27
XXVII
Наступні дні безперервно йшов сніг. Пат температурила й мусила лежати в постелі. У багатьох хворих підвищилась температура.
- Це через погоду, - пояснив Антоніо. - Надто тепло, і цей альпійський вітер. Саме отака погода і наганяє температуру.
- Любий, вийди хоч трохи надвір, - сказала Пат. - Ти вмієш ходити на лижах?
- Ні. Де я міг навчитись? Я ж ніколи не був у горах.
- Антоніо навчить тебе. І сам матиме якусь втіху, Він любить тебе.
- Краще я вже лишуся тут.
Вона трохи підвелась на ліжку. Нічна сорочка сповзла їй з плечей. Страшно вузенькі вони стали. І шия теж була дуже тонка.
- Роббі, - сказала вона, - зроби мені люб'язність. Мені не подобається, коли ти сидиш отак біля мене, хворої. Вчора і позавчора, це вже більше ніж досить.
- Я охоче посиджу тут, - відповів я. - Не відчуваю палкого бажання лізти в сніг.
Вона шумно зітхнула, і я почув якийсь незвичайний хрип у неї в грудях.
- У цьому я маю більший досвід, ніж ти, - сказала вона, спираючись на лікоть. - Це буде краще для нас обох. Ти сам переконаєшся потім. - Вона стомлено посміхнулася: - Сьогодні пополудні і ввечері ти ще насидишся тут. А вранці мене це непокоїть, мій любий. Вранці, коли температуриш, жахливий вигляд. А ввечері зовсім інакше. Я легковажна й пуста - не хочу, щоб ти мене бачив, коли буваю бридка.
- Що ти. Пат!.. - Я встав. - Ну, добре, я трохи прогуляюсь надворі з Антоніо. А опівдні знову буду тут. Сподіваюсь, що не поламаю своїх кісток на тих дерев'янках.
- Ти хутко навчишся, любий. - Стурбований вираз на її обличчі зник. - Ти дуже швидко почнеш чудово бігати на лижах.
- А ти швидше зможеш тоді чудово вигнати мене надвір, - сказав я і поцілував її. Руки в неї були вологі й гарячі, а губи сухі й припухлі.
Антоніо жив на третьому поверсі. Він дав мені свої п'єкси і пару лиж. Вони підходили мені, бо ми були однакові на зріст. Ми пішли на учбову площадку, що була на лузі за селом. Дорогою Антоніо допитливо поглядав на мене.
- Температура викликає тривогу в людини, - сказав він. - У такі дні тут траплялися незвичайні речі. - Він поклав лижі поперед себе і закріпив їх. - Але найгірше - чекати й нічого не робити. Це доводить людину до божевілля і до загибелі.
- Здорових так само, - відповів я. - Адже стоїш поруч і нічого не можеш вдіяти.
Він хитнув головою.
- Деякі з нас працюють, - говорив він далі, - інші прочитують цілі бібліотеки. Але багато хто поводиться по-школярськи, ухиляється від постільного режиму, як колись від гімнастики, і злякано хихикає, тікаючи до магазинів або кондитерських, коли проходить лікар. Потай курять, потай п'ють, незважаючи на заборону, влаштовують у санаторії безглузді маскаради, безглузді витівки, розпускають плітки, - так вони рятуються від порожнечі. І від правди. Вдавана, легковажна, а то й героїчна зневага до смерті. А, зрештою, що їм ще лишається в житті?
"Це так, - подумав я, - зрештою, що нам усім ще лишається в житті..."
- Давайте спробуєм? - спитав Антоніо, спершись на лижні палки.
- Давайте.
Він показав мені, як прикріпляти лижі і як тримати рівновагу. Це було неважко засвоїти. Я частенько падав, але поступово звик і в мене теж почало трохи ладитись.
Через годину ми припинили тренування.
- Досить, - мовив Антоніо. - Ви й так сьогодні ввечері будете відчувати свої м'язи.
Відв'язуючи лижі, я відчув, як сильно в мені пульсувала кров.
- Добре, що ми з вами зробили вилазку, Антоніо, - сказав я.
