Ванда і Віжн (2)
"Я повинна померти" - ця думка розривала мене навпіл. Мої руки піднялися до небес готові будь-якої миті скинути важке каміння храму на мою голову. Я поглянула на Стренджа. Він не збирався відмовляти мене. " На одну загрозу менше буде"- напевно подумав він.
Кому я тепер потрібна? Кого тепер цікавить моя доля? Після Веств'ю і цього мультивсесвітнього божевілля. Але я всього лиш хотіла бути щасливою... Чому я говорю як Танос? Я мислю як тиран, який забрав у мене все... забрав моє кохання, частину мене.
Можливо, я проклята? Чому всі дорогі мені люди вмирають? Батьки , брат , Віжн... Віжн, мій любий Віжн. Всіх Месників дивувало те , що ми зустрічалися. Кохали. " Як машина може любити?" - одного разу спитала мене Наташа. Але їй не зрозуміти. Нікому не зрозуміти. " Вона пррсто самотня. Як би у неї був брат , ця відьма навіть не глянула на андроїда!"- так сказав Брюс одного разу. Можливо, так і було... спочатку. Спроби цієї " машини" фліртувати зі мною були сміховинними і дитячими... але коли мені було погано саме цей " андроїд" прийшов на допомогу, обійняв і заспокоїв. Де ж тоді були ви, мої любі Месники? Він був живішим за всіх людей разом узятих... але тепер він мертвий. І ви навіть не віддали йому належну шану. Старку було достатньо тільки клацнути пальцем щоб його всі стали називати героєм. Йому би навіть вбивство пробачили. "Люди - це дивні створіння- одного разу сказав мені Віжн- вони не люблять тих хто від них відрізняються, сильніших за себе, тих хто буде над ними влодарювати... але в то й же час їх тягне до таких особистостей...".
Я завжди була монстром. Ці чари, чому саме я їх володар? За , що мені цей дар... чи прокляття? Я оглянулася. Цей престол належить мені. Я можу владарювати, захопити весь світ, зробити його безпечним для моїх дітей і чоловіка. Достатньо тільки сказати декілька слів: " Більше ніякої магії" ... і все нормальний світ, без смертей, без болю і хвороб. Я це можу зробити. " ЗАМОВКНИ" - моє справжнє я виринуло з глибини свідомості. " Я не хочу нікого кривдити. Я не хочу нікого кривдити. Я не хочу нікого кривдити!"- я повторювала цю мантру знов і знов.
Наостанок я вирішила подумати про Біллі і Томмі. У цій жахливій реальності вони не справжні, але десь там далеко-далеко мають дім і батьків. Нормальну сім'ю. Доброго батька, який працює в комп'ютерному офісі і мати, що пише книги. Хлопці йдуть вже в 5 клас. Грають у футбол, малюють, вперше закохуються. Вони щасливі. Їхні батьки люблять одне одного. Завжди разом кудись ходять , розмовляють і проводять вільний час. Немає нічого що б порушило цю гармонію. Бо інопланетяни, відьми і супергерої- це вигадка , міф. Там , у тій реальності, єдина турбота це школа.
По моїй щоці покотилася сльоза. Я б хотіла жити в такому світі... а , може, коли я помру, то потраплю в таке місце. Там буде Віжн і діти, а смерть не зможе нас розлучити, бо ми вже у її полоні. Якщо ж ні, то померши я нарешті зможу заспокоїтися і не руйнувати чужого щастя.
Я опустила руки. На мене впав мій же палац. Мене поглинула темрява. Я чекала болі чи полегшення, але відчула тільки тугу. У моїх грудях билося серце, по венах текла кров.
Я вижила...