Дзвін Віків.
Розплющивши очі, дівчина не зрозуміла де вона. Різкий мороз лоскотав лице. Величезні кучугури снігу що злиплись по під ґанком, на одному з яких висів надщербляний баняк.
Дівчина подивилась навкруги. Всюди сніг. Яка благодать. Справжня мрія для людини! Вітер капирзно провивав повз, підловлюючи сніжинки, що спадали з неба.
Нора спробувала покрутитись навкруги. Але вийшло це важко. Купа дрантя що висіла на ній. Важкий сірий кожух. Що грів її, не підпускаючи морози. На плечах червона хустка. Вишита квітами. Кінець якої діставав до колін На голові такаж. Тільки кінець її ховався під одежиною.
Здалеку Нора почула веселий спів юрди. Що наспівувала їй незвідану пісню, яка манила їх слух.
Але співали вони - на дивній мові.
Нору це не здивувало. Чомусь. Бо вона розуміла її! О диво! Вона розуміє чужу мову, яку тільки но почула! Містика якась!
-Катерино! Ге-ге-геей! Гулять виходь!!
Почувся веселий крик юнака, десь з іншої сторони вулиці.
До дерев'яного тину, що заховався під сніхом, прийшла юрба, декілька хлопців та двоє дівчат.
Не дивлячись на те як вони були дивно одягнуті, не простіше чим Нора. Дивний одяг. Дуже дивний.
-Катерино! ! Чортить тебе під гриву! Виходь гуляти!!
Знову крикнув юнак, махнув рукою у повітрі
-Виходь виходь! Там Микола чортів шукати пішов! Тільки тобі під силу цього бовдура до тями клепкою привести!
Закричала дівчина
Нора не розуміла що робити. Бо ці юнаки зовсім незнайомі їй. Не розуміла допоки позаду не проскрипіли двері
Та на поріг не вийшов батько
-я тобі в котрий раз кажу! Катерино! Щоб я тебе і здалеку біля цього Миколи не бачив! Ану бігом до хати!
Закричав Батько
Нора злякалась, тому швидко, наскільки їй дозволяв одяг, попленталась до незнайомої громади
-бігом до хати я сказав! Бо я зараз усі вуса цьому Миколі повисмикую!
Кричав батько. Його крик поступово ставав тихішим.
-навтьоки! Допоки Кушнір не вдягнувся та за нами не пішов.
Вхапивши Нору під руки сказав юнак з рудим чубом, що виглядував з під шапки.
Дорога була слизькою. Настільки що йти було дуже важко.
Лунав веселий сміх дівок, та не менш веселі вскрики хлопців.
"боже, що відбувається?"
Про себе подумала Нора сковзаючи по дорозі, тримаючи руку незнайомого їй юнака
Після декількох хвилин беззупинного ковзання, юнаки врешті зупинились
-думаю втікли. Бо твій батько такий злий останнім часом. Що здуріти можна.
Сказав юнак з рудим чубом.
-тааак, а Миколу як бачить - скаженіє. Що з ним, Катре?
Запитала одна дівчина, хустка на її плечах була білою. Лице покрилось морозневим рум'янцем
Нора мовчала. Немов проковтнула язик.
-Катерино! Чого мовчиш?
Підштурхуючи Нору в бок запитав білобрисий юнак
Дівчина забігала очима.
-та відчепіться від неї. Батька злякалась напевно.
Сказав хлопець що плентався попереду.
Сніг скрипів бід чобітками Нори, що були вифарбувані у червоний колір.
-ну тебе, зараз Миколу знайдемо, він тебе до тями приведе.
Сказав рудий юнак. Очі його були темними, а манили наче діжка меду під сонцем. Тепла та солодка, неначе мрії дитини.
-Гриць, що ти став посеред дороги, волочи Катрю за нами. Миколу шукати підем.
Сказала дівчина з біленькою хусткою на плечах, трохи повертаючись
-пожди. Най діжде.
Махнувши рукою сказав Гриць.
Знову підхапивши Катерину під руки поволочивши їх слідом за іншими.
Нора шла й не розуміла. Була неначе зачарована. Той снігопад. Ті дерева, гілочка кожного з яких була вкрита льодом та тонким мереживом.
-все що залишалось їй - це йти та прислухатись до розмов інших.
Катря та Грицько йшли повільніше. Тому були майже у самому кінці.
-чула Катерино.
Сказав Грицько
-м?
Повертаючи голову намагаючись побачити юнака через хустку сказала Нора
-а що це ти, за Миколу ні слова. Да взагалі ні слова. Тиж ще та бебиха. Щось сталось?
