Сонце і Місяць
Сухо досі сидів на підлозі, відчуваючи як горять щоки.
Він навіть не намагався приховати усмішку.
Йому справді сподобалося.
Дуже сподобалося.
- Мінхо.
- М?
- Скажи ще раз.
Мінхо здивовано подивився на нього.
- Що сказати?
- Ти знаєш що.
У куточках губ Мінхо зʼявилася усмішка.
- А-а-а. Це.
Сухо кивнув.
- Так.
- Ні.
- Чому?
- Бо я вже сказав.
- Один раз.
- І цього мало?
Сухо на кілька секунд замовк.
- Так.
- Добре.
Минуло декілька секунд.
- Сонечко.
Сухо одразу підняв голову.
- Ще раз.
Мінхо засміявся.
- Ти серйозно?
- Так.
- Тобі настільки сподобалося?
Сухо опустив погляд.
- Можливо.
- Можливо?
Мінхо замовк.
А потім знову тихо промовив:
- Сонечко.
Сухо відчув, як усмішка сама зʼявляється на обличчі.
- Добре.
- Все?
- Так.
- Точно?
- Так.
Мінхо подивився на нього.
Він відчув як трохи почервонів.
- Я напевно піду.
- Вже?
- Вже.
- Добре.
Настала коротка тиша.
Сухо все ще дивився на нього.
Зрештою Мінхо тихо засміявся.
- Не дивись так на мене.
- Як?
- Просто не дивись.
Після цього він нарешті підвівся.
- До зустрічі.
- До зустрічі, Мін.
І вийшов із квартири.
Двері зачинилися.
У квартирі стало тихо.
Сухо ще деякий час дивився на них.
Наче очікував що вони зараз знову відчиняться.
Не відчинилися.
А потім він усміхнувся як повний індіот.
Мінхо зачинив за собою двері квартири і сперся на них спиною.
Тиша.
Він усміхнувся.
- Сонечко...
Це слово все ще крутилося в голові.
А ще реакція Сухо.
Мінхо тихо засміявся і впав на ліжко.
Він думав, що тепер важко буде дивитися Сухо в очі.
Хоча завтра вони все одно побачаться.
Точніше...
Напевно навіть раніше.
Сухо сидів на краю ліжка і дивився в телефон.
Нових повідомлень не було.
Але чомусь він все одно не міг перестати усміхатися.
Він згадав прізвисько.
Сонечко.
Від цього слова всередині ставало тепло.
Дуже тепло.
Минуло не так багато часу.
Мінхо зрозумів, що сидіти вдома зовсім не хочеться.
Він узяв телефон, подумав написати Сухо, але передумав.
Замість цього просто вийшов із квартири.
Двері навпроти відчинилися майже одночасно.
Мінхо завмер.
Сухо теж.
Ніхто не поспішав порушувати мовчання.
- Ти кудись ідеш?
- Так... просто прогулятися.
- А. Я теж.
Ніхто не збирався іти.
Вони так і стояли посеред коридору.
Наче обидва чекали, що хтось скаже щось ще.
Зрештою Мінхо першим порушив мовчання.
- Тоді... можемо піти разом, якщо хочеш.
Сухо відчув, як у грудях стало тепліше.
- Тоді ходімо...
Вони неквапливо йшли вулицею.
Мінхо крутив у руках ключі, а Сухо час від часу дивився на нього та посміхався.
- То куди ми йдемо?
- Не знаю.
- Чудовий план.
- Знаю.
Сухо лише засміявся.
- Мін.
- Що?
- Мін.
- Що?
- Мін.
- ЩО?
- Нічого.
Дорогою вони сперечалися через якусь
дрібницю, яку вже через хвилину забули.
Зрештою попереду зʼявився маленький кіоск.
- Мін, давай купимо морозиво, - одразу сказав Сухо.
- Ти поводишся як дитина.
- І що?
- Нічого.
- Тоді пішли.
Вони зайшли до невеличкого кіоску.
І одразу попрямували до холодильника з морозивом, почавши обирати смаки.
Сухо помітив парне морозиво і одразу схопив його.
- Беремо це.
- Ти навіть мене не запитав.
- А навіщо?
Підійшовши до каси, вони поклали морозиво перед продавцем.
Той усміхнувся.
- Сьогодні у нас діє лотерея для покупців. Не бажаєте спробувати?
- Дякую, не...
- Давайте спробуємо, - перебив його Сухо.
Мінхо повернув голову.
- Ти навіть не дав мені договорити.
- Мг.
Продавець поставив перед ними невелику коробку.
- Витягніть по одному папірцю.
Сухо зробив це першим.
Потім Мінхо.
Вони одночасно відкрили папірці.
- І що там?
Продавець заглянув через прилавок.
Його усмішка стала ширшою.
- О, вам випав парний набір.
Він поклав на стійку два маленькі брелоки.
Сонце.
І місяць.
На мить запанувала тиша.
- Нам пощастило, - сказав Сухо.
- Схоже на те.
Сухо одразу взяв сонце.
А Мінхо залишився брелок із місяцем.
- Дякую, - промовили вони.
- До побачення, - усміхнувся продавець.
Сухо сховав брелок у кишеню, а Мінхо взяв морозиво.
Потім вони разом вийшли з кіоску.
Недалеко від них виднівся дитячий майданчик.
Саме туди вони і попрямували.
- Чому тобі сонце?
- Бо я Сонечко.
- ...
- Що?
- Нічого.
Дійшовши до майданчика, вони сіли на сусідні гойдалки.
Мінхо потягнувся до морозива, збираючись розділити його.
Але Сухо випередив його.
- Я сам.
- Ніби це щось складне.
Мінхо лише закотив очі й відпустив морозиво.
Сухо обережно розділив морозиво навпіл.
Потім одразу простягнув більший шматочок Мінхо.
- Тримай, Мін.
Мінхо подивився на морозиво.
- Чому мені цей?
- Просто.
- Він більший.
- Знаю.
- Тоді залиш собі.
Сухо похитав головою.
- Не хочу.
Мінхо на мить затримав на ньому погляд.
Потім усе ж узяв морозиво.
- Дякую.
- Будь ласка.
На губах Сухо зʼявилася маленька усмішка.
- Ти сьогодні якийсь добрий.
- Я завжди добрий.
- Не вірю.
- Принаймні з тобою.
Мінхо щось говорив, але Сухо вже майже не слухав.
Його увагу привернула маленька плямка морозива на губі.
Сухо затримав погляд.
- Що?
Мінхо одразу це помітив.
- Нічого.
Сухо усміхнувся.
Потім трохи нахилився вперед.
Мінхо завмер.
Але не відсунувся.
Відстань між ними поступово зникла.
Сухо обережно торкнувся губ Мінхо своїми.
Поцілунок тривав лише кілька митей.
Коли він відсунувся, Мінхо все ще дивився на нього широко розплющеними очима.
- Що це було?
Сухо усміхнувся.
- У тебе морозиво залишилось.
Дякую за прочитання! 🩷
Сухо знайшов дуже дивний спосіб прибрати морозиво. 🤭🍦
До зустрічі у наступній главі! ☀️🌙