8
VIII
- Де горить? - запитала пані Залевська, коли я заступив їй дорогу.
- Ніде не горить. Просто хочу сплатити гроші за кімнату.
До строку лишалося ще три дні, і тому пані Залевська мало не зомліла від подиву.
- Це щось неспроста, - сказала вона підозріло.
- Та що ви! - відповів я. - Чи не можна б сьогодні ввечері взяти парчеві крісла з вашого салону?
Вона войовничо вп'яла руки в свої товсті стегна.
- От воно що! То вам уже ваша кімната не сподобалась?!
- Кімната хороша. Але ваші парчеві крісла подобаються мені більше.
Я пояснив їй, що мене, можливо, відвідає кузина, і мені хотілось би трохи причепурити кімнату. Пані Залевська зареготала так, що їй аж груди заколихалися.
- Кузина? - повторила вона зневажливо. - А коли ж має прийти та кузина?
- Це ще зовсім непевне діло, - сказав я, - але коли й прийде, то, звичайно, не пізно, рано ввечері, на вечерю. Хіба не буває на світі кузин, пані Залевська?
- Часом бувають, - відповіла вона, - але для них не позичають крісел.
- А я позичаю, - ствердив я, - бо я дуже хороший сім'янин.
- Можна подумати! Волоцюги ви всі! Можете взяти парчеві крісла. А червоні плюшові можете на цей час поставити до салону.
- Дуже вдячний. Завтра все поверну. І килим теж...
- Килим?! - вона аж обернулася. - Хто сказав тут слово "килим"?!
- Я сказав. Та й ви сказали. Ось допіру... Вона обурено дивилася на мене.
- Адже килим належить до гарнітура, - сказав я, - крісла ж на ньому стоять...
- Пане Локамп, - велично промовила пані Залевська, - вгамуйтеся. "Помірність у всьому", так говорив небіжчик Залевський. Це б і вам слід усвідомити!
Я добре знав, що небіжчик Залевський; попри цей девіз, спився вщент. Про це мені принагідне не раз розповідала сама пані Залевська. Але їй було це байдуже: вона використовувала свого чоловіка, як інші люди біблію, для цитат. І чим більш часу минало від його смерті, тим універсальнішими уявлялись їй його вислови. Небіжчик тепер годився на всі випадки - як і біблія.
Я заходився причепурити свою комірчину. По обіді розмовляв по телефону з Патріцією Гольман. До того вона була хворіла, і я не бачив її щось із тиждень А тепер я запропонував повечеряти в мене, а потім піти в кіно. Ми домовилися на вісім годин.
Парчеві крісла і килим справляли помпезне враження, але освітлення не пасувало аж ніяк. Тому я постукав у двері до Гассе, щоб позичити в них настільну лампу. Пані Гассе, стомлена, сиділа біля вікна, чоловік ще не приходив з роботи. Він-бо щодня добровільно працював на годину або дві довше - боявся, щоб не звільнили. Жінка чимось нагадувала хвору пташину. В її зів'ялих, старіючих рисах все ще можна було розпізнати вузеньке личко дитини, розчарованої сумної дитини.
Я сказав, за чим прийшов. Вона пожвавішала, подала мені лампу.
- Так, так, - зітхаючи сказала вона, - коли тільки здумати, як ото я раніше...
Історія була мені відома. Йшлося про перспективи, що мали відкритися перед нею, коли б вона не побралася з Гассе. Знав я цю історію і в редакції самого Гассе. Тут вже йшлося про перспективи, які були б у нього, коли б він лишився холостяком. Це була, мабуть, чи найпоширеніша в світі історія. Та й чи не найбезнадійніша.
Послухавши трохи, відповівши кількома банальними фразами, я пішов до Ерни Беніг, щоб взяти у неї грамофон.