Сказав Гриць, трохи заглядуючи до Нори
-та... Та ні все в порядку. Просто...
Нора злякалась тому що може говорити цею дивною мовою
-оо, зрозуміло. Без Миколи ніяк, так?
Нора не знайшла нічого кращого, чим просто закивати головою.
-все з тобою ясно.
-ти якщо так змовчувати перед ним будеш, то навіки у дівках лишишся Катре!
З посмішкою заклепетав рудий.
Нора вертіла поглядом.
-слухай...
Мовила дівчина трохи піднявши голову
-ов?
Відповів рудий притримуючи Катрю під лікоть.
Нора вдумалась. Що хотілось запитати їй більше всього. Але було стільки дурних питань. Які неможливо було якось упорядкувати.
Дівчина зробила подих. Стиснувши руку Нора сказала:
-а тобі не здається, що останнім часом щось дивне відбувається?
Катря зупинилась. Повертаючись до Гриця
Юнак теж, застиг на місці.
Декілька подихів сповнених тишою.
-якщо чесно.. Микола... Він так змінився. Він декілька днів зовсім до нас не виходив. А потім явився. Як грім з ясного неба. Чорнючий. Як чорт. Не повіриш. Ми думали що то його стара Євдоха заклятила.
Нора намагалась вслухатись в його слова. Деякі із них були зовсім безглуздими.
-але він відговорюється. Що то в пічках попіл витягав. Тай коси замурзав. Але щось я так не думаю.
Кинувши підозрюючий погляд у перед.
Дівчина, намагалась зібрати пазл маленької картини.
-то можливо так і є? Сажа дуже важко переться.
Сказала Нора.
-можливо.
Юнак булоб зохтів ще щось сказати. Але крик попереду перервав його думки
-Агов! Миколо! Хлопці сюди!
То був дівчачий крик. Уподалік стояла дівчина, з білою хустиною.
-матінко. Що вже Галька втворила?
Запитав Гриць, глянувши на Катрю.
Та за секунду знов підхватив Нору під руку. Спрямовуючись уперед.
-матінко! Що з ним!?
Знов чувся голос Гальки.
-Миколо! Миколо вставай!
Говорив юнак з темним чубом.
-що сталось?
Відхекаючись запитав Гриць.
Перед Катрею лежав юнак. Присипаний пухким снігом
-Василь зроби щось!
Крикнула Галька.
Юнак трохи повошкався. Потім присів на коліна. Вхопивши чорнобривого юнака за кожух. Той почав що духу трясти його, аби той прийшов до тями.
Все марно. Микола не прокидався. Спав міцним сном. А може і не спав..
-Катерино! Хоч ти щось зроби!!
Вскрикнула Галька ховаючи лице в сльозах
Катерина стояла декілька секунд. Мов мертва. Глибокий подих. Дівчина всеж таки наважилась діяти.
Присівши на коліна, Нора декілька секунд просто гляділа на чорнобривого юнака.
Було важко зрозуміти, дихає він взагалі.
Нора торкнулась до його лоба, прибираючи волосся у бік.
Очі ледве поводились. Вмить юнак зробив подих. Відкривши очі.
Зіниці забігали, не розуміючи нічого.
Микола глянув на Катрю. В його очах вона побачила доволі знайомі риси.
Сніг злітав на землю. Засиплюючи очі Миколі.
Юнак, посопівши, піднявся на ноги.
-що у бісової матері сталося?
Запитав Гриць. Він ставився до Миколи не байдуже. Вони були давніми друзями.
Чорнобривий лише понизив плечми. Клуби пару відходили до неба коли хтось промовляв хоч слово.
Микола оглянувся навкруги. Затримав погляд на Катерині.
В його зіницях здавалось би було зрозуміло що він щось знає.
Гриць деякий час стояв, нічого не роблячи. Потім підійшов до Миколи. Леснув його по спині
-ти в порядку? Блідий якийсь.
-та все добре.
Відповів Микола
-а на морозі просто так заснув чи що?
Микола вдихнув холодне повітря. Намагаючись щось придумати.
-стара Євдоха напоїла чимось.
Незворушно відповів юнак.
Гриць декілька секунд посверлив його поглядом. Потім булоб захотів щось сказати. Але його перебив Василь
-чого ти на нього з'ївся. З ким не буває. Та старезна карга будь кого до будинку запхне. Не відчепишся від її кривих рук.
Невдоволено відповів Василь.
-чи не краще тобі до хати вертатись? Пізно вже. Тай ще ця Євдокія. Кляцько горітиб їй у Дияволевім пеклі.
