не по-настоящему ударил плечо, не сильнее хрусталя. – Когда дело касается здоровья – тут нет места шуткам!

Но если подумать с другой стороны... Сенку ведь должен был проверить состояние здоровья так поздно пришедшей домой подруги. И если сейчас он стоит тут и тихо хихикает, продолжая подшучивать над взволнованным выражением лица, то просто не видит повода волноваться?

-Ты две ночи нормально не спала, а по приходу набухалась. Чего еще ты ожидала?

Сенку счел забавным наблюдать за появлением хмурых морщинок на белом лице, и словно слышал, как активно заработали ленивые, застоялые шестерёнки в пушистой голове. Он вдруг вспомнил, как примерно год назад сравнил её с овечкой. Врачу, очевидно, не особо зашло, зато вот Ишигами наслаждался прозвищем еще несколько недель подряд. Правда, это довольно-таки быстро забылось. И сейчас, рассматривая ее прическу и вечное желание покусать подушечку большого пальца, ученый находил всё больше поводов припомнить ей удачное, на взгляд парня, сравнение.

-Пару раз просыпалась, опустошала ящик с фруктами, ходила по складу, как зомби, - сложив руки на груди, юнец усердно впитывал в себя весь богатый спектр эмоций, который Т\И могла показать лишь в одном движении губ или бровей. – А потом снова в кровать. Ничего страшного, просто организм впал в небольшой ступор. Оно и не удивительно – ты ж та еще алкоголичка.

Т\И подавилась воздухом: то ли от шока, то ли от гнева. Если не от всего сразу.

-Впрочем, не мне это тебе говорить. Ты же умная девочка, правда? – Ишигами бодро вильнул длинной шевелюрой, разворачиваясь к потерявшей дар речи девушке спиной, и радостно хлопнул в ладони. Все мгновенно обратили на двоицу внимание. – Итак, все готовы?

Команда, - о, прекрасно подобранная команда– словно славные герои из популярных в былые времена комиксов, стояли на борту с гордо поднятой головой и с искрами в глазах. Они были готовы совершать новые открытия, покорять неизвестные доселе просторы и надирать задницы всем, на кого великий вождь укажет пальцем. Не ломаемые, не покоряемые, умные и до невозможности преданные своему делу (и вождю). А рядом Т\И – не отдохнувшая, ничего не понимающая, с выпученными на выкат глазами и слишком растерянная для того, кого Рюсуй собирался брать в качестве юнги.

-Все - ну, почти, все – уже на борту. – Нанами поправил капитанский головной убор и, в своей естественной манере щелкнул пальцами. Мгновенно у его подола оказалась Франсуа. – Продукты, материалы, скотина и всё остальное также на месте. Трюм забит до краев!

-А.. ну... это «самое»? – откуда-то вылез Йо со своей противной рожей и жаждой напиваться даже во время плаванья.

-И «это самое» тоже! – капитан хохотнул и подмигнул, без проблем понимая, о чем идет речь. – Только спрашивайте у Сенку, прежде чем брать. Ликер может нам еще пригодиться.

Счастливые мужчины радостно заулюлюкали, и их улыбка росла до тех пор, пока слова Рюсуя не включили в себя «Сенку» и «разрешит». Атмосфера пьющей части команды резко, но ожидаемо, пробила деревянную палубу и утонула где-то глубоко в море – Сенку ни за что не разрешит наполнять дырявые глотки вином до отвала, если вообще позволит взять в руки хотя бы бокал. Ученый лишь жестоко ухмылялся, смотря на разбитые новостью лица. У него будет масса возможностей использовать алкоголь на благо общества и науки, а пока можно тайно насладиться отданной Рюсуем властью.

-Отлично, отплываем через пару минут. – стоило Ишигами кивнуть, как все ребята ринулись в разные стороны, по своим местам. Все, кроме врача. – Поднять якорь!

Приказной тон Сенку колоколом прозвенел в голове, звуковыми волнами отбиваясь от стенок черепной коробки, и, только спустя пару мгновений, смысл сказанных слов стал понятен. А от того, казался более ужасающим, чем все слова до этого.

***

Парень указал Кохаку на матчу, со смешком сопровождая её едкий комментарий, а после молча наблюдал, как та в несколько прыжков оказывается на рее. Счастливый вопль, полный неподдельного восторга, невольно заставляет его улыбнуться. Тайджу и Никки, два проверенных человека в силовой команде, уже занимались якорем, и Ишигами лишь одобрительно кивнул сам себе, как только услышал всплеск воды.

А потом его внимание привлекло касание. Кто-то аккуратно сжал ткань его короткого рукава и слегка потянул на себя, призывая обернуться. Было в этом касании что-то наивное, напуганное, даже детское. Словно потерянный в толпе ребенок тянется к приятному на вид человеку, тихо и шепотом прося о помощи.

Под шум воды, под разговоры команды, игнорируя жесткую потребность в проверке корабля, он обернулся.

Сенку ожидал обнаружить Суйку, снова просящую взять её с собой. Она бы плакала и тихо-тихо говорила, что будет самой незаметной и осторожной из всех, кто есть на этой планете. Но вот взгляд огромных зеленых глаз, не спрятанный под ресницами-снежинками, почти обескуражил его. Врач смотрела на него потерянного, слегка напугано, без привычной доли гнева или ярости. В глазах читалось просьба помочь, губы слегка поджаты, она смотрит снизу-вверх - просто и... до окаменения очаровательно. Такие эмоции на именно этом лице ввели в состояние, похожее на приятное, или даже грандиозное, удивление. Он вдруг почувствовал эйфорию: доктор выглядела как никогда беззащитной, от нее вело нуждой быть рядом с Ишигами, сейчас в ней бурлит непривычная хрупкость.

Сколько времени прошло с моменты, когда он впервые заметил наличие загадок в её персоне? Год, верно?

Сенку показалось, что именно сейчас в незримом барьере, который Т\И так упорно и долго выстраивала для всего человечества, зародилась маленькая трещинка. Не сдержавшись, он спрятал безумно довольный оскал за собственной ладонью.

Но ему показалось.

Ослепляющая кислота глаз, словно грозясь показать всю мощь реакции на столе химика, на миг вспыхнула и вся эйфории осыпалась с юнца, как песок, оставляя за собой лишь неприятный след разочарования. Женские пальцы, такие гладкие и тонкие, прятали в себе громадную силу и мощь, и Сенку не понаслышке знал об этом. Под напором её рук ткань, до этого неуверенно удерживаемая в двух пальцах, неистово захрустела и вот-вот порвалась бы, если б реакция ученого не сработала вовремя – белая кисть снова оказалась в его руках. Но, поймав нехилую порцию гадких воспоминаний, тут же отпрянул. И его настигли – вместе с шагом назад, случился её уверенный шаг вперед.

-Так значит, это ты собирался от меня скрыть? – её слова не были громкие или необыкновенно яростными, но в них присутствовала нефритовая тяжесть. Выразительная «Р», нетрадиционная в японской речи, прошлось лезвием по ушам, ведь сегодня та была особенно пропитана ненавистью. – За кого ты меня принимаешь, а, шкет?

Ситуация накалялась, а позади оставалось всё меньше и меньше пространства для тактического отступления. Напору Т\И невероятно тяжело сопротивляться, тем более, когда атака произошла абсолютно неожиданно.

-Нафига? – разгневанный оскал белоснежных зубов жутко напрягал. – С какой целью, я спрашиваю?

Выставив руки вперед в безнадежной попытке спастись от надвигающейся напасти, Ишигами чуть не дотронулся до женской груди, но успел панически спрятать руки за спину. Кисти тут же больно ударились об бортик. Юнец мельком обернулся – отступать больше некуда, позади лишь глубокие морские волны.

Корабль слабо покачнулся.

-Я ничего от тебя не скрывал! – ученый наконец-то смог выдавить из себя ответную разгневанную фразу, пусть даже она не звучала так уверенно. –Прежде, чем бросаться на людей с обвинениями, будь так добра указать на их промашку!

М-да, не стоило так злить Т\И еще тогда, когда она выясняла у него события того вечера. Что ж, возможно, Сенку был слишком рад сегодняшнему отплытию и почувствовал себя излишне... крутым. Пора бы уже запихнуть желание повыпендриваться перед взрослым человеком куда подальше.

-Какого хрена меня не оповестили? – коготок, словно кошачий, больно впился в грудь. – Не «мы отплываем», не «корабль готов», только «Сенку-чан тебя ждет!» да «Сенку-чан без тебя пропадет»!

Что-то подсказывало, что никто такого не говорил. Впрочем, они оба склонны к преувеличениям.

Выдохнув и аккуратно убрав руку со своей груди, он со всем своим терпением сказал:

-Я же говорил... Твоё состояние было плачевным, и даже сказав бы я тебе обо всём, что изменилось б? Ты бы просто ничего не вспомнила, понимаешь?

-Да я не об этом! – она выглядела чуть расстроенной, медленно испаряя весь свой жар. – Почему этим утром не рассказали?... Я же даже вещи толком не собрала, только повседневное!....Как ты себе представляешь адекватное путешествие с одной парой нижнего белья?! Или у тебя найдутся еще одни стренги?

Ах, так вот в чем проблема. Сенку лишь закатил глаза, не совсем понимая, почему из-за такой мелочи стоило устраивать чуть ли не настоящий процесс допроса. Зато, на будущее, Ишигами будет точно знать, кого следует отправлять на добычу секретной информации – от такого напора затрещит любая выдержка, рано или поздно.

Огородив себя руками от «врага», Сенку с долькой иронии отвесил в ответ издёвку:

-Про стренги сказать точно не могу, - Ишигами пожал плечами и кивнул в сторону Гинро. – Но у того точно будет что-нибудь по размерчику, док.

Т\И прикусила губу, чувствуя невероятное искушение ущипнуть хлюпкого парнишку за бок, да так, чтоб остался красный след, который после приобретёт синие и фиолетовые оттенки. Но это будет слишком банально и неинтересно, как для мести, так и для своего громадного «хочу поцапаться».

Её руки оказались быстрее света, реакция обошла змеиную, и Ишигами оставалось только не понимать, что вообще произошло. Слава богам, секундная заторможенность не успела повлиять на зарождённые катастрофы.

-Что за... Какого черта!? – юний научник из-за всех сил старался оттолкнуть горячие ладони от своих ног куда подальше, но те были слишком сильные. Они бесстыдно задирали подол туники и больно сжимали нежную кожу, впиваясь пальцами чуть ли не до мяса, оставляя после себя белые следы, постепенно багровеющие. И вместе с синяками на бедрах, краснело бледное лицо. – Убери руки!

Смущение, гнев и непонимание смешались, приправляясь новыми, незнакомыми ощущениями и вот-вот разнесли бы хрупкую клетку из костей в щепки. Команда обернулась на крик, вместе с ней заинтересовано уставилась другая часть народа, и все были в замешательстве. Открытое домогательство прямо на борту! Бедного вождя прижала к бортику.... женщина.... И усилено пытается залезть ему под юбку.

Какой прекрасный заголовок получится, просто шик.

-Что ты делаешь, извращенка?! – разгневанный голос парня напоминал собой и рычание тигра, и писк о помощи одновременно. Но когда он ощутил ловкие пальчики на костяшке таза, рвано проникающие прямо под туго завязанную веревку на белье, тональность перешла в сторону отчаянного писка. Сенку впился ладонями в плечи и, красный до невозможности, попытался задействовать еще и ноги, в четных попытках оттолкнуть домогателя. – И-и-и-и!... Руки!...

-Сам же намекнул, что белье можно взять у того, с кем размеры совпадают.. – девушка чувствовала подушечками пальцем мягкую, податливую кожу и тайно восхищалась бледному бархату. – У Гинро брать не хочу, а вот твои – с удовольствием...

Легкое шипение раздалось, когда брыкание ногами Сенку привело до того, что его пятка больно врезалось в колено. Но врач с той же вредной улыбкой продолжила:

-Не бейся ты так – обещаю, ничего там трогать не буду... - она хмыкнула и вжала Сенку прямо в древесину, он злобно ойкнул и в ответ попытался нанести удар по спине. – Возможно.

Веревка поддалась давлению со стороны девушки и стала куда менее тугой - можно было почти без препятствий спустить её к ногам обеим, но садистские наклонности твердели поиграться еще.

Однако, всё пошло наперекосяк именно в тот момент, когда Т\И осознала, с какими резкими движениями невинная жертва ускользает из её рук. Опора в виде тела, которое она прижимала, вдруг медленно исчезает и реакция срабатывает очень быстро, но на зло врачу – она больше не чувствует холодную кожу. Думая, что следует как можно скорее вернуть контроль себе, девушка краем глаза замечает размытое движение чужих конечностей, их попытки ухватится за что-то и спустя пару мгновений раздается всплеск воды.

За несколько нечетких секунд у бортика остается только она и оторванная часть ишигамовской юбки.

-...Иши?...

Но в ответ лишь молчание и солоноватый бриз в лицо.

***

Одна большая каюта удивительным образом вмешала в себя целую кучу кроватей - 15-ярусовых маленьких коек, которые станут причиной болей в спине на ближайшие несколько ночей. Простенькое, одно из самых тонких и неприметных одеялец, лежало на постели и своим тошнотворным видом отгоняло любого. Тут было слегка прохладно и стены уже успели пропитаться запахом солённого моря.

-Я рассчитала и высчитала, какое место тут самое кайфовое.

Лучи яркого солнца сюда не проникали, и четыре молодых лица подсвечивались лишь тусклым светом свечи в фонарике.

-Как? - Хром кинул сумку Т\И в угол комнаты.

Кохаку прошла дальше, за ней - Сенку. Они оба молча наблюдали, как парочка друзей уже карабкаются вверх по деревянной лестнице и за краткое время успевают переругаться.

-Учитывая силу потока воздуха, освещаемость и кофициент посещаемости моей койки.... - Т\И смело проигнорировала смешки парней. - ... то эта койка - та самая.

Третий ряд, пятая койка, слева.

-Я провела некоторые эксперементы, пока корабль строился. Так что могу посоветовать занимать самые верхие койки, но там может быть через чур жарко.

-Нашла, всё-таки... - ученый решил действовать быстро.

Врач успела только поднять ногу, чтобы безопасно, но с кряхтением, забраться на уже успешно окупированную кровать, но не тут-то было. Чья-то сумка ровно по краектории прилетела на заветную койку и, судя по торчащим из нее сверткам пергамента и звуку глинняной посуды , принадлежала она явно не ей.

Кохаку помогла залезть Сенку на первые ступеньки, пуская его дальше в свободное плаванье, а сама осталась наблюдать за надвегающиемся разборками снизу.

-Ага, вечер добрый! - белые кудряшки встали дыбором, выдавая с головой всё недовольство. Ученая осталась на лестнице, стараясь спихнуть наглого малого ногой вниз. - Это моя койка, ищи себе другую!

-Да какая тебе разница? - Сенку, глухо рыкнув ругательство, со всей своей маленькой дозой силы схватил брыкающуюся ногу, и потянул вниз. Если уж падать, то только ей. - Пять минут назад, ты клялась мне неделями замаливать грехи. Пора бы уже исповедаться и исправляться!

Что правда, то правда. Уже ни для кого не секрет, что "небольшое"и "невинное" домогательство Т\И окончилось фееричным сальто Ишигами за борт. Никто толком среагировать не успел - всё случилось очень внезапно. Зато вытаскивали докторскую тушу всей деревней - даже кролик Бонни, который остался на попечение Суйки, рынулся вслед за тонущей жертвой. Только вот спасать, или топить, никто точно сказать не может.

После того, как Сенку всё же удачно спасли и обтерли, пришло время Т\И платить за свои грехи. Укоризненные взгляды всей команды не самое лучшее начало плаванья, но и не худшее. В конечном итоге, она долго извинялась, но лишь за не удачную кульминацию. В её планах было многое, но точное не это. Ишигами, скорее всего, больше ожидал извинений именно за распущенные маленькие ручки, но вытаскивать их клещнями из болтливого рта доктора оказалось невозможным, поэтому после всего самого худешго за сегодняшний день (ну, так все думали) они вчетвером пошли забивать себе места.

