Проблемні підлітки

Тиждень минув мучительно повільно для Ніки. Вона майже не покидала коридор біля палати Ро́діона, де кожна мить здавалася вічністю. Вдень і вночі вона сиділа там, не надто помічаючи те, що відбувається навколо. Батьків Ніки не було видно жодного разу за весь цей час, єдиною компанією їй служили стіни лікарняного коридору та рідкі медсестри, що проходили повз.

Щодня Ніка сподівалася на краще, але страх перед можливою втратою турбував її душу. Вона чекала якихось змін, хвилюючись за стан Ро́діона.

Коли, нарешті, настало ранок і лікарі повідомили, що стан Ро́діона трохи покращився, Ніка ледь не кинулася до його палати. За цей час вона навчилася справлятися зі стресом, але її серце все ще калатало в грудях, коли вона входила до палати.

Там він лежав, слабкий і змучений, але очі його були відкриті. Це був її Ро́діон, і вона відчувала, як всередині щось тепліє від радості та полегшення.

— Ніка... — прошепотів він, слабко усміхаючись.

Те відчуття, що вони знову разом, було невимовним. Жодне слово не могло передати тієї радості, яку вона відчувала, обіймаючи його, немов боячись, що він знову зникне. Тиждень очікування і нескінченних молитов не пройшов марно. Коли Ніка вперше побачила, що очі Ро́діона відкрилися, її серце на мить зупинилося, а потім наповнилося неймовірною радістю та полегшенням. Сльози щастя підступили до її очей, і вона не змогла їх стримати. Наче приплив емоцій накрив її, Ніка не могла повірити, що він знову з нею.

Вона швидко підійшла до ліжка, лагідно усміхаючись, і взяла його руку в свої. Відчуття його тепла та живої сили принесло їй невимовне полегшення.

— Ро́діон, ти тут, ти живий! — прошепотіла Ніка, ледве стримуючи сльози.

— Так, я тут, — відповів він слабким, але щирим голосом.

Ніка опустилася на коліна біля ліжка і обняла його, немов боячись відпустити. Щастя і вдячність наповнили її серце. Той факт, що він знову з нею, зробив цей момент її найкращим у житті.

Двері палати розчинилися, і всередину зайшла загадкова дівчина. Її блакитні очі світилися, немов вогонь таємниці, а білі волосся, пофарбовані в незвичайний колір, додавали їй індивідуальності. На обличчі лежала маска, яка надавала їй загадковості, половина обличчя залишалася в тіні.

— Добрий день! А ви хто? — не втримавши хвилювання, запитала Ніка.

— Добрий день. А ви власне хто? І чому тут перебуваєте? — прозвучало питання від загадкової незнайомки.

Ніка на мить відчула, як її серце шалено забилося від несподіванки та хвилювання. Заінтригована, вона відповіла:

— Я... я подруга Ро́діона. — в її очах промайнув натяк на почуття, але увага була звернена на маску, що приховувала частину обличчя загадкової дівчини.

— Подруга Ро́діона, ви кажете? — загадкова дівчина зробила крок уперед, блакитні очі непроизвольно пристально подивилися на Ніку крізь маску. — Мене звати Ліла, і я... я його сестра.

Неочікувана інформація про те, що у Ро́діона є сестра, змусила Ніку здивовано підняти брови.

— Сестра? Я навіть не знала, що у нього є сестра. Чому я про вас нічого не чула раніше?

Ліла зітхнула, немов несучи на собі тяжкий тягар минулого.

— Справа в тому, що Ро́діон і я довгий час не спілкувалися. Але зараз... Зараз, коли йому так погано, я вирішила прийти і дізнатися, як він.

Ро́діон зустрів її поглядом, у якому читалося презирство. Він оглянув сестру з голови до ніг, а потім тихо промовив:

— З'явилася? Чого ж ти раніше не приходила?

Ліла відповіла з сарказмом:

— О, Ро́діон, ти ж і не такий уже й важливий. Не думай, що я ради тебе весь свій світ перевернула. Але раз ти так жахливо потребуєш моєї допомоги, ось я тут.

Ро́діон із усмішкою сприйняв ці слова, усвідомлюючи, що зустріч із сестрою обіцяє бути цікавою.

Ліла продовжила свій насмішкуватий монолог:

— Знаєш, братику, рано чи пізно ти все одно відповіси за те, що колись зробив. — з усмішкою промовила дівчина. Правда, Ніка?

Ніка, ошелешена цим несподіваним звинуваченням, подивилася на Лілу з нерозумінням.

— Я не розумію, про що ти говориш. — промовила Ніка, намагаючись розгадати сенс слів Ліли.

