Одна пісня на двох
Його серце одразу забилося швидше.
Він перевів погляд на їхні долоні, а потім знову подивився на Мінхо.
Той лише усміхнувся і, ніби це було найзвичайнішою річчю у світі, продовжив дивитися у вікно кабінки.
Сухо відчув, як його щоки починають горіти.
Декілька секунд він просто дивився на нічне місто за вікном кабінки, намагаючись заспокоїти серце.
- Знаєш... - тихо почав він.
- Мг?
- Я радий, що сьогодні пішов саме з тобою.
На губах Мінхо одразу зʼявилася усмішка.
- Я теж.
- Шкода, що вже виходити.
- Чому?
- Бо було весело.
- Ми ж не прощаємося назавжди.
- Ти завжди все псуєш.
- Я нічого не псував.
- Саме так ти і псуєш.
Колесо огляду продовжувало повільно опускатися вниз. Незабаром кабінка зупинилася, а працівник відчинив двері.
Мінхо підвівся і вийшов першим.
Він обернувся до Сухо та простягнув йому руку.
Якусь мить Сухо дивився на простягнуту руку Мінхо.
- Сухо? Все добре?
Лише тепер він підняв погляд.
- Так.
- Тоді чого ти стоїш?
- Нічого.
Сухо доторкнувся до простягнутої руки Мінхо.
- Дякую, Мін.
- За що?
- За все.
Не відпускаючи руки Сухо, Мінхо рушив до виходу з парку.
Сухо мовчки пішов поруч.
Деякий час вони йшли мовчки.
- То що тобі сьогодні сподобалося найбільше?
Сухо відчував тепло руки Мінхо.
- Сухо?
- Сухооо?
- Сухо, ти мене чуєш?
Лише тепер він почув голос Мінхо.
- Що? Ти щось казав?
- Я спитав, що тобі сьогодні сподобалося найбільше.
Сухо подивився на нього.
Лише на секунду.
Він швидко перевів погляд на Булочку і Плюшку у своїй руці.
- Булочка і Плюшка.
Мінхо недовірливо подивився на нього.
- Серйозно?
Сухо міцніше притиснув до себе плюшевих котів.
- Так.
- Неправда.
Мінхо посміхнувся.
- Чого?
- Бо американські гірки тобі сподобалися більше.
Сухо кілька секунд мовчав.
- Можливо.
- Я так і знав. Ти кричав голосніше за всіх.
- Я не кричав.
- Кричав.
- Не кричав.
- Весь парк чув.
- Замовкни.
Він засміявся.
Вони продовжили йти до виходу парку.
Навколо ставало все тихіше, а яскраві вогні атракціонів залишалися позаду.
Сухо раптом позіхнув.
- Втомився? - запитав Мінхо.
- Трохи.
Насправді вони обоє ледве трималися на ногах.
Незабаром попереду зʼявилася автобусна зупинка.
Побачивши лавку, Сухо мало не зрадів.
Він одразу сів, сильніше притискаючи до себе Булочку і Плюшку.
Мінхо тихо засміявся і сів поруч.
- Мін, куди ти поставиш Булочку?
Він задумався.
- На столі.
- На столі?
- Так.
- Тобто він буде дивитися, як ти вчишся?
- Саме так.
- Бідний Булочка.
- А Плюшка?
- Вона буде стояти на полиці біля ліжка.
- Вони вже отримали свої місця.
- Схоже на те.
- Я зараз прийду додому і одразу ляжу спати.
Мінхо тихо засміявся і відкинувся на спинку лавки.
- Не повірю.
- Чому?
- Тому що ти ще годину будеш дивитися в телефон.
Сухо невдоволено подивився на нього.
- Не годину.
- Півтори?
- Мін, досить.
Мінхо лише задоволено усміхнувся.
Сухо у відповідь тільки закотив очі.
Сухо перевів погляд на дорогу.
Автобуса все ще не було.
Десь неподалік шуміли дерева.
Він сам не помітив, як знову подивився на Мінхо.
Саме в цей момент попереду зʼявилися вогні автобуса.
За кілька секунд він повільно підʼїхав до зупинки.
Мінхо підвівся.
- Наш.
- Нарешті. - сонно сказав Сухо.
Двері відчинилися.
Разом вони зайшли до автобуса.
У салоні було небагато людей.
Більшість місць залишалися вільними.
Вони пройшли трохи далі і сіли на вільні місця біля вікна.
- Сюди.
Сухо сів поруч.