Пані Гассе згадувала про Ерну лише з презирством. Вона зневажала її, бо заздрила їй. А мені Ерна дуже подобалася. Вона знала життя, знала, що треба міцно за нього триматися, якщо хочеш урвати собі шматок того, що звуть щастям. Вона знала і те, що за цей шматок треба часом сплатити подвійну, а то й потрійну ціну. Бо щастя було найнепевнішою і найдорожчою річчю на землі.
Ерна, ставши на коліна перед чемоданом, підшукувала мені пластинки.
- Хочете фокстроти? - спитала вона.
- Ні, не вмію танцювати.
Вона здивовано підвела на мене очі.
- Не вмієте танцювати? Що ж ви робите, як ідете кудись?
- Танцюю з чаркою. Це зовсім непогано. Вона похитала головою.
- Чоловікові, який не вміє танцювати, я б дала відкоша.
- У вас дуже суворі принципи, - відповів я. - Але ж є й інші пластинки. Ви оце нещодавно ставили одну дуже хорошу, - жіночий голос під гавайську гітару...
- А ця й справді чудесна. "Як тільки могла я жити без тебе" - вона?
- Вона! Чого тільки не придумають ці автори модних пісеньок! Думаю, це єдині романтики, які ще є на цім світі.
Ерна засміялась.
- Та й справді! Грамофон - це ніби щось подібне до альбома на вірші; раніш писали туди вірші, а тепер дарують пластинки. Коли мені хочеться про щось згадати, то тільки поставлю пластинку з тих часів - і все переді мною знову оживає.
Я глянув на купи пластинок, що лежали на долівці.
- Якщо по цьому міряти, то у вас, Ерно, мабуть, чимало згадок...
Підвівшись, вона провела рукою по своєму рудуватому волоссю.
- Так, - сказала вона, відсунувши ногою купу пластинок, - але нехай би краще була одна, та справжня...
Виклавши все, що купив на вечерю, я накрив на стіл, застосовуючи все своє уміння. Сподіватися допомоги з кухні не було як, бо стосунки з Фрідою були для цього надто кепські. Вона мені хіба щось би перекинула, та й годі. Але я й так обійшовся, і скоро мою стару комірчину було не впізнати - так вона заблищала по-новому! Крісла, лампа, накритий стіл - я відчував, як неспокій чекання опановує мене.
Хоч було ще більше години часу в запасі, я вийшов назустріч. Надворі вітер довгими поривами шугав з-за рогів будинків. Ліхтарі вже світилися. Сутінки сіріли між будинками, як море. Кафе "Інтернаціональ" пливло по ньому, наче розснащене військове судно. Я заскочив туди.
- Гей, Роберте! - гукнула Роза.
- А ти що тут робиш? Не йдеш хіба "на діло"?
- Ще трохи рано. Беззвучно підскочив Алоїс.
- Звичайну порцію? - запитав він.
- Ні, потрійну, - відповів я.
- Берешся здорово! - висловила свою думку Роза.
- Хочу бути в ударі, - сказав я і спорожнив чарку з ромом.
- Заграєш що-небудь? - спитала Роза. Я похитав головою.
- Сьогодні щось не маю охоти. Якийсь непевний настрій. А що поробляє мала?
Вона посміхнулась, показавши всі свої золоті зуби.
- Нівроку. Завтра йду до неї. За цей тиждень добре заробила - старі кнури відчули вже весну. Отож занесу їй нове пальтечко з червоної вовни.
- Червона вовна - це ж останній крик моди!
- Ти джентльмен, Роббі!
- Ой, коли б не помилилась! Іди-но, випий зі мною чарочку! Анісової, га?
Вона кивнула. Ми цокнулись.
- Скажи-но, Розо, що таке, власне, любов? - запитав я. - Адже ти дещо на цьому розумієшся.
Роза несамовито розреготалася.
- Покинь про це, - сказала вона трохи згодом. - Любов! Ах, мій Артур... Коли тільки подумаю про цього негідника, то мені й тепер ще робиться млосно. Скажу тобі ось що, Роббі, і скажу серйозно: життя людське надто довге для любові. Просто-таки надто довге. Це мені мій Артур пояснив, коли саме накивав п'ятами... І це вірно. Любов - чудова річ. Але одному з партнерів вона завше видається надто довгою. А тоді другий осамотніє, сяде та й витріщить очі. Витріщить очі, як божевільний.