И теперь Сенку собрался использовать слова Т\И против неё самой же!

-Тц... - она цокнула языком и вяло попыталась высвободить ногу из чужой хватки. Без неё не получиться первой забраться на койку. - Я думала, ты уже простил меня.

-За падение в море - да, но за то, что было до этого...

Продолжение и не надо было, за малого научника всё говорили обиженные глазки и сведенные к переносице темно-коричневые брови.

-А что было до этого? - любопыство Хрома всегда было тем, что и Сенку, и Т\И любили в нем, но сейчас они дружно возненавидели эту черту. Шатен весело махал ногами, уже находясь над койкой Т\И (или Сенку, пока еще не понятно), и поправлял постельное белье.

-А ты посмотри на юбку Ишигами, и сразу всё поймешь!

По смеху и едким комментарием Кохаку без труда можно было понять - она всё видела. Видела и ничего не сделала! Сенку вдргу почувстовал себя мальчишкой, которого спалили за самоудовлетворением, и сильнее сжал бледную кисть ноги. Не сильно хотелось бы, чтобы наблюдателей за выходками Т\И находилось много. Лучше, чтобы их вообще не было. Да черт возьми, не хотелось, чтобы Т\И что-то вытворяла! Особенно такое.

-Нет, я не понимаю.... - Хром наблюдательно оглядел одежду сенсея. - Сенку с кем-то подрялся? На него не похоже.

-Вот и не понимай. - скомандывал угрюмый от событий сегодняшнего утра Ишигами, и снова рискнул потянуть внешне хрупкую ногу вниз. И снова потерпел неудачу. - Но если она не уйдет, я реально подерусь.

Она громко и кратко посмеялась над кинутой в её адрес угрозой, посмотрела вниз, стреляя в противника ядовытыми взглядами.

-Только гляньте на него! - от тона девушки парень скривился еще больше. - Юный-одаренный глава Мира собирается рвать глотки за койку. Мальчик, тебя за щеку потрепать страшно - не дай бог оторвется! А тебе еще цивилизацию возвращать, поэтому займи место под моей койкой и сиди тихо, не зли мамочку.

Рвать глотки не в его стиле. Ишигами-младший предпочитает рвать чужие убеждения касательно всего, что их всех окружает: кислорода, которым все наполняют свои легкие; растений, питательных и явдовитых, красивых и тусклых. И даже небо, для некоторых, значило виршину матушки-Земли, пока не пришел Сенку. Но именно сейчас он собирался разрывать на кусочки, жалостно и беспощадно, отвратительное в своем существовании одно единственное убеждение Т\И.

Это койка была первой зарезервирована именно им. Им, им, им и только им. Если она нашла записи и чертежи, где было показано его личное место во всем корабле (еще узнать бы, какой "умный" человек перевёл ей иероглифы), то это никак не значит, что отныне Т\И может свободно предъявлять свои права на эту самую койку. Это еще месяц назад сделал он сам!

Ухватившись двумя руками за ладыжку и потянув сильнее, а также расчитывая оставаться на лестнице только благодаря ногам, пацан со всем своим злародством прислушался к болезненому шипению сверху.

-Либо ты отпускаешь... - Т\И тяжело вздохнула, чувствуя 60-ти килограммовую тяжесть на своей ноге, и вцепилась в деревянные поручни еще сильнее. - Либо через три секунды я ломаю тебе нос.

-Желаю удачи. - Ишигами не собирался так просто отдавать врачу свои чртежи, уже положенные под одеяло этой койки. Легче будет не допустить её к кровати, нежели дать ей возможность узнать то, чего ей знать не следует. А как только она обнаружит что-то интересное, то уже не успокоиться...

Нет, Ишигами мог отдать ей эту койку. Но он уже положил туда сови записи... Эти чертежи не должны дойти до глаз Хьюстон ближайшие несколько лет.

Кохаку и Хром переглянулись, пытаясь понять, как правильно поступить в этой ситуации. С одной стороны, более правильным решением будет попытаться унять обоих, или же хотя бы Сенку, чтоб он уже сам разрешил конфликт. Однако же, когда они сцепляются в криках и разборках, не всегда лучшим вариантом есть вмешательство. Иногда стоит оставить их одних, дать время на собственные эмоции и размышления по поводу отношений к друг другу и вдалеке подождать, когда всё утихнет. Да и попадать под горячую руку Хьюстон, либо же стать жертвой немилостнового к работникам Ишигами, не слишком хотелось.

Но, совсем недавно, физик и биолог уже успели поцапаться, и никто не вмешался. Зато все запомнили, чем это знакончилось. А теперь, наблюдая за повторной словестной и немного физической перепалкой, деревенские судорожно пытались найти правильный выход. Повторения сегодняшнего они не могли допустить...

-Хей, ребят, может... может поспите вдвоём? Мы же всё равно ненадо-

Но попытку Хрома "потушить разгарающийся костер" резко оборвал унисон двух слегка охрипший голосов:

"Ни за что!" - на удивление,Т\И была против такой идеи не меньше, чем её "враг".

-Хочешь, что бы она снова ко мне домогалась? - рыкнул в сторону младшего ученого старший. И слишком поздно осознал сказанное... Ишигами тут же прикрыл рот ладонью.

Проболтался.

-О-о-о-о-о.... - якобы понимающе и, одновременно с этим, лукаво протянул Хром и отсел подальше. - Так вы там вдовоем так круто веселились, что края не заметили?...

-Хром! - шикнула Кохаку, прекрасно понимая, что его любопытство и не умение вовремя заткнуться станут спичкой, летящей в бинзобак.

Т\И же, тем временем, сумев вовремя засечь момент, когда одна рука-наручник покинула ногу, снова с силой дернула и весьма удачно - Сенку больше не держал её. Он вообще больше ничего не держал.

Стоило только-только потерять сомнительную опору в виде тонкой, бледной коненочсти, как гравитация и, будь они неладны, морские волны дали о себе знать. Ишигами только успел со свистом втянуть в легкие небольшое количество воздуха, прежде чем понять: он снова падает.

Ну уж нет! Повторно опозорится он не может! В конечном итоге, рефлексы ему были данный именно для таких случаев. Пальцы крепко сжимаются вокруг деревянной палки, и вторая рука следует за первой. Кожа на ладонях слегка стерлась и постепенно начинала болезненно пульсировать, но Сенку хотя бы остался наверху и не рухнул мужской тушей прямо в женские руки Кохаку. Десять миллиардов процентов, что тогда бы пострадали они оба.

Блондинка-амазонка снизу, уже протягивающая руки к верху, с огромным облегчением вздохнула, а деревенский смог медленно размажать кулаки и также, но потише, выдохнуть.

На удивление, конечному результату и удачному самоспасению Ишигами-младшего была не рада только врач. Даже Малыш Бонни, завидя бы быструю реакцию и ориентацию в пространстве великого гения, встал бы на задние лапки и научился бы аплодировать передними.

Но не его хозяйка. Она лишь вредно фыркнула, мысленно желая Сенку провалиться куда подальше, и, махнув белой шевелюрой, начинала подниматься выше.

Хруст.

Пока вдруг не поняла, что под ногами пропала опора. Среагировав быстро, она попыталась сильнее вцепиться руками в лестницу, но снова услышала хруст и что-то больно впилось прямо в бледную ладонь. С громким "Ой", Т\И не осознано, и всё так же на одних рефлексах, разжала кулак и в тот же миг осознала свою ошибку.

Двое ученых с матами полетели на землю.

***

Это было первое в новом мире плаванье на моторном паруснике. Парусник строился больше года, в него было вложено больше души, любви и терпения, нежели дорогущих ресурсов. Он - громадное чадо всего человечества, которому даже дали символичное имя - Персей. Он ,абсолютно точно, войдет в историю, как одно из важнейших изобретений 50-ых веков, а начало его первого плаванья - как самое неудачное, начиная с первых лодок, когда-либо построенных человеком, заканчивая космическими кораблями, которые Сенку вместе с Хромом мечтали сконструировать.

Но пока у него нет возможности сконструировать даже один единственный гребанный автоматический карандаш. Что еще печальнее, у него нет возможности даже написать что-то. Например, подробный и весьма... раскрепощенный (не в хорошем для Т\И смысле) список замечаний, запретов и адских обязанностей специально для той, которую, черт бы его побрал, всё-таки решил взять на борт. Он теперь вообще почти ничего не может, кроме как сидеть и битый час выслушивать мольбы Т\И о прощении.

-Прости меня, пожалуйста!

По всем традициям японской культуры и манер: на коленях и лбом к паркету. Это поза была для неё унизительной, но Т\И, почему-то, принимала её уже второй раз за день перед своим товарищем. Только вот в первый раз он был слегка напуганный и промокший до нитки, а сейчас - уставший и с полностью перебентованой рукой, висевшей у него на шее.

-А я предупреждал вас! - старик Касеки стоял рядом с согнутой в извинениях девушкой и, по дедовски, грозил всем пальцем. Не надо было видеть впалых, скрытых за густыми седыми бровями глаз, чтобы узреть в них злых чертиков-строителей. Вся молодожь просто чувствовала их в его позе, тембре хриплого от возраста голоса и желании всех отчитать. - Эта бестия на борту прекрасного Персея ничего хорошего не принесет!

Доски и небольшой деревянный ящик с самодельными инструментами рухнул у ног дедушки и гвозди железным градом осыпались рядом. Врач быстро окинула опечаленным взглядом молоток с громадной железной штуковиной и широкой деревянной палкой, покрытой небольшим слоем лака. Несмотря на всю аккуратность выполенной работы, он всё еще выглядел для Т\И орудием пытки, изобретенной специально для мазохистов.

-Ну дедушка Касе-е-е-е-еки-и-и-и!... - девушка взывыла, уже готовая пускать крокодиловы слезы на борт корабля. - Почему Вы так меня не любите?...

-Сначала лестница, а потом что? Целый корабль, который мы строили столько месяцев?! В который мы вложили столько сил и материалов?! Ну уж нет! Я научу тебя, как ценить чужой труд!

Все знали про... "легкую" нелюбовь старика-ремеслика к криворокому врачу, пускай почти вся пожилая часть деревни, и даже немного больше, души не чаяла в "золотых руках" целительницы. Касеки же терпеть её не мог уже тогда, когда старая добрая Горилла, под "надежным" управлением Т\И, пару лет назад въехала в деревню, и уже не выехала оттуда. То, что слегка ворчливый, но мудрый и по своему заботливый, дедуля Касеки влаживал в свои творения, будь обычный винтик или здоровый моторный парусник в несколько сотен тонн, невезможно описать словами или объяснить математически. Как и умение Хьюстон разрушать любое строение одной лишь силой мысли. Странно, но та, которая спасла уже не одну сотню людских жизней, и вяло, но продолжает это делать, удивительным образом может случайно уничтожить целую вселенную, если рядом с ней положить молоток и пару гвоздей.

Поэтому, когда Касеки вдруг тыкнул пальцем на доски с инструментами, громко произнеся "Новая лестница на тебе", весь командный состав дружно розинул рот. Правда, никто, кроме Рюсуя и Хрома, возражать не стал. Сенку лишь устало потер переносицу, ощущая себя настолько слабым и уставшим, что особого желания возвращать цивилизацию или продолжать постягать новые границы мира уже не было. Ему бы поспать, да вот дел еще не впроворот, а до вечера осталось приблизительно 6 часов.

Впрочем, возможностей у Ишигами теперь вдвое меньше - вывихнутая, и уже забинтованая единственным клифивицированным на данный момент врачем, рука оставляет хозяина в не самом выгодном положении.А надеется, что всё сделается само собой (или с чей-то гарантированной помощью) - очень глупо. Глупо и слишком не по-Ишигамовски.

***

Раз удар, два удар, три удар и.... Тридцать четвертый выгнутый в сторону гвоздь. Ладно, ничего. Гвоздей еще целый ящик - эту доску точно прибьет. Как-нибудь, но Т\И прибьет. К завтрешнему вечеру... Возможно. Но обязательно прибьет!

Работа началась с того, что всё пришлось вымерять, с горем по пополам вычеслять, с злодейским смехом использовать пилу (тот единственный инструмент, который использовался ею в медицинских делах, и которым можно помахать перед инженерами), и уже только потом брать в свои руки это орудие пыток каменного века. Вместе с тяжестью молота, Т\И физически и морально прочувствовала всё презрение старика Касеки. Самооценка же, вместе с верой в себя и свои силы, падала на 25% с каждым испорченным гвоздем, а руки предательски болели уже после пятого "калеки".

Взяв нового "будущего-калеку" и слегка вбив его в дерево, девушка обхватила ручку молотка двумя руками, коленями прижала доску к полу и как можно сильнее замахнулась. Удар! Вот он... тридцать пятый выгнутый в сторону гвоздь и одна сломанная по полам доска.

Молоток с громким звоном влетел в ящик с гвоздями. Тот хрустнул, дерево разлетелось в щепки, и гвозди посыпались прямо на палубу.

-Черт бы вас всех побрал!

В чем была её вина?? Что она сделала не так?! Ей лишь нужен был комфорт, только и всего! Т\И не хотела калечить Сенку, как и выкидать его за борт! В её планах не числились такие пункты! Так же как и не было пункта "поломать дорогую лестницу Касеки", что уж говорить за целый корабль? Воспринимают за дурочку? За тирана? Решили, что имеют право её отчитывать, командывать старшей? Неужели забыли, что она тоже вложила дофига сил в эту громаду? Сколько раз врачу приходилось залечить раны, свои и чужие, пока строился этот несчастный Персей! Сколько бревен она перетаскала! А сколько времени ушло на переработку нефти? А сонар? Радар тоже не без её помощи делался, как и все те десятки экранов в капитанском кабинете! Т\И работала столько же, как и все остальные. Нет, она работа еще больше! Так почему её заставляют так унижаться перед младшими и работать снова?! Черт возьми, да её даже не удосуждились опопвестить о отбытии!

Какого хрена Т\И Хьюстон снова становиться козлом отпущения?!

Она загнала ладони в гладкие локоны, слегка сжала их, вызывая легкую боль, дабы немного осудить разум, чуток потушить резко вспихнувший гнев. Нет-нет-нет-нет, всё нормально. Сегодня врач и правда вышла за границы нормального. Ей не стоило так себя вести. Но вот про лестницу... Она изначально была сделана на "отвали", и если бы не Т\И стала жертвой этой хрено-конструкции, то точно стал бы кто-то другой. Но, почему-то, удача в этот раз не на ёё стороне. Точнее, рядом с Сенку знаменитая удача уходит в минус. Видимо, кое кто хорошенько так компексирует свою невизучесть за её счет.

Вдох через сжатые зубы и более спокойный выдох. Отлично, самое время успокоиться и взять себя в руки, Хьюстон. Ты же не хочешь еще кого-нибудь покалечить, верно?

Через "не могу", через "не хочу", и даже уперто проходя сквозь своей гордости, девушка снова берет в свои руки молоток.

***

-Я ничего не вижу!

Корабль лениво качался на морских волнах, противоречя бурной погоде. Она испортилась слишком быстро, чтобы занятые своими делами люди смогли заметить изминения. Ветер и дождь сговорились, и вместе били по людским лицам несщадними, мелкими каплями холодной воды. За плащем плохой погоды и собственными веками, прикрытыми из-за ливня, не было видно абсолютно ничего. Даже волны, лупившие бока парусника, казались лишь большим размытым пятно где-то внизу.

Именно в такую погоду Укё сообщил благоприятную новость, заставляя всех на миг отвлечься от пронзительного холода морской непогоды. Берега впереди были обширными, - так подсказывал радар - широкими. Скалыстые берега, покрытые просторными лесами были видны еще издалека невероятными глазами Кохаку, только выглядели они как одна громадная, серая из-за пелены дождя гора, не вызывающая ни доверия, ни желания подходить ближе. Но, повинуясь приказам вождя, было принято решение попробовать спрятать корабль между скал, чтобы иметь шанс на избежание визита нежеланных гостей.