Він кивнув:
- Це ми можемо робити щоранку. Зовсім інші думки викликає така прогулянка.
- Може, зайдемо кудись трошки вип'єм? - запропонував я.
- Можна. У Форстера по бокалу дюбоне.
Ми випили дюбоне і пішли нагору до санаторію. Секретарка в канцелярії повідомила, що до мене приходив листоноша, переказував, щоб я прийшов на пошту. Там для мене мусять бути гроші. Я глянув на годинник. У мене ще був час, і я пішов назад. На пошті мені виплатили дві тисячі марок. При тому ще був лист від Кестера. Він писав, щоб я не турбувався, що в нього є ще гроші. Досить мені лише написати йому...
Я закляклим поглядом дивився на гроші. І звідки він їх добув, та ще так швидко? Адже мені були відомі наші джерела. І раптом я збагнув. В моїй уяві постав авто гонщик-аматор, конфекціонер Больвіс; я пригадав, як увечері перед баром, він, програвши парі, заздрісно і жадібно постукував "Карла", а потім і сказав: "На цю машину я завжди покупець". Ай-ай-ай!.. Кестер продав "Карла"! Ось звідки так раптом гроші! Того "Карла", про якого він сам сказав, що краще втратить руку, ніж машину. Значить, "Карла" у нас вже нема. Тепер він у товстих руках фабриканта готового одягу, і Отто, який розпізнавав "Карла" на слух за кілометри, буде слухати, як він виє на вулицях, мов собака, що втратив хазяїна.
Я сховав лист Кестера і маленький пакуночок з ампулами морфію в кишеню і все ще стояв безпорадний перед віконечком пошти. Найкраще було б негайно відіслати гроші назад, але я не міг: вони були нам потрібні. Я розгладив купюри і сховав у кишеню. Потім вийшов на вулицю. Прокляте життя, відтепер я обминатиму кожну машину. Автомашини - друзі, а "Карл" нам був більше, ніж друг. Він був товаришем у борні! "Карл" - привид шосейних доріг... Ми були нерозлучні: "Карл" і Кестер, "Карл" і Ленц, "Карл" і Пат. У безсилому гніві я пхнув ногою сніг. Ленц був мертвий. "Карла" ми втратили. А Пат? Невидющими очима я втупився в небо, в сіре, безкрає небо безпутного бога, який видумав життя і смерть для власної розваги.
Надвечір вітер раптово змінив напрям, стало ясніше й холодніше, і ввечері Пат покращало. На другий день їй дозволили встати, а через кілька днів, коли від'їжджав Рот, той чоловік, що вилікувався, вона могла вже разом з усіма поїхати на вокзал.
Ціла юрба проводжала Рота. Це тут був такий звичай, коли хто від'їжджав. Сам Рот був не дуже веселий, йому по-своєму не повезло. Два роки тому на запитання, скільки йому ще жити, якийсь відомий фахівець заявив: щонайбільше два роки, коли він ретельно дотримуватиметься режиму. Для обачності він тоді розпитав ще й іншого лікаря, щоб той по совісті сказав йому всю правду. Той дав йому ще менше. У відповідь на це Рот перевів своє майно на гроші й розподілив на два роки, зовсім не турбуючись уже про лікування хвороби, його доставили в санаторій з сильною кровотечею. Він важив тоді дев'яносто фунтів. Тепер важив сто п'ятдесят і настільки поздоровішав, що міг знову повернутися додому. Але грошей у нього вже не було.
- Ну що я тільки там робитиму? - сказав він, звертаючись до мене, і почухав свою рудоволосу голову. - Ви ж тільки-но звідти, як воно там?
- Там багато дечого змінилось, - відповів я, розглядаючи його кругле, одутле обличчя з білястими віями. Він видужав, хоча його вважали безнадійним; крім цього, мене в ньому ніщо не цікавило.
- Я змушений буду шукати собі якусь службу, - сказав він. - Як тепер там з роботою?
Я знизав плечима. Для чого пояснювати йому, що він, певно, не знайде ніякої. Він досить швидко і сам переконається в цьому.
- У вас є якісь зв'язки, друзі абощо? - спитав я.