- Ясно, - сказав я. - Але ж без любові люди, власне кажучи, тільки мерці у відпустці, та й нічого більш,
- А ти зроби так, як я, - відповіла Роза. - Заведи собі дитинча. Ось і буде кого любити та й спокій матимеш.
- Добре вигадала, - сказав я, - мені тільки цього й бракувало.
Роза мрійно поколихала головою.
- Яких стусанів тільки не діставала я від мого Артура, а попри все це, коли б він ото зараз зайшов у своєму котелку, збитому на потилицю, - ех, хлопче! Мене аж трусить, як тільки здумаю про це.
- То вип'ємо ж чарку за здоров'я Артура! Роза розсміялась:
- Хай живе чортів кнур! Будьмо! Випили.
- До побачення, Розо! Бажаю успіху сьогодні ввечері!
- Дякую! До побачення, Роббі!
Грюкнули парадні двері.
- Галло! - гукнула Патріція Гольман. - У такій глибокій задумі?!
- Ні, зовсім ні! Але як же вам ідеться? Як ваше здоров'я? Що там у вас було?
- Ах, нічого особливого! Застудилась і трохи температурила.
Виглядом вона аж ніяк не скидалася на хвору або висотану хворобою. Навпаки - очі її ніколи ще не видавалися мені такими великими й променистими, обличчя трохи розчервонілося, рухи були гнучкі, наче в стрункого гарненького звірятка.
- У вас чудовий вигляд, - сказав я, - зовсім здоровий! Можемо сьогодні багато дечого вдіяти!
- Це було б гарно, - відповіла вона, - але сьогодні нічого не вийде. Я сьогодні не можу. Я остовпіло дивився на неї.
- Не можете?..
- На жаль, не можу.
Я все ще нічого не розумів. Подумав собі, що вона, мабуть, не схотіла піти до моєї кімнати і там повечеряти.
- Я вже дзвонила до вас, - сказала вона, - щоб ви даремно не приходили. Але вас уже не було вдома. Аж тепер я зрозумів.
- Ви справді не можете? Цілий вечір не можете? - запитував я.
- Сьогодні - ні. Мені треба в одне місце. На жаль, я й сама про це дізналася лише півгодини тому.
- А відкласти не можна?
- Ні, не вийде, - усміхнулася вона, - це, знаєте, так, ділове побачення...
Я стояв вражений. Всього міг сподіватись, тільки не цього. Я не вірив жодному її слову. Ділове побачення! Які в неї там справи! Це хіба тільки виверти! Та навіть і напевно виверти... Які ввечері до біса ділові розмови? Такі речі роблять зрання. Та й не дізнаються про це за півгодини. Просто їй не хочеться, оце й усе.
Я був розчарований просто-таки по-дитячому. Лише тепер відчув, як радів був, чекаючи цього вечора. Мене злостило, що я так розчарувався, і не хотілось, щоб вона це помітила.
- Ну, гаразд, - сказав я, - значить, нічого не вийде. До побачення!
Вона допитливо глянула на мене.
- Спішити ще нема куди. Я домовилась лише на дев'яту. Можемо ще трохи пройтись. Я цілий тиждень не була надворі.
- Добре, - погодився я без усякої охоти, раптом відчувши себе стомленим і спустошеним.
Ми пішли вздовж вулиці. Небо надвечір проясніло, між дахами будинків миготіли зорі. Ми проходили мимо сквера, де в затінку височіли якісь кущі. Патріці Гольман спинилася.
- Бузки! - сказала вона. - Пахне бузками! Але хіба ж це можливо, ще ж не час!
- Не відчуваю ніякого запаху, - заперечив я.
- А проте... - вона схилилась над огорожею.
