Частина Четверта "Що взагалі тут відбувається?"
Дорога до Віолети виявилася непроста. Люди тільки й робили, що дивилися на мене як на смерть з косою, що йде по якусь бабусю. Але як виявилося, вона жила вже не так далеко як я очікував.
Жовте листя тремтіло на замерзлих деревах, в будинках як мурахи бігали зайняті люди, схоже збиралися на роботу. Ех, а вони і не знають яке чудовисько живе у них в місті...
Ще й на всякий випадок взяв свою "мозкову яєчню" яку я приготував.
Сподіваюся Віолетта не зомбі...
Вже видно було житло Віолетти. Великий затишний будинок і біля нього старий гараж. Ще й зелена галявина з великим дубом добре виглядає. Кам'яна садова доріжка вела мене до дверей. Дув сильний вітер, гілки дуба хиталися і втрачали свої прекрасні листя.
Я постукав у двері. Ніхто не відкрив, ще раз постукав. Знову нікого. Що ж це таке... І ще раз дуже сильно стукаю, але все одно ніхто не вийшов. Ні звуку.
Що робити? Я не хочу зомбі апокаліпсису... Мені треба дізнатися зомбі вона чи ні. Ні, я так все не залишу. Обходжу все місто але знайду її... Куди спочатку відправитися? В кафе? Точно, саме туди і треба йти.
Ні ну а що робити? Просто чекати поки щось погане обов'язково трапиться? Таке я допустити не можу. Значить вирішено! Прямо в кафе!
Дельвінг це прекрасне старе місто. Я народився тут, живу, навчаюсь. Мені він подобається, особливо зеленими пагорбами і великим лісом в якому я часто гуляю.
Чистий прохолодний вітер обдуває моє бліде обличчя. На горизонті з'являлася асфальтована дорога яка веде прямо в центр міста. Саме там і знаходилося кафе, а називалося воно "В Гостях у Френ". Там готують чудові страви, закуски, а особливо вкусні пиріжки бабусі Френ.
Я готовий життя віддати за її пироги. Але схоже більше їх смак я не відчую.
Ну ось нарешті і кафе. Дуже затишне містечко. Самий улюблений мій заклад в місті.
За столиками на вулиці не було Віолетти. Ага, значить треба зазирнути всередину.
Стривай! Хто це? Джош? Мені потрібно з ним поговорити. Я підійшов до нього.
Сумнівним тоном я привітав Джоша.
-Ну привіт. Теж прийшов сюди за божественними булочками? -загадкова посмішка повисла на його обличчі. -Що таке? Щось не так?
-Хочу дещо запитати, тільки прошу відповідай чесно -мій настрій поступово пропадав. -Ти Знав Марка Мілтона?
-Ні... Такого незнаю. А це той твій покійний друг? -покошеним голосом відповів мені Джош.
-Так... Ти знаєш його! Чи не так? -я збільшив тон.
-Хто тобі сказав? Я твого Марка не знав ... -він занервував.
-А Якщо не знав, то чому нервуєш? -я теж заметушився.
-Ні...я...просто...не можу... -він встав зі стільця і побіг в сторону густого лісу.
-Стій! -невже моє дивне чуття було право. Але якщо це правда тоді, він повинен відповісти за те що зробив!
Я кинувся в навздогін. Джош заглиблювався все далі в ліс.
Мене переповнювала незрозуміла злість, бажання... бажання вбити Джоша...
Мої почуття посилювалися і я наче втрачав контроль над собою.
Злісним бігом я наздогнав і накинувся на нього. Мої очі стали диявольськи червоні, сині вени на шкірі все більше вилазили назовні. Руками я намагався задушити Джоша і у мене майже вийшло якби я не прийшов до тями.
Мені полегшало, Джош встиг вирватися і втекти в гущавину.
Що...що зі мною щойно сталося? Якісь противні інстинкти самозбереження, вбивства і виживання переповнювали мене. Але я вчасно позбувся них, а то я б убив Джоша.
Так в глибині душі я хотів так і зробити, але ж ні! Навіщо? Що б стати таким як він? Такого не станеться! Нізащо!
І як я тепер знайду його якщо він думає що я монстр? Звичайно ніяк! Далі за ним вже не побіжу! Вже занадто пізно...
Що ж зараз найголовніше дійти нормально додому і гарненько перемішати цю інформацію у своїй голові...