- Друзі... гм, та ви ж самі знаєте. - Він в'їдливо посміхнувся: - Якщо ви раптом лишилися без грошей, вони поскакають геть, як блохи з дохлого собаки.
- Тоді вам буде нелегко.
Він наморщив лоба:
- Не уявляю, як воно буде... У мене лишилося всього кілька сот марок. Я ж нічого не вчився, хіба що витрачати гроші. Мій професор, здається, мав рацію, хоча і в інший спосіб... я таки відправлюсь на той світ через два роки... хоча, можливо, від кулі...
Мене раптом охопив безрозсудний гнів на цього недоумкуватого базіку. Хіба він досі не зрозумів, що таке життя? Поперед мене йшла Пат з Антоніо, я бачив, як повужчала шия Пат в пазурах хвороби, я знав, як вона любила життя, і я б міг у цю мить убити Рота, коли б від цього могла видужати вона.
Поїзд рушив. Рот махав нам капелюхом. Ті, що лишилися, кричали йому вслід всяку всячину і сміялись. Одна дівчина, спотикаючись, трохи пробігла за поїздом і зривистим, слабим голосом кричала:
- До побачення! До побачення!..
Потім повернулась назад і залилася сльозами. Всі зніяковіли.
- Ей! - гукнув Антоніо. - Хто плаче на вокзалі, мусить платити штраф. Такий старий санаторний закон! Штраф до каси наступного свята!
Він широким жестом простягнув руку. Знову всі засміялись. Дівчина теж посміхнулася крізь сльози, що заливали її нещасне, загострене обличчя, і вийняла з кишені пальта потертий гаманець.
Мені вже несила було зносити це видовище. Оці обличчя навколо, це ж зовсім не сміх, це судорожна, болісна веселість, якісь гримаси.
- Ходімо, - сказав я Пат, міцно взявши її під руку.
Ми мовчки йшли вздовж вулиці села. Біля ближчої кондитерської я зупинився і взяв коробку цукерок.
- Смажений мигдаль, - сказав я, подаючи їй пакунок. - Ти ж любиш його, правда?
- Роббі... - мовила Пат. Її губи дрижали.
- Хвилиночку, - відповів я і швидко пішов до сусіднього магазина квітів. Якомога спокійніше я вийшов звідти з букетом троянд.
- Роббі... - зворушено вимовила Пат.
Я дещо жалісно посміхнувся:
- На старість іще кавалером стану, Пат.
Не знаю, що на нас найшло. Напевно, це все від того триклятого поїзда, що тільки-но відійшов. Воно подіяло на нас, як олов'яна тінь, як злий вітер, що зривав усе, що ми з такою силою хотіли втримати. Чи не перетворилися ми на дітей, які заблудилися, потрапили у безвихідь і хотіли виказати свою хоробрість?
- Ходімо швидше вип'ємо трохи, - запропонував я.
Вона хитнула головою. Ми зайшли до першого кафе і сіли за вільний стіл біля вікна.
- Ти що хочеш, Пат?
- Рому, - відповіла вона, поглянувши на мене.
- Рому, - повторив я і схопив її руку під столом.
Вона міцно притиснула руку до моєї долоні.
Принесли ром. Це був баккарді з лимоном.
- За тебе, мій вірний коханий, - сказала Пат, підіймаючи чарку.
- Мій старий, вірний друг! -відповів я.
Ми посиділи ще трохи.
- Як дивно іноді буває, га?-- промовила Пат.
- Так. Іноді таке находить... Але знову минає.
Вона кивнула. Ми пішли далі, щільно притулившись одне до одного. Повз нас топали запряжені в сани коні, від них здіймалася пара. Пройшли стомлені, засмаглі на сонці лижники, команда хокеїстів у біло-червоних светрах; від них пашіло здоров'ям.
- Як ти себе почуваєш, Пат? - спитав я.
- Добре, Роббі.
- Ми ще покажем, на що ми здатні, правда?
- Так, любий. - Вона притиснула до себе мою руку.
Вулиця спорожніла. Вечірня зоря ніби рожевою наміткою вкрила засніжені гори.
- Пат, - сказав я, - ти ж зовсім не знаєш, яка сила грошей у нас. Кестер прислав...