Радостный от прибытия экипаж уже считал полученную премия от щедрого, в некоторых ситуациях, Рюсуя Нанами, как раз после того, как стихла неприветливая буря. На небе, словно поздравляя и хваля народ, прояснилась тускловатая радуга, а всё еще серые тучки местами пропускали солнечные лучи, будто фонарями освещая старую дорогу темным вечером. Стоял приятный, легкий морозец и запах мокрой после ливня земли. Такая погода дарила умиротворение, но никак не вдохновляла на героические, или хотя-бы смелые поступки. Наоборот, сейчас хотелось лишь сесть где-то на рее, взять горячий чай с печеньем и любоваться новыми видами. Последнее время, живописные пейзажи на родине - для некоторых это земля не совсем родная, но уже довольна близкая - перестали радовать глаз, и даже слегка надоелы своим постоянством.

Тем не менее, игнорируя погоду для соответсвуещего отдыха, все были полны сил на новые открытия, знакомства и достижения. Впрочем, почти как всегда.

За исключением одного....

С неистественно белоснежных, отросших до лопаток кудрей стекала прохладна вода, а на фоне светлых локонов и бледной кожи особенно сильно выделялись черные разводы от самодельнной туши. Весь этот не самый прилежный, но весьма эффектный вид прекрасно подчеркивал взгляд кислотных глаз - ненавистый, обиженный. Грозяший взорваться ядовитой кислотой в любую секунду.

Одежда - тонкая рубаха с закатыными рукавами и летние штаны до колен - неприятно липла к коже, показывая то, что показывать не совсем хотелось. Однако, сейчас это не тревожило её светлую голову.

Сейчас Т\И снова была готова отдаться в родные обьятья эмоций и чувств - вот, что понял Сенку, лишь быстро окинув девушку взглядом. Эти три дня, что они пробыли в открытом море, прошли относительно спокойно, если не брать в расчет начало плаванья. Рука не ныла, психологическая трамва покинула его, а новых проблем никто не создавал. Но вот теперь, гляда на промокшую до тончайшей ниточки врача, Ишигами почти уверен, что та стремиться активно "наверстать упущенное".

-Три дня.

В её руках, слегка подрагивающих то ли от холода, то ли от переполняющих всё женское существо эмоций, была сделанная Хьюстон лестница. Дерево потемнело от влаги, слегка раскисло и выглядело, мягко говоря, не самым лучшим обрзом. Балки прибиты криво, одна длинее другой, а с обратной стороны изделья торчали острые концы гвоздей, что нарушало любые правила хорошей работы. Слава богу, они в самый первый вечер сделали с Хромом новую и прибили её еще до отбоя.

-Я делала эту лестницу три дня.

Хьюстон, следуя своему званию "безбашенной леди", несколько дней подряд обливала это несчастное дерево матами, потом и слезами, будто не ощущая голода, усталости и даже жажды. Она работала, работала и работала, без перерывов и разговоров, девушка отдала всю себя этой лестнице, отчего Хром успел приревновать подругу, а Сенку молча восхищаться решимостью, кою он до сели в ней не видел. Девушка махала молотком даже будучи под дождем, не двигаясь с места.

-И я сделала эту хрень! - врач сверкала глазками перед стариком Касеки, вместе с тем выставляя на показ проделанную работу. - Чуть не сдохла, но всё же сделала! И знаете что?!

Касеки недоверчиво косился то на вождя, спокойно наблюдавщим за девушкой, то на Хрома с Рюсуем, заинтересованно разглядывающими новое произведенне Научного Царства, а после переводил взгляды на чем-то недевольную Т\И. По правде говоря, даже Укё за это время успел подзабыть, как разговаривает их первоклассный врач, а Кохаку справедливо переживала за здоровье подруги. Та толком ничего не ела и не пила, лишь тяготилась над своим "шедевром". Не понятно, захлестнула ли её так работа, или же собственная гордость не позволяла придти к друзьям с просьбой о помощи.

-Я собираюсь использовать эту лестницу, чтобы сойти с корабля, и больше никогда на него не взойти!

Такое... смелое и почти банально безбашенное заявление от леди Хьюстон заставило Ишигами легко улыбнуться и лениво наклонить голову в бок, словно птицу, жадно смотрящую на жалкие извивающиеся движения червяка. Другие же отреагировали более лояльно, лишь в удивлении подняв брови вверх. Кажется, почти никто не воспринял её слова в серьез.

Веревка, тепелающаяся вслед за самодельной лестницой, была быстро привязана к одной из мачт - корабль огромный, а лестница через чур коротковата. Поэтому, Т\И решила компесировать длинну, и выкинула свое творение за борт. Все молча и заинтересованно смотрели, как попосту потраченное дерево полетело в небытие и громко бьёться об бока Персея.

-Т\И... - Хрома тут же оборвала девушка, вырвав из его рук свою сумку. Она не желала говорить с кем-либо, особенно с теми, кто ни в чем невиноват. Сказануть лишнего сейчас равнялось с предложением смертельной дуэли. Впрочем, именно в этот момент врач сдерживалась от возможности надрать кому-то зад.

Ловко перепрыгнув через края палубы, девушка также быстро и без особых проблем ухватилась за веревку с растрпёпанным ворсом, стремительно спускалась в воду. Она и так мокрая , с макияжем тринадцатилетней девченки, смотревшей мелодрамы - терять уже нечего.

Следом за роковой дамой к краям палубы рынулись весь её дружный экипаж - от бегающий за толпой, до заинтересованных мужских глаз. Люди молча наблюдали, как та проффесиональными движениями плавца добирается до берега.

"Сумашедшая" - кто-то тихо шепнул и толпа согласно промолчала. Лишь Кохаку с рея, прекрасно видя новые "трюки" Т\И тихо борматала что-то себе под нос. Не сильно радовал факт того, что с корабля чуть ли не прыгнула одна из важнейших особ в их узком научном круге. Мало того, по её лицу не скажешь, что в данным момент Хьюстон близка к отрезвлению разума.

Голые стопы - калбуки девушка оставила, дабы позлить Касеки - коснулись мягкой от влаги земли и по всему телу, вплоть до головного мозга, пробежалось стадо мурашек, а вслед за ними - чуть ли не физическая эйфория. Врач, наконец-то, оказалась в своей стихии. Среди деревьев и зеленых кустиков,на совершенно новой и пока неизведенной местности.

Блондинистая амазонка уже спускалась с рея к людям, которые тихо перешептывались между собой, когда вдруг, как два аккуратных средних пальчиков показываются в их сторону.

-Это какой-то знак? - полюбопытствовал Хром, переведя взгляд на удаляющуюся в лес фигуру. - "Всё чисто" или что-то вроде этого?

-Ах, Хром, если бы...Если бы. - меланхолично протянул Асагири, прекрасно осознавая, что подобная выходка Хьюстон ни к чему хорошему не приведет. Как минимум: она может повстречать аборигенов, по типу Союза, и хорошенько с ними поцапаться, что после никакой волшебник-менталист не сможет помочь. Как максимум: врачу удаться покорить местных высокопоставленных быстрее, чем это удасться им. Что, кстати говоря, тоже не особо желательно. Врач славилась поразительной злопамятностью и злорадством.

Ишигами краем глаза засек, как чужая нога оказалась за пределами корабля, но Рюсуй успел остановить деревенского научника раньше, чем это сделал Сенку.

-Оставь её. - Нанами широко улыбнулся, сжимая пальцами мальчишеское плечо. - Дай Хьюстон остыть.

Хром нахмурился и всё же попробовал перелезть, на ходу спрашивая:

-Пока она будет "стыть", что нибудь случиться. Последнее время она самая не своя, я переживаю.

-Нам за местных стоит переживать, а не за дока. - Сенку вмешался, легко ухмылаясь и прокручивая пальцем в ушах. - Ничего с ней не случиться, так что прислушайся к Нанами и вперед обратно. Сейчас будем собирать развед-отряд.

Ишигами развернулся на пятках, абсолютно спокойно уходя из толпы и своей спиной как-будто всем объявил: "Спектакль окончен". А спустя пару мгновений, примеру Сенку последовали и все остальные. Только Хром с Кохаку, молча переглянувшись, еще какое-то ожидали возвращение Т\И, оставаясь всё на том же месте.

***

Она пробиралась сквозь ветви, босыми ногами утопая в холодной, мягкой земле, и проклинала долбанное окаминение, своих друзей, корабль, вождя с его почитательями, но в самую первую очередь - себя. Свой неадекватный нрав, и такое же неадекватное поведение. Да, они вывели её из себя. Да, они снова начали её присовать. Да, они дебилы, надоедливые тври и неблгодарные чудовища, но давай-ка будем смотреть трезво и на себя тоже! Надо было лезть под юбку Ишигами? Надо было драться за эту тиклятую койку? Надо было выставлять из себя фиг пойми кого и на зло всем делать лестницу столько времени? Они виноваты во всём случившимся ровно столько же, сколько и ты!

Хотя Хьюстон превзошла все свои возможности еще тогда, когда простила бессчестный экипаж за скрытую тайну, в виде целого законченого моторного парусника. И даже если Сенку поплатился за это своей...м-м-м-... неприкосаемостью, у неё всё еще нет сменного нижнего белья! А учитывая, что нынешнее её положение можно квалифицировать, как "Промокла к х*** собячим", сменка очень даже пригодилась бы! Так что ответственость за самое отвратительное настроение Т\И за последнии 62 часа должна взять деревня! Деревня, в чей нынешний состав она уже не входит...

С яростным рыком, девушка пнула неудачно попавший под ногу камень и тут же рухнула пятой точкой на землю, схватившись за ушибленные пальцы. Гребанная ярость! Гребанный камень! Гребаннный корабль! Гребанная лестница! Гребанный Сенку Ишигами и его старый... старый!...

Устала.

Она мягко и устало завалилась на спину, тяжело дышала и смотрела куда-то ввысь - туда, где медленно рассасываються злые тучки, и в трещинках среди серости проступают ясные лучи солнца. Испачканный в грязи локоть аккуратно лег на лицо, пряча взгляд кислотных взгляд ото всех. Даже от матушки-природы.

Так устала.

Столько эмоций накопилось в груди, воспоминания былого лезут из-за всех щелей, а боязнь будущего собралась влагой в уголках глаз. Выплеснуть всё накопившееся не получалось нормально, сколько бы ярости и энергии Хьюстон не влаживала в свои действия, слова и взгляды. Всегда, где-то глубоко внутри, оставался тупой осадок, и постепенно лез комком по горлу, то ли затыкая, то ли поощирая говорить еще громче, еще ненавистнее, влаживать в свои действия больше сил, больше усилий, привлекать больше внимания, больше взглядов.

Но абсолютно всегда... Абсолютно всегда ей будет мало. Ей будет недостаточно.

Ему будет недостаточно.

"Что, если не получится?", "Что, если всё повториться?" - тысячи депрессивных вопросов роем надеодливых навозных мух парили над белыми кудрями и не давали спокойно жить в обществе. Т\И чувствовала себя лишней, не в своей тарелке, но всегда старалась показаться в ином свете.

Однако, противное чувство внутри, растущие эти последнии дни всё сильнее, показалось только сейчас чем-то настоящим. Будто материальное, оно росло и увеличиволось внтури тела, вгоняя свои ядовыте шипы глубоко в разум и вприскивая в подсознание токсичное вещество. Склизкое, мерзкое и абсолютно отвратное своей естественной природой. Люди называют этот медленно растущий ядовитый, колючий шарик в груди одним, простым словом - недоверие. Но Т\И не видит в этом слове тот смысл, который ей хочется вложить, чтобы высказаться... Лучше, если это будет называться "интуиция". Да, именно она подсказывала и капала на нервы последнее время.

От неё что-то скрывали. Что-то куда важнее коек, покрытых бесцветным серым одеялом, не плотнее поверхности воды, важнее всяких бургеров с беконом, съеденных чужими ртами, и даже важнее этого клятого корабля, чье название теперь будет ассоциироваться у нее с тем единственным днем, когда от Хьюстон отвернулась удача. Т\И дядей готова поклясться, что этот хитрий ублюдок Сенку Ишигами, словно пригретая на груди гадюка, упорно пытается что-то спрятать. Юноша не падок на смертные грехи, но когда дело касается врача, смертные грехи сами просяться в его сердце и голову. И ложь - самый ненавистный из них. Сейчас не то время, чтобы скрывать что-либо. Хотя, в какие времена правда была актуальнее лжи? Т\И правда не облада скромностью, впиленную в Юдзуриху, или спокойствием и терпением, живое воплощение которых представляеться ей Укё. Но в этом ли её главный порок? Сенку бы не стал таить нечто невероятно интресное, только если он не посчитает это сликшом... сликшом больной темой. Или чем-то, где Т\И ему не будет нужна.

Неужели она стала ему ненужной? Нет-нет-нет, уж скорее просто ненавистной. Этот исход будет приятнее. Стать выброшенной куклой - вот, чего сейчас хотелось меньше всего.

-Надо... возвращаться... - с придыханием, еле различимым в природном гуле шепетом произнесла девушка сама себе под нос. Да, она снова будет выглядеть как дура, но бросить всех и жить с аборигенами куда легче. А Хьюстон не ищет легких путей.

"Первая часть похожа на угрозу!.." - в голове всплыло красное, очень недовольное и невыспанное выражение лица Ишигами, закутаного в плед. - "...А вторая - на клятву молодоженов! Кто вообще так говорит?!"

В конце концов, она обещала всегда быть рядом.

Улыбка сама собой выползла наружу, и ширилась с тем сильней, как Хьсютон представляла сейчас эту картину: вот она, безбашенная, мокрая леди, сбежавшая с корабля, сейчас валяется в огромной луже грязи и улыбается небу. Из груди сам собой вырвался смешок, а вслед за ним - ещё один. И еще, еще. Она смеялась, громко и переливесто, сама не понимала от чего, но вдруг стало так смешно, что врач уже не могла остановиться.

Пока он будет нуждаться в ней...

В один прекрасный момент докторское чутье осознало: Т\И Хьюстон словила реальный нервный срыв, а вслед за ним - истерику. Вот на этой-то мысле она и побледнела, а улыбка резко сошла на "Нет". Кажется, ей взаправду пора лечиться.

-О, чудо...

Девушка подскочила, машинально оглядываясь по сторонам. Капли грязи слетали с некогда белоснежных локонов, когда Хьюстон мотала головой из стороны в сторону, пытаясь найти человека. Бас, манера и сам голос, его тональность - Т\И абсолютно уверена, что слышит его впервые.

-Неужели этим днем ко мне явилась краса воплоти?

Она подняла голову выше и, в легком гневе, идущий рука об руку с доликой страха, спустила брови к переносице. Тень, таившаясь всё это время в ярко-зеленой кроне деревьев, шевельнулась и, со всей грацией, которое только можно вложить в мужское тело, выровнялась в полный рост. Могучее дерево - про это говорили прекрасный, здоровый во всех смыслах ствол, множество крепких корней и раскинустые, толстые ветви с зеленой-зеленой листвой - почти слышно простонала, когда крепкая фигура востала на одной из ветвей в полный рост. Девушка тут же начала слепо рыскать вокруг себя в поисках хоть какого-нибудь оружия, ни на минуту не отрывая взгляда от массивной тени незнакомца. Особенно от его копья, уверенно лежавшем на истесанным будто из камня плече.

-Я в растерености... - сообщил голос, низкий и томный. В нем чувствовалась обманчивая нотка мягкости и, одновременно с этим, сладостное волнение. - Каких богов мне благодарить за столь щедрое, юное дарование?...

Незнакомец с копьем говорил с придыханием, будто выдавливая из себя слова, но они тут же лились сами по себе - спокойно, словно так и надо, плавно. Однако чувство угрозы не покинуло, даже когда тот вздохнул, как-то странно и умиротворенно. Напрягало, что она всё еще не видела его лица.

И он спрыгнул с дерева, как-будто смог прочитать её мысли лишь по напряженному взгляду. Увидя его, Хьюстон задал себе вопрос: "Какого хрена ты всё еще сидишь?".

