Спалити світ заради тебе

Ранок почався з відчуття тяжкості. Тая прокинулася рано, але сон не приніс полегшення. У її голові крутилися слова Лукаса Морено та його загадкова поява в барі. Хто він? Чому він знав про неї? І головне — чому це здавалося важливим?

Робота, як завжди, мала відволікти її. Вона швидко зібралася, накинула форму, заправила пістолет у кобуру та поїхала до відділу. Поліцейська дільниця завжди була її другим домом. Тут, серед запаху кави, шелесту паперів і дзвінків телефонів, Тая відчувала себе у своїй стихії.

Коли вона зайшла до кабінету, її колеги вже працювали. Її напарник, Альваро, підняв голову, але замість привітання лише винувато відвів погляд.

— Щось не так? — запитала вона, знімаючи куртку.

У відповідь Альваро кивнув у бік дверей кабінету начальника.

— Тебе викликали. І, здається, з сюрпризом.

Тая зітхнула. Її інтуїція підказувала, що цей день обіцяє бути неспокійним.

У кабінеті начальника

Коли вона зайшла, капітан Лопес сидів за столом, а поруч із ним — він. Лукас Морено. У цивільному, але з тим самим самовпевненим виразом обличчя.

Тая зупинилася на порозі, здивування миготіло на її обличчі.

— Що це за жарт? — її голос прозвучав різко.

Лопес підняв очі й у звичній манері оголосив:

— Тая, це Лукас Морено. Він щойно переведений до нашого відділу. З сьогоднішнього дня — твій новий напарник.

Ці слова прозвучали, як грім серед ясного неба.

— Що? А як же Альваро?

— Альваро переходить до іншого відділу. Рішення прийняте зверху.

Лукас усміхнувся, ніби ця ситуація його неабияк розважала.

— Радий працювати з тобою, напарнице.

Тая стиснула зуби.

— Ми навіть не знайомі.

— Якраз для цього й потрібен час, — знизав плечима Лукас.

Лопес перебив їх, не бажаючи витрачати час на суперечки.

— Морено — досвідчений офіцер. Його рекомендації відмінні. Думаю, вам буде про що поговорити. А тепер, якщо ви закінчили...

Тая зрозуміла, що сперечатися безглуздо. Вона холодно кивнула й вийшла з кабінету, навіть не чекаючи, поки Лукас піде слідом.

— Отже, з чого почнемо? — запитав Лукас, коли вони підійшли до її столу.

— З простого правила: не лізь під ноги.

Він засміявся, наче це було найкумедніше, що він чув за день.

— Звучить, як виклик.

— Це обережність, — відповіла Тая, не піднімаючи погляду від документів.

Їй хотілося ігнорувати його. Але це було складно. Лукас мав особливу манеру притягувати до себе увагу. Він був одночасно спокійним і впевненим, але за цим крилася якась прихована напруга, яку вона не могла пояснити.

— Що скажеш, якщо я зроблю каву? — запитав він.

— Скажу, що ти витрачаєш час даремно.

— А якщо я скажу, що ця кава найкраща в місті?

Тая підняла погляд і побачила, як він хитро посміхається.

— Гаразд. Давай.

Через кілька хвилин Лукас повернувся з двома паперовими стаканами. Тая обережно зробила ковток і, всупереч своїм очікуванням, відчула, що кава дійсно добра.

— Непогано, — з неохотою визнала вона.

— Бачиш, напарнице, все не так уже й погано.

— Не називай мене напарнице.

— Але ж ми напарники.

Тая проігнорувала його. Вона знала, що цей день буде важким, але ще не розуміла, наскільки.

Перша справа разом

Ближче до полудня їх викликали на завдання. Викрадення автомобіля. Здавалося, що справа буде простою: знайти підозрюваного, затримати його й оформити документи.

Тая завжди працювала швидко й ефективно. Вона була готова виконати завдання самостійно, але тепер їй довелося враховувати ще й Лукаса.

На місці злочину вони почали розпитувати свідків. Лукас діяв несподівано: він легко вступав у розмову, жартував і швидко отримував потрібну інформацію.

— У тебе непоганий підхід, — неохоче зізналася Тая, коли вони поверталися до машини.

— Це все мій шарм.

— Шарм тут ні до чого. Просто не заважай, і все буде чудово.

Лукас засміявся, але нічого не відповів.

Після завершення справи Тая вирішила, що день нарешті закінчиться, але її чекала несподіванка. Коли вони повернулися до відділу, там на неї чекав її батько, Рафаель Сольєр.

Він стояв у коридорі, говорив із капітаном Лопесом, але, побачивши дочку, підійшов ближче.

— Тая. Ми можемо поговорити?

— Якщо це стосується роботи.

Рафаель проігнорував її холодність і перевів погляд на Лукаса.

— Ти новий?

— Так, сер. Лукас Морено.

Рафаель пильно подивився на нього, ніби намагався оцінити.

— Сподіваюся, ти розумієш, що працювати з моєю дочкою — це відповідальність.

— Більше, ніж розумію, — відповів Лукас із тією ж самовпевненістю, яка дратувала Таю.

Рафаель залишив їх із ледь помітним попередженням у погляді. Тая відчула, як напруга знову нависає над нею.

Вечір був тихим, але напруженим. Тая поверталася додому, відчуваючи втому не тільки фізично, а й емоційно. Її життя завжди було складним, але тепер з появою Лукаса ситуація ставала ще більш заплутаною.

Хто він насправді? Його манери, упевненість і навіть його слова в барі змушували її сумніватися. Але одне вона знала точно: довіряти йому вона не буде.

День закінчився, але Тая відчувала, що це лише початок гри, в якій ставки значно вищі, ніж вона могла собі уявити.