- Це daphnia indica, пані! - пролунав з темряви чийсь хрипкий голос.
Міський садівник у форменому картузі з латунною кокардою стояв, спершись на дерево. Потім, трохи похитуючись, підійшов До нас. З кишені його виблискувала шийка пляшки.
- Ми її сьогодні посадили, - пояснив він, погикуючи. - Ось вона там стоїть.
- Дуже вдячна, - сказала Патріція Гольман і звернулася до мене: - Ви й тепер не відчуваєте ніякого запаху?
- Ні, тепер уже дещо відчуваю, - відповів я неохоче, - відчуваю добру, стару горілку.
- Вгадали точнісінько! - сказавши це, садівник гучно відригнув.
Я виразно відчув солодкий, міцний запах, що надходив з ніжного присмерку садка, але нізащо в світі не підтвердив би цього.
Дівчина розсміялася, розправила плечі.
- Коли довго посидиш удома, то так це гарно! Аж надто шкода, що мені треба йти. Цей Біндінг... завше він спішить... і все в останню хвилину... Міг би зрештою відкласти справу на завтра...
- Біндінг? У вас побачення з Біндінгом?
- З Біндінгом і ще з одною особою... У цій особі вся й справа... Серйозна й ділова. Уявляєте собі?
- Ні, - відповів я, - не можу собі цього уявити. Вона знову засміялась і про щось заговорила, але я не слухав. Біндінг! Це мене вразило, як грім. Я забув, що вона була з ним знайома значно довше, ніж зі мною, - мені ввижався його могутній, блискучий бюїк, його коштовний костюм, його портмоне... Бідна моя, добра, причепурена комірчина! І що це тільки я собі забрав у голову! Лампа подружжя Гассе, крісла пані Залевської... Та дівчина ж взагалі до мене не пасує,.. Що я за один? Харпак, що якось позичив собі кадилак, незграбний п'янчуга, більш нічого! Такого знайдеш на кожному базарчику... Мені ввижалося, як портьє з "Виногрона" схиляється перед Біндінгом, ввижалися затишні, світлі, розкішні зали ресторану, хмаринки сигаретного диму, елегантні відвідувачі... Мені чулася вже й музика, і сміх, а сміялися - з мене... "Тікати, - подумав я собі, - мерщій тікати". Та й що, власне, це все було - чекання, сподіванки... Це ж безглуздо пускатися на таке... А тепер - тікати!
- Якщо хочете, можемо зустрітися завтра ввечері, - сказала Патріція Гольман.
- Завтра ввечері мені ніколи, - відповів я.
- Тоді, може, післязавтра або десь на цьому тижні. У мене на найближчі дні немає жодних планів.
- Це буде важко, - сказав я. - Ми сьогодні дістали термінове замовлення, отож, мабуть, увесь тиждень доведеться працювати аж до ночі.
Це все я вигадав, але інакше не міг, - мене душили лють і сором. Перейшовши площу, ми попрямували вулицею повз кладовище. Від кафе "Інтернаціональ" наближалася Роза; виблискували її високі полуботики. Я ще міг звернути та й зробив би це, звичайно, але тепер попрямував далі їй назустріч. Роза дивилася кудись мимо, наче ми ніколи не були й знайомі. Це вже так було зазвичай: жодна з цих дівчат не признавалася на вулиці до знайомого, коли той був не один.
- Добрий вечір, Розо, - сказав я.
Вона спантеличено глянула сперш на мене, потім на Патріцію Гольман, тоді похапцем кивнула головою і, збентежена, побігла далі. За нею, розмахуючи ридикюлем і колихаючи стегнами, чимчикувала Фріці; губи її були щедро підмальовані. Вона прошила мене байдужим поглядом, ніби глянула крізь віконну шибку.
- Привіт, Фріці! Дай боже здоров'я! - привітався я.