Мужчина. Взрослый, сильный и зрелый. Глаза цвета коры деревьев блестели не хуже тысячи маленьких стразов, в них была нечто, что Т\И ввело в ступор моментально, стоило изумрудным глазам встретиться с чужими. Черная краска, проведенная стройными завитушками от бровей и вплоть до лба напоминали трещинки у людей, с которых старой кожуркой спал камен, и такие же интересные рисунки имелись у бойца на крупных мыщцах живота и на рельефных видах каменной груди. Руки, как у капитана, покрыты каменными доспехами... Т\И хотелось бы предположить, что этот человек такой же, как и она - неземная мраморная статуя, вылепленная прекрасными, тонкими пальчиками, с которой осыпался тысячилетний каменный слой и мир снова увидел их природу, но нарисованные тещинки блестели краской, а своенравный японский с головой выдавал его принадлежность до деревни Ишигами.

Пока он медленно приближался ближе, Хьюстон, почему-то, продолжала сидеть на одном и том же месте. Вонючая грязь уже не капала ей на колени, засохла противным образом в волосах и сделало веселые, белые, как снег, завитушки тяжелыми. Одежда, всё еще влажная и грязная, казалось, намертво прилипла к коже. Губы и щеки - всё в липкой, будто-таки протухшей земле, а глаза покраснели от морской соли, но Т\И продолажал смотреть в упор, зло морщясь, словно кот, готовый вот-вот защипеть и замахнуться острыми коготками на того, кто посмеет подойти ближе.

-Прекрасна. - произнес абориген, и копье из его руки рухнуло, упало и брызги грязи разлетелись в разные стороны, но мужчине было плевать даже на собственные испачканные сандали. Он, с непонятным для девушки выражением лица, впился взглядом в ее лицо. Карые глаза прошлись по беспорядку на голове, задержались на ухоженных, густых бровях, потом спустились ниже - с особым упоением мужчина всматривался в спрятанные за пушистыми ресничками-снежинками искрящиися гневом кислотно-зеленые глаза, и услада настигла его в полной мере, когда поджатые губы медленно расслабились, и прежде, чем девушка успела сказать что-то в ответ, он повторил, так тихо, словно только для самого себя: -Прекрасна.

Мужчина опустился перед ней на одно колено, и теперь девушке не приходилось задирать голову так высоко, чтобы с вызовом смотреть в блестящие от счастья глаза. Зато теперь они оба отчетливо слышали, как бешено и громко стучит сердце одного из них. И видя, как мелко содрагаеться грудная клетка аборигена, когда его глаза проходились по всему, что находилось ниже бледной, лебединой шеи, Хьюстон поняла, что в сумашедших ударах заходиться чужое сердце.

-Не советую пускать слюни. - не самая лучшая первая фраза при знакомстве, но сегодня у неё всё идет наперекосяк. Нет смысла делать что-то правильно в этот момент. - Иди своей дорогой, парень.

Он чувствовал, как его руки легко дрожат, когда он поднес ладонь к её щеке.

-У нас теперь одна дорога, милая....

Ох, какое неземное удовольствие ему приносили эти глаза! В них бушевал самый настоящий ад, когда они смотрели на него! Столько вызова, столько энергии! Модзу не уверен, сколько в ней таилось физической силы, но внутреняя... Она читалась в глазах, в этой милой морщинке, которые создают снесенные к переносице бровки, в положении тела - девушка была на взводе и даже её великолепный голос, слегка охрипший и не такой высокий, как у всех тех симпатичных маленьких девиц при Великом Повелители, не дрогнул, когда она заговорила с ним. Это была не та милая, сладкая куколка, которой можно случайно сломать тонкую шейку. Эта была женщина - богиня, которая сама могла случайно вырвать кому-то глотку. Адская сила души - вот, что покорило, заглотило всего парня.

-Ведь я влюбился, стоило услышать твой смех.

Телефон забрякав противним чином - реготав над сплячою дівчиною з ранку раніше, посмів потривожити солодкий сон і хиткі нерви. Т\І не чула його перші пару секунд, але після мозок зволив звернути увагу на шум і дати всьому організму команду: «Встаємо, хлопців, нас до телефону». Але сама голова геть-чисто відмовлялася прокидатися і йти піднімати трубку, встигнувши послати тих, хто дзвонив у таку рань на найдорожчі органи.

Т\І натягла ковдру, безуспішно сховавшись від огидного дзвінка, з хрипотою в голосі простягла:

-Бляха, де тебе носить, Хром?..

"Дзз-зз-з-ззз..!" - продовжувало дзвеніти недалеко від ліжка з клубком тіла, що повільно закипає гнівом. –

«Дз-з-ззз-ззз...! Дз-зз-з»

Смачно вилаявшись, Т\І швидко і злегка неохайно підвелася, стягнувши з себе пом'яту ковдру, і окинула поглядом залиту світлом, маленьку комору. Окрім апарата в кутку, ніщо тут не подавало ознак життя. Навіть малюка Бонні – чудового заячого гармата – вже не було в спеціально для нього зробленому ліжечку.

-Чорт забирай вас двох... - голова злегка закружляла, коли лікар, у своїй навиворіт одягненій нічнушці - яку, слову, треба буде змінити - вирішила спробувати встати різко на ноги. Зрозумівши, що таке рішення ні до чого хорошого не приведе, Т\І звалилася на карачки і швиденько поповзла до телефону, щоб встигнути взяти трубку.

Кілька разів спіткнувшись і впавши обличчям вперед, дівчина скрушно падає поруч із телефоном і підносить слухавку майже впритул:

-Чого вам?

Т\І провела рукою по обличчю, ховаючи повний роздратування рик, коли почула:

-Доброго ранку, моя мила! – була впевненість, що голос Асагірі звучить так весело завжди: і рано-вранці, і при смертельно небезпечні переговори, і навіть після жорстокого побиття тон його не зміниться. – Пробач-пробач, ми не хотіли потурбувати твій чуйний сон, у жодному разі! Як спалось? Що тобі снилося?

Вона присіла і спробувала прокашлятися, щоб усунути сонливість у голосі, але хрипота навідріз відмовлялася залишати ноти. Тоді довелося підбивати розмову до приємного для неї кінця:

-Мені снилося багато чого цікавого, і якщо «вам» більше нема чого мені сказати, я пішла назад у ліжко. - Асагірі на тому кінці дроту приглушено ойкнув. - Тільки спробуйте розбудити мене раніше за полудень. Все, що потрібно малим, - дівчина звикла саме так називати двійку вже повнолітніх учених, - є в лабораторії. Колбочки я пронумерувала і повісила листочок, з коротким описом кожного. Нехай сьогодні утримаються від використання особливо небезпечних хімікатів, вони потрібні мені.

-Там таке-е-е-е!!!

Дівчина мало не випустила хисткий телефон із рук, коли віддалений голос Хрома на іншому кінці дроту послав оглушливі вібрації прямо в сонний вираз лікаря. Хворе шипіння Гена підтверджувало всю дистанцію щасливого вигуку.

-Клянуся, Т\І, ти просто маєш тут з'явитися! – тепер голос шатену звучав не так голосно, але чіткіше.

Мабуть, той опинився поряд із Асагірі. - Прямо зараз!

Питання застрягло в горлі, але Асагірі вже поспішав на нього відповісти:

-Ми зараз у Цукаси... - він звучав якось розбито, що потішило Т\І. - Хром, будь ласка, не роби так більше.

Почувши сміх, що ллється з трубки, Т\І лише відзначила все озвучене захоплення і прикинула масштаби того, що сталося. Поки вона спала глибоким милим сном, ці хлопці вже встигли щось зробити. Сонливість повільно йшла на задній план, а інтерес, що ж там такого Сенку навернув, гордо затуляло бажання додивитися прекрасні сни. Хоча простака Хрома легко здивувати – не факт, що тривожний сон того вартий.

Але раптом до лікаря дійшов зміст слів менталіста. Зелені очі, примружені від світла, несподівано різко розкриваються.

-Як у Цукаси? - Дівчина нервово підскочила, вже підбігаючи разом з телефоном до ящика з одягом. – Коли встигли?!

Ноги заплуталися в проводах, трубка так сильно намагалася випасти з тремтячих рук і вщент розлетітися на детальки, стукнувшись об підлогу, а поки лікар судорожно обшукувала ящик у пошуках чогось одягнути, голос продовжував лити з динаміка з такою ж щасливою невимушеністю:

-Та не парься ти так! – молодший науковець усміхався, і цього не треба було бачити, аби зрозуміти. – Ми тут із вечора. Не стали тебе будити після походу і самі все зробили!

Похід? Похід ... Ах, так, точно! Похід за інгредієнтами для лабораторії та новими вихованцями. Т\І точно пам'ятає, що кілька годин бігала за козами і від бджіл. Це справа ... дуже виснажує, відверто кажучи. А ще вона дуже точно пам'ятає, що весь вчорашній день був одним великим збіговиськом невдач – природа немовби перестала розмовляти з нею на «Ти», як це завжди було, і перейшла на пасивно-агресивне «сука». Тому, повернувшись вбитою та покусаною в деяких місцях, сил вистачило лише на звичні вечірні процедури і на те, щоб не схибити і впасти рівно в ліжко.

Витривалість Т\І вичерпала себе майже в 27 років, так і запишіть.

-Люба, тобі не варто парадувати паровоз. - Ген хихікнув, чудово чуючи не тільки її «пих-пих-пих», а ще й інші англійські слова для висловлювання бурхливих емоцій. – Сенку просив передати тобі, щоб ти брала нашу чудову «Горилу» і якнайшвидше їхала сюди. Повір мені, це варте твоєї уваги, більш ніж.

Заплітаючи собі маленький хвостик на голові – тільки так дозволяли зробити волосся до плечей – Т\І прикусила губу вже вигадуючи пару «милих» фраз для зборища юних жаб-мандрівниць. Пройшовшись швидко по приміщенню, очі мимоволі зачепилися за порожнє ліжечко.

-Бонні з вами?

-Так, спокійно, його прихопила Суйко.

Малятко Суйка без сумнівів любила маленького пухнастика більше, ніж будь-хто. Пестила і плекала, цілувала й обіймала. І надто часто почала брати його із собою...

-Хей, я заздрю! - голосок Хрома знову виник з нізвідки, тільки цього разу більш пригнічений. - Тобі "Горилу" довіряють. Чому Сенку, цей козел, не дає покермувати мені? Хоча б новий асфальт випробувати.

І Т\І, і Ген одночасно закотили очі:

– Мені вони довіряють машину тому, що не навчаються на своїх помилках. – у голові приємною хмаркою сплив перший «в'їзд» до Царства Науки. - А в тебе прав нема. Думаєш, кермом покрутив і все – машинка «врум-врум»?

- А в тебе є права? - Т\І чула образу. - Щось я не пригадаю, щоб бачив твої чудові навички водіння. Хоча ні! Був досвід. Якраз того дня нам довелося використовувати останній віск на ремонт машини.

- Не нагадуй. - обізвався менталіст і тяжко зітхнув.

Базовий наборник косметики був успішно впихнутий у сумку, повну найрізноманітнішої дріб'язки: починаючи з маленького дзеркальця, закінчуючи великим контейнером для їжі, де красувалися варені яйця та вчорашній сендвіч із сиром, салатом та м'ясним, тонким прошарком. Духи в скляній баночці дзвінко брязнули, коли Т\І перекидала сумку через плече і починала взуватися:

- Окей, проїхали. - Вийшов кумедний каламбур і смішок свавільно вирвався назовні. -Якщо мене не затримає буду за годину, може дві. Що там у вас?

- Чш-ш-ш-ш. - Ген майже зловтішався, шикаючи на дівчину через динамік. Його голос злегка розбавився на заваді. - Пробач, але Сенку велів тримати рота на замку. Не питай навіщо, я все одно не відповім.

Рвано видихнувши і вже спокійніше вдихнувши, лікар підійшла до телефону впритул і взяла в руки кнопку:

- Ці ваші таємниці... - Т\І нервово покрутила в пальцях довгасте дерево з великою, червоною кнопкою на одному кінці, і довгим синім дротом з іншого. У фрази мало бути продовження, але слова не пішли далі власних думок - Чекайте, скоро буду.

І натиснула кнопку.

У селі стояла цвинтарна, неприродна для народу тиша і блага прохолода. Ранній світанок туманом згустився біля ніг, сонце звично бавилося з природними фарбами, птахи звучали так само голосно, як і всі світанки до цього - ідилія без людського шуму вражала. Звичний гомін роботи і вируючі відмінністю розмови людства цього ранку зникли, залишивши за собою лише ефемерний запах деревини, що горить, і сухої трави. Завдяки цьому Т\І вдалося заново прислухатися до дикої природи і відчути себе маленькою, самотньою фігуркою на тлі могутнього, повного протиріч і загадок світу, де не б'ються людські серця і чужих голосів не чути.

На секунду Т\І завмерла, стоячи посеред села. Животина ще спала, не руйнуючи тиша звуками господарства, а багаття та смолоскип давно погасли. Сьогодні міст скрипів особливо голосно, і можна навіть почути шелест солом'яних дахів.

- Зарази. - Прошипіла Т\І і, прийнявши позу «руки-в-боки», окинула поглядом порожні хатки. - Подумати тільки. Всі пішли.

Якщо вся частина населення Землі, яка живе в «Науковому Царстві», раптом раптово вирішила притупити до іншої частини «Цукани», яка отримала неофіційну назву, то там явно є щось, на що варто поглянути. Не могли ж вони так раптово піти на поминки незнайомого оку Т\І імператора?

З самих надр душі, несподівано і дуже жваво, брудом витекло неприємне почуття повної самотності. І це була не та самотність, коли за вікном видно сотні незнайомих облич, а шум машин заважав поринути в депресійну музику з головою, змушував вштовхувати навушники глибше, а гучність рубати на всю. Ні-ні-ні, це було зовсім інше. Від цієї самотності моментально впадаєш в істерику, дикий жах робить зіницю дрібним-дрібним, а руки починають тремтіти.

Тільки ти, у шкурі тварини посеред порожніх дерев'яних і солом'яних будиночків із кам'яним списом у руках, і мир. Дикий, новий, абсолютно незнайомий, уже не рідний. Тільки ти, єдиний і останній, без можливості щось змінити. Тільки ти й нескінченні ліси, поля, гори. Ти і твоє божевілля.

По шкірі пробігла череда мурашок, а після них краплі холодного поту. Ішигами стовідсотково відчував те саме, коли тільки прокинувся – страх перед незвіданим, страх надовго залишитися на самоті. Напевно, такі емоції відчув би кожен, хто виник на місці Сенку. Або ж він зовсім не людина, що ймовірніше.

Машина, що звалася «Горилою», стояла під зеленим навісом, що ховав її і від спекотного літнього сонця, і від зливи. «Бабине літо» вже добігає кінця, зовсім скоро зелені верхівки дерев набудуть теплих відтінків - червоні, золоті, вогненно-руді кольори завжди виглядали неприродно на тлі Т\І, вона не вписувалася такі пейзажі - осінь забере собі владу над природою і повільно, поступово опале листя почне ховати ноги в золоті.

Недовго думаючи і не бажаючи чекати, поки гаряча зірка остаточно вийде з-за обрію, аби не потрапити під палючі промені, бадьорим і впевненим кроком попрямувала у бік найпростішого навісу. Своєрідний автомобіль не мав жодних протиугінних захисних доповнень, представляючи з себе просто купу металу зі складними механіками в залізній серцевині та всемогутніми колесами.

Провівши по капоту рукою, Т\І на пару секунд повернулася в минуле: провести дрібною долонькою, обтягнутою рожевою рукавичкою, означало традицію перед тим, як сісти в машину близької людини, вхопитися ручками за чорне шкіряне кермо, хвилююче прикрити очі і... дитинство творило чудеса. Потрібна була лише кілька миттєвостей, щоб з'явитися на гоночній трасі і під щедрі авіації та оглушливі вигуки фанатиків ганяти по трасі, годуючи суперників пилом, пересуваючись чітко, швидко, професійно.