Вона зупинилась.
- Та це ж чудово, Роббі. Тоді ми ще якось виберемося на люди, але по-справжньому.
- Безумовно, - сказав я. - Скільки захочемо.
- Тоді підемо в суботу до курзалу. Там відбудеться останній великий бал цього року.
- Але ж тобі не можна виходити увечері.
- Більшість хворих не мають дозволу, а все ж виходять.
Я замислився. Побачивши вираз сумніву на моєму обличчі, вона сказала:
- Роббі, весь час, коли тебе не було тут, я робила все, що мені приписували. Я вся перетворилася на полохливий рецепт, не більше. Нічого не допомогло. Мені стало гірше. Не перебивай мене, я знаю, що ти хочеш сказати. І я знаю, до чого все йде. Але той час, який ще лишився мені, цей час із тобою - дозволь мені робити, що я хочу.
Її обличчя, осяяне призахідним сонцем, почервоніло. Воно було серйозне і спокійне, сповнене глибокої ніжності. "Про що це ми розмовляємо? - думав я. У мене пересохло в роті. - Це ж неприпустимо, щоб ми отак стояли й говорили про щось таке, чого не може бути, не повинно бути. Адже це Пат, це вона сказала ці слова так спокійно, майже без суму в голосі, ніби проти цього вже нічого не вдієш, ніби вже нема навіть найменшої крихти обманливої надії, - це ж Пат, сливе дитина, яку я повинен захищати, Пат, яка раптом стала від мене така далека, свідома й покірна тому безіменному, потойбічному..."
- Ти не повинна говорити про подібні речі, - нарешті пробурмотів я. - Я ж лише мав на увазі, що ми могли б спершу запитати лікаря.
- Ми більше нікого не питатимем, нікого! - Вона хитала красивою, маленькою голівкою й закоханими очима дивилась на мене. - Я більше нічого не хочу знати. Я лише хочу бути щасливою.
Увечері в коридорах санаторію люди бігали одне до одного й шепталися. Прийшов Антоніо і приніс запрошення. Мала відбутися вечірка в палаті одного росіянина.
- А хіба мені можна отак просто піти з вами? - спитав я.
- Тут? - перепитала Пат. - Тут можна багато чого, що в іншому місці взагалі виключається, - сказав Антоніо посміхаючись.
Росіянин був чорнявий, літній чоловік. Він займав дві кімнати, застелених килимами. На якійсь скрині стояли пляшки з горілкою. В кімнаті було напівтемне, горіли тільки свічки. Серед гостей була одна красива, молода іспанка. Мали відсвяткувати її день народження. Якийсь своєрідний настрій створювали ці кімнати, освітлені мерехтливими вогниками. Півсвітлом і незвичайним братським єднанням людей спільної долі вони нагадували бліндаж.
- Що ви хочете випити? - спитав мене росіянин.
У нього був досить приємний, грудний голос.
- Що у вас є.
Він дістав пляшку коньяку і карафку горілки.
- Ви здорові? - спитав він.
- Так, - відповів я ніяковіючи.
Він запропонував мені цигарки з довгими картоновими мундштуками. Ми випили.
- Звичайно, вам тут дещо здається дивним, адже так? - мовив він.
- Не те щоб занадто, - відповів я. - Я не звичний до нормального життя.
- Так, - сказав він, поглянувши темними очима в бік іспанки. - Тут, у горах, своєрідний, замкнений світ. Він змінює людей.
Я кивнув на знак згоди.
- Незвичайна хвороба, - задумливо додав він. - Вона робить людей жвавішими. А іноді кращими. Загадкова хвороба. Вона розтоплює і знімає з людини всякий шлак. - Він підвівся, злегенька вклонився мені й пішов до іспанки, що посміхалася йому.
- Ніби маслом маже патетичний балакун, га? - озвався хтось позад мене.
Обличчя без підборіддя. Лоб ґулею. Неспокійний, гарячковий погляд.
- Я тут гість, - відповів я. - А ви хіба ні?
- Таким чином він ловить жінок, - вів далі той, не слухаючи мене, - на цьому вони й ловляться. Та маленька теж.
