Зотлілі ночі...
Зотлілі ночі, плескіт моря,
Безкаїй горизонт подій...
І гіркуватий присмак горя,
І тріпотіння твоїх вій.
І зігріваючі обійми,
Як признак твоїх почуттів,
І самозрушуючі війни
Самих підозр, передчуттів.
Душевний спокій тиші, зорі
І рівне дихання легень...
Думки у тебе ніби хворі
І повні вигадок, легенд.
І відчувається двояко
Твоя любов, вона пече.
Для мене це було би знаком,
Та я слабка до тих очей.
А очі карі, майже чорні,
Неначе космос, повні зір.
Та риси твої бутафорні
І через них глядиться звір.
Твоя закоханість - потворна,
Вона отруює мене
І, наче сила непоборна,
У відчай смутку та жене.
Візьму я ніж і вирву серце,
Та не твоє - його нема.
Уб'ю своє на піку терцій,
А кульмінація - зима.
Зима в душі, зима у думці,
Мені так байдуже до всіх,
Я теж тепер серед безумців,
Всередині у котрих сніг.
Хтось каже: "Ба, ти божевільна!"
А хто зна, люде, може й так!
Бо я від нього знову вільна!
Й відчую новий життя смак!