Частина 12
Автобус продовжував стояти, а Катюша продовжувала видивлятись серед військових зелені очі свого рідного.Через деякий час у салон зайшов інший військовий і підійшовши до Катерини, віддав їй маленький папірець. Дивлячись на неї із співпереживанням, він мовчки покинув автобус. Розгорнувши білий папірець, Катя не вірила своїм очам – на папірці була написана адреса, як вона зрозуміла це було місце проживання її коханого. Радості дівчини не було межі, дивлячись у вікно, вона посміхалася.
Іван одразу зрозумів, що це за дівчина, її становище, навіщо вона їде. Не скажу що йому було соромно або в ньому грала совість, швидше він злякався, розуміючи, у що він вплутався. Ваня був не тупим пранем. швидше дурним і самозакоханим у зв'язку зі своїм віком. Складно сказати, чи подобалася йому ця дівчина, чи була вона важлива йому чи просто одноразовий абонімент, юнак сам не міг зрозуміти цього. Йому подобалося її відкритість, дитяча наївність, незаймана чистота. Вона для нього була не зірваною квіткою у дикому полі. Але точно він не очікував, що цей безвідповідальний вчинок може мати якісь наслідки у вигляді дитини. Він бачив що вона вагітна і точно знав що це маля його. Їм володів страх: що робити, як жити, як правильно вчинити? Хто б не говорив про москалів погано, він вихований хлопець, у його вихованні було закладено якщо вже є малюк - йому потрібна сім'я і тут ніяк не викрутиш руки і не втечеш. Напевно з цього він без роздумів дав Каті адресу, де він живе, адже тікати немає сенсу і як би він не хотів перекреслити молодість у нього цього не вийде. Йому залишалося лише дочекатися місяць до відпустки, щоб обговорити все з Катериною, зіграти весілля і сподіваються, що дівчина дочекається його з війни.
Автобус продовжував свій шлях, не відволікаючись від свого маршруту. Катя була щаслива від того, що побачила його, її коханого. Було почуття, ніби доля сама давала їй компас серед темного лісу, підказуючи, куди варто тримати дорогу і в який бік повернути. Але заїхавши на територію Росії, дівчинці не було вже так весело: атмосфера змінилася на сірі та нудні тони, ніби єдиний колір цієї країни – сіро-чорний. Через вікно дівчинка вже не бачила гарні та яскраві горизонти з пшеничних та соняшникових полів, білосніжних хаток та зелених дерев. Все це змінилося на буро-сірі текстури, було таке почуття, що в цьому краї світу навіть сонце світить сірими фарбами, а небо застеляє тьмяний і нудний килим. Негайно Катерина почала нудьгувати за рідним краєм, який був живим, яскравим, рідним та колоритним. Тільки тут і зараз молода дівчина зрозуміла різницю між двома країнами. На серці шкрябалася туга і розчарування.
І справді: ми і наші сусіди зовсім не схожі, хоч нас і записували у брати. Україна: країна сонця, чорнозему, пшениці, квітів, працьовитого та гордого народу. Усю нашу історію український народ був об'єднаний як одна велика родина, приймаючи у свої межі кожного, хто ніс добро і допомогу. Українські свята, народні пісні та фольклор визнано всім світом, у нашій крові оберігати та передавати знання та вміння, відбудовувати руїни, віддавати шану нашій культурі, адже вона – унікальна. Росія – країна, де немає нічого свого. Все що у них є взято звідкись але не ними створено. Нема у них ні віри ні культури, яку народ оберігає, тільки створена, не справжня. Народ там лицемірний, меркантильний тільки свій ніс знають, свої кишені набивають, хоч і штани вже рвуться і за свою дупу тільки турбуються. Рідко зустрінеш серед них милосердну людину, всім зазвичай індеферентно до чужих проблем. Їх суспільство схоже на загін свиней, які думають ніби поїсти, поспати і створити ще пару таких же поросят. І несуть вони своє болото навколо себе, мабуть тому навіть небо у них сіре та дерева тьмяні.
Дорога пройшла в тьмяному світлі нашої зірки, чиї промені виднілися через сірі хмари. Приїхавши до Білгорода, Катя на секунду змішалася серед купи таких самих, як і навколишня текстура навколо неї, людей. Тільки в цю хвилину дівчинка зрозуміла, що вона зовсім в іншій для себе країні, де все чуже, віддалене. Її морив голод і втома, ноги та спина відвалювалися через вже великий живіт. Дівчина навіть не знала, куди їй йти, де залишитися. Тут ніхто їй не помічник, ніхто вже не пошкодує її, тільки вона може щось зробити, вигадати і подбати про свій комфорт. Вона знову відчула покинутість, її гріла лише маленька папірець з адресою Івана і знанням куди їхати.
Але вирішення проблем знайшло її саме - до неї підійшла жінка середнього віку, напевно їй стало шкода молоду вагітну дівчинку:
- Деточка с тобой все хорошо? - Стривожено спитала жінка молоду маму
- Наверное - опустивши голову відповіла Катерина
- Как зовут тебя, дитя?
- Катя - зніяковіло прошепотіла дівчинка
- Очень приятно, я Валентина - Дама посміхнулася, від неї йшло тепло та спокій. Видно було, що вона підійшла з добрими намірами - Что ты тут делаешь еще и в таком положении? Ты сама откуда?
- Та долгая история...
- Тебе хоть есть куда идти?
- Нету к сожалению
- Пошли ко мне, чай попьешь хотя б, расскажешь что случилось переночуешь
- Хорошо
Можливо, й було небезпечно йти з незнайомкою до неї додому в чужій країні, але Катя не мала вибору. Вона пішла разом з тіткою Валентиною до неї додому, сподіваючись, що з нею нічого не станеться.