Невдоволено мовив Василь. Руки його злісно ховались за спиною
-думаю ти сам дійдеш. А нам вже теж час вертатись. Мало якої нечисті лесить по лісам.
В дивній посмішкі сказав Василь
Галька помахала клаптиком хустини. Разом з Грицем вони повільно пішли далі.
-я проведу Катерину. Вона єдина у тій стороні живе.
Кинувши погляд на дівчину сказав Микола
Василь зрозуміло мугикнув. Вклав руки в кишені, повільно почовгав в протилежний бік.
Катерина та Микола дивилися йому у спину. Не надіялись що він повернеться.
Декілька хвилин, і його темна головешка зникла за бурею снігу.
Микола повільно повернувся.
-ходімо.
Сказав юнак глядючи на Катрю.
Дівчина намагалась зрозуміти. Знає він щось. Чи ні? А може взагалі це сон.
Нора швидко схаменулась. Таке і правдиво не першим разом було.
Дівчина булоб хотіла себе ущіпнути. Але товсті шари одягу їй завадили.
Микола пройшов декілька метрів вперед. Потім зупинився.
-не намагайся прокинутись Катре.
Пролунав доволі знайомий голос.
Нора зупинилась. Дивлячись у спину Миколі.
-не намагайся прокинутись Катре, це марно. І це не сон.
В дивній посмішці сказав юнак напівобертаючись.
-тоді що це?
Запитала Нора.
-це - наше з тобою життя Катре.
Микола повільно пішов на зустріч Норі.
-навіщо ти пішла за нами?
Запитав юнак.
-Тому-що ви поділися біс знає куди!
-справді. Саме він і знає.
В посмішці сказав Микола.
-хто Василь?
Запитала Нора
-Василь... Василь Василь...
Дивлячись угору. На пухкий сніг що падав до холодної землі пробормотів Микола.
-Василь Василевім Василя, вассив Василеві Василя.
-ти сама прекрасно розумієш. Хто я. І хто він. Але чи розумієш ти... Ким і чим ти є зараз?
Зробивши декілька різких кроків, Микола зупинився в декількох сантиметрах від Катерини.
Його погляд був знайомий. Ще із минулих літ. Та життів.
-чудово розумію.
Впевнено, задерши носа відповіла дівчина.
-чому Василь не пішов з нами?
Дивлячись прямо у очі Миколі запитала Катерина.
-Тому-що....
Юнак зробив глибокий подих.
-Тому-що у кожної людини є єдино-власна задача. Ємність, котру вона має заповнити власними стражданнями. Аби не нести велику карму. Через декілька хвилин. Василя розірвуть дворові пси. Що набігом гналися за лисами. Перегризуть йому товсту горлянку. Його присипить снігом, і до пізньої весни його жінка буде сподіватися що він втік з хутора. Але, тільки но зійде сніг. Один старий дід знайде його змокше та ледве чисте тіло, в купі багна.
Юнак говорив повільно. Його ні граму не збивав жаль і смуток.
- чому ми не можем піти і врятувати його?
-Тому-що..
-Тому-що, його жінка не зможе піти від нього до іншого. Завагітніти від нього сином. Що стане батьком батька Хмельницького. А то є місце цього місця.
Микола зупинився, дивлячись на Катерину
-в тебе ще є запитання?
-так...
-так є..
-що стане з нами?
Микола лише посміхнувся
-за добу, ти будеш повертатися додому, до батька. Але, невірно станеш на стару та гнилу дощечку на містку бурного Дніпра. Тебе знесе далеко. Навіть дуже. І ніхто не знайде твоєї гарної хустини. Ти помреш через декілька хвилин, як доторкнешся носом до води.
Відповів Микола гортаючи сніг ногою
-а мене... Вб'є твій батько. Бо вважає що я опорочив тебе. А потім викрав. Доречі, теж через декілька діб.
Промовив хлопець зовсім спокійно.
-а що буде якщо я не піду через міст? По іншій дорогі додому дійду?
-тоді твій батько видасть тебе за Старчого. А він - гидка людина. Однієї ночі заб'є тебе кочергою. За те що вечеря пересолена.
Посмішка юнака трохи погострігала. Але зовсім не помітно.
-а з тобою що!?
-а зі мною. Зі мною. Так як треба.
Відрізав юнак.
Нора бувалоб хотіла щось сказати але Микола перебив її.
-ходімо додому.
Проговорив хлопець,взмахнувши рукою, повільно поплентавшись по стежці
Нора декілька секунд дивилась на його темний кожух, допоки сама не пішла за ним.
Під його ногами тріщав сніг, здавалось что хлопець був тяжчим за тонну. Але це виключно думки.
