Проблемні підлітки

Місто поринуло в нічну тишу, але всередині Ніки все продовжувало вирувати. Світло вуличних ліхтарів пробивалося крізь вікна її кабінету, відбиваючись на столі, заваленому паперами й телефонами. Вона сиділа, схилившись над планом дій, але думки постійно поверталися до того, що сталося. Родіон, цей самовпевнений мерзотник, зруйнував її урочистий момент, і тепер він став головною ціллю. Але Ніка розуміла, що за ним можуть стояти куди темніші сили.

Двері кабінету прочинилися, і Павло зайшов усередину, несучи в руці телефон.

— Наші люди вже на його сліду, — сказав він, кинувши погляд на неї. — Але Родіон ховається добре. Його хтось попередив.

Ніка підняла очі, її погляд був холодним і зосередженим.

— Ми маємо бути швидшими, ніж він думає, — вона взяла телефон і набрала коротке повідомлення для своїх людей. — І тепер, коли Сергій Аделінович вирішив втрутитися, це вже не просто полювання. Це війна.

Павло кивнув, але з його обличчя було видно, що його турбує щось більше.

— Ти впевнена, що зможемо тримати все під контролем? Аделінович не з тих, хто просто так допомагає. У нього завжди є свої мотиви.

Ніка кинула на нього твердий погляд, її голос пролунав твердо:

— У нас немає іншого вибору. Якщо Родіон і далі заважатиме, то клуб і бар, усе, над чим ми працювали, просто завалиться. Ми граємо за правилами Аделіновича, поки це вигідно. Але якщо щось піде не так... — вона зробила паузу, — ми знайдемо вихід.

Павло зітхнув і відійшов до вікна, спостерігаючи, як ніч затягує місто.

Ніка дивилася на телефон, екран освітлював її обличчя тьмяним світлом, поки вона розмірковувала. У голові роїлися думки — кожна з них намагалася перевершити іншу, але одна ставала все яснішою: вона має зустрітися з Родіоном особисто. Внутрішній голос нашіптував, що це буде її єдиний шанс остаточно покінчити з ним.

"Він не змінився," думала вона, знову повертаючись думками до їхнього минулого. Родіон завжди був тим, хто діяв на межі, хто не боявся порушувати правила, якщо це приносило йому вигоду. Але за його самовпевненою маскою ховалася вразливість, яку знала тільки вона. Раніше вони були ближче, ніж будь-хто. Він був її минулим — темною тінню, яку вона намагалася забути, але яка завжди стояла десь позаду, готова нагадати про себе в найнесподіваніший момент.

Ніка зітхнула й обвела поглядом кімнату. Павло все ще стояв біля вікна, його плечі були напружені, він виглядав як людина, готова до бою. Він піклувався про неї, захищав її, але у Родіона був той ключ, який міг відчинити двері до її слабкостей, якщо вона не візьме ситуацію в свої руки.

— Павле, — тихо покликала вона, змушуючи його повернутися.

Він уважно подивився на неї, чекаючи, що вона скаже.

— Я знаю Родіона краще, ніж будь-хто з нас, — її голос був спокійним, але в ньому відчувалася твердість. — Я маю зустрітися з ним сама. Якщо випаде така можливість, я скористаюся нею.

Павло завмер, його обличчя одразу затьмарила тінь занепокоєння.

— Ти з глузду з'їхала? Ти розумієш, як це небезпечно? — його голос був сповнений тривоги. — Родіон уже показав, на що він здатен. Він може використати тебе як заручницю або гірше — просто вбити. Ми не можемо ризикувати!

Ніка встала з крісла і підійшла до нього, дивлячись прямо в очі.

— Я розумію, що це ризик, але це наш єдиний шанс. Якщо я зможу вийти з ним на контакт, я зможу знайти його слабкі місця. Він знає, що я єдина, хто може його перехитрити. Ти знаєш, як він змінюється, коли відчуває, що втрачає контроль.

Павло насупився, стиснувши щелепу. Він знав, що сперечатися з нею марно, але його тривога за неї не зникла.

— Це занадто ризиковано, — тихо сказав він, підходячи ближче. — Ти впевнена, що впораєшся?