Я нічого не відповів.
- Хто це такий? - спитав я Пат, коли той відійшов.
- Якийсь музикант. Скрипаль. Безнадійно закоханий в іспанку. Так, як закохуються тут, у горах. Але вона й слухати про нього не хоче. Любить росіянина.
- На її місці я зробив би так само.
Пат засміялась.
- Я вважаю, що саме в таких чоловіків слід закохуватись. А ти не закохалася в нього?
- Ні, - відповіла вона.
- Ти ще не була закохана тут?
- Не дуже-то...
- Та мені це байдуже, - сказав я.
- Оце-то зізнання... - Пат випрямилась. - А в дійсності тобі було б далеко не байдуже.
- Я не про те. Навіть не можу тобі пояснити свою думку. Саме тому ні, що я все ще не знаю, що ти, власне, знаходиш у мені.
- Полиш ці турботи на мене, - відповіла вона.
- А ти сама знаєш це?
- Не до кінця, - відповіла вона посміхнувшись. - А інакше й ніякої любові не було б.
Росіянин залишив біля мене пляшки. Я вже налив собі і випив кілька чарок. Атмосфера в цих кімнатах гнітила мене. Неприємно було бачити Пат серед усіх цих хворих.
- Тобі не подобається тут? - спитала вона.
- Не дуже. Спершу я повинен призвичаїтись.
- Бідний мій, любий... - Вона погладила мою руху.
- Я не бідний, коли ти зі мною, - сказав я.
- Хіба Рита не дуже гарна?
- Ні, - відповів я, - ти краща.
Молода іспанка тримала гітару на колінах. Щипнула кілька акордів. Потім заспівала, і здалося, по кімнатах лине якийсь похмурий птах. Вона співала іспанських пісень стиха, сиплим, надривним голосом хворої. І я не знав, що так впливає: чи меланхолійні чужі мелодії, чи разючий, вмираючий голос дівчини, чи тіні хворих, що притулилися в кріслах і на підлозі, чи велике схилене темне обличчя росіянина, - але мені раптом здалося, що все це лише тихе ридання, заклинання долі, яка стоїть надворі за завішеними вікнами й чекає; благання, зойк і страх, страх перед самотністю наодинці з нічим, що поволі пожирає людей...
Наступного ранку Пат була весела й пустотлива. Вона взялася до своїх платтів.
- Широкі стали, надто просторі, - мурмотіла вона, приміряючи їх перед дзеркалом. Потім повернулась до мене: - А ти захопив з собою свій смокінг, любий мій?
- Ні, - відповів я. - Не знав, що він тут знадобиться.
- Тоді йди до Антоніо. Він позичить тобі свій. У вас же однакові постаті.
- Але ж він потрібен йому самому.
- Він одягне фрак. - Вона пришпилила складку. - А потім іди кататися на лижах. Мені треба тут дещо зробити. При тобі я не можу...
- Цей Антоніо... - бурмотів я. - Обберу його до нитки. І що б ми тільки робили без нього?
- Він хороший хлопець, правда?
- Так, - відповів я, - це вірно характеризує його: хороший хлопець.
- Не знаю, що б я робила сама, якби його не було тут.
- Давай про це більше не думати, - сказав я. - Це вже лишилося далеко позаду.
- Так. - Вона поцілувала мене. - А тепер іди покатайся на лижах.
Антоніо чекав мене.
- Я вже думав про те, що ви, певно, не захопили з собою смокінга, - сказав він. - Приміряйте-но піджак.
Піджак виявився трохи короткуватий, але в усьому іншому був ніби на мене пошитий. Антоніо, вдоволено посвистуючи, вийняв костюм з гардероба.
- Завтра добре розважимось, - пояснив він. - На щастя, в канцелярії чергуватиме маленька секретарка. Стара Рексрот не випустила б нас із санаторію. Адже офіціально все це заборонено. А неофіціально ми ж, звичайно, уже не діти.
Ми пішли кататись на лижах. Я вже досить добре підучився, і нам не треба було йти на лижний трек. Дорогою ми зустріли якогось чоловіка в брильянтових перснях, у картатих штанях і з галстуком, як у художників, що розвівався на вітрі.
