Пітер Квілл і Гамора
У неї були її очі, такі ж глибокі і голубі, її голос ніжний, але суворий, її гнучке тіло,що пережило стільки побоїв і знущань , темне волосся, що виблискувало на сонці, її шкіра , яка нагадувала йому зелені поля Землі, але це була не вона. В Неї не залишилося спогадів про роки проведені з ним, пригоди , танці, небезпеки, ночі протягом яких вони розмовляли чи мовчки досліджували тіла одне одного. Коли вона говорила його ім'я , то вкладала в нього всю можливу ненависть , а не любов як було колись.
У чоловіка ще залишалась надія повернути їй спогади... Але вона утекла. Залишила їх. Наче вони нічого для неї не важили, наче були незнайомцями. Він пробував змиритися з цим , але не зміг. Йому не вдавалося ходити по своєму космічному кораблі і не згадувати її сміху , голосу, запаху. Всі інші теж вдавали , що вони сумують за нею , але вони не розуміли його одержимості цією жінкою...
Все ж він їх покинув. Вирушив на пошуки своєї коханої. Чоловік оминув мільйоми планет і галактик , зустрів мільярди людей, але ніхто не бачив її. Часом йому здавалося, що єнот , який розмовляє, безсмертне дерево і титан з фіолетовою шкірою це марення. Насправді він все ще на Землі, у психлікарні, придумує космос , пригоди, супергероїв, бо не може змиритися зі смертю матері. Так він божевільний. Може, йому краще повернутися додому? Але потім до чоловіка повертається той душевний біль, та спрага за її дотиками і розмовами з нею і він продовжує пошуки. Хоча вже й починає помалу забувати обличчя і голос цієї жінки. Чи впізнає лицар свою принцесу?
Чоловік прибув на далеку планету. Мертву і гнилу. Першу до якої навідався Танос зі своїм військом. Там він і знайшов її. Вона обіймала могилу батьків. Пестила і говорила до холодного каменя, наче то була людина, що могла відповісти на цю ніжність.
Жінка не обернулась на його кроки, які в гнітючій тиші цієї планети , здавалися неймовірно гучними. Вона не скинула його руку , яка лягла на її худе плече. З її очей потекли сльози. Лицар тільки раз бачив як вона плаче . Це була їхня остання зустріч. Жінка блага її вбити, але чоловік не зміг... А на його місці хтось би зумів це зробити?
Тут враз схлипування припинилися. Вона піднялася і поглянула йому у вічі так, наче щось шукала. Чи когось. На неї нахлинули спогади. Вона бачила цього чоловіка. Його ніжні обійми, слова, промовлені з такою любов'ю, недолугі жарти, які завжди підіймали настрій. Але все було , наче в тумані. Наче належало не їй. А комусь іншому, кого вже немає у цьому світі.
- Пітере... - жінка прошепотіла це ім'я невпевнено, ніби хотіла переконатися, що не помилися.
- Гаморо...- чоловік повільно підійшов до жінки і міцно її обійняв. Вона схилила голову на його плече. Їй набридло бути вбивцею, вона всього лиш жадала любові. А Лицар навіки поклявся , що віднині і довіку не відпустить і не дасть скривдити нікому своє кохання...