Частина 11
Схід вкривав обрій де розселилися дерева та пшеничні поля, ранкове сонце освічувала родючу землю. Дорога розносилася між деревами та селами на тисячу кілометрів, ніби вона не має кінця, її розгалуження наче павутиння покривала кожне село, голод, країну. По одному з цих роздоріжжень мчав автобус з маршрутом "Харків-Білгород". Кожен хто їхав автобусом думав про своє, жив своїм життям, у кожного були різні проблеми, зовсім відрізнялися доленосні трапи. Але їх поєднувала ця дорога.
Дивне явище: людей з різними життєвими стежками звела одна дорога в тому самому місці. Але як різні дороги можна отак зібрати в одному місці? Все частіше мені здається ніби все наше існування на цій землі – програма, гра, код. Начебто ми лише текстури створені за допомогою цифер і символів. Навіть нас програмує хтось чи щось, адже ми єдиний вид тваринного класу нашої біосистеми, який уміє думати, усвідомлювати, відчувати, творити. Але як ми змогли перевершити всі види істот? Адже ми навіть не найсильніші чи найвправніші серед братів, але чомусь саме на нас упав вибір у впровадженні здібностей до усвідомленості та інтелектуального мислення. Мені не віриться, що справа в природі чи генетиці, адже ми єдині у своєму роді. Але природа не змогла створити з одного боку ідеальний розумний організм, а з іншого боку - настільки бракований вид істоти. Люди - найпарадоксальніший проект нашого світу: вони створюють геніальні винаходи, пишуть роботи, навчилися лікувати інших, думати, писати, малювати, будувати, літати за межі нашої планети, вивчати, але при цьому людина здатна знищувати, вбивати, знущатися. Природа не створює такого - вона збирає лише ідеальні види організмів, а людина такою не є. Багато хто пояснює це релігією, наукою, анатомією і їх праці - лише гіпотеза. Ми всі ніби зібрані в одній грі, в одній матриці, і залишається лише одне питання – хто наш творець?
Шосе несло Катю дорогами між деревами. Шлях був ще досить довгий, в автобусі було спокійно та тихо, і лише тяжкі питання турбували молоду дівчину: де шукати Івана? Де він узагалі? Якби вона могла дізнатися, де шукати свого коханого, було б набагато простіше. Вона знала тільки те, що він у Москві та його прізвище, але більше у неї не було ніяких зачіпок. Знати б хоч один факт, де знайти свого рідного, до якого вона рвалася через поля, ліси, незнайомі міста, залишаючи рідний з дитинства край, не дивлячись на небезпеку її життя. Дівчина думала лише про це. Їй не було відомо нічого про свого обранця і як його шукати. Допомоги нема від кого чекати, адже навіть тітка не знайшла б про нього інформацію. Інтернет не ловив, і навіть якби він був, у Катерини не було нікого, хто б знав місце проживання Івана. До приїзду до пункту призначення залишалося чотири години. Її морило на сон і молодій мамі нічого не залишалося, як піддатися бажанню поспати до приїзду в Білгород. Уві сні дівчинка бачила лише силует свого Іванка. Його зелені очі, кучеряві, як вовна, локони кольору стиглого каштана, його погляд ніби він дивиться прямо в душу. Адже він для неї найкращий, він батько їхнього маленького сина, він її перше кохання, чоловік. Як їй вірити в те, що їй не вдасться знайти його серед кам'яних джунглів величезного міста Москва? Їй залишалося лише вірити у свої сили та сподіватися на удачу.
Але поспати їй не вдалося: автобус зупинився на кордоні двох країн – Росія та Україна. Бачачи військових стало страшно, хоч до цього Катя думала, що звикла до таких людей. Але це вже не наші військові, а росіяни. На вигляд вони лякали молоду дівчину. Двері відчинилися і зайшов один із військових оглядати автобус. Проходячи ближче, дівчина зрозуміла хто цей військовий - це був її Іван. Той самий Іван за яким вона пішла через такі далекі міста та поля, той сина якого вона носила під серцем. Серце молодої дівчинки наче зупинилося. Невже вона знайшла його? Хлопець дивився на неї розгубленим поглядом. Він розумів, хто вона, навіщо їде, і що вона в положенні. Йому ніби забрав дар мови і єдине що він зміг зробити - вибігти з автобуса.
Побачивши це очі дівчини намокли від горя та скорботи. Вона знайшла його, але Іванові не вистачило сміливості навіть поговорити з нею. Все-таки всі мали рацію? Невже вона пройшла такий шлях марно?
Катя не знала що робити: виходити з автобуса та наздоганяти свого коханого? Їхати додому чи продовжувати подорож?