7
VII
Якось через два дні Кестер поспіхом вийшов з нашої "контори".
- Роббі, твій Блюменталь щойно дзвонив, щоб ти об одинадцятій привів йому кадилака. Хоче зробити спробну поїздку.
Я кинув викрутку та французький ключ.
- Друже, Отто! Якби ж то наше теля та вовка ззіло!
- А що я вам казав, - почулося з оглядової канави, де Ленц порпався під фордом. - Я ж казав, що він ще прийде. Слухати треба Готфріда!
- Замовкни, ситуація надто поважна! - крикнув я йому. - Отто, на скільки я можу відступити від нашої ціни?
- Щонайбільше - на дві тисячі. У крайньому разі - на дві тисячі двісті. Коли вже інакше нічого не вийде - на дві з половиною. Коли побачиш, що маєш діло з божевільним - на дві шістсот. Але скажеш йому, що ми його тоді будемо проклинати довіку.
- Добре!
Ми надраяли машину, щоб блищала. Коли я сів за руль, Кестер сказав, поклавши мені руку на плече:
- Роббі, подумай собі, що ти як солдат відстоював ще й не таке. Захищай аж до крові честь нашої майстерні. Умирай стоячи, поклавши руку на гаманець Блюменталя.
- Буде зроблено! - осміхнувся я. Ленц викопирсав з кишені якусь медаль і ткнув її мені під ніс.
- Потримайся за мій амулет, Роббі!
- Про мене... - Я взяв у руку медаль.
- Абракадабра, великий Шіва, - почав молитися Ленц, - благослови цього боягуза, надай йому мужності й сили! Стривай, ось ще краще - візьми його з собою! Ось так, а тепер плюнь ще три рази!
- Порядок, - сказав я, плюнув йому під ноги і поїхав геть, мимо Юппа, який схвильовано відсалютував мені бензиновим шлангом.
По дорозі я купив собі кілька гвоздик і прикрасив ними із смаком кришталеві вази в машині. Цим я хотів вплинути на пані Блюменталь.
На жаль, Блюменталь прийняв мене в конторі, а не вдома. Довелося чекати з чверть години. "Любчику мій, - подумав я собі, - ці штучки ми знаємо, цим ти мене не візьмеш". У приймальні я розпитав про фірму гарненьку друкарку, підкупивши її гвоздичкою, яку вийняв з петельки свого піджака. Трикотажні вироби, торгівля йде добре, у конторі працює дев'ять осіб, є компаньйон, лагідний, є запеклий конкурент - фірма "Майєр і син", там власник їздить на червоному двомісному есексі... Це все, про що я встиг дізнатися до того, як Блюменталь запросив мене до кабінету.
Він одразу ж почав насідати на мене.
- Хлопче, - сказав він, - часу в мене небагато. Ціна, про яку ви тоді говорили, це-фантастична мрія. Отож. руку на серце - скільки коштує машина?
- Сім тисяч марок, - відповів я. Він різко одвернувся.
- Тоді нічого не буде.
- Пане Блюменталь, - сказав я, - подивіться ще раз на машину.
- Не треба, - перебив він мене, - я тоді ще добре до неї придивився.
- Придивитися можна по-різному, - пояснив я. - Треба придивитися до деталей. Лакіровка - першорядна, фірми "Фоль і Рурбек", собівартість двісті п'ятдесят марок, покришки нові, ціна за прейскурантом - шістсот марок, то це вже маємо вісімсот п'ятдесят! Оббивка найкращого корду...
Він махнув рукою. Я почав знову. Я закликав його оглянути розкішний інструмент, чудову шкіру на кузові, хромований радіатор, найновітніші поршні-шістдесят марок за пару; я рвався до кадилака, як дитина до матері, намагаючись умовити Блюменталя піти до машини. Я знав, що в мене, як у Антея на землі, виростуть нові сили. Ціна здається не такою вже й страшною, коли замість абстрактного торгу покупцеві покажеш товар.
Але ж і Блюменталь так само знав добре, що його сила - ось тут, за письмовим столом.
Він зняв окуляри і аж тільки тепер взявся до мене як слід. Ми боролися, як тигр з удавом. Удавом був Блюменталь. Не встиг я і вгору глянути, як він уже відторгував півтори тисячі марок.
Мені стало моторошно. Я поліз до кишені і міцно вхопився рукою за Готфрідів амулет.
- Пане Блюменталь, - сказав я, уже добре висотаний, - зараз перша година, вам, безперечно, час обідати!