Ніка зітхнула, відводячи погляд убік. Усередині її захлинули спогади — ті дні, коли Родіон був для неї всім, коли вона вірила йому і була сліпа до його справжньої сутності. Він грав із нею, маніпулював її почуттями, доки не став ворогом. Але вона знала його краще, ніж будь-хто. Це знання давало їй силу.

— Я не можу більше ховатися, — твердо відповіла вона, знову подивившись на Павла. — Він звик бути мисливцем, але цього разу він сам стане жертвою. Якщо я зустрінуся з ним, я зможу його зупинити.

Павло завмер, усе ще сумніваючись, але він бачив рішучість у її очах. Вона не відступить, не чекатиме, поки хтось інший вирішить її проблеми. Він зітхнув і провів рукою по волоссю, намагаючись знайти правильні слова.

— Добре, — нарешті промовив він, важко зітхнувши. — Але якщо це трапиться, я буду поруч. Я не дозволю тобі зустрітися з ним самій.

Ніка кивнула, розуміючи, що відступати вже пізно. Вона не знала, коли з'явиться цей шанс, але була впевнена в одному: якщо Родіон знову опиниться перед нею, вона буде готова. Усе тепер залежало від того, як скоро вони його знайдуть.

Ніка і Павло їхали додому в повній тиші, кожен із них був занурений у свої думки. На вулиці темніло, і світло фар машини ковзало по порожніх дорогах. Усе, що сталося за цей день, залишило глибокий слід у її свідомості. Але зараз Ніка хотіла забутися, хоча б на кілька годин, зануритися в спокій свого будинку.

Коли вони під'їхали до будинку, на них уже чекав вірний пес — великий, кошлатий, з розумними очима. Він сидів біля дверей, терпляче чекаючи повернення господині. Коли Ніка увійшла всередину, пес привітав її помахом хвоста, але було видно, що він голодний і прагне прогулянки. Ніка присіла поруч із ним, ніжно погладила по голові.

— Вибач, хлопчику, сьогодні був складний день, — сказала вона з усмішкою, а пес вдячно тицьнувся носом їй у долоню.

Вона швидко наповнила його миску кормом, спостерігаючи, як пес із задоволенням накидається на їжу. Після цього вони вийшли на прогулянку. Холодне нічне повітря освіжило її думки. Пес, радісно виляючи хвостом, біг попереду, а Ніка крокувала слідом, насолоджуючись коротким моментом тиші.

Коли вони повернулися додому, пес, задоволений і втомлений, улігся на килим, а Ніка, скинувши напругу дня, вирушила до спальні. Павло вже перебував у своїй кімнаті, але перед сном вони обмінялися короткими поглядами, кожен мовчазно визнаючи, що завтрашній день принесе нові випробування. Ніка впала на ліжко, майже одразу занурившись у глибокий сон, намагаючись забути все, що сталося.

Посеред ночі її розбудив різкий гуркіт. Звук доносився знизу, десь у будинку. Ніка підскочила, серце одразу забилося швидше. Вона швидко одяглася, намагаючись зосередитися. Раптом вона почула, як її пес із гучним гавкотом рвонув униз сходами, заливаючись диким глухим гарчанням, не властивим йому у звичайні моменти.

— Ні! — тихо вигукнула вона, але було вже пізно.

Наступної миті пролунав оглушливий звук пострілу. Ніка відчула, як холодний жах скував її тіло. У голові промайнуло тисячі думок, але вона відкинула їх, вибігаючи з кімнати. Павло вже був поруч, його обличчя виражало тривогу і готовність до дій.

Вони разом побігли вниз, але коли спустилися, побачили лише порожнечу. Той, хто проник у будинок, уже зник. У приміщенні панувала мертва тиша, але погляд Ніки одразу впав на жахливу картину перед ними.

На підлозі, в калюжі крові, лежав її вірний пес. Його очі були заплющені, дихання не було. Глибока рана від пострілу оперізувала його груди, і навколо розливалася червона рідина. Ніка завмерла, її ноги ніби вросли в підлогу. Шок скував її тіло. Це була не просто втрата друга, це було жорстоке попередження.

— Чорт... — тихо видихнув Павло, підходячи ближче.

Але ще гірше було те, що вони побачили на стіні. Чорні, як вугілля, літери були написані кров'ю — собачою або людською, Ніка не могла сказати точно. Але сенс був зрозумілий.

На стіні великими, потворними літерами значилося: "Гра почалася".

Це був виклик.