Вона схилила голову, як королева, і нічим не виказала своє здивування, але я почув, як вона, проминувши нас, пішла швидше, - хотіла поговорити з Розою про цю зустріч. Я й тепер міг би ще звернути у якусь бічну вулицю, бо знав, що зараз з'являться ще й інші дівчата - саме був час першого ґрунтовного обходу вулиць. Але, наче наперекір усьому, я йшов простісінько вперед - чого це я мав їх обминати? Адже я знав їх набагато краще, ніж оцю дівчину, що йшла поруч, з її Біндінгом та бюїком. Хай побачить їх, хай добре до них придивиться.
Всі повії проходили довгою шеренгою, одна по одній, ніби вуличні ліхтарі - красуня Валлі, бліда, струнка, елегантна, Ліна з дерев'янкою замість ноги, кремезна Ерна, курчатко Маріон, червоновида Марго, пухлий Кікі в білячому пальті і, нарешті, Мімі, бабуся із спазмами судин, що своїм виглядом нагадувала облізлу сову. Я здоровкався з усіма, а коли ми потім пройшли коло "матінки", що торгує гарячою ковбасою, то я щиро потиснув їй руку.
- А у вас тут чимало знайомих, - зауважила трохи згодом Патріція Гольман.
- Таких і справді чимало, - відповів я задерикувато. Я відчув на собі її погляд.
- Думаю, що нам треба повертати назад, - сказала вона.
- Та й я так думаю, - погодився я. Ми спинились перед її парадним.
- На все добре, - попрощався я, - нехай вам буде весело!
Вона не відповіла. Зробивши певне зусилля, я одвів погляд від кнопки дзвінка на дверях і подивився на неї. Я не повірив власним очам: замість образи, вона, здавалось, ледве стримувала сміх, в очах її замерехтіли вогники, і от вона розсміялась, щиро, безтурботно, ніби висміюючи мене...
- Яка ж ви дитина, - сказала вона, - боже, яка ж ви ще дитина!
Я витріщив на неї очі.
- Авжеж, - нарешті заговорив я, - ще б пак... - І раптом я знайшов правильний тон: - Ви, певно, вважаєте мене мало чи не за ідіота?
Вона сміялась... Я швидко зробив крок уперед, міцно притяг її до себе - хай думає, що хоче. її волосся лоскотало мої щоки, обличчя було перед самими очима, я відчув тонкий персиковий запах її шкіри, очі її наблизились до моїх, і раптом я відчув її губи у себе на устах.
Перш ніж я зрозумів, що саме сталося, вона зникла.
По дорозі назад я знову спинився коло казана з ковбасками нашої "матінки".
- Дай-но мені велику порцію ковбаси! - зажадав я весело.
- З гірчицею? - спитала "матінка", вбрана в чистий білий фартух.
- Побільше гірчиці, матінко!
Отак стоячи, я зі смаком з'їв ковбасу; з кафе "Інтернаціональ" Алоїс виніс мені до неї кухлик пива.
- Людина - це чудернацьке створіння, правда, матінко? - сказав я.
- Авжеж, - завзято підтвердила "матінка", - вчора підходить один пан, з'їдає дві віденських ковбаски з гірчицею, а грошей - немає. "Що ж, - думаю собі, - уже пізно, навколо ні душі, що його вдієш - нехай собі йде, адже буває часом і таке". І що ж ти думаєш, приходить він сьогодні, платить за ті віденські ковбаски та ще й на чай мені дає...
- Це - людина довоєнних часів, матінко! А як загалом ідуть справи?
- Погано. Вчора сім пар віденських і дев'ять сардельок. Знаєш, якби не дівчата, давно б мені була скрута
Дівчата - це були повії, що допомагали "матінці" чим тільки могли. Підчепивши кавалера, вони використовували будь-яку нагоду, щоб провести його повз казан старенької, а тоді з'їсти сардельку - нехай же й "матінка" щось заробить.
- Тепер оце незабаром потеплішає, - вела "матінка" далі, - але взимку, коли мокро та холодно, ось тоді одягай що хочеш, однаково зима дається взнаки.