Мені будь-що хотілося тікати геть з цієї контори, де ціни тануть, як сніг.
- Я обідаю лише о другій, - твердо сказав Блюменталь, - але знаєте що? Можемо зараз зробити спробну їздку.
Я полегшено зітхнув.
- А тоді знову поговоримо, - додав він.
Я знову зітхнув.
Ми поїхали до його домівки. На моє здивування, він у машині раптом став інший - наче його підмінили. Спокійненько розказав давно відомий мені анекдот про імператора Франца-Йосифа. Я й собі розказав йому на те про трамвайного кондуктора, він мені тоді - про саксонця, що збився з дороги, я йому віддячив анекдотом про двох закоханих шотландців - і тільки вже коли під'їжджали до його домівки, враз знову споважнішали. Він попрохав зачекати, поки приведе дружину.
- Любий мій огрядний кадилаче! - звернувся я до машини, поплескуючи її по радіатору, - за цими анекдотами, безперечно, криється якесь нове чортовиння. Але не турбуйся - ми вже якось влаштуємо тебе. Він купить тебе, бо коли єврей прийшов удруге, то вже купить. Коли християнин приходить удруге, це ще зовсім не значить, що він таки купить. Він зробить не одну спробну їздку, щоб заощадити на таксі, а тоді йому раптом спаде на думку, що замість машини йому потрібне обладнання до кухні. Ні, братіку, краще вже мати діло з євреями, вони знають, чого хочуть. Але присягаюся тобі, мій любий товстуне: якщо я спущу цьому прямому нащадку задерикуватого Юди Маккавея ще хоч сто марок, - бодай би я тоді довіку не випив і чарки горілки!
Вийшла пані Блюменталь. Я пригадав собі всі поради Ленца і з бійця перетворився на джентльмена. Блюменталь на це тільки підло посміхався. Він був ніби залізний. Йому більш личило б продавати локомотиви, а не трикотажні вироби.
Я подбав про те, щоб він сів позаду, а жінка - біля мене.
- Куди ж вас повезти, шановна пані? - спитав я улесливо.
- Та куди хочете, - відповіла вона, поблажливо всміхаючись.
В дорозі я дав волю своєму язикові. Добре, що мав справу з простодушною людиною. Говорив я так тихо, що Блюменталь навряд чи що й розумів. Та це мені було й зручніше. І так уже було досить прикро, що він сидів позаду.
Ми зупинились. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника.
- Адже мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу.
- Та де там те масло, юначе, - заперечив він якимсь навдивовижу миролюбним тоном, - коли податки з'їдають усе. За машину треба платити великі податки. Це щоб ви знали!
- Пане Блюменталь, - сказав я, намагаючись говорити йому в тон, - ви людина ділова, з вами я можу говорити одверто. Це ж не податки, це - накладні витрати. Скажіть-но самі, що потрібне нині, щоб вести якесь діло? Ви ж знаєте: це вже не капітал, як раніше, це- кредит, довір'я клієнтів! А як здобути кредит? Тільки через показний зовнішній вигляд. Кадилак - солідна машина, швидка і зручна, до того ж не старомодна, в ній - дух здорового бюргерства, це-жива реклама для фірми. Блюменталя це розвеселило; він заговорив до жінки:
- Єврейська голова в нього, га? Юначе, - звернувся він тоді до мене в тому ж фамільярному тоні, - тепер найкраща реклама солідності - обшарпаний костюм та їзда автобусом. Коли б у нас були ті гроші, які ще не сплачено за всі ці елегантні автомашини, що мчать вулицями, то ми б могли покинути діло та спокійненько спочивати. Це, щоб ви знали, це я вам по секрету.
Я глянув на нього з недовірою. Куди приведе оцей привітний тон? Чи, може, присутність жінки тамує його бойовий дух? Я вирішив розрядити пістолет.
- Кадилак, це ж вам не есекс, чи ж не так, шановна пані? Молодший з власників фірми "Майєр і син" їздить на есексі, але мені така машина й дурно не потрібна, драбиняк якийсь, та ще й червоний, як перець, аж очі пече...
Почувши, як засопів Блюменталь, я швидко вів далі:
- А оцей колір вам дуже добре пасує, шановна пані, - синій кобальт у м'яких тонах, а ви - блондинка...
Раптом Блюменталь оскалився, ніби мавпа в тропічному лісі.