У п'ять років вона хотіла бути тією, хто може безперешкодно пройти черепами, як сходами вгору, зійти на гору слави і пошани, навіть не оглядаючись на зламані життя позаду, на переданих нею друзів, на море крові і сліз. Проте, доля розпорядилася інакше: майже через двадцять років Т\І стала людиною, за спиною якої посміхаються і плачуть ус ті врятовані колись люди; людиною, до чиїх рук тягнуться чужі. Її пальці цілували батьки дітей, її халат промокав від чужих сліз, її дякували майже кожного божого дня.

- Сподіваюся, ти пишаєшся мною і, хоч трохи, згадуєш.

Людина з минулого завжди сідала поруч, на сусіднє сидіння і мовчки, з легким натяком на усмішку спостерігала, як маленька дівчинка, ледве дотягуючись до керма, з усією старанністю крутить його з боку в бік і щосили намагається правдоподібно передати звуки, що виникають з глибини капота та під твердою гумою коліс.

Вперше за довгий час лікар зрозуміла, що нудьгує. По будинку, де виросла, по людях, які вирощували. Сумує навіть за занудними лекціями дядька і тонким струмком сірого диму, що випливає з сигарети.

- Так, все, не розклеюємося. – швидко струсивши головою, дівчина потяглася до ручки дверей. - Опухла вся будеш.

З легкістю застрибнувши в салон, вона голосно грюкнула двері і всіма силами виховання відчула слабкий, неіснуючий потиличник.

"Досить" - строгим чоловічим голосом пролунало в голові. Завжди було достатньо одного слова - Т\І відразу розуміла, де її промах.

Двигун загудів, забута вібрація хвилями проходить по тілу. Почуття було таке ж, як і в перший день пильнування, після тисячолітнього нудного сну. Поруч тільки Асагірі не вистачає, але це на краще: у її планах був гнати по максималці, забути про гальма і насолоджуватися почуття швидкості, скоріше побачити «щось», за словами Хрома «щось дуже круте». Зойки Гена про смерть у такому молодому віці не дуже хотілося чути.

Асфальт попереду, ідеальна рівнина під шинами змусило давно заснулу цивілізовану людину всередині оспівати зі сльозами щастя на обличчі. Вона так давно не відчувала цього! Перед очима, дрібними вкрапленими в асфальт частинками, блищала дорога, як у старі-добрі, коли лікар ще ганяла на своєму улюбленому чорно-зеленому байку американськими вуличками. Навколо шум і гамір, люди виходять із жовтих автобусів, зупинки заповнені фігурками, що поспішають на роботу.

З'явилося дивне бажання опинитися в якомусь натовпі, - час-пік у метрополітені - коли незнайомі люди йдуть у своїх справах, їхні обличчя підсвічують екрани айфонів, з тунелю дме вітер. У заповненому метро часто штовхаються, доводиться чути чужий сморід або невміння підбирати парфум, вічно ховаєш екран телефону від інших, хитаєшся з боку на бік. Вона ненавиділа громадський транспорт, цінувала приватність та особистий простір. Їй не подобалося вічно притримувати пасма золотого волосся, коли під'їжджало метро, не терпілося вийти на потрібну зупинку. Студентка, зовсім юна, вічно кудись поспішала, не чула навколо себе нічого і бачила лише онлайн-сторінки підручника з анотомії. Згодом, після університету, лікарка все рідше і рідше відвідувала підземні тунелі, почала роз'їжджати на купленому байку, а ближче до 25-ти зовсім забула темні, погано освітлені куточки підземелля і ритмічний звук наближення «залізної гусениці».

Дивне почуття ностальгії і чогось нового заповнило легені, поки дівчина стискала трохи тремтяче кермо, дивилася, щоб під колеса не залетіла якась животинка.

Колись, може бути вже згорблена і з палицею в руках старенька, годинами сидітиме у вічно прохолодному метро та буде вслухатися в оглушливу стрекоту рейку. Колись, їй знову доведеться тримати розвиваючі пасма, що загороджуют огляд на рекомендації в соц. мережах. Коли-небудь, Т\І знову стане малесеньким, непомітним і розмитим силуетом на тлі таких самих потоків людей, що кудись біжать.

* * *

Знайомі голоси, звичний шум села одразу різанув слух, варто було заглушити мотор і вийти з машини. Залишивши «Гориллу» під широким листям дерев, щоб її не наздогнала вся жорстокість мінливої погоди в Японії, дівчина рушила далі протоптаною стежкою. Поки її погляду не відкрилася вся картина того, що відбувається – лише далека висока гора та невеликі будиночки десь досить далеко – але, орієнтуючись на звуки, Т\І дуже швидко потрапила в натовп.

Як то кажуть: «Бійтеся своїх бажань». Сотня людей щось голосно голосила і бурхливо обговорювала, та так, що з їхніми голосами лікар не в силах була почути навіть власного матюка собі під ніс. За киплячим стадом людей, що не дуже пахли трояндами, - це швидше було затяте поєднання солоного поту і морського бризу - були видні високі, дерев'яні щогли корабля і білі вітрила, з великими труднощами зроблені моторними жіночими руками.

- ...Хром! Касекі!

Тональність і жорсткий тембр, з яким Рюсуй скоріше наказував, ніж оповіщав, можна було впізнати серед решти всіх 7 мільярдів. Чоловіки та жінки разом з дітьми, старі та браві війни - усі до одного в диханні, що затаїлося, слухали гіпнотизуючий і владний голос Нанамі, і тільки невдоволено дивилися на лікаря, яка тим часом намагалася пробратися через все це збіговисько трудоголіків.

- Далі за списком ... - Рюсуй закусив губу, швиденько прошмигнув очима по ієрогліфах і повернув погляд на натовп. – Силова команда! Кохаку, Тайджу, Ніккі...

Знайомі і не дуже імена продовжували литися, перериваючись лише озвученням гурту та перекиданням реплік між один одним. Вже не стримуючись і люто порикуючи на особливо упертих, Т\І готова була просто залізти на якогось статного громилу і нарешті поглянути на те, що там таке відбувається.

- Огава Юдзуріха, без тебе нікуди. Так, Йо, не стій на проході... Угу. І, звичайно ж, відповідальні за господарство, їжу і теплицю: Франсуа з ... - невпевнено оглянувши натовп, блондин тицьнув ліктем у бік Сенку і відразу ж упіймав від того незадоволене шипіння. - Хей, ти дзвонив Т\І? Чогось я її не бачу.

- Хром із Геном дзвонили. - Ішігамі повернувся до перегляду креслень. – Ще вранці. Придивись, вона вже винна бути тут.

Закочувавши очі і вирішивши більше не звертати увагу на вічно зайнятого своїми записами вченого, капітан корабля звернувся до Кохаку, що вже бігає бортом на пару з Хромом:

- П-с-с-с, Кохаку! - Вона жваво виявилася поряд. - Будь так добра, пошукай нашого лікаря. Ми не зможемо вирушити без неї.

Шоколадна голова Хрома миттю виявилася поряд.

– Що? Я думав, вона вже ліжко пішла позичати.

-Спокійно, тут вона. - Кохаку посміхнулася і вказала пальцем на дальній кут натовпу, саме так, де гнівно і дуже повільно пленталася крізь людей Т\І. -Уке мотор ще хвилин за двадцять почув.

Т\І здригнулася і мало не впала, коли натовп перед нею раптом розсмоктався. Її погляду тут же з'явився прикрашений у темні кольори форштевень, тепер більше схожий на усміхненого диявола втілення, вкритий міцним шаром лаку кіль. Здогад солоним вітром ударив в обличчя і дівчина без зайвих питань, але з пульсом, що різко піднявся, рушила вперед. Спочатку трюм і кіль, темно-коричневого кольору, потім якір, ніс і кермо з кармою намалювалися і з тим самим темпом, з яким наближалася лікар до місця головних подій, її очі з жахом, чи то з недитячим подивом, ширилися. Бушприт і палуба з дрібними комашками, що очікують її, на тлі двох здоровенних, кілька метрових матч і все тих же біло чистих вітрил. На самій верхівці рею гордо розвивався біло-зелений прапор Науки, м'яко підлаштовуючись під хвилі вітрів.

-Ну, нарешті, док! Прошу Вас зійти на палубу і-

-Коли встигли?!

Хром, що стоїть за переляканою спиною капітана, і Асагірі Ген, який п'є колу в таємному куточку борту, готові присягнутися, що вже чули подібне питання цього ранку. Але зараз, це більше схоже на гарчання розлютованого ягуара - лють у заданому питанні змусила людей навколо скуйовдженої Т\І відійти на пару кроків назад, Укё перехреститися, а Ішігамі голосно розсміятися.

Трап затрясся, коли лікар підіймалася по ньому твердими, розгонистими кроками. Зупинившись посередині, та злісно тицьнула пальцем на Нанамі. Той миттєво сховався за списком гуртів.

-Я точно пам'ятаю, що того тижня корабель був не готовий!

Кохаку підійшла до подруги і силоміць потягла її до друзів. Проте обурюватися з приводу незнання про закінчений корабель їй це не заважало.

-Ми вчора весь день фарбували, і тільки до півночі закінчили ... - Юдзуріха поклала долоню на плече лікаря, спробі її заспокоїти і лагідно продовжила: - Ти так сильно виснажилася після походу, що проспала більше 16 годин, ми не хотіли тебе будити.

- Скільки? - Білобриса сильніше скривилася. – Скільки я спала?

- Ні, всього 8. – у розмову втрутився Хром. - Просто валялася ще стільки ж.

Всі математичні формули та знання, вбиті в голову ще багато років тому, раптом несподівано спливли і Т\І, на кілька хвилин, поринула у власні біологічні обчислення. Так званий «похід» на добру половину стертий з пам'яті дурним-дурним мозком і визначити зараз, чому вона настільки вимоталася і змушена була проспати грандіозну подію фактично неможливо. Ну, самостійно, очевидно.

Рюсуй, тим часом, продовжував називати деякі імена, пальцем тикаючи в аркуш і потискуючи руку членам своєї команди. Сінку ж стояло поруч, поставив капітанові якесь веселе запитання і з розумінням простягнув «А-а-а-а», заглядаючи в кінець списку. От його Т\І й вичепила, відводячи за лікоть у дальній куточок – щоб ніхто не чув – і почала щебетати схвильованим пошепком:

-Сенку, біж мій, що трапилося вчора? Я нічого не пам'ятаю, навіть як додому повернулася. Дорогою туди і назад я не краплі в рот, слово честі – пляшку я вдома забула, це точно пам'ятаю. - Дівчина насупилася, в сум'ятті і страху за своє здоров'я прикусила кінчик великого пальця. - Може, мене споїли?

-Ага. – Сенку іронічно посміхнувся. - Кози з ведмедями.

-Не жартуй так! – хлопець із легким смішком ойкнув, коли кулак не по-справжньому вдарив плече, не сильніше кришталю. - Коли справа стосується здоров'я - тут немає місця жартам!

Але якщо подумати з іншого боку ... Адже Сенку повинен був перевірити стан здоров'я подруги, що так пізно прийшла додому. І якщо зараз він стоїть тут і тихо хихикає, продовжуючи жартувати над схвильованим виразом обличчя, то просто не бачить приводу хвилюватися?

-Ти дві ночі нормально не спала, а після приходу потянулася до вина. Чого ще ти чекала?

Сенку вважав забавним спостерігати за появою похмурих зморшок на білому обличчі, і ніби чув, як активно заробили ліниві, застояні шестерні в пухнастій голові. Він раптом згадав, як приблизно рік тому порівняв її з овечкою. Лікарю, очевидно, не особливо зайшло, зате ось Ішігамі насолоджувався прізвиськом ще кілька тижнів поспіль. Щоправда, це досить швидко забулося. І зараз, розглядаючи її зачіску і вічне бажання покусати подушечок великого пальця, вчений знаходив усе більше приводів пригадати їй вдале, на думку хлопця, порівняння.

-Пару разів прокидалася, спустошувала ящик із фруктами, ходила по складу, як зомбі, - склавши руки на грудях, молодик старанно вбирав у себе весь багатий спектр емоцій, який Т\І могла показати лише в одному русі губ чи брів. – А потім знову у ліжко. Нічого страшного, просто організм впав у невеликий ступор. Воно і не дивно - Ти ж та ще алкоголічка.

Т\І подавилася повітрям: чи то від шоку, чи то від гніву. Якщо не від усього одразу.

-Втім, не мені це тобі казати. Ти ж розумна дівчинка, правда? - Ішігамі бадьоро вивільнув довгою шевелюрою розвертаючись до дівчини, що втратила дар мови, спиною, і радісно ляснув у долоні. Усі миттєво звернули увагу на двійцю. – Отже, всі готові?

Команда, - о, чудово підібрана команда - немов славні герої з популярних у минулі часи коміксів, стояли на борту з гордо піднятою головою та з іскрами в очах. Вони були готові робити нові відкриття, підкорять невідомі досі простори і надирати дупи всім, на кого великий вождь вкаже пальцем. Не ламаються, не підкоряються, розумні і до неможливості віддані своїй справі (і вождю). А поряд Т\І - не відпочила, нічого не розуміє, з витріщеними на викочування очима і занадто розгублена для того, кого Рюсуй збирався брати як юнга.

-Всі – ну, майже, всі – вже на борту. - Нанамі поправив капітанський головний убір і, у своїй природній манер клацнув пальцями. Миттєво біля його подолу виявилася Франсуа. - Продукти, матеріали, худоба і все інше також на місці. Трюм забитий до країв!

-А.. ну... це "саме"? – звідкись виліз Йо зі своєю неприємною пикою і жагою напиватися навіть під час плавання.

-І "це саме" теж! - Капітан реготав і підморгнув, без проблем розуміючи, про що йдеться. – Тільки питайте у Сенку, перш ніж брати. Лікер може нам ще знадобитися.

Щасливі чоловіки радісно завулюлюкали, і їхня усмішка росла доти, доки слова Рюсуя не включили в себе «Сенку» та «дозволить». Атмосфера частини команди, що п'є, різко, але очікувано, пробила дерев'яну палубу і втопилася десь глибоко в морі – Сенку нізащо не дозволить наповнювати діряві глотки вином до відвалу, якщо взагалі дозволили взяти в руки хоча б келих. Вчений лише жорстоко посміхався, дивлячись на розбиті новиною обличчя. У нього буде маса можливостей використовувати алкоголь на благо суспільства і науки, а поки що можна таємно насолодитися відданою Рюсуєм владою.

-Відмінно, відпливаємо за пару хвилин. – варто було Ішигамі кивнути, як усі хлопці кинулися в різні боки, по своїм місцям. Усі, крім лікаря. - Підняти якір!

Наказний тон Сенку дзвоном продзвенів у голові, звуковими хвилями відбиваючись від стінок черепної коробки, і, лише через кілька миттєвостей, зміст сказаних слів став зрозумілим. А від того, здавався жахливішим, ніж усі слова до цього.

* * *

Хлопець вказав Кохаку на матчі, зі смішком супроводжуючи її їдкий коментар, а після мовчки спостерігав, як та кілька стрибків опиняється на реї. Щасливий зойк, сповнений непідробного захоплення, мимоволі змушує його посміхнутися. Тайджу і Ніккі, дві перевірені люди в силовій команді, вже займалися якорем, і Ішігамі лише схвально кивнув сам собі, як тільки почув сплеск води.

А потім його увагу привернув дотик. Хтось акуратно стиснув тканину його короткого рукава і трохи потягнув на себе, закликаючи обернутися. Було в цьому торканні щось наївне, налякане, навіть дитяче. Наче втрачена в натовп дитина тягнеться до приємної на вигляд людині, тихо і пошепки просячи про допомогу.

Під шум води, під розмови команди, ігноруючи жорстку потребу у перевірці корабля, він обернувся.