Його руки переплітались за спиною.
-а що буде якщо я не піду по кладці? А втічу з Хутора?
Зацікавлено запитала Нора, підходячи до Миколи, та чіпляючись йому за руку
Юнак важко зітхнув
-тоді ти народиш бісове дитя.
Зовсім серйозно сказав хлопець.
Катерина замовкла.
-що? Прямо чорта?
-так, прямо чорта. Чорта котрий почне рід, пройдуть десятки а навіть сотні років. І ця земля стане окремим шматом. А потім народиться дитя бісового дитя. Володимир. Котрий після довгих прожитих років розпочне криваві години. Але не довго. До кровавого сьомого десятка та скотиняка не дотягне. Помре немов его попередник.
Катерина зовсім не розуміла що він сказав.
-до біса тебе, Миколо.
-до самого себе приходити?
В сміху сказав юнак
-а що з тобою буде?
Запитала Катерина.
Микола зупинився.
-а не забагато тобі знати Катерино? Вдруге питаєш.
Посмішка на його лиці трохи скривилась.
В один момент Нора перехотіла знати що з ним могло статися.
-добре. Коли ми вже прийдем?
Немов мала дитина запитала Катерина.
Микола просміявся
-а ти що не пам'ятаєш?
-як я можу це пам' ятати?
-ну ти мову пам'ятаєш. Означає і все інше теж.
Сніг рипів під темними чоботями, вітер завівав холодні бурі.
Катерина немов мале дитя розпитувала дорослого та могутнього Миколу про все що бачила.
Із під великих кучугур снігу ледь видно бачилась хатина.
Дим йшов із димаря, а вікна певно - світились.
-прийшли.
Сказав Микола трохи згорнувши снігу ногою
Солом'яний дах бунику був вкритий сріблястим снігом. Стежка була трохи протоптана. Але припала порохом.
- проходь
В підлій посмішці сказав Микола.
Рука його простянулась вперед
-там яма чи що? В недовірі сказала Катерина дивлячись на запорошену стежину
-сходи перевір. Впадеш то встанеш.
В посмішці сказав юнак.
Катерина насупила брови. Шморгнула носом. Та гордо і незалежно пішла по заметаній стежці.
Микола посміхнувся. Пішов за нею.
Кожен крок для Катерини міг стати останнім. Зовсім останнім.
Так і сталось.
Декілька невпевнених. Потім впевнені.
До поки шар снігу не став набагато товстішим.
Катерина провалилась під сніг.
Зажмуривши очі, дівчина приготувалася вмерти.
Але Микола так не думав.
Підхвативши Катерину під руки хлопець завмер.
-саме по цьому я пішов взадки тебе сонце.
В посмішкі сказав Микола скидаючи з Катерини сніг.
-я думала я вмру.
Повернувши голову сказала Катерина.
-ще рано тобі вмирати. Дуже рано.
В посмішці сказав Микола.
-все? Тепер далі?
-а далі страшно.
Відповіла Катерина.
-якщо ти зараз не підеш далі, то ти помреш на морозі. А якщо помреш на морозі, значить я помру разом з тобою. Стояти на місці це не кращий вибір. Навіть порсаючись у багнюці, в яку тебе кинули, ти маєш шанс виглядіти як порося. Але стати головним серед поросят.
-та добре зрозуміла.
Втомившись слухати сказала Катерина, невдоволенно пробираючись через кучугури снігу.
Микола з посмішкою плевся позаду.
Катерина зупинилася перед дверьми. Повернувшись до Миколи.
В очах засвітилися зірочки
-штовхай, чого стала?
Катерина вперлася руками в твердючі двері. Ті лиш неприємно скрипнули. Не порушившись.
-не відчиняються.
Невдоволено сказала Катерина.
Микола просміявся.
Його широка рука вперлась у двері.
Та під сильним тиском поїхали назад.
З будинку повіяло тепло.
-проходь.
Сказал Микола трохи проштовхуючи Катерину в дім.
Тепло прилягло на плечі. Позаду гаркнули двері
Катерина поводила поглядом по будинку. Ці стільці були такими знайомими.
-відчувай себе неначе у майбутньому.
В посмішці, скидуючи з себе кожух сказав Микола.
-у майбутньому?
Намагаючись дістати до кінця хустки сказала Катерина.
-що? Ручки коротенькі?
В присмішці сказав Микола, підходячи до Катерини
Його рука махом розв'язала тугу хустку
-дякую. Так чому у майбутньому?
Запитала Катерина
-а ти не зрозуміла хто я?
