Частина 1
Ранок розбудив Катю своїми ніжними променями, що звали якнайшвидше розплющувати очі і вилазити з теплого ліжка. І як би вона не хотіла вилазити із затишного ліжка, все одно довелося розплющувати очі та йти збиратися. Канікули пролетіли надто швидко, що не встигла вона очима моргнути як знову доводиться надягати шкільну форму. Перове вересня – день знань, нового досвіду, цікавих предметів для вивчення. Для Катюші це було не страшно – дівчинка була відмінницею, учасницею олімпіад та конкурсів. Але вона не очікувала коли її життя повністю змінить одна лише зустріч.
Стоячи біля дзеркала дівчина заплітала своє довге волосся кольору стиглої пшениці в тугі колоски. Вона любила себе, своє відображення у дзеркалі. Їй здавалося що вона ідеальна, але це так і було. У неї була чудова зовнішність: природа подарувала їй великі глибокі як море сині очі, густе русяве волосся, широкі чорні брови, довгі вії, фігуру немов у Афродіти, широкі стегна і лялькова талія. У ній було чудово все, і напевно мене спитають чи подобалася вона хлопцям? Напевне багатьом, але краще б вона проігнорувала одного з цих шанувальників, що не виявився гідним її образу.
Одягнувшись у милий сірий сарафан, Катерина взяла портфель і радісно пішла до школи. Дорогою до школи вона зустріла свою подругу з першого класу Настюшу. Вони дружили все шкільне життя і досить скучили один за одним під час літніх канікул:
- Катя привіт! – до дівчинки підбігла Настуся – найкраща подружка з першого класу – Як ти?Як літо?
- Та все окай,я у бабусі була, потім англійський табір. А ти як провела канікули?
- Та теж все наче добре, я їздила у табір до Чорного моря, потім у Турцію...З таким хлопчаком познайомилась...
- Ого, нічого собі...
- Да...Ми в одному готелі були, його Кирило звуть, він такий класний! – Настя почала показувати подрузі фотку, тикаючи їй екран телефону прямо до носа – Він спортсмен, йому вже 17, вчиться на адвоката...Скажи він милий?!
- Так, дуже гарний...
- А ти когось підчепила за літо, чи крім читання нічим не займалась?
- Та познайомилась з одним парубком...
- Нічого собі! А ну покажи!
Катруся дістала телефон та соромлячись показала подружці профіль свого кавалера:
- Ого...А скільки йому?
- Майже 18, він з Москви, але скоро обіцяв приїхати, щоб побачитись зі мною
- Ну сподіваюсь він приїде...Хоч я і мало вірю
- Чому?
- Ти не ображайся, але по ньому видно, що він козел. Москалі усі такі: жартуючи люблять, а потім жартуючи кинуть!
- Він не такий!
- Ну побачимо...
Слова подруги стривожили дівчинку. Невже вона має рацію? Невже Ваня їй бреше і не варто йому вірити та довіряти? Вона відмовлялася в це вірити, адже вона любила його більше, ніж життя, і хоч вони рідко списувалися, Катруся вірила, що скоро це пройде і вони житимуть довго та щасливо, як і обіцяв їй Іван. Дитяче наївне кохання - страшна штука. Вона залишає шрам на все життя, змушує розчаруватися, втратити довіру до людей, вона змушує йти на шалені та необдумані вчинки, прощати те чому немає прощення, вірити будь-якій брехні, що ллється з вуст коханого солодким нектаром, чекати і сподіваються, обпалюючись щоразу. Думаю всі, хто читають цей роман хоч раз відчували це шалене гаряче кохання, що спалює тебе зсередини.