Перший поцілунок
- Ти сьогодні взагалі нестерпний.
Сухо навіть не підняв погляду від телефону.
- Це не новина.
- Ні, я серйозно.
- Мг.
Мінхо різко видихнув.
- І перестань так дивитись на мене.
Тепер Сухо все ж подивився на нього.
Повільно.
Наче спеціально.
- Як саме?
- Ти прекрасно знаєш.
- Не знаю.
Неправда.
Абсолютно.
І вони обоє це знали.
Сухо сидів занадто близько.
Настільки, що їхні ноги вже кілька хвилин торкалися один-одного під партою.
І ніхто не відсувався.
І це було найгірше.
- Ти нервуєш, - тихо сказав Сухо.
- Через тебе.
- Мені почати вибачатися?
- Тобі почати мовчати.
Сухо тихо засміявся.
І від цього сміху всередині у Мінхо знову все перевернулося.
- Знаєш, - раптом сказав Сухо, нахиляючись трохи ближче. - Після моря ти став набагато цікавішим.
Мінхо повільно повернув голову.
- Це зараз був флірт?
- А якщо так?
- Тоді він жахливий.
- Але ти все ще червонієш.
- Заткнись.
- Тобі правда так сильно не подобається?
Мінхо вже відкрив рота, щоб щось відповісти, але вчитель саме в цей момент голосно сказав:
- Урок закінчено.
До речі, завтра останній день здачі проєктів.
І я дуже сподіваюсь, що хоч хтось із вас його доробив.
Клас одразу загудів.
- А якщо ні? - почувся голос із задніх парт.
- Тоді ночуйте в школі, - спокійно відповів учитель.
У класі пролунали тихі смішки.
Мінхо повільно повернув голову.
І, звісно ж, Сухо вже дивився на нього.
- У нас проблема, - тихо сказав він.
- Я знаю.
- Презентація досі не готова.
- Бо хтось увесь час мені заважав.
Сухо ледь усміхнувся.
- Ти зробив половину проєкту.
- А другу половину мав робити ти.
- Я був зайнятий.
- Чим саме?
Сухо кілька секунд мовчки дивився на нього.
Занадто довго.
- Тобою.
Мінхо одразу відвів погляд.
- Після уроків, - тихо сказав Сухо. - Бібліотека?
Погана ідея.
Дуже погана...
Бо залишатися наодинці із Сухо останнім часом ставало небезпечно.
- Можемо піти в кафе, - додав Сухо.
Мінхо одразу глянув на нього.
- Знову? - тихо сказав Мінхо.
Сухо ледь усміхнувся.
- Тобі ж сподобалось минулого разу.
Звісно він памʼятав.
Тепле світло.
Полуничне молоко.
І Сухо, який сидів навпроти й дивився на нього так, ніби нікого більше навколо не існувало.
- Ми взагалі-то тоді робили презентацію, - сказав Мінхо.
- Мг.
- Точніше, я робив.
- А я морально підтримував тебе.
- Тим що постійно дивився на мене?
- Це теж важка робота.
- Сухо.
- Що? Ти тоді був дуже гарний.
Сухо нахилився трохи ближче.
Настільки, що Мінхо відчув запах його парфуму.
- Може, тобі просто подобається бути зі мною?
Серце одразу почало битися швидше.
- Ти сьогодні нестерпний.
- Тільки сьогодні?
Мінхо фиркнув, і пішов вперед по коридору.
Але Сухо майже одразу наздогнав його.
Звісно.
- Ти зараз тікаєш від мене?
- Я йду в бібліотеку.
- Мг. Через те що я майже змусив тебе зізнатися?
- Сухо.
- Що?
- Заткнись, поки я ще можу нормально думати поруч із тобою.
Цього разу Сухо заткнувся.
Лише на секунду.
А потім тихо засміявся.
І від цього сміху Мінхо захотілося померти.
У бібліотеці було майже порожньо.
Тільки краплі дощу стікали по вікнах, а у бібліотеці світило мʼяке й тепле світло ламп.
Мінхо вже ненавидів цю атмосферу.
Тому що вона робила все гіршим.
Особливо Сухо.
- Сюди? - спитав Сухо, киваючи на стіл біля вікна.
- Мг.
Вони сіли поруч.
І це вже було помилкою.
Тому що місця навпроти теж були вільні.
Але Сухо, звісно ж, сів саме біля нього.
Настільки близько, що їхні плечі одразу торкнулися.
- Ти можеш сісти далі? - тихо спитав Мінхо.
- Тут багато місця.
- Тоді чому ти буквально сидиш на мені?
- Може, мені так зручніше.
Мінхо нервово видихнув і відкрив ноутбук.
- Добре. Ми зараз нормально доробимо презентацію.
- Мг.
- Без флірту.
Тепер Сухо вже відкрито засміявся.
- Це звучить дуже особисто.
- Бо це особисто.
Сухо нахилився ближче до ноутбука.
- Тоді тобі варто перестати так гарно реагувати на мене.
- Ти зараз реально це сказав.
- Ага.
- У бібліотеці?
- А що? Тут романтична атмосфера.
- Сухо?
- Що?
- Я тебе зараз вдарю.
Сухо лише усміхнувся ще ширше.
І від цього Мінхо захотілося або втекти, або поцілувати його прямо зараз.
І проблема була в тому, що другий варіант звучав набагато краще...
Сухо більше не усміхався.
Просто дивився на нього так уважно, що ставало важко дихати.
Дощ тихо стукав у вікна бібліотеки.
Навколо стало занадто тихо.
Сухо повільно опустив погляд на його губи.
І це стало останньою краплею...
Мінхо різко схопив його за комір форми й потягнув ближче.
Сухо лише потягнувся назустріч.
А потім першим поцілував його.
Мʼяко.
Повільно.
Наче давно цього хотів.
Його губи були теплими...
Повністю.
Пальці сильніше стиснули тканину форми Сухо, коли той нахилився ближче, не залишаючи між ними жодної відстані.
Поцілунок одразу став довшим...
Не поспішним.
Наче вони обоє забули про час.
Мінхо відповів одразу, заплющуючи очі, коли Сухо мʼяко провів пальцями по його запʼястю.
Від цього по шкірі пройшли мурашки.
Але відсторонюватися не хотілося зовсім.
Навпаки.
Хотілося ще ближче.
Сухо цілував його повільно й ніжно, ніби запамʼятовував кожен рух, і це було найгіршим.
Бо Мінхо танув від цього занадто легко.
Теплі губи.
Тихе дихання між поцілунками.
Пальці Сухо, які досі легко тримали його руку - усе це здавалося нереальним...
Наче вони зайшли надто далеко, але ніхто вже не хотів зупинятися.
Коли Сухо нахилився ще ближче, Мінхо тихо видихнув йому в губи, сильніше притягуючи його до себе.
нагадую що вони прийшли в бібліотеку
ВЧИТИСЯ 📚🩷
вони тримались 14 глав
я пишаюсь ними 🥹