- "Майєр і син" - це здорово, здорово, - раптом аж застогнав він. - Та й теревені ваші... Влучно!..
Глянувши на нього, я не повірив своїм очам: моя тирада і справді припала йому до смаку! Я зараз же натиснув на ту саму кнопку:
- Пане Блюменталь, дозвольте дещо спростувати Теревені перед жінкою - це вже не теревені, це - компліменти, що в наші жалюгідні часи, на жаль, усе рідшають. Жінка - це не суцільнометалеві меблі, це - квітка, їй потрібна не ділова розмова, а веселі, як сонце, теревені. Краще сказати їй щодня щось гарне, аніж ціле життя працювати на неї, зберігаючи серйозність. Це, щоб ви знали, кажу вам теж по секрету... А я, між іншим, і не розводив теревені, а тільки послався на основний фізичний закон: синє добре пасує до білявого.
- Добре співаєш, соловейку, - сказав Блюменталь, аж променіючи від доброго настрою. - Послухайте-но, пане Локамп! Я знаю, що міг би виторгувати у вас ще не менш тисячі марок...
Я відступив на крок... "От диявол підступний, - подумав я, - ось той удар, якого я й боявся..." Я вже думав про те, що лишусь довіку трезвеником, і кинув на пані Блюменталь погляд замордованого ягняти...
- Але ж, таточку... - промовила вона.
- Облиш, мамочко, - відповів він, - отож я міг би, але не зроблю цього. Мені, як людині діловій, було приємно вас послухати - оце робота! Трохи забагато фантастики, та проте... а оце з "Майєром і сином", це просто здорово Ваша матінка не єврейка часом?
- Ні.
- Працювали колись у конфекції?
- Так.
- От бачите, звідти у вас і цей стиль роботи. А в якій галузі?
- У душевній, - відповів я, - хотів стати учителем.
- Честь і хвала вам, пане Локамп, - сказав Блюменталь, - якщо будете колись без роботи, подзвоніть до мене!
Він виписав і подав мені чек. Я не вірив власним очам... Гроші наперед! Це ж чудо!
- Пане Блюменталь, - сказав я переборений, - дозвольте мені додати безплатно дві кришталеві попільнички і першорядний гумовий килимчик під ноги...
- Добре, - погодився Блюменталь, - значить, і старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.
Тоді запросив мене повечеряти з ними наступного дня. Пані Блюменталь посміхнулась мені привітно, як мати.
- Буде фарширована щука, - сказала вона ніжно.
- Делікатес! - підтвердив я. - То я разом і машину приведу. А завтра вранці оформимо папери.
Птицею помчав я назад до майстерні. Але Ленц і Кестер пішли саме обідати, отож мені довелося трохи стримати свій тріумф. На місці був тільки Юпп.
- Продали? - спитав він.
- А тобі вже не терпиться взнати, шибенику! - сказав я. - На ось тобі талер. Збудуй собі за це літака!
- Значить, продали! - оскалився Юпп.
- Поїду тепер пообідати. Але якщо ти їм щось скажеш, поки я повернусь, то начувайся!
- Пане Локамп, - запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, - я ж могила.
- Можна подумати... - сказав я і дав газ. Коли я приїхав знов у двір, то Юпп подав мені знак.
- Щось сталося? Уже розбовкав усе? - запитав я.
- Пане Локамп! Я ж камінь! Але... - він осміхнувся. - Той хазяїн форда - тут...
Поставивши кадилака у дворі, я пішов до майстерні. Будочник саме схилився над книжкою із зразками фарб. На ньому було картате пальто з паском, на рукаві - широка пов'язка з траурного крепу. Поруч з ним стояла гарненька особа: жваві, чорні оченята, одкрите пальтечко, оздоблене обшарпаним кролячим хутром; малесенькі лакові черевички. Брюнетка була за світлу кіновар, але булочник - проти червонуватих тонів, бо була ж жалоба. Він запропонував бляклий жовтуватосірий колір.
- Та ну його! - закопилила губки чорнява. - Форда треба лакувати яскравими фарбами, щоб у вічі впадав. А інакше він не матиме ніякого вигляду.
Вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, коли булочник схилився над зразками, кривила рота і підморгувала до нас. Моторне дитинча! Нарешті обоє дійшли згоди на резедово-зеленому кольорі. Дівчина хотіла до цього світлий верх. Але тут булочник запручався - десь-то треба було показати траур. Він настояв на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще трохи й заробив, бо ж верх він діставав безплатно, а шкіра була дорожча за тканину.
