Глава 1: Бар у тіні ночі
Гул голосів і гітарних рифів заповнював простір бару, де слабке освітлення розбивалося на відблиски на скляних поверхнях. Вечір у самому розпалі: сміх, гучні тости й аромат дешевих сигарет перепліталися в хаос, звичний для таких місць. Це не був бар, куди приходять поговорити чи розслабитися. Сюди тягло тих, хто хотів утекти.
Тая відчула це з перших секунд, як увійшла. У високих чоботах, чорній шкірянці й джинсах вона виглядала зовсім не так, як типовий завсідник цього місця. Волосся, зібране у високий хвіст, відкривало суворий вираз обличчя. У неї був лише один привід опинитися тут — робота. Під прикриттям.
Вона звикла до такого. Бути поліцейською в її родині було питанням честі. Її батько, Рафаель Сольєр, був легендою відділу. Але в ті моменти, коли інші захоплювалися його досягненнями, Тая ненавиділа тягар цього прізвища. Кожен її успіх зводився до "звісно, вона ж дочка Рафаеля".
Сьогоднішнє завдання було простим. Спостерігати. Бар "Чорна орхідея" був місцем зустрічей дрібних злочинців, де з'являлися цікаві для поліції особи. Її робота — помічати те, що інші не бачать.
Тая обвела поглядом залу. В глибині, за столиком біля стіни, сиділа група чоловіків. Двоє з них уже були в її списку. Але її увагу раптом привернув інший.
Високий, широкоплечий чоловік у чорній сорочці сидів біля барної стійки. Його рука злегка крутила склянку з віскі, але погляд... Погляд був спрямований прямо на неї.
Він виглядав... небезпечним. Не через брутальність чи грубу силу, а через щось невловиме в його очах. Вони були темними, як ніч, але виблискували ледь помітним азартом.
Тая не планувала втягуватися в розмову, але цей чоловік зробив перший крок. Він піднявся з місця, випрямився на повний зріст і впевнено підійшов до неї.
— Вибачте, але я не міг не помітити, як ви тут стоїте, ніби шукаєте когось, — сказав він, і його голос прозвучав низько, але приємно.
— Не ваша справа, — коротко відповіла Тая, навіть не намагаючись приховати холодність.
— Ну, тепер я точно впевнений, що ви когось шукаєте.
Він нахилився ближче, і вона відчула слабкий аромат його одеколону — димчастий, із нотами прянощів.
— І якщо це не ваша справа, то чому ви тут? — Тая звузила очі, намагаючись зрозуміти, чи він просто нахабний незнайомець, чи щось більше.
Він усміхнувся, і в цій усмішці було щось одночасно розслаблене й хижакове.
— Можливо, я той, кого ви шукаєте.
— Давайте залишимо припущення для більш цікавих розмов, — відповіла вона.
Він не відійшов, але і не рухався ближче. Його погляд залишався впевненим, навіть злегка зухвалим.
— Дайте мені одну хвилину. Якщо не переконаю вас залишитися, підете. Як вам угода?
Тая зітхнула. Вона не могла дозволити собі привертати зайву увагу, тому просто кивнула.
— Говоріть.
Чоловік зробив паузу, дивлячись на неї так, ніби намагається прочитати думки. А потім сказав:
— Я готовий спалити весь світ заради того, щоб зігріти тебе.
Ці слова прозвучали настільки несподівано, що Тая мимоволі розсміялася.
— Це ваш план? Химерна поезія?
— А ви думали, що я почну з банальних компліментів?
— Ні, я взагалі не думала, що це почнеться.
Їхній обмін словами відчувався майже як гра, і Тая знала, що це небезпечно. Але водночас вона не могла відірватися.
— Тая. — Вона вирішила перевірити, як він зреагує.
— Я знаю, — відповів він.
— Знаєте? — її погляд став гострим.
— Ти поліцейська. Твій батько — Рафаель Сольєр. Ти тут не заради вечора з келихом вина, це точно.
Її серце пропустило удар. Хто він? І чому він знає про неї?
— І хто ти?
— Лукас. Лукас Морено.
Це ім'я їй нічого не казало, але вона запам'ятала кожну деталь: його впевненість, вираз обличчя, тон голосу.
— Побачимося, Тая. — Він підняв свою склянку з віскі, повернувся і пішов, залишивши її з відчуттям, що цей вечір тільки починається.
Продовження розмова
Тая швидко повернулася до свого завдання, намагаючись ігнорувати дивний осад після цієї розмови. Її увага знову перемкнулася на підозрюваних у кінці бару. Вони обмінювалися документами, і її інтуїція підказувала, що це щось важливе.
Вона вже хотіла підійти ближче, як за плечима почула тихий голос:
— Обережно, вони тебе помітять.
Він знову був тут. Лукас.
— Ти що, слідкуєш за мною? — прошипіла вона, не обертаючись.
— Просто допомагаю. Можеш продовжувати.
Її кулаки стиснулися. Як він міг так легко втручатися? Але вона вирішила не влаштовувати сцену, адже місія була важливіша.
Лише пізніше, коли вона залишала бар і сідала у свою машину, Тая зрозуміла, що це не кінець. Відчуття, що Лукас ще з'явиться, було неминучим. Але ким він був насправді — союзником чи ворогом?