повстанці

Коли Айлерон і Верон вийшли з головної зали, вони зупинилися, почувши несподіваний звук — дзвінкий сміх і швидкі кроки, що луною розходилися коридорами. За мить повз них пробігла Алітор, її малесенькі ніжки мчали так швидко, як тільки могли. Її очі блищали від веселощів, а руки міцно стискали щось, сховане за спиною.

— Алітор! Зупинись! — голос Оптимуса Прайма, хоча й суворий, все одно звучав із певною ноткою стриманого сміху.,

Величний лідер автоботів з'явився з-за рогу, обережно нахилившись, щоб не зачепити головою низькі балки. Його вигляд контрастував із малою сестрою: стриманий і величний, та зараз обличчя виражало майже дитячу розгубленість.

— Що тут відбувається? — запитала Айлерон, здивовано дивлячись то на Алітор, то на Оптимуса.

— Вона вкрала мою емблему командування! — заявив Оптимус, вказуючи на сестру, яка тепер заховалася за найближчою колоною.

— Це не так! — заперечила Алітор, визираючи з-за укриття. — Я тільки "позичила". Хотіла побачити, як це носити щось таке важливе!

Айлерон із Вероном переглянулися. Верон ледь стримував сміх, а Айлерон обережно підійшла до маленької автоботки.

— Алітор, — лагідно промовила вона, присідаючи поруч із нею. — Я розумію, що тобі цікаво, але ти ж знаєш, що не можна брати чужі речі без дозволу.

— Але воно таке красиве, — зітхнула Алітор, показуючи маленьке сріблясте коло з синьою емблемою автоботів. — Воно зробило мене схожою на старшого брата. Я хотіла відчути себе важливою, як він.

Оптимус, який до цього стояв трохи осторонь, м'якше подивився на сестру й присів поруч із нею.

— Алітор, — він ніжно торкнувся її плеча. — Ти важлива. Завжди була й завжди будеш. Не потрібні емблеми, щоб це показати.

Алітор підняла на нього свої великі, довірливі оптичні лінзи.

— Ти так думаєш?

— Я знаю, — твердо відповів Оптимус, і в його голосі звучала вся щирість, на яку він був здатний. — А тепер, якщо повернеш емблему, можеш допомогти мені її почистити. Що скажеш?

Маленька автоботка трохи подумала, а потім простягнула емблему назад. Її обличчя освітив щасливий усміх.

— Гаразд. Але я теж буду командиром! Коли виросту!

Оптимус тихо засміявся й підняв її на руки.

— Ще й яким! А тепер ходімо. Айлерон, Вероне, приєднуйтесь до нас?

— Обов’язково, — посміхнувся Верон, кидаючи короткий погляд на доньку.

Коридори наповнилися їхніми голосами, теплими й спокійними, залишаючи всі тривоги позаду, хоча б на мить.

Далі буде