- Дай-но мені ще одну сардельку, - сказав я, - смакує мені сьогодні життя! Ну, а як удома справи?
Глянувши на мене своїми маленькими, безбарвними очима, вона сказала:
- Усе те саме. Оце недавно він продав ліжко. "Матінка" була одружена. Десять років тому її чоловік скочив на ходу в поїзд метро, зірвався, і його переїхало. Довелося відняти обидві ноги. Нещастя це дивно якось на нього вплинуло. Ставши калікою, він настільки соромився перед жінкою, що перестав з нею спати. До того ж у лікарні він звик до морфію. Морфій почав його швидко виснажувати, а він зв'язався з гомосексуалістами, і ось людина, що п'ятдесят років жила нормально, злигалася тепер з розпусними хлопцями, не соромилась перед ними, бо ж і вони були чоловічої статі. Для жінок він був каліка, певний, що збуджує лише огиду й співчуття, а цього він не зносив; для чоловіків він був людиною, з якою трапилось нещастя. Щоб діставати грошей на хлопців та на морфій, він забирав у "матінки" все, на що бува натрапить, і продавав усе, що тільки можна було продати. Але "матінка" жаліла його, хоч він і бив її частенько. З своїм сином вона щоночі вистоювала коло казана з ковбасами аж до четвертої години ранку. Удень прала білизну, мила сходи.
Вона давно вже хворіла шлунком і важила сорок п'ять кіл, та проте була завше привітна до людей. Вона вважала, що їй живеться ще зовсім непогано. Часом чоловік, коли йому було дуже важко, приходив до неї і плакав. Це були її найщасливіші години.
- Ти все ще на добрій посаді? - спитала мене "матінка".
- Атож. Заробляю тепер добре.
- Отож дбай про те, щоб її не втратити.
- Та вже подбаю, матінко...
Повернувшись додому, застав на площадці, наче самим богом викликану туди, служницю Фріду.
- Ви дуже симпатична, - сказав я, бо мав охоту вчинити щось хороше. Фріда скривилася.
- Ні, справді, - не вгамовувався я. - Навіщо ото раз у раз сваритись! Життя коротке, Фрідочко, сповнене усяких випадковостей і небезпек. Під такий час треба жити дружно. Давайте помиримось!
Не звернувши уваги на мою простягнену руку, вона промимрила щось про чортових пияків та й забралася геть, грюкнувши дверима.
Я постукав до Георга Блока. З-під його дверей крізь шпарину пробивалося світло - зубрив!
- Ходімо, Георге, пожремо чого-небудь, - звернувся я до нього.
Він підвів на мене очі. його бліде обличчя зашарілось.
- Я не голодний.
Він гадав, що це я з співчуття до нього. Тому й не хотів.
- А ти спершу подумай як слід, - сказав я. - Бо інакше буде кепсько. Я ж по дружбі прошу...
Проходячи з ним коридором, я побачив, що двері Ерни Беніг причинені нещільно. За ними мені почувся чийсь легкий віддих. "Ага", подумав я собі і в ту ж мить почув, як у кімнаті Гассе тихенько клацнув замок, а двері одійшли і теж лишилися трохи відхилені. Очевидячки, ввесь пансіон чатував на мою кузину.
З-під стелі яскраве світло заливало мою комірчину, а в ній - парчеві крісла пані Залевської. У сяйві настільної лампи, позиченої в Гассе, виблискував ананас, найвитонченіша ліверна ковбаса, сьомга, пляшка шеррі...
Коли ми з оторопілим Георгом саме взялися добре підрубати, у двері постукали. Я зрозумів, що зараз буде.
- Увага, Георге! - прошепотів я, а тоді гукнув: - Заходьте!
