Чорніє поле...
Чорніє поле, вітер свище,
У ноги стелиться туман...
Неначе ми на попелищі
І це лише страшний дурман.
Прийшли вони і все забрали,
Крім наших сліз і лободи,
І там, де соняхи зростали
Остались їхнії сліди.
Забрали жито і пшеницю,
Корів, свиней і всіх птахів,
Все загрузили в колісниці
І погребли до берегів.
І так вже терня розрослося,
Що слів не втримає, ні сліз,
В руках покручене колосся
І віти змучених беріз.
І пустота. Оце лишилось,
І більш нічого навкруги...
Хіба ж ми досі не навчились,
Хто є нам друзі? Вороги?
Хто морить голодом сусідів
І відправляє в заслання...
Хто нас так просто ненавидів
І всіх штовхав на заклання.
Лишився голод і страждання,
І страх, це все одно, що смерть...
Навкруги чується зітхання...
Надія вже розбита вщерть...
Пройшли роки, майже століття,
І поле те вже заросло,
Там знову жито колоситься,
В землі, проритій череслом.
Ми пам'ятаємо, не бійтесь!
Всі ваші давнії гріхи.
І вам воздастся, ви не смійтесь,
За всіх: старих і молодих.