Проблемні підлітки

Ранок розпочався своїм ніжним вторгненням крізь закриті червоні штори. Сонячні промені проникали крізь щільну тканину, створюючи гру світла й тіні в кімнаті. Відтінок теплого червоного, пом'якшений променями ранкового світла, поширювався по стінах, немов обрамляючи початок нового дня.

На годиннику вже було 7 ранку, але Ніка все ще лежала в ліжку, поринувши у прекрасний сон. Її обличчя перебувало в умиротвореній напівдрімоті, а погляд був спрямований у нікуди. У цей момент вона насолоджувалася світом сновидінь, де час тягнувся повільно, немов піщинки в годинниковому механізмі, створюючи красиві й легкі картини.

Кімната наповнювалася свіжістю ранкового повітря, а в серці Ніки панувало відчуття спокою та гармонії. Ранок приносив обіцянку нових можливостей, але в цей момент вона вирішила залишитися в м'яких обіймах свого сну, дозволяючи собі ще трохи насолодитися миттю спокою й тиші.

Двері в кімнату скрипнули, і всередину зайшла мама Ніки. Її халат, плавно облягаючий фігуру, мав м'який відтінок рожевого кольору, створюючи затишну атмосферу. Світло-русяве довге волосся мами було ретельно заплетене в товсту акуратну косу, яка спадала на спину. Коса, немов теплий шарф, додавала вишуканості її вигляду.

Мама усміхнулася, зустрічаючи світло ранкового сонця, яке проникало в кімнату крізь штори. Її очі випромінювали ласку й турботу, немов вона несла в собі нескінченний запас тепла для своєї родини.

— Ніка, вставай!

— М?

— Вставай, Ніка! — штовхаючи дівчину, сказала її мама.

— Встаю... — сонним голосом відповіла Ніка. — Котра година?

— Майже 7.

— Що?! — піднімаючись з ліжка, крикнула дівчина. — Чому ти мене раніше не розбудила?!

— Пф, ага, спробуй тебе ще раз розбудити. — сказала мама, підморгнувши. — Тож іди, вмийся й збирайся!

— Угу.

Ніка підвелася з ліжка, ще не повністю освоївшись із реальністю ранкового пробудження. Сонні очі плавно ковзали по кімнаті, а потім вона рушила до ванної, щоб розпочати свій ритуал ранкових процедур.

Вода у ванні чекала її, манячи теплою, обіцяючою парою. Ніка із задоволенням занурилася у ванну, відчуваючи, як кожна клітинка її тіла починає прокидатися під лагідними дотиками води. Час від часу вона закривала очі, поринаючи у приємне відчуття ранкової водної процедури.

Закінчивши ванну, Ніка підійшла до умивальника, щоб вмитися та почистити зуби. Погляд, ще зберігаючи сліди сну, зустрів своє відображення у дзеркалі. Під струменем води вона освіжилася, повільно прокидаючись від сонного ранкового забуття. Зубна щітка ретельно ковзала по зубах, і Ніка, хоча й дивилася на своє відображення, усе ще перебувала на перетині двох світів — світу сну та нового дня, що тільки починав свій плин.

Під приоткритими дверима ванної пролунав голос матері, порушуючи мирну ранкову тишу:

— До речі, сьогодні до нас прийдуть гості, тож постарайся швидше повернутися зі школи.

— Угу, а хто прийде? — долинуло з ванної кімнати.

Після короткої паузи почувся тихий відповідь:

— Ну як хто, виходить, твій тато.

Ніка шумно видихнула, почувши цю несподівану новину, і продовжила:

— Мм, ну добре. Лише він мені не тато, і ніколи ним не буде.

Мама, повідомивши, що до них прийде батько, немов кинула бомбу у спокій Ніки. Емоції кипіли всередині неї, і вона відчувала змішання злості, роздратування та тривоги.

— Це вже твоє рішення. Все, Нікуль, я побігла на роботу, — дивлячись у дзеркало, сказала мама.

— Ага.

З глухим стуком зачинилися двері. Ніка вийшла з кімнати, ідучи коридором із тяжким серцем. Пішла на кухню, щоб хоч трохи зібратися та поснідати. Її думки були повні запитань і нерозуміння.

«Ну, хоча б сьогодні ніхто не лізтиме до мене у вікно? А то можна й інфаркт отримати», — думала Ніка, насипаючи собі їжу.

Тут же зазвонив телефон, розбудивши її від смутних роздумів.

Ніка взяла слухавку, і її голос змішався з відтінками роздратування:

— Хто може дзвонити так рано!? Алло!

Голос з іншого боку проводу належав людині, яка представилася:

— Добрий день, вас звати Ніка?

— Добрий день, так, я Ніка. А ви хто?

— Вас турбують із лікарні. Ви остання, з ким спілкувався Родіон Вікторович.

Серце Ніки стиснулося від невизначеності, і вона налякано запитала:

— В сенсі остання? Що сталося?!

— Прошу приїхати до лікарні. Це не телефонна розмова. Коли приїдете, скажіть, що вам потрібен Іннокентій Степанович.