Двері зачинилися, і автобус повільно зрушив з місця.
За вікном одна за одною пропливали вогні міста.
Вони мовчки спостерігали за ними.
- Мін.
- Мм?
- Хочеш послухати одну пісню?
- Добре.
Сухо дістав із кишені навушники.
Один він залишив собі, а другий простягнув Мінхо.
Той мовчки взяв його.
Сухо відкрив список пісень і трохи прокрутив його вниз.
- Що хочеш послухати?
- Щось на твій смак, - відповів Мінхо.
- Потім не скаржся.
- Не буду.
Сухо усміхнувся і натиснув на People I Know.
Перші ноти тихо пролунали в навушниках.
- До речі, це моя улюблена пісня.
Мінхо повернув голову.
- Серйозно?
- Так.
- Дивно.
- Чому?
- Бо моя теж.
- Вона сумна.
- Трохи.
- Але мені подобається.
- Мені теж.
- Не знаю чому.
Мінхо подивився у вікно.
- Не всі хороші пісні повинні бути веселими.
Розмова сама собою стихла.
Пісня тихо грала у навушниках.
Сухо сидів, слухаючи її, але думки поступово ставали все повільнішими.
Втома брала своє.
Він кілька разів кліпнув.
Очі почали заплющуватися самі собою.
Його голова повільно опустилася на на плече Мінхо.
Він обережно повернув голову.
Сухо спав.
Його волосся трохи впало на очі, а сам він навіть не помічав, що лежить на чужому плечі.
На губах Мінхо сама собою зʼявилася усмішка.
Він кілька секунд просто дивився на нього.
- Знаєш, - ледве чутно сказав Мінхо.
- Ти подобаєшся мені більше коли мовчиш.
Автобус почав сповільнюватися.
Мінхо перевів погляд у вікно.
Вони майже приїхали.
- Сухо.
Той лише трохи насупився уві сні.
Мінхо тихо засміявся.
- Сухо, прокидайся.
- Мм.
- Ми приїхали.
Сухо повільно розплющив очі.
Він просто дивився перед собою, намагаючись зрозуміти, де знаходиться.
- Уже?
- Уже.
Сухо потер очі і підвівся зі свого місця.
Разом вони вийшли з автобуса.
Прохолодне нічне повітря одразу допомогло йому прокинутися.
Деякий час вони просто йшли поруч.
Вулиці майже спорожніли, а місто навколо поступово затихало.
- До речі, - раптом сказав Мінхо.
- Що?
- Ти хропів.
Сухо повернувся до нього.
- Що?
- Голосно.
- Я не хроплю.
- Хропиш.
- Ні.
- Так.
- Мінхо.
- Що?
- Я серйозно.
- Я теж.
Сухо підозріло подивився на нього.
- Я справді хропів?
Мінхо ледве стримав сміх.
- Дуже.
- Мін...
- Що?
- Я тобі не вірю.
- А дарма.
Сухо похитав головою.
Вони продовжили йти поруч нічними вулицями. Час від часу Мінхо ще намагався переконати його, що весь автобус не спав через його хропіння, але Сухо вперто відмовлявся в це вірити.
Незабаром вони дійшли до свого підʼїзду.
За кілька хвилин вони вже стояли в ліфті.
Тому самому маленькому ліфті, який Мінхо колись ненавидів.
Цього разу він чомусь не здавався таким вже й маленьким.
Двері ліфта відчинилися.
Вони вийшли і попрямували до квартир.
Сухо простягнув Мінхо Булочку.
- Тримай.
- Дякую.
Мінхо забрав іграшку.
Тепер Булочка знову була у нього, а Плюшка залишилася в руках Сухо.
Вони зупинилися біля дверей.
- Солодких снів, Мін.
- І тобі.
Сухо усміхнувся і вже потягнувся до ручки дверей.
Але раптом відчув, як Мінхо взяв його за руку.
Він здивовано повернувся.
І навіть не стиг нічого сказати.
Мінхо нахилився ближче.
Його губи мʼяко торкнулися щоки Сухо.
На одну коротку мить.
Таку коротку, що Сухо навіть не встиг усвідомити, що сталося.
- На добраніч.
Мінхо відпустив його руку, відчинив двері своєї квартири і зник за ними.
Сухо залишився стояти посеред коридору.
Повільно піднявши руку, він торкнувся своєї щоки.
Від автора:
Іноді для щастя потрібно зовсім небагато.
Один день у парку.
Одна пісня на двох.
І один поцілунок перед сном.
🌙🎧🩷