Сенку очікував виявити Суйку, яка знову просила взяти її з собою. Вона б плакала і тихо-тихо говорила, що буде самою тихою і обережнішою з усіх, хто є на цій планеті. Але ось погляд величезних зелених очей, не схований під віями-сніжинками, майже збентежив його. Лікар дивилася на нього втраченого, трохи налякано без звичної частки гніву чи люті. В очах читалося прохання допомогти, губи злегка підібгані, вона дивиться знизу-вгору - просто і ... до закам'янення чарівно. Такі емоції саме на цьому обличчі ввели у стан, схоже на приємне, і навіть грандіозне, здивування. Він раптом відчув ейфорію: лікар виглядала як ніколи беззахисною, від неї вело потреба бути поруч з Ішигами, зараз у ній вирує незвична крихкість.

Скільки часу пройшло з моменту, коли він уперше помітив наявність загадок у її персони? Рік, правда?

Сенку здалося, що саме зараз у незримому бар'єрі, який Т\І так завзято і довго вибудовувала для всього людства, зародилася маленька тріщина. Не стримавшись, він сховав шалено задоволений оскал за своєю долонею.

Але йому здалося.

Осліплююча кислота очей, наче погрожуючи показати всю міць реакції на столі хіміка, на мить спалахнула і вся ейфорія обсипалася з молодика, як пісок, залишаючи за собою лише неприємний слід розчарування. Жіночі пальці, такі гладенькі й тонкі, ховали в собі величезну силу й міць, і Сенку не з чуток знав про це. Під натиском її рук тканина, яка до цього невпевнено утримувалась у двох пальцях, шалено захрумтіла і ось-ось порвалася б, якби реакція вченого не спрацювала вчасно – біла кисть знову опинилася в його руках. Але, спіймавши нехилу порцію гидких спогадів, одразу відсахнувся. І його наздогнали – разом із кроком назад, стався її впевнений крок уперед.

-То це ти збирався від мене приховати? – її слова були гучні чи надзвичайно запеклими, але у них була присутня нефритова вага. Виразна «Р», нетрадиційна в японській мові, пройшлася лезом по вухах, адже сьогодні та була особливо наповнена ненавистю. - За кого ти мене приймаєш, га?

Ситуація розпалювалася, а позаду залишалося дедалі менше простору для тактичного відступу. Натиску Т\І неймовірно важко чинити опір, тим більше, коли атака відбулася абсолютно несподівано.

-Нафіга? - Розгніваний оскал білосніжних зубів страшенно напружував. - З якою метою, я питаю?

Виставивши руки вперед у безнадійній спробі врятуватися від напасті, що насувається, Ішігамі мало не доторкнувся до жіночих грудей, але встиг панічно сховати руки за спину. Кисті відразу боляче вдарилися об бортик. Юнець миттю обернувся - відступати більше нікуди, позаду лише глибокі морські хвилі.

Корабель слабо похитнувся.

-Я нічого від тебе не приховував! - Вчений нарешті зміг видавити з себе розгнівану у відповідь фразу, нехай навіть вона не звучала так упевнено. -Перш ніж кидатися на людей зі звинуваченнями, будь так добра вказати на їх промах!

М-да, не варто було так злити Т\І ще тоді, коли вона з'ясовувала в нього події того вечора. Що ж, можливо, Сенку був дуже радий сьогоднішньому відплиття і відчув себе зайво... крутим. Пора б вже запхати бажання повипендрюватися перед дорослою людиною кудись подалі.

-Якого мене не сповістили? - кігтик, немов котячий, боляче вп'явся в груди. – Не «ми відпливаємо», не «корабель готовий», тільки «Сенку-чан на тебе чекає!» так «Сенку-чан без тебе пропаде»!

Щось нагадувало, що ніхто такого не говорив. Втім, вони обидва схильні до перебільшень.

Видихнувши і акуратно прибравши руку зі своїх грудей, він з усім своїм терпінням сказав:

-Я ж казав... Твій стан був плачевним, і навіть сказав би я тобі про все, що змінилося б? Ти б просто нічого не згадала, розумієш?

-Та я не про це! - Вона виглядала трохи засмученою, повільно випаровуючи весь свій жар. – Чому цього ранку не розповіли?... Я ж навіть речі до ладу не зібрала, тільки повсякденне!....Як ти собі уявляєш адекватну подорож з однією парою спідньої білизни?! Чи в тебе знайдуться ще одні стренги?

Ах, то ось у чому проблема. Сенку лише закотив очі, не зовсім розуміючи, чому через таку дрібницю варто було влаштовувати мало не справжній допит. Натомість, на майбутнє, Ішігамі точно знатиме, кого слід відправляти на видобуток секретної інформації – від такого натиску затріщить будь-яка витримка, рано чи пізно.

Огородивши себе руками від «ворога», Сенку з часточкою іронії відважив у відповідь знущання:

-Про стренги сказати точно не можу, - Ішігамі знизав плечима і кивнув у бік Гінро. - Але у того точно буде що-небудь за розміром, док.

Т\І прикусила губу, відчуваючи неймовірну спокусу ущипнути хлюпкого хлопця за бік, та так, щоб залишився червоний слід, який потім набуде сині та фіолетові відтінки. Але це буде надто банально та нецікаво як для помсти, так і для свого величезного «хочу поцапатися».

Її руки виявилися швидше світла, реакція обійшла зміїну, і Ішигамі залишалося тільки не розуміти, що взагалі сталося. Дякувати богам, секундна загальмованість не встигла вплинути на зароджені катастрофи.

-Що за ... Якого біса!? – юний науковець з усіх сил намагався відштовхнути гарячі долоні від своїх ніг кудись подалі, але ті були надто сильні. Вони безсоромно задирали поділ туніки і боляче стискали ніжну шкіру, впиваючись пальцями мало не до м'яса, залишаючи по собі білі сліди, що поступово багряніли. І разом із синцями на стегнах червоніло бліде обличчя. - Прибери руки!

Збентеження, гнів і нерозуміння змішалися, приправляючись новими, незнайомими відчуттями і ось-ось розніс би тендітну клітку з кісток у тріски. Команда обернулася на крик, разом з нею зацікавлено дивилася інша частина народу, і всі були збентежені. Відкрите домагання прямо на борту! Бідолашного вождя притиснула до борту.... жінка.... І посилено намагається залізти йому під спідницю.

Який чудовий заголовок вийде, просто шик.

-Що ти робиш, божевільна?! - Розгніваний голос хлопця нагадував собою і гарчання тигра, і писк про допомогу одночасно. Але коли він відчув спритні пальчики на кісточці таза, що рвано проникали прямо під туго зав'язану мотузку на білизні, тональність перейшла у бік відчайдушного писку. Сенку вп'явся долонями в плечі і, червоний до неможливості, спробував задіяти ще й ноги, у парних спробах відштовхнути домагача. - І-і-і-і!... Руки!...

-Сам же натякнув, що білизну можна взяти у того, з ким розміри збігаються. – дівчина відчувала подушечками пальцем м'яку, податливу шкіру і таємно захоплювалася блідим оксамитом. – У Гінро брати не хочу, а ось твої – із задоволенням...

Легке шипіння пролунало, коли брикання ногами Сенку привело до того, що його п'ята боляче врізалося в коліно. Але лікар із тією ж шкідливою усмішкою продовжила:

-Не бийся ти так - обіцяю, нічого там чіпати не буду ... - Вона хмикнула і втиснула Сенку прямо в деревину, він зло ойкнув і у відповідь спробував завдати удару по спині. - Можливо.

Мотузка піддалася тиску з боку дівчини і стала куди менш тугою - можна було майже без перешкод спустити її до ніг обох, але садистські нахили тверділи ще погратися.

Однак, все пішло наперекосяк саме в той момент, коли Т\І усвідомила, з якими різкими рухами безневинна жертва вислизає з її рук. Опора у вигляді тіла, яке вона притискала, раптом повільно зникає і реакція спрацьовує дуже швидко, але на зло лікарю - вона більше не відчуває холодної шкіри. Думаючи, що слід якнайшвидше повернути контроль собі, дівчина краєм ока помічає розмитий рух чужих кінцівок, їхні спроби вхопиться за щось і через кілька хвилин лунає сплеск води.

За кілька нечітких секунд біля борту залишається тільки вона та відірвана частина спідниці Ішигама.

-...Іши?...

Але у відповідь лише мовчання та солонуватий бриз в обличчя.

* * *

Одна велика каюта дивним чином втрутила цілу купу ліжок - 15-ярусових маленьких ліжок, які стануть причиною болю в спині на найближчі кілька ночей. Просте, одне з найтонших і непримітних ковдр, лежало на ліжку і своїм нудотним виглядом відганяло будь-кого. Тут було трохи прохолодно і стіни вже встигли просочитися запахом солоного моря.

-Я розрахувала і вирахувала, яке місце тут саме кайфове.

Промені яскравого сонця сюди не проникали, і чотири молоді особи підсвічувалися лише тьмяним світлом свічки у ліхтарику.

– Як? - Хром кинув сумку Т\І в куток кімнати.

Кохаку пройшла далі, за нею – Сенку. Вони обидва мовчки спостерігали, як парочка друзів уже дерються вгору по дерев'яних сходах і за короткий час встигають сваритися.

-Враховуючи силу потоку повітря, освітлюваність та кофіцієнт відвідуваності мого ліжка.... - Т\І сміливо проігнорувала смішки хлопців. - ... то це ліжко - те саме.

Третій ряд, п'яте ліжко, ліворуч.

-Я провела деякі експерименти, доки корабель будувався. Так що можу порадити займати найвищі

ліжка, але там може бути занадто жарко.

-Знайшла все-таки... - вчений вирішив діяти швидко.

Лікар встигла тільки підняти ногу, щоб безпечно, але з кректанням, забратися на вже успішно окуповане ліжко, але не тут було. Чиясь сумка рівно по краєкторії прилетіла на заповітне ліжко і, судячи з пергаменту і звуку глиняного посуду, що стирчали з не згорток, належала вона явно не їй.

Кохаку допомогла залізти Сенку на перші сходинки, пускаючи його далі у вільне плавання, а сама залишилася спостерігати за розбираннями, що надвегаються, знизу.

-Ага, вечір добрий! - білі кучері стали дибором, видаючи з головою все невдоволення. Вчена залишилася на сходи, намагаючись зіпхнути нахабного малого ногою вниз. - Це моє ліжко, шукай собі інше!

-Та яка тобі різниця? - Сенку, глухо рикнувши лайку, з усією своєю маленькою дозою сили схопив брикаючись ногу, і потягнув вниз. Якщо падати, то тільки їй. - П'ять хвилин тому, ти присягалася мені тижнями замолювати гріхи. Пора вже сповідатися і виправлятися!

Що правда то правда. Вже ні для кого не секрет, що "невелике" та "невинне" домагання Т\І закінчилося феєричним сальто Ішігамі за борт. Ніхто до ладу зреагувати не встиг - все трапилося дуже раптово. Зате витягували докторську тушу всім селом - навіть кролик Бонні, який залишився під опікою Суйки, кинувся слідом за потонувшою жертвою. Тільки от рятувати, або топити, ніхто точно сказати не може.

Після того, як Сенку все ж таки вдало врятували і обтерли, настав час Т\І платити за свої гріхи. Докірливі погляди всієї команди не найкращий початок плавання, а й не гірший. Зрештою, вона довго вибачалася, але лише за вдалу кульмінацію. У її планах було багато, але точне не це. Ішігами, швидше за все, більше чекав вибачень саме за розпущені маленькі ручки, але витягувати їх кліщами з балакучого рота лікаря виявилося неможливим, тому після всього найгіршого за сьогоднішній день (ну, так усі думали) вони вчотирьох пішли забивати собі місця.

І тепер Сенку зібрався використовувати слова Т\І проти неї самої!

-Тц... - вона цокнула язиком і мляво спробувала вивільнити ногу з чужої хватки. Без неї не вийти першою забратися на ліжко. - Я думала, ти вже пробачив мені.

-За падіння в морі - так, але за те, що було до цього...

Продовження й не треба було, за малого науковця все говорили скривджені очі і зведені до перенісся темнокоричневі брови.

– А що було до цього? - Залюбство Хрома завжди було тим, що і Сенку, і Т\І любили в ньому, але зараз вони дружно зненавиділи цю рису. Шатен весело махав ногами, вже перебуваючи над ліжком Т\І (або Сенку, поки що не зрозуміло), і поправляв постільну білизну.

-А ти подивися на спідницю Ішигамі, і одразу все зрозумієш!

За сміхом і їдким коментарем Кохаку легко було зрозуміти - вона все бачила. Бачила і нічого не зробила! Сенку вдргу відчув себе хлопчиськом, якого спалили за самозадоволенням, і сильніше стиснув бліду кисть ноги. Не дуже хотілося б, щоб спостерігачів за витівками Т\І було багато. Найкраще, щоб їх взагалі не було. Та чорт забирай, не хотілося, щоб Т\І щось витворяла! Особливо таке.

-Ні, я не розумію .... - Хром спостережливо оглянув одяг сенсея. - Сінку з кимось побився? На нього не схоже...

-От і не розумій. - скомандував похмурий від подій сьогоднішнього ранку Ішігамі, і знову ризикнув потягнути зовні тендітну ногу вниз. І знову зазнав невдачі. - Але якщо вона не піде, я реально подерусь.

Вона голосно й коротко посміялася з кинутої на її адресу загрози, подивилася вниз, стріляючи в противника отруйними поглядами.

-Тільки гляньте на нього! - від тону дівчини хлопець скривився ще більше. - Юний-обдарований голова Світу збирається рвати ковтки за ліжко. Хлопчику, тебе за щоку потріпати страшно - не дай бог відірветься! А тобі ще цивілізацію повертати, тож займи місце під моїм ліжком і сиди тихо, не зли матусю.

Рвати ковтки не в його стилі. Ішігамі-молодший вважає за краще рвати чужі переконання щодо всього, що їх все оточує: кисню, яким всі наповнюють свої легені; рослин, поживних та явдовитих, красивих і тьмяних. І навіть небо для деяких означало віршину матінки-Землі, поки не прийшов Сенку. Але саме зараз він збирався розривати на шматочки жалісно і нещадно, огидне у своєму існуванні одне єдине переконання Т\І.

Це ліжко було першим зарезервовано саме їм. Їм, їм, їм і лише їм. Якщо вона знайшла записи і креслення, де було показано його особисте місце у всьому кораблі (ще дізнатися б, яка "розумна" людина перевела їй ієрогліфи), то це не означає, що відтепер Т\І може вільно пред'являти свої права на цю саму ліжко. Це ще місяць тому зробив він сам!

Вхопившись двома руками за ладижку і потягнувши сильніше, а також розраховуючи залишатися на сходах тільки завдяки ногам, хлопець з усім своїм злорадством прислухався до хворобливого шипіння зверху.

-Або ти відпускаєш... - Т\І важко зітхнула, відчуваючи 60-ти кілограмовий тягар на своїй нозі, і вчепилася у дерев'яні поручні ще сильніші. - Або за три секунди я ламаю тобі ніс.

-Бажаю удачі. - Ішигамі не збирався так просто віддавати лікареві свої креслення, вже покладені під ковдру цього ліжка. Легше буде не допустити її до ліжка, ніж дати можливість дізнатися те, чого їй знати не слід. А щойно вона виявить щось цікаве, то вже не заспокоїтися...

Ні, Ішігамі міг віддати їй це ліжко. Але він уже поклав туди сові записи ... Ці креслення не повинні дійти до очей Х'юстон найближчі кілька років.

Кохаку та Хром переглянулися, намагаючись зрозуміти, як правильно вчинити в цій ситуації. З одного боку, більш правильним рішенням буде спробувати вгамувати обох, або хоча б Сенку, щоб він уже сам вирішив конфлікт. Однак, коли вони зчіплюються в криках і розбірках, не завжди найкращим варіантом є втручання. Іноді варто залишити їх одних, дати час на власні емоції та роздуми з приводу стосунків один до одного і вдалині почекати, коли все вщухне. Та й потрапляти під гарячу руку Х'юстон, або стати жертвою немилостнового до працівників Ішігамі, не дуже хотілося.