В посмішцв сказав Микола, присідаючи біля пічки, підкидуючи туди дрова.
Катерина сиділа декілька хвилин мовчки. Перебирала варіанти.
-знав би ти де я була пів години тому.
Невдоволено відповіла Катерина, знімаючи кожух.
-знаю.
Дивлячись на тліючі куски колоди у печі сказав Микола
-я теж там був.
Прикриваючи піч сказав хлопець
Піднявшись з присяду Микола підійшов до Катерини.
Тепер було зрозуміло, наскільки він більший за неї. Наскільки ширші плечі та сильніші руки.
Катерина сиділа спиною до стіни.
Микола глянув на неї, зверху до низу.
Риси лиця були гострими та серйозними.
Підхвативши Катерину під руки, Микола висадив їх на лежанку. Що була над пічкою
Тепер вже Катерина дивилась на нього зверха.
-навіщо?
-спи.
Повернувшись сказав Микола, затушуючи всі лампатки по куткам хати, крім однієї, що миготіла на столі.
Катерина припала до ковдри, бо боялася темряви
Насправді, нічого вона не боялась, не хотілось чекати до поки піч нагріє припічок.
Микола, згасивши останню свіч, сів за стіл.
Взявши тоненький ніж, та дерев'яну дощечку, почав щось стругати.
Катерина декілька хвилин з зацікавленням дивилась на це. Вогник мерихтів в її очах. Не від свічки.
-чому ти не лягаєш спати?
Запитала дівчина.
Микола продовжував взмахувати ножем по дереву. Щепки злітали на підлогу.
Декілька секунд роздумного мовчання
-навіщо мені спати? Якщо я скоро помру?
Не відводячи погляду від деревця та ножа відповів Микола.
-тоді чому я маю спати?
-бо таке життя.
Катерина змовчала
Так пройшло декілька хвилин. А може і добрячий десяток.
Микола продовжував стругати дерево. А Катерина ніяк не могла зімкнути очей
-чому не засинаєш?
Запитав Микола, не відволікаючись.
-тут страшно. А раптом мене чорти вкрадуть?
Декілька секунд мовчання.
Микола важко зітхнув.
Розмахнувся рукою і..... Вдарив ножем по столу. Так що лезо встрягло.
Катерина зіскочила.
Микола повільно піднявся.
-головне чортисько прямо перед тобою.
Розправивши плечі сказав хлопець.
Єдиним подихом задув останню свічку. І хата запалала темрявою.
Кроки Миколи були галасними.
Катерина не розуміла де він.
Поводивши головою почула:
-не оглядайся, всерівно не знайдеш.
Сказав Микола.
Раптом Катерина відчула на своїх плечах ковдру.
-спи. Та не казись.
В посмішці сказав Микола лагаючи поруч.
Катерина задоволено підібрала ковдру під себе, лягаючи на Миколу
-пічки мало? Чи мене гріти вирішила?
Запитав хлопець з подивом.
-мені холодно, сиди та не бурчи.
Відповіла Катерина.
-ну, добре.
Майже не чутно відповів Микола.
Ніч повільними краплями стікала під землю. Настав ранок. За ранком день.
Секунди підбивали хвилину. Хвилини - годину. Час до смерті наближався.
Річка шумом перелітала в берегах.
Катерина повільно підходила до неї. Погляд лякливо відводився від холодної води.
В голові лунав голос Миколи, останні його слова в хаті
"не головне який вибір ти зробиш зараз. Те що буде в майбутньому, ти ніяк не зміниш. І та кров, по якій проросте пшениця, буде пролита."
А перед очима він. Його темне, немов смерть волосся. Дияволів чорт.
Холодні краплі іноді прилітали на хустину Катерини із холодного та неприборканого українського Дніпра.
Останній подих. Рішення яке вона прийняла не стало рішенням цілого людства.
А смерть Миколи, прийшла через 18 годин. Він знав. Куди іде. І по що. Лишивши хату, юнак навіть не кидав дрова. Бо знав. Не вернеться. Дорога була темною. І з кожним кроком він наближався до свого вбивці.
За широким дубом, стояв Кушнір. В руках його - сокира.
-ну здоров чортисько.
Почувся старий голос позаду плеч Миколи.
-Давнож я тебе не бачив Юхим. Ох і давно.
В посмішці, в останнє дивлячись на цей чистий світ сказав Микола
-послуга за послугу чорте.
-вдячний тобі.
То були останні слова Миколи. Так вирішив і він. І Кушнір.
В очах зіниці стали місяцем. Переблиснули. Та померкли назавжди. В цьому тілі.
24.02.2022 🇺🇦
Тримаймося!