- Тут трапляються оригінальні особи, - зауважив я.
Антоніо засміявся:
- Це - важлива персона. Супровідник мерців.
- Що? - здивовано спитав я.
- Супровідник мерців, - повторив Антоніо. - Тут же є хворі з усього світу. Особливо багато з Південної Америки. Ну, а більшість рідних хочуть поховати своїх членів родини вдома. Тоді такий супровідник мерців за пристойну винагороду доставляє туди цинкові труни. В такий спосіб ці людці стають заможними і багато подорожують. Он того, як бачите, смерть перетворила на денді.
Деякий час ми сходили на гору пішки, потім закріпили лижі й пішли на лижах. Білі схили гір то здіймалися, то опускались, а за нами дзявкаючи мчав, немов рожево-коричньовий м'яч, Біллі і час від часу провалювався в снігу по самі груди. Він знову звик до мене, хоча в дорозі іноді повертався і щодуху гнав назад, у санаторій, тріпаючи вухами. Я вивчав христіанійські прийоми і щоразу, коли, готуючись до польоту вниз, розслабляв своє тіло, думав: якщо цей стрибок удасться і я не впаду, Пат видужає. Вітер свистів мимо вух, сніг здавався важким і цупким, але я знову й знову робив круті повороти, вишукуючи дедалі стрімкіші схили, дедалі складніший рельєф, і коли мені знову й знову вдавалось не впасти, я думав: "Врятована..." Знав, що це безглуздо, а все ж радів, як ніколи...
В суботу ввечері відбувся масовий таємний вихід з санаторію. Трохи осторонь і вниз від санаторію Антоніо замовив санки. Він сам сів у спортивні санки - в лакованих черевиках, в пальті з широким декольте, з-під якого блищала біла фрачна манишка, - і, радісно гикаючи, полинув униз з висоти.
- Він збожеволів, - сказав я.
- Він часто витворяє таке, - відповіла Пат. - Надзвичайно пустотливий. Тому й витримує тут. Інакше б не був завжди у доброму гуморі.
- Зате ми тебе закутаємо якнайкраще.
Я загорнув її в усі ковдри і шалі, які тільки були в нас. Потім санні упряжки затупотіли вниз. Колона вийшла досить довга. Втекли з санаторію всі, хто міг. Можна було подумати, що в долину виїжджає весільний поїзд, так святково хиталися в місячному сяйві різноколірні султани на головах коней і так багато було сміху та перегуків від саней до саней.
Курзал був щедро прикрашений. Коли ми зайшли, там уже почалися танці. Для гостей із санаторію був зарезервований куток, захищений від протягу з вікон. Було тепло і пахло квітами, духами й вином.
За нашим столом сиділо багато людей - росіянин, Рита, скрипаль, одна стара дама з обличчям розмальованого черепа, з нею якийсь кавалер, схожий на платного танцюриста, Антоніо і ще кілька чоловік.
- Ходімо, Роббі, - сказала Пат, - попробуємо потанцювати.
Паркет поволі обертався навколо нас. Скрипка і віолончель в супроводі оркестрового рокоту звучали ніжною кантиленою. Тихо повзали ступні танцюристів по підлозі.
- Але ж, мій любий, коханий, ти раптом навчився чудово танцювати, - сказала вражена Пат.
- Ну, вже й чудово...
- Авжеж. Де ти навчився?
- Це ще Готфрід підучив мене, - признався я.
- У вашій майстерні?
- Так... і в кафе "Інтернаціональ". Адже нам потрібні були і дами для цього. Роза, Маріон та Валлі остаточно відшліфували мене. Боюсь лише, що саме через те у мене виходить не досить елегантно.
- Цього не можна сказати. - Її очі сяяли. - Це ми вперше танцюємо так удвох, Роббі!
Поряд з нами танцював з іспанкою росіянин. Він посміхався й бадьоро кивав нам головою. Іспанка була дуже бліда. Чорне, блискуче волосся крилом ворона обрамляло її лоб. Вона танцювала з непорушним, серйозним обличчям. На зап'ясті у неї був браслет із великих чотирикутних смарагдів, їй було вісімнадцять років. Від стола жадібними очима за нею стежив скрипаль.