Але, зовсім недавно, фізик і біолог уже встигли пошмататися, і ніхто не втрутився. Проте всі запам'ятали, чим це скінчилося. А тепер, спостерігаючи за повторною слівцевою і трохи фізичною суперечкою, сільські судорожні намагалися знайти правильний вихід. Повторення сьогоднішнього вони не могли допустити...

-Хей, друзі, може... може поспіте удвох?

Але спробу Хрома "згасити багаття, що розпалюється" різко обірвав унісон двох злегка охриплих голосів:

"Нізащо!" - на подив, Т \ І була проти такої ідеї не менше, ніж її "ворог".

-Хочеш, щоб вона знову до мене домагалася? - гаркнув у бік молодшого вченого старший. І надто пізно усвідомив сказане... Ішигами тут же прикрив рота долонею.

Проговорився.

-О-о-о-о-о.... - нібито розуміюче і, водночас, лукаво простягнув Хром і відсів подалі. - То ви там разом так круто веселилися, що краю не помітили?

-Хром! - шикнула Кохаку, чудово розуміючи, що його цікавість і не вміння вчасно заткнуться може стати сірником, що летить у бінзобак.

Т\І ж, тим часом, зумівши вчасно засікти момент, коли одна рука-наручник покинула ногу, знову з силою смикнула і дуже вдало - Сенку більше не тримав її. Він взагалі нічого не тримав.

Варто тільки втратити сумнівну опору у вигляді тонкої, блідої коніночності, як гравітація і, будь вони неладні, морські хвилі дали про себе знати. Ішигами тільки встиг зі свистом втягнути у легені невелику кількість повітря, перш ніж зрозуміти: він знову падає.

Ну ні! Повторно зганьбиться він не може! Зрештою, рефлекси йому були дані саме для таких випадків. Пальці міцно стискаються навколо дерев'яної палиці, і друга рука слідує за першою. Шкіра на долонях злегка стерлася і поступово починала болісно пульсувати, але Сенку хоча б залишився нагорі і не звалився чоловічою тушею прямо в жіночі руки Кохаку. Десять мільярдів відсотків, що тоді постраждали б вони удвох.

Блондинка-амазонка знизу, що вже простягає руки вгору, з величезним полегшенням зітхнула, а сільський зміг повільно розмастити кулаки і також, але тихіше, видихнути.

На подив, кінцевому результату та вдалому самопорятуванню Ішігамі-молодшого була не рада лише лікар. Навіть Малий Бонні, побачивши швидку реакцію та орієнтацію у просторі великого генія, став би на задні лапки і навчився б аплодувати передніми.

Але не його господиня. Вона лише шкідливо пирхнула, подумки бажаючи Сенку провалитися кудись подалі, і, махнувши білою шевелюрою, починала підніматися вище.

Хрускіт.

Поки що раптом не зрозуміла, що під ногами зникла опора. Зреагувавши швидко, вона спробувала сильніше вчепитися руками в сходи, але знову почула хрускіт і щось боляче вп'ялося прямо в бліду долоню. З гучним "Ой", Т\І н усвідомлено, і все так само на одних рефлексах, розтиснула кулак і в ту ж мить усвідомила свою помилку.

Двоє вчених із матами полетіли на землю.

* * *

Це було перше у новому світі плавання на моторному вітрильнику. Вітрильник будувався більше року, в нього було вкладено більше душі, любові та терпіння, ніж дорогих ресурсів. Він – величезне чадо всього людства, якому навіть дали символічне ім'я – Персей. Він, абсолютно точно, увійде в історію, як один з найважливіших винаходів 50-их століть, а початок його першого плавання - як найневдаліше, починаючи з перших човнів, коли-небудь побудованих людиною, закінчуючи космічними кораблями, які Сенку разом з Хромом мріяли сконструювати.

Але поки що у нього немає можливості сконструювати навіть один єдиний грібаний автоматичний олівець. Що ще сумніше, він не має можливості навіть написати щось. Наприклад, докладний і вельми... розкутий (не в хорошому для Т\І сенсі) список зауважень, заборон і пекельних обов'язків спеціально для того, якого, чорт би його взяв, таки вирішив взяти на борт. Він тепер взагалі майже нічого не може, окрім як сидіти і годину вислуховувати благання Т\І про прощення.

- Пробач мені, будь ласка!

За всіма традиціями японської культури і манер: на колінах і лобом до паркету. Це поза була для неї принизлива, але Т\І, чомусь, приймала її вже вдруге щодня перед своїм товаришем. Тільки ось вперше він був злегка наляканий і промоклий до нитки, а зараз - втомлений і з повністю перебитою рукою, що висіла біля нього на шиї.

– А я попереджав вас! - старий Касеки стояв поруч із зігнутою у вибаченнях дівчиною і, по-дідовськи, загрожував усе пальцем. Не треба було бачити запалих, прихованих за густими сивими бровами очей, щоб побачити в них злих чортиків-будівельників. Уся молодь просто відчувала їх у його позі, тембрі хрипкого від віку голосу та бажання всіх відчитати. - Ця бестія на борту прекрасного Персея нічого доброго не принесе!

Дошки та невелика дерев'яна скринька з саморобними інструментами впала біля ніг дідуся і цвяхи залізним градом обсипалися поруч. Лікар швидко окинула засмученим поглядом молоток з величезною залізною штуковиною та широкою дерев'яною палицею, вкритою невеликим шаром лаку. Незважаючи на всю акуратність виконаної роботи, про все ще виглядав для Т\І знаряддям тортури, винайденої спеціально для мазохістів.

- Ну дідусь Касе-е-е-е-е-к-і-і-і-і!.. - Дівчина вигукнула, вже готова пускати крокодилові сльози на борт корабля. - Чому Ви так мене не любите?

- Спершу сходи, а потім що? Цілий корабель, який ми будували стільки місяців? У який ми вклали стільки сил та матеріалів?! Ну ні! Я навчу тебе, як цінувати чужу працю!

Всі знали про... "легку" нелюбов старого-ремеслика до криворукого лікаря, нехай майже вся літня частина села, і навіть трохи більше, душі не чула в "золотих руках" цілительки. Касекі ж терпіти її не міг уже тоді, коли стара добра Горила, під "надійним" керівництвом Т\І, кілька років тому в'їхала в село, і вже не виїхала звідти. Те, що трохи буркотливий, але мудрий і по-своєму дбайливий, дідусь Касеки влагоджував у свої творіння, будь звичайний гвинтик або здоровий моторний вітрильник у кілька сотень тонн, неможливо описати словами або пояснити математично. Як і вміння Х'юстон руйнувати будь-яку будову лише силою думки. Дивно, але те, що врятувало вже не одну сотню людських життів, і мляво, але продовжує це робити, дивним чином може випадково знищити цілий всесвіт, якщо недалечі від неї отрапиться молоток.

Тому, коли Касекі раптом тицьнув пальцем на дошки з інструментами, голосно промовивши "Нові сходи на тобі", весь командний склад дружно роззявив рота. Щоправда, ніхто, крім Рюсуя та Хрома, заперечувати не став. Сенку лише втомиливо потер перенісся, відчуваючи себе настільки слабким і втомленим, що особливого бажання повертати цивілізацію чи продовжувати постягати нові межі світу вже не було. Йому б поспати, та ось справ ще не навперейми, а до вечора залишилося приблизно 6 годин.

Втім, можливостей у Ішигамі тепер вдвічі менше - вивихнута, і вже забинтована єдиним лікарем, що кліфікується на даний момент, рука залишає господаря в не найвигіднішому положенні. А сподівається, що все зробиться само собою (або з чиєюсь гарантованою допомогою) – дуже дурно і надто не по-Ішигамовськи.

* * *

Раз удар, два удар, три удар і... Тридцять четвертий вигнутий убік цвях. Добре, нічого. Цвяхів ще цілий ящик - цю дошку точно приб'є. Якось, але Т\І приб'є. До завтрашнього вечора... Можливо. Але неодмінно приб'є!

Робота почалася з того, що все довелося виміряти, з горем навпіл вичіслювати, з лиходійським сміхом використовувати пилку (той єдиний інструмент, який використовувався нею в медичних справах, і яким можна помахати перед інженерами), і вже тільки потім брати в свої руки це знаряддя катувань кам'яного віку. Разом з тяжкістю молота, Т\І фізично та морально відчула всю зневагу старого Касекі. Самооцінка ж, разом із вірою в себе та свої сили, падала на 25% з кожним зіпсованим цвяхом, а руки зрадливо хворіли вже після п'ятого "каліки".

Взявши нового "майбутнього-калеку" і злегка вбивши його в дерево, дівчина обхопила ручку молотка двома руками, колінами притиснула дошку до підлоги і якнайсильніше замахнулася. Удар! Ось він... тридцять п'ятий вигнутий убік цвях і одна зламана дошка.

Молоток з дзвінком влетів у ящик із цвяхами. Той хруснув, дерево розлетілося в тріски, і цвяхи посипалися просто на палубу.

- Чорт би вас усіх узяв!

У чому була її провина? Що вона зробила не так? Їй лише потрібен був комфорт, тільки й усього! Т\І не хотіла калічити Сенку, як і викидати його за борт! У її планах не були такі пункти! Так само як і не було пункту "поламати дорогі сходи Касеки", що вже казати за цілий корабель? Сприймають за дурницю? За тирана? Вирішили, що мають право її звітувати, командувати старшою? Невже забули, що вона теж вклала дофігу сил у цю громаду? Скільки разів лікареві доводилося залікувати рани, свої та чужі, поки будувався цей нещасний Персей! Скільки колод вона перетягла! А скільки часу пішло на переробку нафти? А сонар? Радар теж не без її допомог робився, як і всі ті десятки екранів у капітанському кабінеті! Т\І працювала стільки ж, як і решта. Ні, вона ще більше робота! То чому її змушують так принижуватися перед молодшими та працювати знову?! Чорт забирай, та її навіть не спромоглися сповістити про відбуття!

Якого біса Т\І Х'юстон знову ставати цапом-відбувайлом?!

Вона загнала долоні в гладкі локони, злегка стиснула їх, викликаючи легкий біль, щоб трохи засудити розум, трохи загасити гнів, що різко спалахнув. Ні-ні-ні-ні, все нормально. Сьогодні лікар і справді вийшла за межі нормального. Їй не варто було так поводитися. Але ось про сходи... Вони спочатку були зроблені на "відвалі", і якби не Т\І стала жертвою цієї хріно-конструкції, то точно став би хтось інший. Але, чомусь, успіх цього разу не на її боці.

Точніше, поряд із Сенку знаменита удача йде в мінус. Мабуть, дехто так компексує свою незручність за її рахунок.

Вдих через стислі зуби і спокійніший видих. Добре, саме час заспокоїтися і взяти себе в руки, Х'юстон. Ти ж не хочеш ще когось покалічити, правда?

Через "не можу", через "не хочу", і навіть уперто проходячи крізь свою гордість, дівчина знову бере до рук молоток.

* * *

-Я нічого не бачу!

Корабель ліниво гойдався на морських хвилях, суперечачи бурхливій погоді. Вона зіпсувалась дуже швидко, щоб зайняті своїми справами люди змогли помітити зміни. Вітер і дощ змовилися, і разом били по людських обличчях нещадними, дрібними краплями холодної води. За плащем поганої погоди та власними століттями, прикритими чере зливу, не було видно нічого. Навіть хвилі, що лупили боки вітрильника, здавались лише великою розмитою плямою десь унизу.

Саме в таку погоду Уке повідомив сприятливу новину, змушуючи всіх на мить відволіктися від пронизливого холоду морської негоди. Береги попереду були великі, - так підказував радар - широкими. Скелясті береги, вкриті просторими лісами, були видні ще здалеку неймовірними очима Кохаку, тільки виглядали вони як одна величезна, сіра через пелену дощу гора, що не викликає ні довіри, ні бажання підходити ближче. Але, підкоряючись наказам вождя, було ухвалено рішення спробувати сховати корабель між скелями, щоб мати шанс на уникнення візиту небажаних гостей.

Радісний від прибуття екіпаж уже вважав отриману премію від щедрого, в деяких ситуаціях, Рюсуя

Нанами саме після того, як стихла непривітна буря. На небі, ніби вітаючи й хвиляючи народ, прояснилася тьмяна веселка, а все ще сірі хмарки подекуди пропускали сонячні промені, ніби ліхтарями освітлюючи стару дорогу темного вечора. Стояв приємний, легкий морозець і запах мокрої після зливи землі. Така погода дарувала умиротворення, але ніяк не надихала на героїчні, або хоча б сміливі вчинки. Навпаки, зараз хотілося лише сісти десь на реї, взяти гарячий чай із печивом та милуватися новими видами. Останнім часом, мальовничі пейзажі на батьківщині - для деяких це земля не зовсім рідна, але вже задоволена близька - перестали тішити око, і навіть трохи набридли своєю постійністю.

Тим не менш, ігноруючи погоду для відповідного відпочинку, всі були сповнені сил на нові відкриття, знайомства здобутки. Втім, майже як завжди.

За винятком одного.

З невиразно білих, відрослих до лопаток кучерів стікала холодна вода, а на тлі світлих локонів і блідої шкіри особливо сильно виділялися темні розлучення від саморобної туші. Весь цей не самий старанний, дуже ефектний вигляд чудово підкреслював погляд кислотних очей - ненавистий, скривджений. Той, хто грозить вибухнути з отруйною кислотою в будь-яку секунду.

Одяг - тонка сорочка з закатиними рукавами і літні штани до колін - неприємно липла до шкіри, показуючи що показувати не зовсім хотілося. Однак зараз це не турбувало її світлу голову.

Зараз Т\І знову була готова віддатися в рідні обійми емоцій та почуттів – ось, що зрозумів Сенку, лише швидко окинувши дівчину поглядом. Ці три дні, що вони пробули у відкритому морі, пройшли відносно спокійно, якщо не брати до уваги початок плавання. Рука не нила, психологічна трамва покинула його, а нових проблем ніхто не створював. Але ось тепер, дивлячись на промоклу до найтоншої нитки лікаря, Ішігамі майже впевнений, що та прагне активно "надолужити втрачене".

- Три дні.

У її руках, які злегка тремтять чи то від холоду, чи то від переповнюючих всю жіночу істоту емоцій, були зроблені Х'юстон сходи. Дерево потемніло від вологи, злегка розкисло і виглядало, м'яко кажучи, не найкращим чином. Балки прибиті криво, одна довше за іншу, а зі зворотного боку виробу стирчали гострі кінці цвяхів, що порушувало будь-які правила гарної роботи. Слава богу, вони в перший вечір зробили з Хромом нову і прибили її ще до відбою.

- Я робила ці сходи три дні.

Х'юстон, наслідуючи своє звання "безбаштованої леді", кілька днів поспіль обливала це нещасливе дерево матами, потім і сльозами, ніби не відчуваючи голоду, втоми і навіть спраги. Вона працювала, працювала і працювала, без перерв і розмов, дівчина віддала всю себе цій драбині, через що Хром встиг приревнувати подругу, а Сенку мовчки захоплюватися рішучістю якої він до села в ній не бачив. Дівчина махала молотком навіть під дощем, н рухаючись з місця.

– І я зробила цю хрень! - лікар виблискувала очима перед старим Касеки, водночас виставляючи на показ виконану роботу. - Ледве не здохла, але все ж таки зробила! І знаєте що?

Касеки недовірливо косився то на вождя, який спокійно спостерігав за дівчиною, то на Хрома з Рюсуєм, які зацікавлено розглядали новий твір Наукового Царства, а потім переводив погляди на щось невимовну Т\І. Щиро кажучи, навіть Укё за цей час встиг призабути, як розмовляє їх першокласний ворога, а Кохаку справедливо переживала за здоров'я подруги. Та толком нічого не їла і не пила, лише тяжіла над своїм "шедевром". Не зрозуміло, чи захлеснула її так робота, чи власна гордість не дозволяла прийти до друзів із проханням про допомогу.

- Я збираюся використовувати ці сходи, щоб зійти з корабля, і більше ніколи на нього не зійти!

