Шарф, що залишився
Ніч, повільно огортала кімнату темрявою, залишаючи лише мʼяке світло настільної лампи.Воно розливалося по столу,аркушах і підручниках, створюючи теплу, трохи втомлену атмосферу, ніби час тут зупинився.
Мінхо повільно розплющив очі.
Спершу він не зрозумів, де знаходиться - лише відчував затерплу шию і легкий біль у плечах. Перед очима все ще були нотатки і незакінчений шкільний проєкт у ноутбуку.
І тільки потім він помітив Сухо.
Той сидів поруч, трохи нахилившись уперед,
його голова спиралася на руку. Очі були заплющені. Він заснув просто за столом, не встигнувши навіть прибрати ручку з пальців.
Мінхо тихо видихнув.
- Ми реально заснули... - пробурмотів він ледь чутно.
Сухо здригнувся і повільно підняв голову.
- А?... Ми закінчили? - сонно запитав він, кліпнувши.
Мінхо ледь усміхнувся.
- Майже. Просто...відключилися посеред процесу.
Сухо подивився на розкидані аркуші, потім на годинник і тихо зітхнув.
- Логічно, - пробурмотів він. - Ми ж сказали «ще пʼять хвилин».
Мінхо хмикнув.
- Це було дві години тому, - додав Мінхо, дивлячись на годинник.
Сухо на мить завмер, а потім тихо видихнув носом, ніби намагався не розсміятися.
- Окей, тоді ми офіційно порушили всі закони часу, - сказав він.
Мінхо хмикнув, але очі вже знову трохи злипалися.
Сухо це помітив одразу.
- Ти зараз заснеш прямо тут.
- Ні, - автоматично відповів Мінхо.
Сухо підняв брову.
-Це вже звучало.
Мінхо нічого не відповів, лише повільно відсунув стілець і почав збирати свої речі. Рухи були трохи повільніші, ніж зазвичай, але він старався цього не показувати.
Коли вони нарешті все прибрали, кімната виглядала дивно чистішою, ніби нічна втома залишила після себе порядок.
Вони вийшли в коридор разом.
Кожен крок лунав тихо, але чітко.
Двері їхніх квартир були поруч - як завжди.
Занадто близько, щоб не помічати.
Сухо зупинився першим.
- Дякую за сьогодні, - сказав Сухо і ледь усміхнувся. - Без тебе я б це не витягнув.
- Та ти теж... - буркнув Мінхо, відводячи погляд. - Не драматизуй.
Сухо тихо засміявся і зайшов у свою квартиру.
Ніч пройшла тихо.
Навіть занадто.
Наступного ранку Мінхо прокинувся раніше, ніж хотів.
І одразу зрозумів, що щось не так.
Голова була важка.
Горло трохи боліло.
Він сів на ліжку, повільно кліпнувши.
- Серйозно... - тихо пробурмотів він.
Спробував списати це на втому після вчорашнього вечора,але відчуття не зникало.
Він став.
І світ на секунду ніби став трохи нестійким.
Мінхо вперся рукою в стіл.
- Окей...це вже не смішно.
Він зітхнув і всеодно почав збиратися до школи.
Коли він проходив повз кухню, його погляд впав на шарф.
Він завис на секунду.
Памʼять повернулася уривками: ранок, Сухо, вулиця, коротке «а як же ти?».
Мінхо повільно взяв шарф.
Він затримав тканину в руках трохи довше, ніж треба.
Потім мовчки накинув його на шию та вийшов.
Сухо тим часом уже збирався до школи. Він завʼязував краватку, коли раптом зупинився, дивлячись на двері навпроти.
- Шарф...
Він видихнув.
- Я ж залишив його в нього.
Через хвилину він уже стояв у коридорі і стукав.
- Мінхо?
Тиша.
Ще раз.
- Мінхо, ти там?
Нічого.
Сухо нахилив голову і обережно відчинив двері.
- Я зайду...
Квартира була занадто тихою.
І це одразу йому не сподобалося.
- Мінхо?
Він пройшов далі і зупинився.
Мінхо лежав на дивані, загорнутий у плед.
Обличчя було червоне, дихання важче, ніж зазвичай.
Сухо одразу змінився в обличчі.
- Ти...серйозно захворів?
Мінхо ледь відкрив очі.
- Нічого...
- У тебе температура, - перебив Сухо, торкнувшись його чола.
Мінхо відвернувся.
-Просто застуда.
Сухо зітхнув і зняв куртку.
- Лежи. Я щось зроблю.
- Не треба...
- Треба.
І цього разу він уже не сперечався з ним.