Ми повернулися на свої місця.
- Тепер я б хотіла закурити сигарету, - сказала Пат.
- Цього краще б тобі не робити, - обережно заперечив я.
- Кілька затяжок, Роббі. Я так давно не курила...
Вона взяла сигарету, але невдовзі знову поклала її в попільничку.
- Не йде на душу, Роббі. Просто неприємна.
Я засміявся:
- Це завжди так, коли довго чогось бракує.
- Тобі й мене теж довго бракувало? - спитала вона.
- Це стосується лише отрут, - відказав я, - горілки й тютюну.
- Люди - страшніша отрута, ніж горілка і тютюн, мій любий.
Я засміявся:
- Ти розумне дитя, Пат.
Вона сперлася ліктями на стіл і дивилася мені в очі:
- Ти ж, власне, ніколи не сприймав мене по-справжньому серйозно, адже так?
- Я й сам себе ніколи не сприймав по-справжньому серйозно, - відповів я.
- Мене теж ні. Скажи по правді.
- Не знаю. Але нас обох разом я завжди сприймав страшенно серйозно, це я знаю,
Вона посміхнулась. Антоніо запросив її до танцю. Вони пішли на паркетний круг. Я дивився на неї в танці. Проходячи повз мене, вона щоразу посміхалась мені. Її срібні черевички ледве торкались землі. У неї були рухи антилопи.
Росіянин знову танцював з іспанкою. Обоє мовчали. Його велике, темне обличчя було сповнене прихованої ніжності. Скрипаль хотів потанцювати з іспанкою. Вона лише похитала головою і пішла на паркет з росіянином.
Скрипаль розчавив сигарету в довгих кістлявих пальцях. Мені раптом стало жаль його. Я запропонував йому сигарету.
Він відмовився.
- Я повинен берегти себе, - пояснив він уривчастим голосом.
Я хитнув головою.
- Той, - хихикнувши, говорив він далі й показав на росіянина, - щодня палить п'ятдесят штук.
- Кожен робить по-своєму, - відповів я.
- Хоч вона тепер і не хоче танцювати зі мною, я все-таки спіймаю її.
- Кого?
- Риту.
Він підсів ближче.
- Я був у злагоді з нею. Ми грали удвох. Потім з'явився той росіянин з своїми тирадами й перехопив її
у мене. Та я спіймаю її знову.
- Але для цього вам доведеться зробити зусилля, - сказав я. Цей чолов'яга не подобався мені.
Він засміявся цапиним сміхом:
- Зусилля? Ви наївний ангел. Мені треба тільки почекати.
- Тоді тільки чекайте.
- П'ятдесят сигарет, - шепотів він. - щоденно. Вчора я бачив його рентгенівський знімок. Каверна на каверні. Готовий. - Він знову замекав. - Спочатку ми були однакові. Можна було переплутати рентгенівські знімки. А побачили б ви тепер різницю! Я поправився на два фунти. Ні, шановний, мені треба тільки почекати й поберегти себе. Я з радістю чекаю наступного знімка. Сестра щоразу показує мені. Коли росіянина не стане, надійде моя черга.
- Теж своєрідний метод, - зауважив я.
- Теж своєрідний метод, - повторив він, мов папуга, - єдиний метод, зелений неофіте! Коли б я став йому поперек дороги, то зіпсував би собі шанси на майбутнє. Ні, недосвідчений новаче... люб'язно, спокійно... чекати...
Повітря в курзалі стало спертим, важким. Пат закашлялась. Я помітив, що вона при цьому тривожно поглянула на мене; я вдав, ніби нічого не чув. Стара жінка в брильянтах сиділа тихо, поринувши в свої думки. Час від часу вона вибухала гучним сміхом. Потім одразу заспокоювалась і сиділа нерухомо. Дама з розмальованим черепом сперечалася з своїм кавалером. Росіянин курив одну сигарету за другою. Скрипаль давав йому припалити. Одна дівчина раптом конвульсивне ковтнула слину, затулила рота хусточкою, поглянула на неї потім і зблідла.