Ліла тихо засміялася, трохи похитала головою, а потім із насмішкою подивилася на Ро́діона, що лежав у лікарняному ліжку.

— Оу, так твоя кохана ще не в курсі. Ну що ж, я, мабуть, залишу це тобі. Сам розкажеш, коли вважатимеш за потрібне. — йдучи з палати, вона додала: — Але не затягуй надто довго, а то я знову нагряну до вас, але вже не з таким добрим наміром.

Ніка повільно опустила погляд косо, спостерігаючи, як Ліла йде з палати. В її очах читалися змішані емоції — здивування, нерозуміння і певне занепокоєння. Вона не очікувала зустріти сестру Ро́діона і особливо не передбачала такого ставлення між ними.

Секунди стояли нерухомо, а серце Ніки шалено калатало, намагаючись осмислити те, що сталося. Несподіваність подій залишила в її душі неясний відтінок тривоги та дивного зацікавлення. Ніка прошепотіла собі під ніс, коли Ліла вже покинула палату, і в її голосі звучало здивування та певна рішучість:

«Виявляється, я не все про тебе знаю», — прошепотіла вона, немов звертаючись до себе. У цей момент відчуття, що перед нею відкрилася невідома глава життя Ро́діона, справжня таємниця, змусило її серце битися ще швидше.

Після відходу Ліли в палаті настала абсолютна тиша. Лише шепіт повітря, періодично перериваний монотонним піканням лікарняного апарату, нагадував, що життя у цьому приміщенні не припиняється. Ніка, сидячи поруч із ліжком Ро́діона, відчувала напруження в повітрі, немов воно відобразилося в тиші, перетворюючи її на суворе очікування. Вона не знала, що робити, як підтримати Ро́діона, який лежав нерухомо, немов занурений у глибокий сон, з якого, здавалося, немає пробудження. У ці мучителі десять хвилин час тягнувся, немов вічність, і кожен пік лікарняного апарату підсилював напруження в палаті.

Тишу в палаті раптово порушив дзвінок телефону Ніки. Звук розрізав повітря, створюючи миттєвий дисонанс у мовчанні. Дівчина різко здригнулася, немов телефонний дзвінок став несподіваним звуковим сплеском у цьому очікуванні. Вона миттєво витягла телефон із сумочки і подивилася на дисплей. Невизначеність повільно змінилася здивуванням, коли вона побачила ім'я викликавшого — її мами. У цей момент у Ніки змішалися почуття тривоги та надії. Вона нерішуче відповіла на дзвінок, підносячи телефон до вуха, не відриваючи погляду від Ро́діона.

— Алло...

— Ніка, чому мені дзвонить учитель і каже, що ти прогулюєш школу?

— Мам, я її не прогулюю.

— Тоді чому тебе немає на уроках?!

— Я тобі все пізніше розкажу.

— Ну добре.

— Все, мам, мені пора, скоро прийду.

— Добре, чекаю.

Ніка поклала телефон у сумочку і, поглянувши на Ро́діона, промовила:

— Мені пора додому вже, а то мама буде сваритися. Та й треба їй пояснити, чому мене не було в школі.

— Угу, — усміхнувся хлопець.

— Тоді я до тебе завтра ще зайду, добре?

— Так, буду чекати.

— Все, я побігла. — дівчина поцілувала хлопця в щоку і вийшла з палати.

Поки Ніка йшла додому, вона поринала у роздуми про те, що буде далі, як вона впорається з усіма викликами, кинутих їй долею. З цими думками вона навіть не помітила, як опинилася біля свого будинку. Піднявшись сходами, вона відкрила двері і спокійно зайшла в квартиру. Побачивши чоловічі черевики, залишені біля входу, вона відразу здогадалася, що її мати, ймовірно, привела свого нареченого додому.

«І чому йому вдома не сидиться?» — це була перша думка, яка прийшла Ніці, коли вона роздягалася, готуючись до зустрічі з родиною.

— Мам, я вдома! — викрикнула Ніка, намагаючись надати своєму голосу впевненості.

— Нікуль, у нас гості, проходь.

— Так я вже зрозуміла, що це твій... наречений прийшов, тільки от тут не одна пара взуття стоїть. Хтось ще є у нас? — промовила Ніка дуже тихо, ніби побоюючись, що її мама почує цей натяк на несподіваних гостей.

Пройшовши на кухню, її очі округлилися від несподіванки, а обличчя виражало явний шок. Погляд застиг на чоловікові, що стояв у дверному отворі. Випробовуваний емоціями шок уповільнював кожен її рух, створюючи внутрішній вир непорозуміння та хвилювання. На її обличчі читалася суміш здивування, страху та якогось неймовірного приголомшення. Це був момент зустрічі з чимось несподіваним і сильно емоційним.

— Ти?..