Двері розчинилися, зайшла, завмираючи від цікавості, пані Залевська. Уперше в житті вона власноручно принесла мені пошту - бандероль, якусь афішку, що закликала мене невідкладно перейти до споживання сирих продуктів. Пані Залевська вбралася казково, як великосвітська дама старих добрих часів: мережана сукня, шаль з бахромою, брошка з портретом небіжчика Залевського в медальйоні. Солодка усмішка враз застигла їй на обличчі, спантеличено дивилася вона на збентеженого Георга. А я безсоромно розреготався. Господиня вмить опанувала себе.
- Ага, дістали гарбуза! - в'їдливо сказала вона.
- Авжеж дістав, - погодився я, все ще захоплений її пишним вбранням. Яке щастя, що моя гостя не прийшла!
Пані Залевська невдоволено глянула на мене.
- А ви ще смієтесь? Я завжди казала: де в інших людей серце, там у вас стирчить пляшка з горілкою.
- Добре сказано, - відповів я, - але чи не зробили б ви нам честь, шановна пані?..
Вона вагалась, але нестерпне бажання довідатись, може, про дещо перемогло. Я відкрив пляшку шеррі,
Пізно ввечері, коли все стихло, я взяв пальто, ковдру і пробрався коридором до телефону. Ставши навколішки перед столом, де стояв апарат, я накинув собі на голову пальто і ковдру, зняв трубку правою рукою, а лівою знизу притримував пальто. Тепер я був певний, що мене ніхто не зможе підслухати. Бо в пансіоні Залевської вуха були на диво довжелезні. Мені пощастило - Патріція Гольман була вдома.
- Давно ви вже повернулися з свого таємничого побачення?
- Уже з годину.
- Шкода. Якби ж я знав...
- Ні, однаково нічого б не вийшло, - засміялася вона. - Лежу в ліжку і знову температурю. Дуже добре, що повернулася додому рано.
- Температурите? А це чого?
- Ах, нічого особливого. А ви що сьогодні ввечері робили?
- Розмовляв з хазяйкою про міжнародне становище. А ви? Ваша справа вдалася?
- Сподіваюсь, що вдасться.
У мене під накриттям створилася страшенна задуха. Щоразу, коли дівчина говорила, я підіймав "завісу" і похапливо дихав свіжим повітрям, а потім закривав "кватирку" і говорив сам, щільно притуливши рота до трубки.
- Чи є серед ваших знайомих хтось, кого звуть Робертом?
Вона розсміялась:
- Не знаю... Думаю, що ні...
- Шкода. Я б охоче послухав, як ви це вимовляєте. Може, проте, все ж таки спробуєте?
Вона знову розсміялася.
- Ось так, жартома... - сказав я. - Приміром таке: Роберт - осел!
- Роберт-дитина!
- У вас чудова вимова, - сказав я. - А тепер давайте спробуємо з Роббі... Отже: Роббі - це...
- Роббі - це пияк, - стиха вимовив далекий голосок, - а тепер треба спати, я прийняла снотворне, і в голові вже гуде.
- Ну, то на добраніч, спіть спокійно!
Поклавши трубку, я відсунув пальто і ковдру. Випроставшись, я скам'янів. На крок від мене, наче при вид, стояв пенсіонер - фінансовий радник, що мешкав у кімнаті поруч з кухнею. Я щось сердито пробурчав собі під ніс.
- Тсс! - прошепотів він, оскаливши зуби.
- Тсс! - прошепотів я й собі, посилаючи його в думках під три чорти.
Він підняв палець:
- Не розляпаю ні слова... а скажіть: це ви про політику, га?
- Що таке?! - здивувався я. Він підморгнув:
- Не турбуйтесь! Сам належу до крайнього правого крила. Ви потайки розмовляли на політичну тему? Я зрозумів і теж осміхнувся.
- На високополітичну!
Він кивнув головою і прошепотів:
- Хай живе його величність!
- Слава, слава, хай живе! - відповів я. - А тепер ось про що інше: чи не знаєте ви часом, хто винайшов телефон?
Він здивовано похитав лисою головою.
- Незнаєте? І я не знаю. Але той, хто винайшов, - хлопець хоч куди!