Мить вічності
Павло рішуче відчинив двері кабінету, в який увійшов із напруженим і навіть злим виразом обличчя. Штовхнувши двері, він рушив уперед, усе ще міцно тримаючи Ніку за зап'ясток. У кімнаті запанувала напружена тиша, яку порушував лише звук кроків.
Ніка, втупившись у потилицю Павла, відчула здивування та злість, що відбилися в його діях. Цей настрій був ніби передвісником чогось серйозного. Її брови злегка піднялися, очікуючи, що буде далі.
— Ніко, ти розумієш, у що ти зараз влізла?! — гримнув Павло, підвищуючи голос і розвертаючись до дівчини.
Ніка здригнулася, стиснувши руку, яку тримав хлопець. Вона була готова до розмови, але не до такого тону. Очі Павла спалахували, його слова були наче удари.
— Він — справжня загроза для всього міста, від нього лише руйнування. У школі його бояться всі. А ти, тільки-но з'явившись тут, відразу почала дерзити йому. Він здатен залишити відбиток у твоєму житті, і це може потягнути за собою серйозні наслідки! — продовжував Павло, нарощуючи силу своїх слів.
На мить Ніка втратила впевненість. Вона перебирала в голові можливі відповіді, але не могла передбачити такого розвитку подій.
— Слухай, я нічого не знала. Та й взагалі, за кого він себе має?! Ходить школою, як цар, і ніхто йому нічого не каже, — обурено відповіла Ніка, відчуваючи, що їй доводиться відстоювати свою позицію. Але Павло, схоже, не збирався поступатися.
— Гаразд, досить. Але щоб я більше не бачив, що ти з ним спілкуєшся, а то мало що.
— Ой, добре. Тільки руку відпусти, — сказала Ніка з роздратуванням.
Вона відчувала, що має власні принципи і готовність захищати право на свободу спілкування. Павло, зберігаючи серйозність, покинув кабінет, залишивши Ніку з хвилюванням у серці й роздратуванням на обличчі. Хлопець вийшов, грюкнувши дверима. Звук віддалився, залишивши Ніккаль саму зі своїми думками. Вона стояла біля стіни, її погляд був спрямований у нікуди, ніби вона занурилася у глибокі роздуми.
Слова Павла ще довго звучали у повітрі, мов відлуння попередження. Ніккаль повільно обмірковувала почуте, вдивляючись у текст власної долі. Вона відчувала тягар відповідальності за свої вчинки й водночас була зачарована невідомим майбутнім, яке могло відкритися перед нею.
Раптом дзвінок пронизав тишу, обриваючи потік її думок. Цей звук, що нагадував про шкільну реальність, змусив дівчину знову повернутися до буденності. Разом із натовпом учнів вона вийшла з класу, та в її очах ще жевріли відголоски зустрічі з Павлом.
За мить у класі відчинилися двері. Увага учнів зосередилася на вході, де з'явився учитель. У високих чорних чоботах і застібнутій сорочці він виглядав втіленням авторитету. Його кроки були рішучими, а погляд — суворим. Учні стихли, коли він підійшов до свого столу з товстим зошитом у руках, що нагадував сувій таємних знань. Шурхотіння сторінок оголосило початок уроку.
Ніка повільно сіла за парту поруч із Павлом. На сторінках зошита було видно, що сьогодні вони розглядатимуть філософію. Хоч викладач і намагався захопити тему, дівчина не відчувала особливого інтересу. Вона більше любила предмети, які могли б розпалити її уяву й азарт.
Учитель почав пояснювати, але Ніка занурилася у власні думки. Що таке любов? Це питання здавалося їй абстрактним і далеким. Її більше цікавили дії, ніж абстракції.
Та раптом із задніх парт пролунав крик:
— Хай Паша відповість, бо він же закохався в нашу новеньку!
Клас вибухнув сміхом і здивованими вигуками. Усі погляди звернулися до Павла й Ніки.
— Тихо! — суворо промовила вчителька.
Але в серці Ніки ще довго звучало це неочікуване зауваження. Вона почувалася розгубленою, і замість філософії в її голові кружляли дивні образи та відчуття.
Урок тягнувся повільно, а дівчина занурилася у свій внутрішній світ, повний спогадів і вигаданих картин. Там було затишніше, ніж у класі.
Коли нарешті продзвенів дзвінок, Ніка швидко почала збирати речі, щоб вирушити додому. Та саме в цей момент до неї підійшов хлопець, якого всі знали як шкільного хулігана — Родіон.
— Привіт! Мене Родіон звати, а тебе як? — усміхнувся він.
— Ніккаль. Можна я пройду? — коротко відповіла вона.
— Може, підемо в кафе на вихідних? Заодно й ближче познайомимось, — запропонував він.
— Може, — відповіла Ніка, відчуваючи змішані емоції.
Родіон зрадів і відступив убік. Дівчина пішла далі, в серці лишився дивний трепет і невизначені очікування.
Дома Ніка кинула портфель у куток і крикнула:
— Маам, я вдома!
Та відповіді не було. На кухні її чекала лише записка: «Доча, я буду пізно, не чекай мене, лягай спати. Їжа в холодильнику. Люблю.»
— Знову робота... — зітхнула Ніка.
Вона повечеряла, зробила домашнє завдання і лягла спати.
Наступного ранку, поспішаючи, вона вибігла з дому без сніданку. На перехресті Ніка не одразу помітила машину, що раптово виїхала з-за рогу.
Лише коли авто було зовсім близько, дівчина підняла очі й зустріла погляд водія. Але було вже пізно.
Час уповільнився. Перед зіткненням у її свідомості промайнули фрагменти життя: сміх, обличчя рідних, мрії, що так і не здійснилися. В останню мить Ніка лише встигла побажати, аби ті, кого вона любила, знали, як сильно вона їх кохає.