Я обвів поглядом зал. Там стояли столи фізкультурників, там сиділи здорові місцеві мешканці, там французи, там англійці, голландці з якимсь привільним акцентом їхньої мови, звуки якої нагадували луки і море... а між ними забилася в куточок невеличка колонія недугів і смерті - гарячкова, прекрасна і приречена... "Луки і море... - я поглянув на Пат. - Луки і море... піна, пісок і плавання в морі... Ах, - думав я, - моя кохана овальна голівка! Тоненькі, любі ручки! Ти моє кохане життя - тебе можна лише любити, але ніяк не врятувати..."
Я встав і пішов до виходу. Мені стало душно від гнітючого настрою і безсилля. Я поволі побрів вулицею. Холод пронизував наскрізь, а вітер з-за будинків морозив мені шкіру. Стиснувши руки в кулаки, я довго вдивлявся в суворі, білі гори, охоплений якоюсь дикою сумішшю почуттів нестійкості, гніву і болю.
Внизу по вулиці проїхала санна упряжка з дзвіночками. Я повернувся назад. Назустріч мені йшла Пат.
- Де ти був?
- Вийшов трохи надвір.
- У тебе поганий настрій?
- Ні, нівроку.
- Любий, будь веселий! Будь веселий сьогодні! Для мене! Як знати, коли я ще зможу піти на бал...
- Ще багато разів.
Вона поклала голову мені на плече:
- Коли про це говориш ти, то це, напевно, правда. Ходімо, потанцюємо трохи. Це ж ми вперше танцюємо удвох.
Ми танцювали, і м'яке приємне світло було милосерде до нас; воно приховувало всі тіні, які глибока ніч поклала на обличчя.
- Як ти себе почуваєш? - спитав я.
- Добре, Роббі.
- Яка ти гарна, Пат.
Її очі сяяли.
- Як гарно, коли ти так говориш.
Я відчув її теплі, сухі губи на своїй щоці.
Коли ми прийшли в санаторій, було вже пізно.
- Ви тільки погляньте, який у нього вигляд! -хихикав скрипаль, крадькома показуючи на росіянина.
- У вас точнісінько такий вигляд, - роздратовано відповів я.
Він спантеличено дивився на мене:
- Ну, що ж, вам можна чванитись своїм здоров'ям! - злісно кинув він.
Я подав росіянину руку. Він злегенька вклонився мені і бережно й ніжно повів молоду іспанку по сходах наверх. Його широка, сутула спина й вузенькі плечі дівчини в слабому нічному освітленні на сходах виглядали так, ніби на них звалили весь тягар з усього світу. Дама з розмальованим черепом тягнула по коридору свого буркотливого кавалера. Антоніо побажав нам доброї ночі. Було щось ніби трохи примарне у цьому майже беззвучному прощанні пошепки.
Пат скинула плаття через голову. Вона стояла зігнувшись і смикала за плечі. При цьому порвалась парча. Пат розглядала розірване місце.
- Вона, мабуть, була зотліта, - заспокоював я.
- Це нічого, - сказала Пат, - воно мені більше не потрібне.
Пат повільно згорнула плаття і вже не повісила його до шафи. Поклала в чемодан. Її обличчя раптом стало стомленим.
- Поглянь, що в мене є, - квапливо гукнув я, виймаючи з кишені пальта пляшку шампанського. - Тепер почнеться наше маленьке свято.
Я дістав бокали й наповнив їх. Вона знову посміхалася й пила вино.
- За нас обох разом, Пат.
- Так, мій любий, за наше прекрасне життя.
Яким усе було дивним: ця кімната, тиша і наш смуток. Адже за дверима було життя, безмежне, з лісами й ріками, з могутнім подихом, квітуче й неспокійне; адже там, по той бік гір, березень уже нетерпляче стукав у груди землі, будив її...
- Ти лишишся на ніч тут, зі мною, Роббі?
- Так, лягаймо спати. Будемо такі близькі один до одного, як тільки можуть бути люди, а наші бокали поставимо на ковдру й будем пити.
Вино...Злотава шкіра... Чекання... Безсоння... Тиша й тихенький хрип у коханихгрудях...