Така... смілива і майже банально безбашенна заява від леді Х'юстон змусила Ішигамі легко посміхнутися ліниво нахилити голову в бік, немов птах, що жадібно дивиться на жалюгідні рухи черв'яка. Інші ж відреагували лояльніше, лише здивовано піднявши брови вгору. Здається, майже ніхто не сприйняв її слова серйозно.

Мотузка, що топається слідом за саморобними сходами, була швидко прив'язана до однієї з щоглів - корабель величезний, а сходи занадто коротка. Тому Т\І вирішила компесувати довжину і викинула своє творіння за борт. Всі мовчки й зацікавлено дивилися, як постало витрачене дерево полетіло в небуття і голосно б'ється об боки Персея.

- Т\І... - Хрома одразу обірвала дівчина, вирвавши з його рук свою сумку. Вона не хотіла говорити з будь-ким, особливо з тими, хто ні в чому не винен. Сказати зайвого зараз дорівнювало пропозицією смертельної дуелі. Втім, саме в цей момент лікарка стримувалася від можливості надірвати комусь зад.

Спритно перестрибнувши через краї палуби, дівчина також швидко і без особливих проблем ухопилася за мотузку з розтріпаним ворсом, стрімко спускалася у воду. Вона і так мокра, з макіяжем тринадцятирічної дівчинки, що дивилася мелодрами - втрачати вже нічого.

Слідом за фатальною жінкою до країв палуби кинулися весь її дружний екіпаж - від бігаючого за натовпом, до зацікавлених чоловічих очей. Люди мовчки спостерігали, як та професійними рухами плавця добирається до берега.

"Божевільна" - хтось тихо шепнув і натовп згідно промовчав. Лише Кохаку з рею, чудово бачачи нові "трюки" Т\І тихо бурмотіла щось собі під ніс. Не дуже радував факт того, що з корабля мало не стрибнула одна з найважливіших осіб у їхньом вузькому науковому колі. Мало того, по її обличчю не скажеш, що зараз Х'юстон близький до протверезіння розуму.

Голі стопи - калбуки дівчина залишила, щоб позлити Касеки - торкнулися м'якої від вологи землі і по всьому тілу аж до головного мозку, пробігла череда мурашок, а слідом за ними - чи не фізична ейфорія. Лікар, нарешті, опинилася у своїй стихії. Серед дерев і зелених кущиків, на зовсім новій і поки невідомій місцевості.

Блондина амазонка вже спускалася з рею до людей, які тихо перешіптувалися між собою, коли раптом, як два акуратні середні пальчики показуються в їхній бік.

- Це якийсь знак? - поцікавився Хром, перевівши погляд на фігуру, що віддаляється в ліс. - "Все чисто" або щось на зразок цього?

- Ах, Хром, якби... Якби. - меланхолійно простяг Асагірі, чудово усвідомлюючи, що подібна витівка Х'юстон ні до чого доброго не приведе. Як мінімум: вона може зустріти аборигенів, на кшталт Союзу, і гарненько з ними поцапатися, що після жодного чарівника-менталіста не зможе допомогти. Як максимум: лікареві вдасться підкорити місцевих високопоставлених швидше, ніж це вдасться їм. Що, до речі, теж не особливо бажано. Лікар славилася разючою злопам'ятністю та зловтіхою.

Ішигами краєм ока засік, як чужа нога виявилася поза корабля, але Рюсуй встиг зупинити сільського науковця раніше, ніж це зробив Сенку.

- Залиш її. - Нанами широко посміхнувся, стискаючи пальцями хлоп'яче плече. - Дай Х'юстон охолонути.

Хром насупився і все ж таки спробував перелізти, на ходу запитуючи:

- Поки вона буде "стидти", що небудь трапиться. Останнім часом вона якась шалена, я переживаю.

– Нам за місцевих варто переживати, а не за дока. - Сенку втрутився, легко посміхаючись і прокручуючи пальцем у вухах. - Нічого з нею не станеться, тож прислухайся до Нанамі і вперед назад. Зараз збиратимемо розвідзагін.

Ішигамі розвернувся на п'ятах, абсолютно спокійно йдучи з натовпу і своєю спиною ніби всім оголосив: "Спектакль закінчено". А через пару миттєвостей, приклад Сенку наслідували і всі інші. Тільки Хром з Кохаку, мовчки перезирнувшись, ще якесь очікували на повернення Т\І, залишаючись на тому самому місці.

* * *

Вона пробиралася крізь гілки, босими ногами потопаючи в холодній, м'якій землі, і проклинала довбане окам'янення, своїх друзів, корабель, вождя з його шанувальниками, але в першу чергу себе. Своя неадекватна вдача, така ж неадекватна поведінка. Так, вони вивели її із себе. Так, вони знову почали її присунути. Так, вони дебіли набридливі тври і неблагодарні чудовиська, але давай дивитимемося тверезо і на себе теж! Чи треба було лізти під спідницю Ішигамі? Треба було битися за це тикляте ліжко? Треба було виставляти з себе фіг зрозумій кого і на зло все робити сходи стільки часу? Вони винні у всьому тому, що сталося, стільки ж, скільки і ти!

Хоча Х'юстон перевершила всі свої можливості ще тоді, коли вибачила безлісний екіпаж за приховану таємницю, у вигляді цілого закінченого моторного вітрильника. І навіть якщо Сенку поплатився за це своєю...м-м-м-... недоторканністю, у неї все ще немає змінної спідньої білизни! А враховуючи, що нинішнє її становище можна кваліфікувати, як "Промокла к х***", зміна дуже знадобилася б! Так що відповідальність за самий огидний настрій Т\І за останні 62 години має взяти село! Село, в чий нинішній склад воно вже не входить.

З лютим риком, дівчина штовхнула камінь, що невдало потрапив під ногу, і тут же впала п'ятою точкою на землю схопившись за забите пальці. Гребанна лють! Гребанний камінь! Гребанний корабель! Гребанні сходи Гребанний Сенку Ішігамі та його старий... старий!...

Втомилася...

Вона м'яко і втомлено завалилася на спину, важко дихала і дивилася кудись угору – туди, де повільно розсмоктуються злі хмарки, і в тріщинах серед сірості проступають ясні промені сонця. Забруднений у бруді лікоть акуратно ліг на обличчя, ховаючи погляд кислотних погляд від усіх. Навіть від матінки-природи.

Так втомилася...

Стільки емоцій накопичилося в грудях, спогади колишнього лізуть через всі щілини, а страх майбутнього зібрався вологою в куточках очей. Виплеснути все, що накопичилося, не виходило нормально, скільки б люті та енергії Х'юстон не влагоджувала у свої дії, слова та погляди. Завжди, десь глибоко всередині, залишався тупий осад, і поступово л грудкою по горлу, чи затикаючи, чи заохочуючи говорити ще голосніше, ще ненависніше, влагоджувати у свої дії більше сил, більше зусиль, привертати більше уваги, більше поглядів.

Але абсолютно завжди... Абсолютно завжди їй буде мало. Їй буде замало.

Йому буде недостатнім

"Що, якщо не вийде?", "Що якщо все повторитися?" - тисячі депресивних питань роєм надіодливих гнойових мух ширяли над білими кучерями і не давали спокійно жити в суспільстві. Т\І почувала себе зайвою, не в своїй тарілці, але завжди намагалася здатися в іншому світлі.

Однак, неприємне почуття всередині, що зростають ці останні дні все сильніше, здалося тільки зараз чимось справжнім Ніби матеріальне, воно зростало і збільшувалося всередині тіла, вганяючи свої отруйні шипи глибоко в розум і вкидаючи в підсвідомість токсична речовина. Склизке, мерзенне і абсолютно огидне своєю природною природою. Люди називають цю повільно зростаючу отруйну, колючу кульку в грудях одним, простим словом - недовіра. Але ТІ не бачить у цьому слові той сенс, який їй хочеться вкласти, щоб висловитися... Краще, якщо це називатиметься "інтуїція". Так, саме вона підказувала і капала на нерви останнім часом.

Від неї щось приховували. Щось куди важливіше за ліжка, вкриті безбарвною сірою ковдрою, не щільніше за поверхню води, важливіше за будь-які бургери з беконом, з'їдених чужими ротами, і навіть важливіше за цей клятий корабль, чиї назви тепер асоціюватиметься у неї з тим єдиним днем, коли від Х'юстон відвернулася удача. Т\І дядьком готова присягнутися, що цей хитрий ублюдок Сенку Ішігамі, немов пригріта на грудях гадюка, наполегливо намагається щось сховати. Хлопець не ласий на смертні гріхи, але коли справа стосується лікаря, смертні гріхи самі просятися в його серці та голові. І брехня - найненависніший із них. Зараз не той час, щоб приховувати щось. Хоча, в які часи правда була актуальніша за брехню? Т\І правда не має скромності, впиляної в Юдзуріху, або спокоєм терпінням, живе втілення яких представляється їй Уке. Але чи в цьому її головна вада? Сінку б не став таїти щось неймовірно цікаве, тільки якщо він не вважає це зразком... зразком хворої темою. Або чимось, де Т\І йому не буде потрібна.

Невже вона стала йому непотрібною? Ні-ні-ні, скоріше просто ненависною. Цей результат буде приємнішим. Стати викинутою лялькою – ось, чого зараз хотілося найменше.

- Потрібно... повертатися... - з придихом, ледь помітним у природному гулі шепотом вимовила дівчина сама собі під ніс. Так, вона знову буде виглядати як дурниця, але кинути всіх і жити з аборигенами значно легше. А Х'юстон не шукає легких шляхів.

"Перша частина схожа на загрозу!.." - у голові сплив червоний, дуже незадоволений і невиспаний вираз обличчя Ішигамі, закутаного в плед. - "...А друга - на клятву молодят! Хто взагалі так каже?!" Зрештою, вона обіцяла завжди бути поряд.

Посмішка сама собою виповзла назовні, і ширилася з тим сильніше, як Х'ютон представляла зараз цю картину: вона, безбаштована, мокра леді, що втекла з корабля, зараз валяється у величезній калюжі бруду і посміхається небу. З грудей сам собою вирвався смішок, а за ним - ще один. І ще, ще. Вона сміялася, голосно і перелівесто, сама не розуміла від чого, але раптом стало так смішно, що лікар уже не могла зупинитися.

Поки він потребуватиме її...

Одного разу докторське чуття усвідомило: Т\І Х'юстон зловила справжній нервовий зрив, а за ним - істерику. Ось на цій думці вона і зблідла, а посмішка різко зійшла на "Ні". Здається, їй час лікуватися.

-О, диво...

Дівчина підскочила, машинально оглядаючись на всі боки. Краплі бруду злітали з колись білосніжних локонів, коли Х'юстон мотала головою з боку в бік, намагаючись знайти людину. Бас, манера і сам голос, його тональність – Т\І абсолютно впевнена, що чує його вперше.

-Невже цим днем до мене прийшла краса втілення?

Вона підняла голову вище і, в легкому гніві, що йде пліч-о-пліч з доликою страху, спустила брови до перенісся. Тінь, що весь цей час таїлася в яскраво-зеленій кроні дерев, ворухнулася і, з усією грацією, яку тільки можна вкласти в чоловіче тіло, вирівнялася на повний зріст. Могутнє дерево - про це говорили прекрасний, здоровий у всіх сенсах стовбур, безліч міцного коріння і розкинуті, товсті гілки з зелено-зеленим листям - майже чутно простогнала, коли міцна постать повстала на одній із гілок на повний зріст. Дівчина відразу почала сліпо нишпорити навколо себе в пошуках хоч якоїсь зброї, ні на хвилину не відриваючи погляду від масивної тіні незнайомця. Особливо від його списа, що впевнено лежав на стесаному ніби з каменю плечі.

- Я розгублений... - сказав голос, низький і важкий. У ньому відчувалася оманлива нотка м'якості і, водночас, солодке хвилювання. - Яким богам мені дякувати за такий щедрий, юний дар?

Незнайомець із списом говорив з придихом, ніби видавлюючи з себе слова, але вони відразу лилися самі по собі спокійно, ніби так і треба, плавно. Однак почуття загрози не залишило, навіть коли той зітхнув, якось дивно й утихомирено. Напружувало, що вона все ще не бачила його обличчя.

І він зістрибнув з дерева, ніби зміг прочитати її думки лише з напруженого погляду. Побачивши його, Х'юстон запитав себе: "Якого хрону ти все ще сидиш?".

Чоловік. Дорослий, сильний та зрілий. Очі кольору кори дерев блищали не гірше за тисячу маленьких стразів, у них було щось, що Т\І ввело в ступор миттєво, варто було смарагдовим очам зустрітися з чужими. Чорна фарба, проведена стрункими завитушками від брів і аж до чола, нагадувала тріщини у людей, з яких старою шкіркою спав камінь, і такі ж цікаві малюнки були у бійця на великих м'язах живота і на рельєфних видах кам'яних грудей. Руки, як у капітана, вкриті кам'яними обладунками... І хотілося б припустити, що ця людина така сама, як і вона - неземна мармурова статуя, виліплена прекрасними, тонкими пальчиками, з якої обсипався тисячолітній кам'яний шар і світ знову побачив їх природу, але намальовані тещинки блищали фарбою, а норовливий японський з головою видавав його приналежність до села Ішигамі.

Поки він повільно наближався ближче, Х'юстон чомусь продовжувала сидіти на тому самому місці. Смердючий бруд уже не капав їй на коліна, засохнув неприємно у волоссі і зробило веселі, білі, як сніг, завитки важкими. Одяг, все ще вологий і брудний, здавалося, намертво прилип до шкіри. Губи і щоки - все в липкій, ніби-то протухлій землі, а очі почервоніли від морської солі, але Т\І продовжував дивитися впритул, зло кривлячись, наче кіт, готовий ось-ось защипіти і замахнутися гострими кігтиками на того, хто посміє підійти ближче.

-Чудова. - промовив абориген, і спис з його руки впав, упав і бризки бруду розлетілися в різні боки.

але чоловікові було начхати навіть на власні забруднені сандалі. Він, з незрозумілим для дівчини виразом обличчя, вп'явся поглядом у її обличчя. Карі очі пройшлися безладно на голові, затрималися на доглянутих, густих бровах, потім спустилися нижче - з особливим захопленням чоловік вдивлявся в заховані за пухнастими віями-сніжинками кислотно-зелені очі, що іскрялися гнівом, і насолода наздогнала його повною мірою, розслабилися, і перш, ніж дівчина встигла сказати щось у відповідь, він повторив, так тихо, наче тільки для самого себе: - Прекрасна.

Чоловік опустився перед нею на одне коліно, і тепер дівчині не доводилося задирати голову так високо, щоб із викликом дивитись у блискучі від щастя очі. Зате тепер обидва виразно чули, як шалено і голосно стукає серце одного з них. І бачачи, як дрібно здригається грудна клітка аборигена, коли його очі проходили по всьому, що знаходилося нижче блідої, лебединої шиї, Х'юстон зрозуміла, що в божевільних ударах заходитися чуже серце.

-Не раджу пускати слини. - не найкраща перша фраза при знайомстві, але сьогодні у неї все йде наперекір. Нема сенсу робити щось правильно в цей момент. - Іди своєю дорогою, хлопче.

Він відчував, як його руки легко тремтять, коли він підніс долоню до її щоки.

-У нас тепер одна дорога, мила.

Ох, яке неземне задоволення йому приносили ці очі! У них вирував справжнісіньке пекло, коли вони дивилися на нього! Стільки визову, стільки енергії! Модзу не впевнений, скільки в ній таїлося фізичної сили, але внутрішня... Вона читалася в очах, у цій милій зморшку, які створюють знесені до перенісся брівки, у положенні тіла - дівчина була на взводі і навіть її чудовий голос, трохи охриплий і не такий високий, як у всіх тих симпатичних маленьких дівчат при Великому Володарі, не здригнувся, коли вона заговорила з ним. Це була не та мила, солодка лялечка, яко можна випадково зламати тонку шию. Це була жінка - богиня, яка сама могла випадково вирвати комусь горлянку. Пекельна сила душі – ось, що підкорило, заковтнуло всього хлопця.

-Адже я закохався, варто було почути твій сміх.