Мінхо залишився лежати на дивані, загорнутий у плед. Він хотів підвестися, сказати, що все нормально, що це просто слабкість...але тіло не дуже погоджувалося.
З кухні почувся легкий шум - вода, шафки, тихі кроки.
Мінхо заплющив очі.
- Він реально...залишився тут?
Ця думка була дивно теплою.
Через деякий час квартира наповнилася запахом супу.
Не різким чи складним - простим, домашнім.
Таким, який зазвичай асоціюється з тим, що хтось про тебе подбав.
Сухо стояв біля плити,трохи зосереджений, але спокійний. Він іноді кидав погляд у бік вітальні, перевіряючи, чи Мінхо не заснув остаточно.
Коли суп був готовий, він налив його в миску і повернувся.
- Сідай, - сказав він коротко, але без жорстокості.
Мінхо повільно сів, все ще трохи нестійко, і взяв ложку.
Перший ковток він зробив обережно.
І на мить завмер.
- ...смачно, - тихо сказав Мінхо піся кількох секунд мовчання.
Сухо одразу підняв на нього погляд.
- Справді?
- Не дивись так, - пробурмотів Мінхо, стискаючи ложку. - Я ж не сказав, що це шедевр.
- Але сказав, що смачно, - Сухо ледь усміхнувся. - Це вже прогрес.
Мінхо закотив очі, але куточки його губ все одно трохи сіпнулися в усмішці.
Квартира була тихою, було чути лише тихе дзенькання ложки об миску.
Сухо сидів навпроти, підперши щоку рукою, і час від часу дивився на Мінхо занадто уважно.
Настільки уважно, що це починало бентежити.
- Що? - не витримав Мінхо.
- Нічого.
- Ти буквально дивишся на мене вже хвилин пʼять.
- Бо ти зараз виглядаєш спокійним.
Мінхо завмер на секунду.
- І що в цьому дивного?
Сухо трохи знизав плечима.
- Зазвичай ти поводишся так, ніби весь світ тебе дратує.
- Може, так і є.
- А зараз ні.
Мінхо відвів погляд у миску, відчуваючи дивне тепло десь під ребрами. І справа була вже не в супі.
Сухо тихо видихнув і раптом потягнувся вперед.
- Стій.
- Що?...
Перш ніж Мінхо встиг зрозуміти, Сухо обережно торкнувся пальцями куточка його губ.
Мінхо різко завмер.
- У тебе... - тихо сказав Сухо, навіть не помічаючи, наскільки вони зараз близько, - бульйон залишився.
Він легко витер краплю серветкою.
Але руку прибрав не одразу.
Мінхо дивився прямо на нього, і вперше за довгий час не знав, що сказати.
Сухо теж перестав усміхатися.
Вони були занадто близько.
Настільки, що Мінхо чув його дихання.
І чомусь не відсунувся.
Серце почало битися швидше, абсолютно невчасно і занадто голосно.
Погляд Сухо повільно опустився нижче - лише на секунду.
А потім знову повернувся до очей Мінхо.
- Ти зараз дуже червоний, - сказав він.
Мінхо одразу відвернувся.
- У мене температура, ідіот.
Сухо засміявся, але цього разу в його голосі було щось мʼякше.
- Мг. Звісно.
Мінхо хотів відповісти щось різке, але в цей момент раптом відчув легкий дотик до свого плеча.
Сухо поправив плед, який сповз.
- Ти постійно мерзнеш, - тихо сказав він.
Його пальці затрималися на плечі Мінхо.
І цього вистачило.
Мінхо повільно підняв на нього очі.
Сухо теж завмер.
Ніхто з них не рухався.
Повітря між ними стало дивно важким.
Наче ще трохи - і щось точно станеться.
І саме в цей момент задзвонив телефон Сухо.
Вони обоє різко відсахнулися.
Сухо швидко дістав телефон, навіть не дивлячись на екран, і тихо цокнув язиком.
- Серйозно?...
Мінхо мовчки дивився вбік, намагаючись заспокоїти серце.
Сухо скинув виклик і повільно встав.
- Тобі треба відпочити.
- Ага...
Але ніхто з них не звучав так само, як раніше.
Сухо зробив кілька кроків до дверей, потім раптом зупинився.
- Мінхо.
- Що?
Сухо озирнувся через плече.
І кілька секунд просто дивився на нього.
- ... нічого.
Після цього він тихо усміхнувся і вийшов із квартири.
А Мінхо ще довго сидів нерухомо, відчуваючи тепло чужих пальців на своєму плечі.
І ненавидячи те, наскільки йому сильно хотілося, щоб Сухо повернувся назад.
Телефон: головний ворог романтики у цій історії.😭