Вони пішли, але на подвір'ї спинилися.
Тільки-но брюнетка побачила кадилак, так і кинулась до нього.
- Поглянь-но, котику, оце-то машина! Чудесна! Оце мені до вподоби!
Через хвилину дверцята були вже відчинені, і вона сиділа в машині, закочуючи очі від захоплення.
- Оце-то сидіння! Чудо! Як фотелі! Це не те, що той форд.
- Та йди вже, - невдоволено мурмотів "котик".
Ленц підштовхнув мене, щоб я включився в розмову і спробував нав'язати будочникові машину. Я зміряв Готфріда поглядом зверху донизу, але промовчав. Він пхнув мене дужче. Я й собі дав йому стусана і повернувся до нього спиною.
Нарешті булочник видобув свою чорну перлину з машини і, роздратований, згорблений, подався з нею геть.
Ми дивилися їм услід.
- Цей не забариться! - мовив я. - Машину відремонтував, нову жінку привів, - молодець, що й казати!
- Ну, - заперечив Кестер, - ця жіночка ще дасться йому взнаки!
Ледве парочка зникла за рогом вулиці, як Готфрід заторохтів на мене:
- Що це тобі вже зовсім запаморочило, чи що? Проґавив таку нагоду! Адже тут і школяреві ясно, що треба було наскочити на нього!
- Унтер-офіцер Ленц! - відповів я. - Станьте струнко, коли розмовляєте з начальством! Чи, може, ви думаєте, що я бігаміст і двічі просватаю нашу машину? Варто було в цей момент подивитися на Готфріда! Очі в нього зробилися, як млинові кола.
- Не жартуй святими речами, - промурмотів він. Не звертаючи на нього ніякої уваги, я заговорив з
Кестером:
- Отто, розпрощайся з нашим дитям, з кадилаком! Він нам більше не належить! Віднині він стане прикрасою фірми, що торгує кальсонами! Сподіваюся, там його чекає добре життя! Не таке геройське, як у нас, зате забезпеченіше.
Я витяг чек. Ленц мало не луснув.
- Та невже!.. Невже... оплачено? - хрипко видушив він з себе.
- А як ви думали, зелений початківцю? - запитав я, розмахуючи чеком. - Ану, вгадайте!..
- Чотири! - вигукнув Ленц, заплющивши очі.
- Чотири п'ятсот! - сказав Кестер.
- П'ять! - закричав Юпп біля бензоколонки.
- П'ять з половиною! - гаркнув я. Ленц вирвав мені чека з рук.
- Не може бути! По ньому не заплатять!
- Пане Ленц, - звернувся я до нього тоном, сповненим гідності, - чек настільки ж надійний, наскільки ненадійні ви. Мій друг Блюменталь може сплатити більшу суму. Мій друг, зрозуміло? Друг, у якого я завтра ввечері їстиму фаршированого щупака. Вчіться на зразкових прикладах! Завести дружбу, одержати оплату наперед та ще й запрошення на вечерю - от що значить продати! Ось так воно, а тепер можете стояти вільно!
Готфрід потроху отямився. Спробував останній козир:
- А оголошення, що я написав? А мій амулет?
Я кинув йому медаль.
- На тобі твій собачий номерок. Я був зовсім забув
за нього.
- Спродав бездоганно, Роббі, - сказав Кестер. - Хвалити бога, позбулися цієї лайби. А грошенята нам саме дуже й дуже потрібні!
- Даси мені авансом п'ятдесят марок? - спитав я.
- Навіть сто. Бо заслужив!
- Може б ти ще взяв на аванс моє сіре пальто? - спитав Готфрід, примруживши очі.
- Може б ти забрався до лікарні, нещасний язикатий бастарде? - дав я йому здачі.
- Хлопці, на сьогодні - шабаш! - запропонував Кестер. - Досить заробили за один день. Не треба бога гнівити... Поїдемо на "Карлі" та потренуємось до перегонів.
Юпп давно вже кинув бензиновий шланг і схвильовано потирав руки:
- Пане Кестер, тоді я на цей час знову беру на себе команду?
- Ні,Юппе, - розсміявся Отто, - ти поїдеш з нами. Насамперед ми поїхали до банку,щоб здати чек. Ленц ніяк не заспокоювався, аж поки не переконався, що він упорядку. А тоді ми понеслися так, що аж іскри сипнули з вихлопної труби.>N_ıX