— Так, добре. Скоро буду.

Ніка кинула трубку, її руки тремтіли. Мішанина хвилювання, страху та тривоги наповнила її, а прихована тривога щодо Ро́діона лише посилилася. Ніка повільно опустила виделку, відклала сніданок убік. Апетит зник разом із хвилюванням, що охопило її після дзвінка з лікарні. Вона відчувала, що щось сталося з Родіоном, і тепер кожна хвилина ставала нескінченно довгою.

Через 20 хвилин Ніка вже виходила з квартири. Холодний вітер її оточував, але вона майже не звертала на нього уваги. У її голові крутилися думки про те, що може відбуватися у лікарні, як їй допомогти Родіону, що сталося і як вона зможе допомогти йому знову одужати.

Швидко підійшовши до найближчого таксі, Ніка підняла руку, щоб спіймати його погляд у дзеркалі. Водій кивнув, і вона миттєво сіла в машину. Нервове очікування наповнювало повітря навколо, і Ніка молилася, щоб усе було гаразд.

Ось і лікарня: тихі коридори, запах спирту, якийсь дивний мікс медичних дезінфікуючих засобів. Для Ніки це місце було чужим, навіть попри її попередній досвід. Та атмосфера, яку вона створювала, завжди приводила до чогось неприємного, що доводилося переживати.

Перші сходинки, що вели до лікарні, і ось поріг старої будівлі. Так, вона справді виглядала старою, немов час залишив на ній свій слід, і жодна фарба чи пензлик не з'являлися тут уже багато років. На перший погляд, будівля могла нагадувати покинуту, але варто було переступити поріг — і все змінювалося.

Всередині панував порядок, який був дуже несподіваним. Чисті блакитні стіни, блискучі підлоги, здавалось, що тут нещодавно пройшов ремонт. Знос на стінах і підлогах ховався за блиском, а освітлення створювало відчуття, що ви знаходитеся у якомусь новому, сучасному медичному закладі.

— Добрий день.

— Добрий день, чим можу вам допомогти? — відповіла блондинка на рецепції, хитро піднявши очі від клавіатури.

— Мені потрібен Іннокентій Степанович.

— Ага, присідайте. Він скоро підійде. — сказала молода медсестра, машинально рухаючи мишею по екрану комп'ютера.

У її голосі відчувалася певна рутина й невразливість, характерна для людей, які щодня стикаються з різними ситуаціями. Ніка, присівши на стілець, хвилювалася за Родіона. Що могло статися, щоб він опинився у лікарні? Доля здавалася їй загадковою й непередбачуваною.

Нарешті у поле її уваги увійшов лікар.

— Ви Ніка?

— Т-так!

— Проходьте, сідайте.

— Що сталося? Ви мене лякаєте.

— Все добре. Ким ви приходите Родіону Вікторовичу?

— Ну, можна сказати, що я його дівчина.

— Це ще краще, у мене для вас погані новини...

— Які?

— У вашого хлопця інфекція Крейцфельда-Якоба.

— Що це означає?

— Ось, випийте води. — простягнув склянку Іннокентій.

— Дякую.

— Отож, ця інфекція смертельна та абсолютно невиліковна. При цій хворобі формуються аномальні пріонні білки, які провокують порушення функціонування та загибель клітин...

Іннокентій промовив залишок речення, дивлячись у очі Ніки, намагаючись підтримати її хоча б поглядом. Секунди немов застигли в повітрі, і тяжка тиша порушувалася лише шумом буденної лікарняної діяльності. У цей момент у Ніки з рук випала склянка від шоку. Вона відчула, як земля йде з-під ніг, а руки, ніби чужі, втратили контроль. Усвідомлення того, що вона може втратити кохану людину, стало надто важким тягарем. Очі Ніки розширилися, а обличчя побіліло від напруження.

Її ноги підкосилися, і вона ледь не знепритомніла. Лікар швидко підтримав її, утримуючи за плече. Зажмуривши очі, Ніка намагалася зібратися з думками, але біль всередині була надто сильною. Це був удар, від якого не сховатися.

— Дівчино, як ви себе почуваєте? — уважно спитав лікар, підходячи до Ніки.

— Так, все гаразд. А коли я зможу його побачити?

— На жаль, зараз вас не можна пустити до нього. Він у комі, і тривалість цього стану невідома. Хвороба просунулася досить сильно.

Ніка мовчала, дивлячись на лікаря, розмірковуючи, що робити далі.

— Дівчино! — лікар клацнув пальцями перед її очима.

— З вами все гаразд?

— Так, вибачте, я просто задумалася. А коли можна буде його відвідати?

— Думаю, через 3-4 дні. Раніше не можу обіцяти, це залежить від його стану.

— А раніше не можна?

— Вибачте, але це залежатиме від його стану, а не від мене. Ви можете залишитися тут, у палаті є велике скло, і ви зможете його бачити.

— Добре.

— Лерочко, проведіть дівчину до палати 30.

— Так, звичайно, — відповіла медсестра, видаючи медичні картки, і рушила вперед.